журнал "Вітчизна" №1-2 2009 року

АНАТОЛІЙ ЛУКАШЕНКО,
кандидат історичних наук

ГЕОРГІЙ ГАПОН І РЕВОЛЮЦІЯ

Минуло 100 років від початку першої революції в Російській імперії. І що цікаво – в наші дні, коли людство побачило різні типи революцій, деякі дослідники вважають помилкою називати буремні події того часу революцією, оскільки, мовляв, революції мають знищувати одні режими й замінювати їх на інші, але ж царизм вистояв. Час переглянути таке однобічне і надто категоричне трактування цього поняття. Для цього варто лиш придивитися хоча б до подій січня 1905 року та до головного героя цих подій – людини, якій окремі публіцисти, продовжуючи найгірші традиції старої історіографії, так само категорично дають різко негативну оцінку. Є й такі публікації, автори яких, розповідаючи про початок революції, цю людину навіть не згадують, хоча відомо, що без суб’єктивного фактору не відбулася жодна з відомих революцій. Зрозуміло, що для сучасної України тільки правдива історія є дороговказом до її майбутнього. А тим більше, якщо в цій історії активну роль відігравав українець, діяльність якого сьогодні не тільки вітчизняні, а й зарубіжні історики у своїх монографіях, на основі конкретно-історичного методу, оцінюють об’єктивно, а не так, як автори деяких газетних публікацій – бездоказово, а можливо, і кон’юнктурно чи у своїх корисливих інтересах.
Характерною особливістю революції 1905 – 1907 рр. було те, що визрівала вона зі стихійних акцій протесту в екстремальних умовах – війни Росії з Японією, коли різко погіршилося життя трудового люду в селах і містах, включаючи її тодішню імперську столицю С.-Петербург. Швидко наростали протести. У неділю 9 січня 1905 року відбулася 200-тисячна мирна демонстрація членів «Зборів російських фабрично-заводських робітників» і тих, хто їм співчував. Організатором цієї акції був керівник цих «Зборів», священик Петербурзької пересильної в’язниці Георгій Аполлонович Гапон, який ішов у перших рядах демонстрантів. Такого масового виступу народу в імперії, а тим більше в її столиці, ще не було. Демонстранти почали свій хід після того, як Георгій Гапон о 12 годині дня відслужив молебень «во здравие царя». Про мирні наміри демонстрантів Гапон попередив різні владні інстанції, надіславши їм 15 примірників вимог (петицій) робітників. Але дії влади були неадекватні. Мирну демонстрацію було розстріляно ще на підступах до Двірцевої площі, а потім і на самій площі перед Зимовим палацом – резиденцією царя, який завчасно виїхав з міста. Військові, серед них і козаки, якими командував дядько царя Великий князь Володимир, стріляли і рубали без попередження. Для учасників ходу це було несподіванкою. Адже демонстранти йшли з сім‘ями, несучи попереду портрети царя, узяті з церкви хоругви, зі співом молитви «Спаси, Господи, люди Твоя». Йшли монархічно настроєні «за правдою», з вірою в «доброго царя», щоб вручити йому петицію зі своїми вимогами. Убито і поранено було близько 5 тисяч – чоловіків, жінок, людей похилого віку, дітей, кількох поліцейських, які супроводили демонстрантів. Кривава «перемога» самодержавства над беззбройним народом, як вважають дослідники, коштувала не менше жертв, ніж битви в Маньчжурії. Всі закордонні кореспонденти, що були свідками події, повідомляли про те, як робітники С.-Петербурга кричали офіцерам, що вони успішніше б’ються з народом, ніж у війні з японцями. Трагедія набула розголосу по всьому світу. В одному із зарубіжних видань з’явилася стаття, в якій Микола ІІ був названий «катом народу». Революція охопила всю імперію.
Щоб уникнути спрощеного тлумачення подій 9 січня, треба конкретніше розглянути ті обставини, які їм безпосередньо передували. Про що просили царя робітники, безправне становище яких по всій імперії було однакове? Текст петиції займав декілька сторінок. «Ми зубожіли, – мовилося там, – нас пригноблюють, обтяжують непосильною працею, нас не визнають за людей, до нас ставляться як до рабів. Потрібна рівність перед законом усіх без винятку, відповідальність міністрів перед народом; дешевий кредит і поступова передача землі народу; нормальна заробітна плата – негайно; щоб сам народ допомагав і управляв собою…». Висувалися пропозиції щодо безплатної освіти, вільні вибори в Установчі збори, тобто цареві пропонувалось обрати для Росії конституційний шлях розвитку. Зазначу, що через вісім днів після початку революції Микола ІІ прийняв у Царському селі робітничу делегацію з 34-х чоловік. Цар дуже ласкаво і люб’язно розмовляв з робітниками і зачитав підготовлену для нього промову, яку того ж дня було опубліковано в «Правительственном вестнике». Він говорив, зокрема: «Знаю, що нелегке життя робітника. Багато що треба поліпшити і впорядкувати. Але бунтівною юрбою заявляти мені про свої вимоги – злочинно». Визнавши, таким чином, розстріл мирної демонстрації народу законним, цар пожертвував 50000 рублів з власних грошей на допомогу родинам жертв 9 січня. Обурення робітників С.-Петербурга на слова і дії царя передусім відбилося на членах депутації. З них глузували, їм погрожували. Але варто звернути увагу на революційний характер і радикальність вимог, викладених у петиції, задоволення яких робітники сподівалися досягти мирним способом. Це не може не викликати співчуття і поваги до авторів петиції, тим більше, що цар прийняв, по суті, головну пропозицію демонстрантів, підписавши «Маніфест» і погодившись на скликання Державної думи. Правда, це сталося лише через 10 місяців після 9 січня 1905 року, з метою приборкання революції, і вже не могло стримати перебігу подальших подій – трьох революцій, першої світової та громадянської воєн, національно-визвольної революції в Україні 1917– 1921 рр., які забрали мільйони людських жертв, завдали величезних матеріальних збитків.
Головним редактором петиції, написаної у стилі проповіді, був Гапон. Її підписали кілька тисяч робітників. І не дивно, що після розстрілу демонстрантів Гапон, якому пощастило врятуватись від куль, став відомий за межами Росії, але вже не як священик, який начисто відкидав насильство, а як революціонер, який переслідувався охранкою і, виїхавши за кордон, закликав народ «стати на боротьбу за свободу». Правда, його революційність відрізнялася від войовничої революційності соціал-демократів та есерів. А якщо вірити радикальному літераторові В. Поссе, що вів з ним розмову вже після Кривавої неділі, Гапон, зокрема, говорив, лукаво посміхаючись, і таке: «Пора в Росії бути мужицькому цареві, а в мені кров чисто мужицька, притому хохлацька». Звернімо увагу, що Гапон назвав себе не малоросом, як офіційно прийнято було називати в ті часи українців у складі Російської імперії, а «хохлом». Тоді це вживалося як прізвисько. Але назва «хохол» має коріння запорозьких козаків, і Гапону, що народився в козацькій сім’ї, воно, мабуть, було знайоме з дитинства з іншим, прийнятним для його свідомості значенням. Тоді зрозуміло й лукавство, тобто хитринка, яку відзначив Поссе у Гапона. Для її розуміння сьогодні треба звернути увагу на те, що тоді можливості самовираження етнічного українця як особи обмежувалися пануючим імперським режимом, і багатьом з українців був властивий комплекс провінціалізму, який знаходив свій вияв у байдужому, а то й негативному ставленні до українських традицій і особливо прагнень щодо державного самовизначення. Проте розмова Гапона з Поссе та інші факти свідчать про те, що рідну домівку він не забував. Вважаємо, що це слід дослідити окремо, в тому числі його ставлення до невід’ємного права народу на самовизначення – цієї складної проблеми і для Гапона, і для багатьох інших, навіть таких, як і він, непересічних українців, особливо на початку ХХ століття (згадаймо статтю славнозвісного академіка В. Вернадського «Українське питання і російське суспільство»). А поки що тільки зазначимо, що не слід пов’язувати провінціалізм Гапона із комплексом неповноцінності, як іноді це робили в минулому деякі автори. Гапон на початку ХХ століття був не єдиним прихильником монархічного ладу, сподіваючись у рамках Російської імперії поліпшити життя трудового люду, повагу до якого виховували в ньому з дитинства. У той же час його прихильність до монархічного ладу не була фанатичною, бо з дитинства Гапон жив у складних соціальних умовах так званої «Малоросії», відчуваючи негативне ставлення імперської влади до українського питання і, отже, формувався як радикально мисляча, хоча й гуманна особистість.

Народився Георгій Гапон 1871 року в селі Біляки Полтавської губернії в заможній селянській сім‘ї. Батька, Аполлона Федоровича, за грамотність, практичний розум, чесність понад 30 років обирали сільським старостою, волосним писарем. Його знання української історії, дотримання козацьких звичаїв, критичне ставлення як чесного трудівника до всіх, хто багатіє «за рахунок ближнього», формували такий же світогляд у Георгія, про що пізніше він розповідав у своїй біографії. Мати була неписьменною, релігійною і дуже любила сина. Це вплинуло на вибір професії. Чомусь у деяких публікаціях замовчується, що це була українська козацька сім‘я, іноді Гапона називають і росіянином. Закінчивши в Полтаві духовне училище і семінарію, де він виявив неабиякі здібності, одружився на дочці купця. Працює священиком у Полтаві. Після смерті дружини Гапон виїздить до столиці і поступає в Петербурзьку духовну академію, яку закінчує 1903 року. В описі його ранньої біографії є різночитання. Це можна пояснити закладеним іще батьком часто викривальним його ставленням до певних недоліків російського духовенства. У той же час усі автори одностайні в тому, що, ставши священиком, Георгій Гапон мріяв життя перебудувати на розумних етичних підставах, проповідуючи в робітничих кварталах, займаючись добродійністю. «Романтик в душі, він дуже цікавився знедоленими і бідними й носився з різними проектами, як поліпшити їхнє становище», – писав про Гапона в «Записках жандарма» начальник особистої охорони Миколи ІІ генерал А. Спиридович. Це була об’єктивна характеристика: у цього високопоставленого поліцейського не було суб‘єктивних причин так високо і незвично для своєї професії і посади оцінювати гуманістичний світогляд «революціонера в рясі». Не можна порівнювати ці життєві наміри Гапона з чисто професійними інтересами фанатично налаштованого до монархічного режиму 40-річного жандармського полковника Зубатова, хоча в бажанні Гапона служити робітникам він знайшов однодумця в його особі Так іноді пишуть дослідники. Але це люди з різних прошарків суспільства. До того ж Зубатов – завідувач особливим відділом Департаменту поліції. Останнім часом дослідники його називають вільнодумним полковником, жандармським дон Кіхотом за створення в Москві легальних (під наглядом і за фінансової допомоги поліції), лояльних до монархії профспілок, які позбавили б соціал-демократію, що народжувалася, опори в робітничому середовищі, бо згідно з марксистськими уявленнями робітники є могильниками капіталізму і творцями нового комуністичного суспільного ладу. Але Зубатова називають і генієм політичного розшуку. Ця особливість його діяльності, ймовірно, була незрозуміла Гапонові, який мав намір використовувати охоронця у своїх цілях. Не зрозуміла новаторства Зубатова і верховна влада. Після страйку в Одесі і Миколаєві, де за участю «зубатовців» робітники висунули політичні вимоги, 20 серпня 1903 року полковника вислали із С.-Петербурга, і він осів у чині надвірного радника у Володимирі під гласним наглядом поліції. Перебуваючи в опалі, в грудні 1904 року він був «прощений», але на службу не повернувся, а революцію розцінив як крах своїх ідей. Всіма забутий відставний полковник 1910 року переїхав до Москви. Після зречення Миколи II в березні 1917 року він застрелився. «Зубатов залишався чесною людиною, ідейним і стійким монархістом», – писав у своїх мемуарах «Записки жандарма» А. Спиридович.
А тим часом, розвиваючи ідеї Зубатова, Гапон з дозволу міністра внутрішніх справ В. Плеве сформував навколо себе групу робітників, з якими виробив статут легальної організації. Його «Збори» за два роки вже мали 11 відділів, де було до 20 тисяч робітників. Вони займалося просвітою, взаємодопомогою. На ці потреби Гапон отримував гроші в Департаменті поліції. А. Спиридович, у той час начальник Київського охоронного відділення, писав, що погляди Гапона звернулися і на Москву та Малоросію. Взимку 1904 року Гапон побував у нього в Києві, але Спиридович вважав, що організація легальної робітничої організації в Києві, де активізувалися революціонери, не до часу. У С.-Петербурзі ж за короткий час гапонівська профспілка стала кісткою в горлі пітерському капіталу. І в цьому була заслуга Гапона як красномовного оратора, неординарної особи. Один з відомих есерівських лідерів Борис Савинков про своє враження від уміння Гапона впливати на людей згадував так: «Я не раз чув Бебеля, Жореса…, та ніколи не бачив, щоб хтось так повністю оволодівав своєю аудиторією, як тоді Гапон… Слухаючи його гнівні слова, я розумів, як цей чоловік повелівав масами і підкоряв їх своїй волі». А робітник із «Зборів» залишив опис його зовнішності: «Він був чорний, голос у нього був баритон. Симпатичний, а головне – очі. Таких очей я більше ніколи не бачив». А тим часом у кінці 1904 року були звільнені з Путіловського заводу четверо робітників – активістів «Зборів», адміністрація заводу йти на поступки не збиралася. Це й викликало у відповідь реакцію робітників, які спочатку застрайкували, а потім організувалися під керівництвом Георгія Гапона в похід до «доброго царя». Існуючі тоді російські партії не були причетні до організації цього походу, хоча есер, інженер Рутенберг був поряд з Гапоном і врятував його від куль, а потім, передбачаючи його арешт, допоміг виїхати за кордон. На той час Гапон, ще перебуваючи в Росії, написав декілька відомих революційних звернень до робітників, у яких цар був названий «звіром», «зрадником». а його режим – «деспотичним». А групі робітників, що зустріла його після розстрілу демонстрантів 9 січня, він сказав фразу, яка обов’язково згадується майже в усіх публікаціях: «Немає більше царя».
У Лондоні Гапон написав мемуари, згодом видані в СРСР. З них можна відчути, зокрема, що на його погляди й поведінку впливало те, що після 9 січня ім’я його облетіло світ. Можливо, могло турбувати й позбавлення священного сану та вилучення з духовного звання… А тим часом, отримавши за мемуари 50 тисяч франків, Гапон віддав їх есерам для купівлі зброї. Проте пароплав, який був повинен завезти її в Росію, сів на мілину, і зброя пропала. У цій історії й досі не все зрозуміло дослідникам, які відзначають, що Гапон матеріально допомагав багатьом робітникам і їхнім сім’ям, а сам тим часом вів бідний спосіб життя, хоча на «чорний день» поклав в один з французьких банків тисячу рублів…
За кордоном Гапона навперебій запрошували для бесід лідери багатьох партій, зокрема російської соціал-демократії – Г. Плеханов, В. Ленін та інші. Вони не побачили в ньому рис політичного діяча. Це, мабуть, також впливало на його поведінку та імідж як революціонера. Проте й Гапон критично сприймав погляди соціал-демократів та есерів, дуже критикував Г. Плеханова. А після жовтневої (1905 р.) амністії політичних діячів напівлегально повернувся до Петербурга, залишаючись вірним своєму вибору – служити робітникам. Вони зустріли його як героя, що не сподобалося революціонерам. 7 січня 1906 року Гапон зустрівся з міністром юстиції і в розмові з ним підтвердив мирний характер своїх намірів і додав, що в разі, якщо цар «скличе хоча б народних представників, тоді він буде всіма славний і не буде кривавої боротьби, кривавої революції». Але побачити свої задуми здійсненими йому не довелось. 28 березня 1906 року, звинувачений есерами в зраді, Гапон на 35-му році життя був повішений робітниками ніби своїх же «Зборів», але есерами. Це відбулось на околиці С.-Петербурга, на дачі в Озерках. Іще й сьогодні розглядаються різні версії щодо учасників цієї акції. Навіть у організатора вбивства Гапона есера Рутенберга теж були запитання з цього приводу, які він виклав у своїх мемуарах «Вбивство Гапона», виданих 1909 року, де він називав Гапона по-різному, в тому числі утопістом, наївною, але талановитою людиною. Але вже через деякий час Рутенберг та його однопартійці підготували документ, який у сучасних дослідників викликає недовіру. Тому немає можливості в даній статті відповісти на багато питань, пов’язаних зі «справою Гапона». Існує декілька версій щодо причин його вбивства есерами, які поки що не дають чіткої відповіді стосовно того, чи було це справедливе покарання, чи вбивство невинного. У наш час діяльності Гапона все ще присвячується значна кількість наукових публікацій, причому не лише в Україні. Так, історик з Канади Зиновій Книш 1977 року опублікував монографію «Піп Гапон» (Торонто, 744 с.). У ній дано відповідь на багато запитань, які були неясні організаторові вбивства Гапона і які в минулі роки кочували з однієї публікації в іншу, а звідти – в історичні романи і фільми, в буденну свідомість, зображаючи Гапона фігурою вкрай негативною, позірною.
У 2006 р. в Росії вийшла книга Віктора Джанібекова «Гапон. Революціонер у рясі» («Віче», 480 с.). Автор категорично стверджує, що архівні документи і свідоцтва сучасників заперечують провокаторство Гапона. 2007 року українські історики О. Макшин і В. Горак опублікували збірник статей про відомих особистостей світової історії «История без мифов» (в-во «Поліфаст», Фастів). В ньому є стаття й про Гапона «Объективная история жизни и миф о полицейском провокаторе». Автори наводять нові аргументи щодо неправомірності звинувачень Гапона в провокаторстві, доводять повну неспроможність минулих поглядів на справу Гапона. Водночас вони стверджують, що в політичному плані Гапон – постать досить складна, історикам іще треба зробити чимало для розкриття його суперечливого світогляду. Заважають цьому поодинокі публіцистичні статті, в яких Гапона продовжують називати «провокатором» і навіть порівнюють його з Євно Азефом, називаючи їх символом провокаторства. У зв’язку з цим зазначимо, що тільки Азеф був справжній провокатор, талановитий агент поліції, що теж ускладнює дослідження «справи Гапона». На зовнішній вигляд Євно Азеф був украй непривабливий. Впродовж 15 років він був агентом поліції в партії есерів, будучи там членом ЦК, керівником «Бойової організації» – загону терористів, сформованого для вбивства царя, прем’єр-міністра, інших високопоставлених державних діячів. Ряд терактів досяг мети, зокрема було вбито міністра внутрішніх справ В. Плеве. Тому дослідниками діяльності Азефа в усі часи беззаперечно доведено його лукавство, безпринципність і провокаторство. «Всё привыкший переводить на целковые, спекулировавший на браунингах и динамите, точно на прованском масле...» (Л. Троцкий. «Политические силуэты». М. 1990, с. 102). Це була людина, яка зраджувала друзів і ворогів заради особистої вигоди, отримуючи від поліції великі гроші. Участь Азефа у «справі Гапона» було встановлено давно, але не цілком з’ясовано до нашого часу, про що пише у своїй книзі також сучасна дослідниця із США А. Гейфман («В сетях террора. Дело Азефа и русская революция»), опублікованій російською мовою 2002 р. Проте у дослідників О. Макшина і В. Горака є версія, що вбивця Гапона есер Рутенберг радився з Євно Азефом, а той, бажаючи краще замаскувати свою поліцейсько-агентурну сутність, висловився за негайну ліквідацію «попа-провокатора». Щоб зрозуміти природу віроломства Азефа, А. Гейфман звертає увагу на те, що «в складному сплетінні різних стимулів, які визначали вчинки Азефа, був страх, і його боягузтво породжувало всі інші пороки, головним з яких було віроломство». Може, лише через те Азефові, на відміну від Гапона, вдалося уникнути помсти партії есерів, і він у 1908 році втік до Німеччини, де розкішно жив до початку світової війни. Коли ж Росія і Німеччина стали ворогами, його на 2,5 року посадили у Моабітську в’язницю «як небезпечного революціонера, анархіста і терориста». У зв’язку з цим він утратив весь свій капітал. Після жовтневої революції 1917 року однією з умов мирного договору більшовицького уряду з Німеччиною в Брест-Литовську було звільнення із в’язниць цивільних осіб. У грудні 1917 року Азефа, вже­ тяжко хворого, звільнили одним із перших. Помер він у квітні 1918-го у віці 49 років у лікарні, а не в тюрмі, як стверджують деякі автори. В останню путь його проводжала тільки коханка, а на могильній плиті через присутність у Німеччині багатьох росіян не зробили напису, а лише вказали номер – 446. Адже у пам’яті сучасників він був і залишається сьогодні «Іудою ХХ сторіччя». Як не порівняти: при похованні Гапона на Успенському міському кладовищі в С.-Петербурзі було близько 300 активістів «Зборів», і промовці говорили, що Гапон став жертвою зловісної руки, й вимагали помсти. Згодом на могилі поставили великий дерев’яний хрест з написом: «Герой 9 січня 1905 р. Георгій Гапон» та словами про те, що правду про цю людину нащадки коли-небудь дізнаються… Рік по тому робітники в подяку зібрали гроші його сім’ї, що терпіла скруту. Незабаром, проте, могилу зрівняли з землею, а на ім’я його наклали анафему. Разом з тим і сьогодні в селі Білики однофамільці Гапона кажуть, що вони не відмовилися б від такого родича. І, напевно, це тому, що й до цього дня не знайдено жодного документа, який викривав би його в нещирому служінні простому народу, робітникам (газета «Факти», 5.01.2005 р.).
Який висновок іще можна зробити для нас із минулого? Адже історія – це вчителька життя, казали в сиву давнину. Може, такий, як завжди: історія вчить, що нічому не вчить?.. Не слід забувати, що деякі регіональні події наших днів уже доводили, що віра в «доброго дядька», як і силовий спосіб вирішення соціальних проблем будь-якою з протилежних сторін призводить до крові. У створеній зусиллями багатьох поколінь незалежній, самостійній демократичній Українській державі, яка взяла курс на будівництво правового суспільства, повинно бути верховенство не сили, а права, совісті і моралі, повсякденної відповідальності влади перед суспільством. І в утверджені своєї держави народ і влада повинні бути єдині. Це могло б бути одним із розгорнутих доказових положень нової редакції Конституції.
Деякі країни в наші дні відзначають Міжнародний день ненасильства, а з 2009 року за рішенням Генеральної Асамблеї ООН почнуть відзначати і День соціальної справедливості. А чом би й нам не відзначати ці міжнародні дні з урахуванням особливостей вітчизняної історії, пригадавши й людину, на котру незаслужено, як доводять нові матеріали, навісили ярлик антигероя? Насправді українець Георгій Аполлонович Гапон, про якого немає відомостей навіть у новітньому довіднику з історії України, – особа неординарна, історична, якщо не залишатися в полоні старої історіографії. Він мав певні недоліки як людина і політичний діяч, тим більше, що до ролі революціонера не готувався, він був священиком із провінції, але таким, який бажав відкрити двері простому народу, вивести його із злиднів та політичного безправ’я. Робив він це як священик щиро, утверджуючи християнські цінності, а після Кривавої неділі – як революціонер, що не бажав вдаватися до насильства, як це робили есери, котрі опікали його на початку революції. І якщо ставитися до його особи в наші дні на основі нових фактів, то можливий лише один висновок: у складних історичних умовах початку ХХ століття з його численними революціями, світовими та громадянськими війнами Георгій Гапон як організатор «Зборів» робітників С.-Петербурга зробив багато, щоб, вирішуючи тогочасні соціальні проблеми, історія Російської імперії не пішла цим курсом, а розминулася з насильством. Таким революціонерам завжди було важко боротися за соціальну справедливість, за простий народ... Тільки в наші дні настала можливість віддати йому належну шану. Міжнародні дні ненасильства і соціальної справедливості є саме такою нагодою. І це буде вперше, коли шану віддаватимуть революціонерові в рясі, професійному священику, який тільки в силу обставин став революціонером і не зрадив простому народові, робітникам. У новітній історії Росії і України він такий єдиний. Може, тому в нього і такий трагічний підсумок життя. У такі дні є про що подумати і обговорити, зробити слушні висновки з минулого.

До змісту журналу "Вітчизна" №1-2, 2009 р.