журнал "Вітчизна" №1-2 2009 року

ГРИЦЬ ГАЙОВИЙ

ДВІ НОВЕЛИ

ГОДИННИК

Вона знала всі мої анкетні дані. Я – лише те, що її зовуть Лідою.
Ліда виписувала разові перепустки до читальні й абонементу. Коли я приходив у бібліотеку, вона дивилася на мене прямим поглядом добрих блакитних очей і чемно подавала вже готову перепустку. Я силкувався зрозуміти, чому вона саме мою картку заповнює заздалегідь. Це питання, мабуть, так красномовно проступало на моєму виду, що не могло обійтися без пояснення:
– Не хочу вас затримувати, Говорухо: ви ж працюєте над дипломною.
Дивно: вона вже й це знає! І я не втримуюсь запитати:
– А звідки ви все знаєте?
– Та бачу ж, надто солідний, – засміялася.
Завважую: зуби у неї рівні, білі, красиві. І ямочки на щоках.
Чомусь мене зацікавили саме ці ямочки. Ще в дитинстві я чув від старших, що то ознака лагідного характеру. Отже, вона до всіх така уважна, а не тільки до мене…
Справді, чому б їй саме мене вирізняти з-поміж інших? Ні вродою, ні поставою я не відзначався; не хапав зірок з неба й на науковій ниві, навіть не був аж таким запопадливим читачем. І взагалі, здається, не користувався прихильністю дівчат. Правда, на першому курсі – кілька разів було – закохувався, але даремно. Це стьобнуло по гонору, і на другому році навчання, розчарований, я цілком заглибився в науку. На третьому, коли студенти оточені особливою увагою ніжної статі, я залишився в тіні; четвертий курс минув якось зовсім непомітно, а на п’ятому – самі розумієте – не час про це й думати. І я нічого такого не думав. Запевняю вас: не такий у мене характер.
До речі, про характер. Була в мене одна риса, відточена до автоматизму, яку я завжди підкреслював: пунктуальність. Якщо, скажімо, мене викликали до декана о десятій, і в той час у нього були відвідувачі, а секретарка просила «заждати хвилиночку», я чекаю рівно хвилину, потім красномовно гляну на свій годинник і, ні слова не кажучи, демонстративно йду геть.
Придбав я того годинника після другого курсу, одбувши першу виробничу практику. А ви знаєте, що таке два місяці практики? Це майже два семестри стипендії. Ціле багатство! Ото я й розжився на власний годинник.
Здавалось би, на наш час це не така вже й розкіш, особливо якщо взяти до уваги, що годинник був надто масивний – «кіровський», старого випуску, певно, перероблений з кишенькового. Я жартома називав його «дзигарями». Він жовтів на руці важким бронзовим відблиском і цокав так, що в тиші міг розбудити людину. Зате ці вади компенсувалися позитивними якостями. По-перше, відпадала необхідність мати будильник. По-друге, його, на перший погляд, хаотичний хід – стрілки то відставали від бігу часу, то випереджали його – виявився таким закономірним що, при уважному й постійному вивченні «поведінки» механізму на третій рік користування я знав усі найменші примхи свого хронометра. Залежно від сили накручення пружини, інтенсивності рухів моєї лівої руки, а особливо від стану погоди в кожний момент доби й пори року, коефіцієнт відхилення від норми був різний. І я так безпомилково навчився його визначати, що точності й швидкості мого математичного розрахунку могла б позаздрити найліпша кібернетична установка. Отака точність.
Поки я те обмірковував, Ліда мені сказала:
– Ви завжди в один час приходите, Говорухо. По вас хоч годинника звіряй, – і вона глянула на свій маленький позолочений годинник, що, здавалося, ледь тримався на вузенькому паскові. – У вас, мабуть, ніколи вільної хвилини не буває…
Можете уявити, як це посолодило всі мої найпотаємніші фібри. Одним своїм компліментом дівчина розтопила черству пунктуальну душу, і я мимоволі випалив:
– От і не вгадали. О двадцятій годині, коли ви закінчуєте роботу, у мене якраз буде вільний час.
Ліда запитливо звела брови.
– Я вас чекатиму біля виходу о двадцятій годині три хвилини. Домовились?
Так несподівано для самого себе я призначив побачення. І вперше за довгий час зрадив свою пунктуальність: прийшов на шість хвилин раніше. Сам не знаю, як це трапилось…
А трапилось те, що й збагнути важко: я, мабуть, закохався. Ще в читальні літери з книг посміхалися мені привітно й весело рядами красивих рівних білих зубів. Думки плутались. Я відкидався на спинку крісла, дивився у вікно й у блакиті неба стрічався з поглядом лагідних очей, а за зачиненими дверима бачив маленькі симпатичні ямочки на щоках…
Час ішов так повільно, що мені кортіло підігнати вперед стрілку своїх «дзигарів» принаймні години на півтори.
Нарешті я вислизнув із читальні чорним ходом – прожогом до себе в гуртожиток, аби встигнути випрасувати костюм і на побачення з’явитися наблищеним, як нова копійка.
Була пора, яку не можна назвати ні осінню, ні зимою. Невеликі снігопади змінювалися дощами, вітри ледь підсушували землю, водночас дошкульно залазячи під одяг, і знову йшов дощ зі снігом.
Я стояв і мерз. Дивився, як одна за одною виходили з приміщення бібліотечні працівниці, кутаючись у плащі, й поспішали до тролейбусної зупинки.
Ліди не було. Уже й десять хвилин, і п’ятнадцять минуло, і не знати скільки ще трясло мене від холоду й обурення, аж поки з’явилася вона:
– Романе… Ви ще й досі тут?! Це на вас не схоже…
Я красномовно глянув на годинника, перевів докірливий погляд на неї і нічого не сказав. Вона розкрила парасольку, взяла мене під руку, защебетала:
– А замерз як! Я навмисне довго не виходила. Думаю, прийде рівно о третій на дев’яту, не застане мене й піде собі геть. А він тут мерзне. Дивак…
Мені аж тепліше стало – і від її присутності, й від цього ледь насмішкуватого, але щирого тону. Я навіть трохи розвеселився. І вже мирно буркнув:
– Заморозила парубка. Тепер відігрівай!..
У тролейбусі було тісно й тепло. Ми так близько стояли одне до одного, що я всім своїм єством відчував пружність молодого тіла – і це було ніби винагородою за оті неприємні хвилини чекання. Аж не хотілося виходити. Та мусиш: остання зупинка.
Дощ тим часом припинився. Трохи випогодилось. Тільки брудні калюжі стояли обабіч бруківки. Ми, як діти, взявшись за руки, перестрибували через ті калюжі, і я ніби ненароком притискував дівчину до себе. Було весело.
Раптом вона зупинилася:
– А чого це ми так бісимось? Повертайся, Романе. Мені три зупинки автобусом залишилося – і я вдома.
– То поїдемо ще й автобусом, – кажу.
– Я сама поїду.
– Чому?
– Так хочу.
– А я?
– А ти йди на тролейбус.
– Лі-і-до…
– Що-о-о?..
– Ну чому враз така зміна? – я звів брови, знизав плечима й пильно глянув на неї, ловлячи її руку.
Ліда притишила голос:
– Іди, Романе, – вирвала свою руку з моєї. – Я тебе боюся. Я й так багато собі дозволила…
Навколо панувала півтемрява, тільки єдиний ліхтар на стовпі з табличкою «Автобусна зупинка», похитуючись од вітру, розгойдував наші тіні на калюжах.
Мені зробилося трохи смішно. Чудернацька дівоча логіка! Зі мною їй страшно, а самій, виходить, ні? І чому це саме тепер вона почала мене боятися? Я ж із власної ініціативи не припустився жодної нетактовності.
– Чого ти смієшся? – здивувалася Ліда.
– А так. Нас ніхто не бачить, і я можу зробити з тобою все, що захочу. У нас такі хлопці: голову відкрутив – і скаже, що так і було.
Тут і вона засміялася:
– Ну, ти на таке не здатний.
– Хе, дурне діло не хитре. Для цього багато хисту не треба. От «обчистити» технічно – це вже свого роду мистецтво.
– І ти добре вишколений у цьому «мистецтві»?
– Як тобі сказати… Трохи можу, – відповідаю серйозно. – Ось ходімо пішки – все одно автобуса нема – і я розповім один кумедний епізод зі своєї біографії.
Було це в Запоріжжі, на Катеринівці. Їдучи з канікул на заняття, я робив там пересадку. Вокзал, як завжди такої пори, переповнений. За квитками штовханина неймовірна. Духота пекельна. Виходжу надвір провітритись. Бачу – в кінці алеї невеликого скверика на лаві сидить самотня дівчина, а біля неї кілька чемоданів і мішок. Звичайна картина: попутники компостують квитки, а вона стереже їхні речі. Я, можливо, проминув би її, не зачіпаючи, але ж дівчина була така симпатична, що моє серце не витримало…
Підсів, дивлюся – дрімає. Зовсім заснула, схиливши голову на груди. Під прозорою блузою принадно вимальовувалися пружні, округлі перса. Блузка ця була застебнута дешевенькою брошкою у вигляді двох мініатюрних дубових листочків. Русяві коси, зібрані мітлою, розповзалися по спинці лавки…
Шукаючи приводу до залицяння, я вже придумав був комплімент: «У вас волосся, наче хвіст жар-птиці». Мило, правда? Та спершу мені чомусь так закортіло смикнути за цей хвіст…
Я злегка доторкнувся до нього: волосся м’яке, хвилясте, гарне. Рука моя обережно сковзнула по овалу її плеча. Дівчина спала.
Тоді я вирішив пожартувати. Переставив на інше місце валізи, обережно зняв з її руки й поклав на лаву годинника, відчепив кліпси. Залишилося на鬬відповідальніше – відстебнути брошку: тут уже потрібна справжня майстерність!
Коли нарешті дубове листя прикрасило мою сорочку, я розбудив дівчину, торкнувшись її коліна.
– Ой, пробачте, – кажу, – це я пожартував.
Переставив на попереднє місце речі, передав їй кліпси, годинник, брошку – і знову сів, байдуже насвистуючи якусь примітивну мелодію. Дівчина тим часом оторопіло дивилася на мене.
– То куди ж ви їдете? – нарешті порушую мовчанку.
Ще не отямившись, вона невдоволено буркнула: «Далеко», похапцем одвернулась, заметушилася біля чемоданів і, не маючи сили перетягнути стільки речей, не знала, куди подітися від мене.
– Може, вам допомогти? – питаю. Вона ошпарила мене ворожим поглядом.
– Ну, – веду далі, – не буду вам заважати. Спіть собі на здоров’я. Тільки якщо не довіряєте людям, то хоч на себе надійтеся, – і пішов собі геть.
Не знаю, наскільки моя розповідь зацікавила Ліду, але вона йшла мовчки і, здавалось, уважно слухала. Так непомітно дійшли до її будинку на новому житловому масиві.
– Ось тобі, Лідочко, і спритність рук, – напутливо жартую, зупинившись і розтираючи її трошки замерзлі пальці у своїх долонях.
– Ну, пусти вже, – каже, – а то пізно. Я ніколи ще в таку пору не приходила. Котра година, до речі?
– Щасливі за годинником не стежать, – імпровізовано перекладаю класика, а сам відпустив її руки й поглянув на свої «дзигарі», вираховуючи за звичкою точний час. Коли чую:
– Годинник… А де мій годинник?!
Я спочатку не зрозумів, у чому справа. А вона:
– У мене ж був годинник. Невеличкий такий, позолочений. Коли ми виходили з тролейбуса, я ще дивилася, як пізно… Може…
Вона замовкла. А її «може» врізалось у мій мозок настирливо логічною думкою. Справді, хіба я не міг і з нею так пожартувати, щоб на ділі показати спритність рук? Було б навіть дуже ефектно. Цієї миті я ладен був пожертвувати всім, що маю і що матиму, тільки б її годинник опинився у мене. Краще б я непомітно зняв його з її руки, ніж було розповідати оту довгу й нецікаву пригоду. А я, телепень, почав хизуватися. І чим? Тепер я в її очах – злодій-щупак, що позаздрив на годинник дівчини, з якою прийшов на побачення. А може, я навмисне призначив це побачення, щоб зняти її позолочений годинник?..
Але ж я не чіпав її годинника! Як це їй довести? І що тепер важитимуть мої докази, навіть клятви…
Серце у відчаї перестукувалося навперебій із «дзигарями». Краще б він був загубився, цей осоружний мідяк! Краще б… Краще крізь землю провалитися, ніж отаке відчувати!
А земля не провалювалась, тільки засмоктувала черевики в грязюку. Ліда йшла краєм шосе назад тією ж дорогою і пильно вдивлялася під ноги. Я плентався услід за нею з тягарем невимовної провини й сорому. Обоє мовчали: про що будеш говоритит? І хіба не божевілля – оті пошуки в темряві?
Ліда вперто йшла і йшла, низько пригинаючись і вдивляючись у відблиски далеких ліхтарів у калюжах край дороги, доки не дісталася туди, де ми так довго чекали на автобус. Там біля того самого телеграфного стовпа, на якому погойдувалась електрична лампочка, спокійно лежав собі маленький позолочений годинник. Ліда підняла його, обтерла й переможно посміхнулася:
– Бачиш, і знайшла все-таки. А ти – не вірив. Ну, ходімо.
Я раптом відчув, як страшенно стомився. Все тіло ніби через м’ясорубку перепустили. А на душі так і залишився якийсь тяжкий камінь. Зовсім байдуже, мляво я взяв її під руку і так знову повів її додому, не слухаючи, як вона весь час щось таке веселе і, мабуть, смішне розповідала. На прощання навіть поцілувала мене кудись у підборіддя і зникла в під’їзді будинку. А я постояв-постояв та й побрів собі в нічний морок.
Після того Ліда кілька разів переказувала через моїх однокашників: нехай, мовляв, приходить Роман Говоруха – для нього перепустка в читальню вже заготовлена. Та я туди більше ніколи не заходив.

ДЕНЬ У ВІДПУСТЦІ
(Новела з повісті «Зірвані квіти»)

Пасажирський пароплав прямував до Одеси. Навколо все спало, прикрившись поцяткованою ковдрою неба. Лиш один пасажир у формі військового моряка залишився стояти на палубі. Стоїть він і замислено дивиться на хвилі за кормою, на стежку, що простилає в морі судно, мов лемешем плуга розрізуючи під собою темінь води і прокладаючи борозну.
Марна праця! Все одно вода зрівняється і ніякого сліду не залишиться. Ніби й не йшов пароплав по морю...
А скільки він проплавав за ці роки– і що можна згадати? Один день схожий на інший, а вода скрізь однакова. Ні, все-таки не однакова, але їй байдуже до того, що було з ним раніше, що коїться тепер і що буде колись. Вода сама по собі, і вона не знає, та й не хоче знати, про що мріє, чого чекає людина, на що сподівається, – вона лише безпристрасно відби­ває в собі те, що твориться навколо, та й то лише на мить, або безжалісно перемішує відблиски навколишнього світу у своїх хвилях, навіюючи журну поезію.

Мерехтів Чумацький Шлях
Міріядом зір.
Я не знав, що ти прийшла,
І чекав. Повір,
Як нестямно я хотів
Твій почути клич.
А мене насамоті
Обнімала ніч.
Лише подих твій вночі
Я відчув колись.
Чом же досі ти мовчиш?
Де ти? Озовись!
Де потік твоїх пісень,
Барви почуттів? –
Все поглинув сірий день–
Теж насамоті...

Сіріло. Численні пасажири повиходили з кают на палубу, і, коли підплива­ли до Одеси, моряк загубився в їхньому пістрявому натовпі.

Подвір’я колишньої школи нині важко впізнати: старенький триповерховий будинок стоїть у риштуванні, дерева зрізані, все залите асфальтом, а там, де були господарські прибудови, тепер гараж. Лиш одна мазанка збереглася у глибині двору – з облізлою штукатуркою, забитими вікнами й висячим іржа­вим замком на дверях.
Моряк постояв, мнучи безкозирку, нерішуче оглянувся – навколо безлюддя. Тільки трохи одаль за будинком край дороги у тіні вже жовтуватого кленового листя сидить самітня перекупка з великим кошиком біля ніг і спостерігає дивну поведінку незнайомця. Коли їхні погляди зустрілися, гукнула:
– Гей, служивий, візьми рачків: смачні й дешеві – гривеник склянка.
Підійшов, простягнув монету. Жінка насипає йому повну пригорщу сушених морських рачків, а він говорить, механічно лузаючи їх, як насіння:
– Я й забув, що сьогодні неділя: нікого нема...
– Та ні, – заперечує бабуся, рада нагоді побалакати, – тут і в неділю чергують. А тепер, поки ремонт, вони он там, за рогом.
– Хто – вони?
– Ну, міліція.
– Навіщо мені міліція?
– А-а, ти в паспортний стіл? Демобілізувався, мабуть?
– Ні, ще рік служити. Тут школа була...
– Була. Позаторік злилася з російською. За два квартали звідси. П’ятиповерховий будинок. Може, проходив – бачив.
– Та знаю. Я тут жив колись. Ось у цій халупині.
– То ти чи не Бондарчин, бува? Отож я й бачу, ніби щось знайоме. Небіжчиця, царство їй небесне, – бабуся побожно перехрестилася, – так і не дочекалася сина...
Юнак до болю закусив губу:
– Не зміг я тоді приїхати... – і, помовчавши в задумі, спитав: – А де ж хоч її поховали?
– Бог знає, дитино. Скільки людей помирає...

Взявши квиток до Севастополя на вечірній рейс пароплава, Віталій здав свій чемодан у камеру схову, а сам подався на міський цвинтар. З квітами й безкозиркою в руках снував між могилами, приглядався до більш-менш свіжих горбків. Сновидою никав по найвіддаленіших кутках кладовища і, вже пряму­ючи до виходу, раптом наткнувся на відполіровану гранітну плиту і став чита­ти викарбувану там епітафію:
«Вічної пам’яті Н. Й. Кийко», – а нижче дрібнішим шрифтом:
«Мамо, Ви в серці моїм живете. О. К.».
«О. К.», – несподівано йокнуло в грудях, «О. К.», – ніби струмом ударило в голову. «О. К.» – де ж вона, де?..«.
Метушливо застромив букет квітів, що досі тримав у руках, у візерунки огорожі, вийшов на вулицю й потонув у вирі міста.

Перш ніж сюди прийти, Бондар обзавівся в місті маловтішною довідкою про те, що «Кийко Ольга Семенівна в Одесі не мешкає», і тепер хлопця ще більше мучило те ж питання: а де ж вона, де?..
Садиба товариша – Кийка – мало чим змінилася з того часу. Тільки огорожа подвір’я ущільнена та на воротах з’явився застережливий напис: «У дворі злий пес». Сад розрісся ще густіше і – здалеку видно – плодоносить. Веранду прикрасили великі грона соковитого винограду.
На стук клямкою хвіртки першим відгукнувся отой «злий пес», потім долинув напрочуд знайомий голос:
– Хто там?
– Відчиніть на хвилинку, будь ласка.
Пишна, мов пава, розфарбована жінка в китайковому халаті Наталії Йосипівни спускається з ґанку, відмикає засув і артистично дивується:
– Це ти, Бондаре? Ого, як підріс, змужнів! І форма тобі личить.
– Ніна Василівна?! Ви... Ви вже... Ви тут уже... Пробачте... А де ж Семен Якович?
– На засіданні: його ж нарсуддею обрали! – пояснює з гордістю.
– А... Оля? Що з нею?
Ніна Василівна говорить спочатку розважливо, потім жартівливо і нарешті саркастично:
– Ольга уже в нас не живе. Років зо три, як відділилася. Непутяща вона. Їй батько віддав частину – на посаг було б. А вона – пам’ятники задумала ставити! «Екзекі монументум ере переніус»... Ледве заміж випхалась.
– За кого, де живе? – питає Бондар похапцем, приглушено.
– Якийсь Микола – ні, Панас! – Капелюх, чи то пак, Кашкет узяв. Так-так, Опанас Кашкет. Адреси її ми так і не знаємо: будуються десь у новому селищі номерного заводу...
– Ну, то я піду, – заквапився зовсім спантеличений моряк.
– Може б, зайшов, чайку випив, – каже Ніна Василівна, зачиняючи за гостем хвіртку.
Та Віталій уже подався на пошуки дружини якогось Панаса Кашкета.

Де її знайдеш? Хіба мало селищ на околицях Одеси? Кого спитає – усі тільки стенають плечима. Показують то в один бік, то в інший. А час іде. Міліціонер на одному з перехресть, ліниво помахуючи жезлом і витираючи рукавом кітеля піт, сказав Віталію:
– Усі житлові масиви нашого міста мають свої назви. Анонімних селищ у нас нема, і ніяких номерних заводів теж нема – запам’ятайте це, громадянине моряк.
Почав питати по-іншому: де приватні забудови. А звертався до хлопчаків – міських всезнайок. Вони юрбою оточили Віталія, один перед одним вигукуючи:
– Дя! А ви «чорноморку» мені подаруєте?
– Дайте хоч якорець!
– А ви акулу бачили?
– А у вас лінкор чи крейсер?
– І я хочу бути моряком!
– Гаразд, хлопці, я вас усіх запишу до своєї команди, тільки покажіть мені те селище, де люди самі собі хати будують.
– Ходімо зі мною, я знаю, де будуються!
– Ні, я краще знаю – це зовсім в інший бік! Ось туди треба.

Хтозна, скільки часу він побродив отак, скільки кілометрів одміряв. І коли до свідомості дійшла вся безглуздість і марність цих пошуків, раптом несподівано похололо під ложечкою: вона!..
Із нового будинку, ще не огородженого парканом, вийшла у двір Ольга в робочому фартусі, з помийницею в руці. Віталій тихо гукнув:
– Олю!
Вона оглядається, кидає відро на землю – і до нього:
– Вітя?! Де ти взявся? Вітюня?..
Блиснули радісно очі, потім погляд гасне, голова схиляється. Скоса поглянула на недобудований флігель у кінці двору. Звідти літня жінка вже гукає:
– Ну, чого застряла? А мені – з дитиною возись...
Ольга каже Віталію:
– Ходімо туди, у нас тут такий гармидер...
Підійшли до хатини, де біля розчину порався вдягнутий у робочий комбі¬незон кремезний приземистий чоловік років за тридцять і вдвічі старша жінка, яка щойно гукала Ольгу.
– Знайомтеся: мій колишній однокласник Віталій...
Жінка глянула косо й вороже і зникла у дверній проймі недобудованого флігеля. Чоловік, залазячи на драбину й ні на кого не дивлячись, буркнув:
– Дуже приємно, – і додав роздратовано: – Подавай відро.
– Пашо, ну чого ти так нахнюпився?
Той тільки носом засопів.
Вийшла жінка, тримаючи на руках дитину. Хлопчик радісно простягнув до Ольги рученята й заплескав у крихітні долоньки:
– Ма-ма!
– Ось. Твоя дитина – ти й забавляй, – промовила стара й повернулася до сина: – Опанасе, скільки я тебе просила... Ви вже тепер матір взагалі ні в що ставите...
Бондар поглянув на годинник і ніби сам до себе:
– Оце, значить, ви так живете...
– Та ось бачиш, яке життя, – сумно посміхається Оля.
– А як же консерваторія?
– Ось моя консерваторія, – гойдає на руках дитину. – Цілісінькими ночами серенади виводить...
Свекруха, що з-за рогу хати наставила вухо, єхидно приснула смішком. Оля це помітила– і рішучим тоном:
– А я все-таки поступлю! Хай вони собі що хочуть...
Віталій починає квапитись, говорить похапцем, скоромовкою:
– Олю, в мене квиток на пароплав. Близько години до відходу. Я б так хотів поговорити з тобою, – благально дивиться їй у вічі. – Поїдьмо зі мною трамваєм. Проведеш мене і вернешся.
– Я не знаю... – знизує плечима Оля. – Мамо, може, ви поняньчите Валерика хвилин двадцять?..
– Що ти?! – жахнулася жінка. – А він... – показує на сина.
Оля зігнулася, знітилась. Потім знову оправилася:
– Ну, нічого, я тебе до трамвайної зупинки проведу. І Валерик із нами прогуляється.

За день так нагрілося повітря, що й тепер парило немилосердно. Ішли поволі. Ольга з дитиною попереду, Віталій трохи ззаду обіч. Їм треба було так багато переговорити, а дорога така коротка. І часу нема. А вони йдуть і мов­чать. Нарешті Оля почала:
– Вітю, той випадок... Хіба я хотіла?.. Я була дурним дівчиськом. Я ніколи біди не знала...
Зупинилися. Ледь-ледь торкнулася його руки. Дивно: чомусь цей дотик не розійшовся, як колись, млосним струменем по всьому його тілу. Подивилася своїми ясними очима хлопцеві у вічі:
– Вітю, ти на мене вже не сердишся?
– Що ти, Олю! Я хотів тобі сказати так багато, – опускає очі, тихо: – І всього три слова. Вони й досі не дають мені спокою.
Відчув, що зовсім не хвилюється, що навіть не почуває того, про що каже, і щойно сказане здається нещирим – штучним і надуманим фразер­ством.
– Не треба вже, Вітю: я знаю ці слова. І тоді знала. Мені їх так ніхто й не говорив. Але... в мене чи не всі хлопці були закохані.
Віталій чомусь зітхнув («Знову акторство!» – подумав про себе), витер піт з чола і, рушаючи далі, усміхнувся:
– От і освідчились. А я думав, це так важко.
– З тобою – легко. Ти один, хто може мене зрозуміти. Я марила ідеалом. Мене вабила романтика сцени. А вступні іспити довелося складати в розбито­му, пригніченому стані. Я виглядала тоді нікчемно і навряд чи пройшла б за конкурсом, а тут іще й тиф. Мама мене виходила, а сама... Потім з’явилася та жінка, – Оля зробила виразний наголос на слові «та», – і батько мене відділив... Дав 800 карбованців. Це вісімдесят на нові гроші. Як хочеш, так і живи. Трохи поправившись, пішла працювати. І ось – як бачиш... – сумно дивиться на сина, поправляючи пелюшки.
* * *

Давно зникли за обрієм одеські маяки. Небо встигло підретушуватися хмарами і вже не віддзеркалювалось у морській безодні. Важкий пароплав легенько погойдувався на хвилях. Віяло приємною прохолодою, яка почала переходити у мжичку.
Віталій знову стояв самотній на тому ж місці палуби і ні про що не думав. Але гіркота останньої зустрічі вимальовувала в уяві нову картину.
...Кашкет сидить за столом. Апетитно обсмоктує курячу ніжку. Мати, по­даючи на стіл, єхидно бурчить:
– Наче й злодіїв не було, а невістку вкрали...
Аж Ольга з дитиною тут як тут: про вовка помовка, а вовк і в хату. Кашкет іще більше бундючиться. Годі йому терпіти: пора навести порядок!
– Мамо, вийдіть, – просить рішуче й беззаперечно. – Жінко, поклади дитину. Сядь.
Ольга присідає край столу. Панас, продовжуючи їсти, говорить:
– Добре шануєш чоловіка. А мені навіть перед матір’ю соромно.
– Ну, Панасе, – присовується Оля до нього і щебече ласкаво, навіть грайливо: – Пашо, ти ж розумієш, училися разом, він навіть каже, що колись мене трохи...
– Мене не цікавить, що він тобі каже, – нетерпляче перебиває чоловік. І підвищує тон: – Мене цікавить, чому ти покинула двір без мого дозволу.
Це виводить молоду жінку з рівноваги, і вона вже нервує:
– А я хіба не людина? Що я – опудало чи робот у цьому дворі?
Кашкет продовжує, ніби й не чуючи дружини, тим же спокійним і твердим голосом:
– Це тобі не в батька на всьому готовенькому. Ти як хотіла: жити й рогом, як кажуть, не поворухнути?
– Хіба це життя? Все при та при горбом, і ні дня тобі, ні просвітку. Від людей крийся і сам світу не бачиш...
– А-а, тобі не подобається? Чи не тому ти поза хахульками починаєш бігати? Матросика вже надибала!.. То ж бо воно й одразу видно було, як я тебе брав...
– Що? Як ти смієш! – заплакала в розпачі. – Та таких, як ти...
Кашкет понижує голос до зловісного шепоту:
– Ну, що ж, війся, туди тобі й дорога...
На порозі стара:
– Ось маємо: повістка в прокуратуру. Тільки що принесли.
Усі мовчки перезирнулися... Панас перехилився через стіл, узяв у матері папірець, повільно й зосереджено перечитав його, відкинув геть. Схопився розлючений, скубе себе за чуприну:
– Скільки праці, скільки часу! Ночей безсонних!.. Хто доніс?!
Свекруха коситься на невістку. Чоловік щосили б’є кулаком по столу:
– Хто світу не бачить зі своєї оселі!? Спалю все, а не віддам! А світ я побачу й через грати, – жбурляє тарілку на підлогу, аж скалки розлітаються в різні боки. – А поки я тут хазяїн – геть, шлюхо, з моєї хати!..

Пронизливо плаче дитина.
...Від пронизливого гудка пароплава Бондар отямився. Він весь промок під дощем і дрижав од холоду. У сірій далечині похмурого ранку на обрії вимальовувався Севастопольський порт.

До змісту журналу "Вітчизна" №1-2, 2009 р.