|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №1-2 2009 року
ЮРІЙ БУРЯК
ПРОЙТИ КРІЗЬ ВІЧНІСТЬ
ОКО
І
Летять метелики мої в золотостроях,
Вони із літа веслярі, а літо Троя.
Їм час таке нагаптував, такі узори –
З амфітеатрів підійняв ахейські хори.
Комусь нагадують вони отців вселенських,
Немов полишили в цю ніч собор тридентський.
Та день у день і ніч у ніч сюди летіли
Від Кам’яної ще, гай-гай, прапрамогили.
Штрихи і вигини, хрести, магічні знаки
І наконечники зі стріл плавця з Ітаки.
Сліди від пальців юнаків-херсониситів
І патиною по дузі – в окриллях зшиті
Чи не Климента-папи плащ золотокрилий
В жалобний згорнутий сувій ще до Атили?
Пройти крізь вічність, перейти з ламкої брили
Його покликав Сам Творець на ваші крила.
Вогонь з підкрилля осява не тільки Трою,
Коли на темряві – багрець, кров під корою,
Там те, чого не прозріва сліпа сучасність,
Там шифри Велесових саг і коди власні.
Над ними хвилі завитків, сліди тюркітів,
Химерно вплетені в ряди латинських літер.
Скальдична рубаніть, рядки з альпійських квітів,
Човнів просмолені борти з варязьких мітів.
Гаптарська хитрість чи сльози слов’янське соло.
О легкосте, о золоті на колі коло!
Крізь весь праісторичний жах – одні скрижалі,
Із надр земних у небеса рух по спіралі.
Із крил метеликових все – в спекотні ночі
Пил зоряний, троянська січ і око Творче.
ОКО
ІІ
Грім колій зависав густіш за аміак.
А стільки поїздів пішло під Зодіак,
згоріло стільки зір несправджених бажань,
а скільки ще згорить, як матриця чи скань
Чумацького Шляху западин і проток.
Грім колій зависав згромадженням зірок,
де стугонять мости над водами ріки
і де Стожарів жах як лінії руки.
Там лінія стрибка крізь прірву літ назад,
коли прорахувавсь заїжджий хіромант
(бо компас дотепер показує норд-ост),
де пам’ять покрива усе, що зрить, внахльост:
усе, що тут було й творило цей ландшафт,
і ось тепер воно – лиш маска, зліпок, жар.
Ну, хай би тільки те, що цнотою було,
а то ж увесь ковчег бортами б’є об дно.
Усе, що харчопром і м’ясокомбінат,
у домінантах тут і тут їм Арарат.
Грім колій зависав і рвалась ліній в’язь,
мороз хрещенський був, Москва була і грязь.
Чи лінії руки, чи колії не ті –
хто нам про те повість і на якім Суді,
що кисню тут нема і тисне аміак,
й транзитні поїзди летять із ночі так,
мов птиці від вогню, коли горять ліси,
й грім колій пригаса під натиском попси:
до третьої вночі горлають когути,
а потяги ідуть і стугонять мости;
і дзеленчить метал бляшанок і лампад
у храмині, в якій є змій і райський сад,
де вітер низовий роздмухує свічу
і блимає вогонь у Господа в очу.
КИЇВ НАПЕРЕДОДНІ
Від мурів університету
аж по самий забрьоханий Євбаз
неоном переблискує бульвар;
вздовж нього чи, вірніше, парапету
згори летить заморський тарантас
і кучер понад кіньми – як Ікар!
Весь київський бомонд у зборі,
Богров ховає “пушку” під сукно;
“панове, спокій!”, “пречудовий кадр!”,
“бонжур, мадемуазель!”, “міледі, сорі!” –
і розверзається, мов океану дно,
жандармами оточений театр.
Стрільця везуть до “Капоніра”,
в’язнична будка, двоє вартових,
бруківка під підковами дзвенить;
закутого, везуть його, як звіра,
та, хоч і миршавенький чоловік,
північний не прокинеться ведмідь.
У Богоявленському вйсь світ,
щось янгольське виводять голоси;
з-під шапки підставляє всім вітрам
волосся непокірне Маккавейський;
і жолобком горять не для краси
Христові сльози в дереві, як шрам.
Богема у “Континенталі”,
на Миколаївській, аншлаг;
і сінема, і футуризм;
і невиразний відблиск сталі;
коса на камінь не найшла,
та смерть косар боготворив.
Бурулі падають і сніг рябіє крином,
у Пущу кличе приміський трамвай;
у муфточці із хутра теплий скарб,
за ним легенька блузка з крепдешину;
поставить куля крапку під роман;
з гармат стрілятимуть у храм.
З ВІРШІВ ОСТАННЬОГО
ЗА ЛАШТУНКАМИ Т. А.
Ніхто його не незлюбив,
Ніхто нікого не здавав,
Ніхто не дав за те, що вбив.
Хто жив, життя не змарнував,
Він сам не знав, навіщо жив,
Ніхто нікому не казав,
Що вбитого йому не жаль.
Навіщо вбитому життя,
Життя убитого не жарт,
Невже убитий не живий,
Він залишається в серцях,
Його любитиме, хто вбив
За те, що був таким, що вмер,
За те, що жаль його тепер.
Чому так мало хто давав,
Тому давав, що мало так,
Тому що вмер, зате живий,
Тому, що мертвий і вже мій,
Тому німий, що не живий,
Тому він мертвий, що не жив,
Тому живий, що не помер.
А вмер тому, що мало дав
Тому, хто все, що мав, забрав,
Та будеш квітнути в серцях,
Шкода, що рано ти пішов,
Ніхто нікому не суддя,
Що він забув того, хто вмер,
Чому так мало з ним знайшов.
Ніхто за вбитого не вмер,
Ніхто на вмерлого не дав,
А може, просто не допер,
Загинув просто в ДТП,
Все буде так, як дотепер:
Убитого ніхто не вбив,
Ніхто нікого не застав,
Про це ні з ким не говорив.
Був шум якийсь, а зараз тихо,
Він дихав, а тепер не диха,
Когось дістав собі на лихо
Собінаумець-донкіхот
На небозводі несвобод.
У кожного в макітрі цар.
Не Пол, не Гія, не Джохар.
ПАРАДИЗ
Ув’язнення до запиту – у райський
сад, парадиз. Корілопсіс китайський
й шипшина Роксбурга – розквітнуть й опадуть,
межу тисячоліття перетнуть
ці хеномелеси, каштани, ялівці,
застругані розкришить олівці
час, і нічого не напише
той, хто чекає, з тим, що грифель крише.
Де пелюстками сакура розквітне,
де втілиться в насіння перелітне,
перетече у прожилки рослин
все те, що написати мав би він.
Скупар, він не віддасть його юрбі,
його душа згорить сама в собі,
ба навіть шкаралуща від горіха
маньчжурського – мала для нього втіха...
Для вивірки мов забавка вона.
Його ж канон – дубів деревина.
На радість всіх собак з усіх околиць
він молиться дубам як богомолець;
у несобак це викликає злість,
та віра в те, що від заміни місць
не похитнуться видові устої,
все зводить знов до істини простої:
ніхто ніколи вже не відповість.
ЛИСТИ ДО ВАЛЬГІЯ [*]
[*] Цей корпус епістолій вдалося частково відтворити з копій, зроблених на пергаменті (нині – дуже пошкодженому) в часи раннього Середньовіччя. Схоже, переписувач мав лише приблизне уявлення про Горація та його сучасників (Цезаря, Брута, Корнелія Непота та ін.), оскільки всі імена, згадувані в листах, як твердять дослідники, не мають жодних історичних прототипів. Єдине, що приваблює в цьому листуванні, – достовірність психотипу римського воїна і поета в часи нелегких випробувань для Риму і його громадян. Дешифрування текстів триває. – Ю. Б.
З Горація
Лист І
Мій
Вальгію,
Горацій твій
щиро співчуває –
не побивайся, друже,
вже не воскресне Руф.
Лиш не вини в тій смерті нещасного Тібула,
він був леґіонером, ходив на дику Скуф.
Згадай-но краще Краса, який на панцер
сотні стріл прийняв, але якого вбив один-
єдиний наклеп; коли прийшли по нього,
він попрохав, щоб вивели коня зі стайні
і наказав, щоб їхала із ним до цезаря імперська
стража; він вирубати міг би їх до пня,
але чи оминула б його чаша з
отрутою, ніхто того не зна, тому і
наклепа того він спив до дна.
Такою, Вальгію, є римська
вдача наша,
і не годиться
сумувати
нам.
Лист ІІ
Мій
Вальгію,
подейкують, що ти
підозрюєш Тібула
в смерті Руфа, ти знаєш
нашу ґвардію, ми всі із
яйцями, але облишмо жарти:
до цезаря дійшла чиясь цидула,
що ми не гірші огирів зі Спарти, це так,
але причому тут малеча з родини знакомитих
верхівців? До речі, о, мені розповідали, Бублій теж
на яйцях погорів і праотців тепер він має змогу
на ясні очі бачити в пітьмі. (Ти пам’ятаєш Альпи?
Як ми йшли! Блиск наших тіл і римських
прапорів!). Мій Вальгію, послухай-но старого:
жени від себе лестунів. Будь
жорстокосердим. Твій хлопчик
не воскресне. Рим за
нами. Пробач, мені
сьогодні не до рим.
За нами
Рим!
Лист ІІІ
Мій
Вальгію.
Ніколи я й по-
мислити не смів би,
хто є насправді автором
цидули, без сентиментів,
жаль мені Тібула, старий
помер дочасно від обмови, старий,
котрий обіруч гнув підкови; ну,
і встругнув же цей малий Петроній!
Невже це Бублій з того світу нам шле палкі свої привіти?!
(Такого не було в “Сатириконі« і в “Золо-
тому віслюкові«). О, ці часи, о, звичаї! Типові,
до речі, для нуворишів твоїх, мій
любий Риме! Вальгію, скажи,
якби моя Гликера на мене
одягла свою спідницю,
куди послав би ти таку
дівицю? Отож
бо! Так і я.
Бувай. Іду
на ко-
лісни-
цю.
Лист ІV
Мій
Вальгію,
понтійські сосни нашої дер-
жави, наш безвітрильний корабель,
геть продірявлено – як гілка, відчахнеться
Припонтида, не допоможуть
леґіонів лави, і потечуть з дер-
жавного корита сестерціїв потоки
до скринь князьків із Родоса чи Кріта.
І скажуть нам – “ні елліна, ані юдея”.
Розчиниться в народах Рим високий,
його опустять нижче катакомб, і наші тіні,
друже, з Колізея летітимуть невдовзі кумельгом.
Як мало тих, котрі б із флотом Риму
могли б упоратись, коли грядуть шторми.
Руф і Тібул підтримали б, підтримав
і Бублій би, але безсилі ми змінити
бодай що-небудь у ході чужого свята;
того і жди – охопить страх,
коли вже не рятують
ані присяга, ні
військова клятва,
ні навіть
ворожіння
на пта-
хах.
Лист V
Мій
Вальгію,
я щойно повернувся з Апулії,
благословенний край,
провінція моя так само
стогне, як і Рим, від розпаду
моралі і невситимих новоявлених
(не нами створених) синків колишніх
пасіонаріїв із цезарського почту. Гангрена
вразила і наших посіпак. Ти пам’ятаєш, був такий
Італік? Він ще героя з себе корчив, коли зітнулись
легіонери й вершники з рабами, й раби його побили
поясами. Мені казали, що ту бійку
він сам і влаштував, бо від по-
ранень, безглуздої (це як на мене)
фронди тоді загинув учень
Цицерона, що консулам
місцевим допікав.
Чи не його Італік “опікав”?
Пробач, прийшла Гли-
кера. Щасти,
мій друже.
P. S. Завтра
допи-
шу.
Лист VІ
Мій
Вальгію,
тобі вітання
від Альбія і Трисме-
гіста. Все буде добре,
якщо фортуна нас не зрадить.
Нові чутки Апулією ходять.
З’явились сурогатні меценати, котрі
на злодіїв походять, із храмів пропа-
дають речі і статуї з публічних місць, до
речі, знов Італік на умі: якщо це правда, за таке
на шибениці він давно гойдався б із намов-
никами разом за старих часів. Подейкують, що
в Аполлона храмі пропало найкоштов-
ніше начиння, яке належало
славетним землякам, і буцімто
вночі його Італік з жінкою
своєю, котра там наглядала,
до себе затягли в колибу.
Не йняв тому я віри.
Бо ж заважке! Коли б у
них не виявили краденого.
Чого б із місця
й кінь не зрушив,
те, Аполлону
завдяки,
доперли
наші
земляки.
Бувай,
мій друже.
Лист VІІ
Мій
Вальгію,
якби у Трисме-
гіста з’явились якості,
які він має нині, тоді,
коли від смерті нас поря-
тувала тільки втеча з поля битви,
то й Брут на себе не наклав би рук.
Він, Трисмегіст (якого з юності
я звав Помпеєм Варом), легіонер, якого
не соромився ніколи, з яким пліч-о-пліч йшли,
тепер себе вважає богорівним (ти пам’ятаєш, як
на щит йому звалилась брила?), він каже, нещодавно
у нього гостював Юпітер (чи з німбом, чи на німбі),
спустився, каже, прямо на подвір’я, де
він розводить псів альпійських і продає
в Калабрії на ринку. Це, мабуть,
наслідки полону, 5 років в Індії +
2 у Фракії дались таки взнаки;
годинами під грушею сидить,
роздягшись догола,
й щось виглядає на городі.
Чи не Юпітера, бува?
Дива,
та й
годі!
Лист VІІІ
Мій
Вальгію,
вітаю в день
тієї битви,
коли поразку нашу
й відступ сьогодні дехто
втечею нарік. Ти знаєш – хто.
Я до стіни притиснув би цю гниду.
Він пам’ятає “втікачів”, а зрадників,
котрих привів, – забув. Неначе вчора:
Альгій, Крас, Альбін і зовсім юний Непот –
ми йшли нагір’ям, наш легіон; я пам’ятаю плечі,
засмаглі торси, погляди, в яких була рішучість, рух
когорт, які вів Брут. Нас не розбили вщент, ми, римляни,
закляті кров’ю Рема,
на нас лежатиме довіку
братовбивства тінь.
Згадай обличчя наших друзів, найкращих з римлян,
порубаних мечами, забитих списами, задавлених джгутами
ні бритів, ні парфян, ні греків, ні германців,
полеглих не з намови карфагенців чи юдеїв.
Братів, котрі загинули
від рук
братів по крові.
Що говоритимуть про це нащадки?
Кому вони служитимуть?
До рук чиїх пливе наш Рим?
До ніг чиїх
впаде
наш
Рим?
Прощай.
Горацій.
З НОВОВІДНАЙДЕНИХ ЛИСТІВ ДО ВАЛЬГІЯ
Лист ІХ
Мій
Вальгію,
сьогодні на вино-
граднику знайшов фла-
кончик з-під духів нерозпо-
чатий, відкоркував його – які духмя-
нощі! Була така собі Неера, котра мої
слова стократ повторювала, любощами п’яна:
“Любитиму тебе, аж доки волосся Аполлона здій-
матиме угору вітер!« Пригадую, як ми, кохаючись із нею,
обтрусили дику грушу, яка була, нівроку, з дуб високий! Але після
поразки, коли удар у серце кинджалом Бруту
віку вкоротив, вона легіонера проміняла на колиш-
нього раба-скоробагатька, володаря імпер-
ських стаєнь. Не на коні, так під конем!
І трясця з нею! У скіфів, кажуть,
є один закон – неер таких
прив’язувати до хвоста
кобили, батіг
по крупу (кобилячому),
і гуляй у степ.
Ти знаєш, після ню-
хання я глянув у брон-
зове люстерко для гоління
і вжахнувся
смертельно-білій
шкірі під губами,
та, слава богу,
змив ту гидь
водою.
Твій навіки.
P. S. (Примітку втрачено).
Лист Х
Мій
Вальгію,
учора бачив
Непота, ти б не
впізнав його, а був же
він улюбленцем не тільки Брута,
як сяяв зір його і стрижкою
своєю він схожим був на молодого
вепра! Геть лисий, голомозий і погаслий.
Дружину тягне за собою, невиліковно хвору,
і поганяє віслюка, вантаженого бурдюками
з вином “на хабарі«: везе її на батьківщину – помирати.
Пом’янули друзів. Тебе згадали, Палатінум і Форум,
і те, що, мабуть, не було часів непевніших для Риму;
втім, завжди так сучасники говорять про часи,
коли продажна влада порахувала
кожного із них, і визначила ціну,
хто скільки коштує, кого
й за скільки купуватимуть
вони; останні обо-
рудки із грошима з публічних
зборів “на потреби наші«
забили вщерть казну і Цезар
може й далі в дурня грати,
а августійша
етруським золотом
із поховань
бюст і парсуну
прикрашати...
(втрачено кінцівку).
Лист ХI
Мій
Вальгію,
згадав, як перед
боєм нас Брут до себе
запросив, а потім у наметі
потиснув руку кожному із нас,
мов наперед нам дякував за щось:
за невідь-що – виходило, що за поразку.
Неначе знав щось більше, аніж ми,
хоч я казав його помічникам:
чутки патриціїв потверджуються, перекуповують легіонерів,
шукають виломів у лавах
ті, хто готує змову.
Нам не закинуть продажності
ані служителі Феміди, ні провідники армійські,
ні римський цвіт.
Нас час творив
і ми творили час,
як вартові на чатах
Риму.
І ми програли,
нас обливали брудом,
живих і мертвих,
і лякали Брутом,
котрого ми любили як солдати.
Лист ХIІ
Мій
Вальгію,
наснилося мені,
що Брут живий –
і ми вітаємо його у Форумі
з якимось -літтям. За тобою –
центуріонери, ти – легат, я біля тебе (теж,
з усього видно, полководець);
серед запрошених є й ті,
хто нині править і веде на скелі
наш трухлявий корабель, а є і ті, котрих впізнати
важко, хто під Філітами поліг ще молодим,
а тут вони старі і, найдивніше, що в одній шерензі
стоять убиті й убієнні ними. Усіх їх час немилосердний
і Аполлон не пощадили. Брут наче цезар, поряд нього Цице-
рон і хтось із найвідоміших поетів (але не я – Проперцій чи
Тібулл). Розмитих рис гімноспівців я так і не розгледів. Брут
по черзі цілував служителів Юпітера, жерців,
наступників Платона й Архімеда, відомих консулів. Нарешті черга
і до нас дійшла. Він раптом стрепенувся
і я впізнав у ньому Брута, котрий
на битву нас благословляв тоді, похмурого світанку, перед своєю смертю. І на дотик
його щока була, як лід, холодна. Він пильно
так поглянув на наші руки,
мов говорячи: “Тримаймось, хлопці!«
а його найперший охоронець
мене підштовху-
вав – мовляв,
хутчій, хутчій, за
вами черга!
(нерозбірливо)
...серед трофеїв,
у залах виставлених,
були шоломи наші і мечі,
ганебно кинуті на полі бою.
Коли виходили, я зауважив –
чергу замикав,
мене й тебе пронизуючи зором,
високий, лисий, хитроокий Флавій.
Лист ХІIІ
...Не Непот,
а непотріб – усе,
що з нами сталося,
він так перебрехав, що
геть незрозуміло, чому Помпоній
Аттік, підтримуючи Брута, Цезаря
любив, чому опікувався Цицероном
і був таким поштивим з дурисвітами
(ну, скажімо, з... далі незрозуміло).
Мені тепер усе це зрозуміло.
Якби таких, як Аттік, хоча б
з десяток, боги, згледівшись
над Римом, нам послали,
забули б римляни
закляття братовбивства,
й нова Еллада часів її найкращих
весь світ опанувала б.
Тоді забули б ми про втечу
на Острови блаженних.
Ти згоден, Вальгію?
 |
|
 |
 |
 |