|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №1-2 2009 року
ВАЛЕНТИНА ДАВИДЕНКО
СПОМИН З-ПІД ФРЕСКИ
***
Збіга, як дощ, волосся, і над ним
так загадково
перейде обрій і засвітить німб
зоря ранкова.
Метелики і весняний пилок –
все тій, із німбом.
Схилила алебастрове чоло,
наснилась ніби.
І не озветься словом, ні листом.
І все ж до неї
так небезпечно мчить чиєсь авто
в гірськім тунелі.
***
Ілюзії тих днів заміним як портрети
у просвітку між ваз. Й забудемо либонь
ті дорогі місця і золоті планети,
що посилали сни однакові обом.
Від мерехких видінь примружимо повіки
і, навчені життям, не приймемо дива.
Та сплакана душа - наївна недоріка
ті спомини чудні устами зігріва.
І все, що поміж слів, як тремоло у леті,
ласкавий синій бриз, розсіяний давно.
Ясні мої шовки, тонкі мої браслети
і грубого ткання життєве полотно.
***
Оглянешся на білу квітку сливи –
тонкої плахти сяєво лякливе,
два гребені, як місяці навскіс.
Химерний сон: два місяці у небі,
там, на порозі, їх свічу для тебе,
затиснувши, як ножовий поріз,
прощальний схлип на дальній скрип коліс.
Косинкою змахну із мережвою
над клумбою нічною з мурашвою,
і все пробачить серденько слабе.
Але строфа увічнить на папері,
як я насправді з квіткою в партері
усміхнена не згадую тебе ...
(аж до порога сяйво лазурове,
до босих ніг, тонкої плахти й кіс.
І, важко затинаючись на слові,
помалу вчуся дихати без тебе,
затиснувши, як ножовий поріз,
прощальний схлип...)
Наснилися два місяці у небі.
ПОЧАТОК РЕНЕСАНСУ
Під склепінням нічним в мерехтінні згасаючих ламп і кадансів,
коли гості осінні в беретах шовкових, листках золотих,
я малюю тобі, закопиливши вустонька, сни ренесансні,
літні арки лаврові й звикання до згадки про них.
Силуети настінні, дощів шелесткі пелерини,
як у дожів зірчасті, і пахнуть мигдалем зірки.
Розступається темно-зелена вода, розступається синя
й зовсім середньовічна до тиші із щемом гірким.
І проступить під місяцем, наче напис старої латини,
місто давніх провин, темних вин уночі.
В сплесках пізніх вогнів гусне умбра й на кожній картині
теплий ірій надій і холодна ясна далечінь.
Відцвіте ренесансно, відплещеться німбами в нішах.
В неймовірних світах, у дощах і листках
призвичаяться наші міста.
Та невиспані й схожі на вогких щенят мої пензлі нарешті допишуть
синю квітку пітьми на бордовій завісі і синю з футляру альта.
І здіймається вітер південний, сплітає нам кучері
й стріли пернаті
шле невтомно – хто крильцем сапфірним озорить і духом томлінь
зморить наші тіла, наче квіти акацій. Це може тривати
як гарячка з невтішним прогнозом усе пам’ятати –
безбережну ту далеч
й росинку близьку на твоєму чолі.
***
На ці столи не слала полотна,
вино осіннє
не ставила, але нічна струна
уже вдихнула наші імена
в уста кармінні.
Тепер вони в піснях і на гербі
сільського свята.
Віки прадавні, строї голубі
і почуття, затаєні в собі -
яка їм плата?
Лиш трохи суму, бо завжди одна
розв’язка драми.
Пір’їна в леті наші імена
спліта вінками.
В них цвіт легенд, ясмину й полину
шитво шовкове.
А про кохану нашу таїну
немає мови.
Про ту, що обпікає й не зника
поміж сльозами -
є пісенька хмільного візника
за хуторами…
КАРНАВАЛ НАПРИКІНЦІ САДУ
Танцем себе не виказуй!
Виринаючи в пору осмут і поразок –
промінь, в леті заломлений, рятівнице вітрильників!
Упізнавана лиш по тонкому хребту
у смарагдових снах океанів.
В передгроззі, що птахів стина на льоту.
Ця плавба – вічний ризик, коли над тобою
мерехтіння води золотою лускою,
осипання тюльпанів…
Надпливуть пелюстки, ніби днища вітрильників –
заблукалі край світу легкі каравели.
Але в танці (це ляже в основу новели)
ти тримаєш на пальчиках сни кораблів!
Полотняний рубець, срібна ниточка перлів
і маленька рожева п’ята. Промайнеш
у кінці всіх епох, золотава наядо.
…Цитри тон, карнавал у кінці твого саду
із пергою цвітіння, пророцтвами віршів,
медальйоном і смутком, що стискує груди.
Дім, колись тобі рідний. Призначення віщі
на оцих письменах, ти однак їх забудеш…
***
Тюльпани в долинах твоїх і сніги на вершинах
так млосно підступлять під серце і замкне вуста
мій страх передбачень: у місячнім сяйві щемка і перлинна
та хмарка периста. Я тонша від неї. Смутна. Золота.
І теж пропливаю у снах твого міста, тому так весняно
запахнуть сніги і стривожиться птаство вві-сні. Й на стіні
твоєї ночівлі проступить з-під фрески як спогад коханий:
шмаття полотняне, ступня моя боса і цвіт в пелені.
***
Білі руна отар, м’ятний холод карпатських верхів.
Запах зливи, що близько. А в горах, як в обрисах рисі –
настороженість. Їхнім рельєфом зведи мастихін,
але витримай стиль: зором кішки гірської і лапкою пензля
гулять по скелястих карнизах.
Крок нечутний у нетрі. Ця рись не полює, несе
вогку вохру на лапках. І низом, мов нетлі у липні,
сиза тінь промайне. Смуга синього кобальту все
видозмінить опівдні. Ворсинка до фарби прилипне.
Темна замкнутість гір, рвані лілії білих хмарин
і димок після зливи у горах. Цей липень в смарагді і синьці
трясовинно засмоктує пензлі, думки, кольори.
Та ще в пісні про Довбуша й Дзвінку – сльозу верховинця.
***
До тих орлів і дикої шипшини
немає стежки вище, тільки пліт
гірських плющів. У тім краю чужиннім
ще квітне літо, шелестить сатином
і мружиться засліплено в зеніт.
З таємних текстів випише дотемна
весь фіолет на силуети гір.
Слова, що глухо мовлені для мене
у тінях присмерку, у далеч незбагненну
летять, летять і досі навздогін.
 |
|
 |
 |
 |