журнал "Вітчизна" №1-2 2009 року

ІГОР АРТЕМЧУК

ТІ, ЩО ХОВАЛИ СВОЄ ІМ’Я,
або
ПСЕВДОНІМИ НАВКОЛО НАС

Будь-який літературний твір або винахід може вийти у світ без підпису автора або під псевдонімом, тобто під вигаданим іменем. Такі випадки відомі ще до винаходу книгодрукування і навіть з часів давніх римлян і греків. Маскувалися перед сучасниками комедіограф Арістофан та історик Ксенофонт. Історик Тацит зазначав, що авторів, котрі писали сатири на римських імператорів Тіберія, Нерона, Калігулу, скидали зі скелі або ж душили у в’язниці...
Літературознавець Олексій Дей, укладаючи «Словник українських псевдонімів та криптонімів (ХVІ – ХХ)» зазначає, що українські письменники користувалися псевдонімами з ХVІ століття, як-от: Стефан Зизаній, Іван з Вишні або Іван Вишенський, Теофіл Ортолог.
Надмірне захоплення псевдонімами покритикував у 1894 році Осип Маковей в одному зі своїх фейлетонів, наголошуючи, що для письменника досить одного-двох псевдонімів. Коли ж їх є до шістнадцяти, як, скажімо, їх мав Панько Куліш, то це не робить честі ні авторові, ні читачеві. Герой фейлетону юрист розповідає Меценасові, що на крайову виставку приїдуть письменники. Ось уривок:
«Приїде, може, – кажу дальше, – хоч він уже старенький, Белебень Козак, Т. Вешняк, Іван Горза, Петро Забоцень, Панько Казюка, Ломус, П. Необачний, Нечуй-Вітер, Опанас Прач, Павло Ратай, Денис Федоренко, Д.П. Марченко, Хуторянин.
– ...Я й не знав, що в нас стільки письменників.
– Меценасе! Адже се лише один письменник!
Юрист вів далі:
– А знаєш, хто се: Любарт Боровський або Співомир, Іван Чайка, Іван Щипавка?
Меценас здвигнув плечима.
– То бувший сатирик, а тепер заслужений природознавець, професор Іван Верхратський.
– Щипавка? Гм... – замітив Меценас. – Чому ж вони, ті письменники, поназивали себе так: один Шилом, другий Щипавкою?
– То, бачиш, така річ: вони писали сатири, отже псевдонімами вказували на се, чого сподіватися від їх віршів, – один колов, другий щипав.
– Хитро! - засміявся Меценас.
– Мода така! – замітив я для пояснення.
...Тепер розважимо сю справу поважно. Хто видумав собі псевдонім і нащо? Молодий письменник, що вперше виступає на арену публічну, ховається за псевдонімом. Коли його будуть ганити, то хоч не назвуть його справдішнє прізвище. Старший письмен¬ник, що жиє в прикрих політичних обставинах, зі страху перед грізною карою криється за псевдонім; йому йде більше о справу, котру боронить, ніж о славу власного імені; він волить спокій за життя, ніж тюрму; радо зносить се, що за життя його не знають. Такі два випадки дадуться оправдати...
Така-то користь з псевдонімів».
Висновок Маковей робить такий:
«Найлучче було би не уживати зовсім псевдонімів, а коли вже треба, то уживати і уладитись так, щоб жоден ворог його не відгадав. Під творами «невинними» не підписуватись ніколи псевдонімами! Відвага – прикмета така, що годиться її мати».
1750 року у Франції вийшла книжка «Опис планети Меркурій». Щоб обмежити владу монарха, автор вдався до фантастичної розповіді. Ось яку присягу нібито приносив імператор далекої планети, коли вступав на престол:
«Клянуся забезпечити усім моїм підданим свободу особи, свободу користування власністю, свободу слова, свободу смаків і свободу поведінки за умови, що спільний добробут не постраждає від цього.
Моїм підданим дозволяється, якщо вони будуть не задоволені мною, зібратися і обрати собі нового правителя.
Клянуся не віддавати ніяких розпоряджень без відома і згоди депутатів від усіх верств, які матимуть постійне представництво при моєму дворі».
Це були думки передових людей Франції, і, зрозуміло, автор не поставив свого імені на книжці. Лише згодом літературознавці встановили, що ним був де Бетюн.
Жорж Сіменон перші твори про свого комісара Мегре підписував псевдонімами: Христіан Брюль ( це прізвище матері), Жорж Сім, Араміс (ім’я одного з мушкетерів Дюма). Та коли він переконався, що читачам його твори сподобалися, він псевдонімами більше не користувався.
Починаючи з 1921 року, землемір Петро Панченко надсилав до місцевої газети «Незаможник» дописи, оповідання, або, як він їх сам називав, «житні етюди». Під багатьма творами стояв підпис: «Максим Отава». Та одного разу черговий матеріал він підписав «Пан». Розгорнувши наступного дня газету, підпису свого не побачив. Над самозваним «Паном» було вчинено розправу: під заміткою стояло «Панч».
Редактор вирішив по-своєму: хлопець не без гумору, але «Пана» мені не потрібно, хай буде «Панч». Так під іменем Панча ми знаємо роман «Гомоніла Україна» та багато інших творів Петра Йосиповича.
Твір може мати й анонімного автора. Таке зустрічається тоді, коли над твором працювало кілька людей або цілий гурт. Так було у Київській академії, основному центрі мистецтва і культури у ХVІІ – ХVІІІ століттях. Професори піїтики і риторики писали п’єси, здебільшого драми, а окремі дії доручали писати учням як домашнє чи класне завдання. Найкращі опуси складали потім п’єсу.
Інколи обдарованим людям, котрі мали нахил до літератури, казали, що їм не личить писати якісь романи чи п’єси, бо у них є своя спеціальність чи сан. Так, сучасникові Сервантеса Габрієлю Тельєсу цензура вказала, що йому повинно бути соромно за свої п’єси, адже він чернець. І тоді Тельєс змушений був узяти псевдонім Тірсо де Моліно, тобто Тірсо з млина.
Таке ж зауваження мав і абат Прево, бо особам духовного сану належало писати духовні трактати, а не романи. Однак Прево написав «Історію Манон Леско і кавалера де Гріє» (1731 р.) і видав її без імені. Обклавшись фоліантами монастирської бібліотеки, Прево писав історію церкви, а вечорами, щоб відпочити від латини, він у своїй келії творив роман «Записки знатної людини». Літературознавці вважають, що тих пригод і колізій вистачило б на два десятки книг. Але навіть усамітнення не рятувало Прево, і він змушений був емігрувати до Лондона, де й написав «Манон Леско». Цей роман був продовженням «Записок...». Книжка перетнула протоку, досягла берегів Франції, але там наказали спалити її як антиморальну.
Англійський письменник Лоренс Стерн теж був священиком, і його книжка «Життя і думки Тристрама Шенді, джентльмена» (1759 р.) вийшла анонімно. На той час ніхто не знав, що автором її був тихий сільський вікарій.
Дипломатів, офіцерів, чиновників очікували неприємності, якщо вони без дозволу начальства давали що-небудь до друку під своїм ім’ям.
Полк, у якому служив Бестужев, стояв у Марлі в Петергофі, отож письменник узяв собі псевдонім Марлінський. Романи його мали успіх, проте після того, як його розжалували в солдати, він загинув на Кавказі.
Коли шеф жандармів Бенкендорф дізнався, що російський офіцер, нащадок кримських ханів Султан-Гази-Гірей опублікував у пушкінському «Современнике» нарис «Долина Аджитугай», він вказав цензорам, щоб жоден офіцер не публікував літературні праці без дозволу інстанцій.
1724 року правлячі кола Англії обіцяли винагороду в 300 фунтів стерлінгів тому, хто повідомить ім’я автора «Листів суконщика». Творцем цих листів, як і «Казок бочки», був Джонатан Свіфт. Своє ім’я він не ставив на цих сатирах, бо у роки буржуазної революції і після неї в Англії суворо карали авторів і друкарів: їх очікували ганебний стовп, штраф і в’язниця.
Надзвичайно суворою була російська цензура стосовно до українських письменників, особливо валуєвське розпорядження 1863 року і царський Емський указ 1876 року про заборону української мови.
«Свій роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панас Мирний та Іван Білик завершили 1875 року. За добрий хабар київський цензор дозволив книжку друкувати, але він забув скріпити кожну сторінку рукопису своїм підписом. Друзі, зокрема Микола Лисенко, їхали до Петербурга, але й там через ту забудькуватість цензора друк перенесли на травень наступного року. І ось саме на цей строк припадає вихід вище¬згаданого указу. Роман побачив світ 1880 року завдяки Драгоманову в Женеві. В Україну книжку перевозили підпільно.
Цікава історія з п’єсою Панаса Мирного «Лимерівна». Рукопис п’єси автор підніс Марії Заньковецькій, коли трупа Садовського виступала в Полтаві. Марія Костянтинівна загорілася бажанням зіграти головну героїню, отож родич посприяв провести рукопис через театральну цензуру. І вже наступного 1891 року «Лимерівну» давали у Курську. На прем’єру автор приїхати не зміг.
Зате весною 1892 року трупа Садовського виступала в Полтаві і Панас Мирний був на виставі. Глядачі захоплено вітали артистів, лунали вигуки: «Автора! Автора!» І Панас Якович сам не зрозумів, як це сталося, але забув про своє слово не розголошувати псевдонім, вийшов на сцену під щирі овації.
Так полтавці зрозуміли, що Панас Мирний і колезький радник Панас Рудченко – одна і та ж особа, автор талановитої п’єси.
І ось, незважаючи на те, що псевдонім Панаса Мирного було розкрито, поліція ще у 1915 році розшукувала якогось Рудгана чи Рудчана (Мирного), котрий писав антиурядові твори. Панас Якович працював на той час у казенній палаті дійсним статським радником, що прирівнювалося до генеральського звання, і йому полтавський поліцмейстер надсилав відношення: «...Чи немає серед службовців дорученої вам установи людини, котра під псевдонімом Панаса Мирного дозволяє собі писати зловмисні революційні твори?»
Це, напевне, чи не єдиний випадок, коли громадськість міста знала ім’я Панаса Мирного, а поліція не могла прив’язати його до Панаса Рудченка.
Поета середньовіччя Франсуа Війона знають у всьому світі. Насправді ж його прізвище Монкорб’є, а Війоном він став лише після того, як його усиновив паризький священик Гійом Війон.
Знаменитий автор «Весілля Фігаро» був спершу годинникарем на прізвище Карон. Та згодом він став учителем музики доньок Людовіка ХV, а одружившись, одержав дворянський титул і став називати себе де Бомарше (так називався маєток дружини). Цікава бувальщина «Скалки годинника» згадує і те, і те ім’я.
«– Пане Карон, чи як вас там... Бомарше, ви, здається, були колись годинниковим майстром. Чи не так? Мій годинник відстає, чи не могли б ви його відремонтувати? – царедворець подав драматургові золотого, оздобленого діамантами годинника.
Натовп придворних замовк, очікуючи скандалу. Бомарше спалахнув:
– Це було так давно... Я не знаю, чи зможу.
Вельможа наполягав, і драматург погодився. Взявши годинника, Бомарше відкрив його, підніс механізм до очей, але несподіване тремтіння рук – і... годинник падає на кам’яну підлогу, розбившись на скалки.
– Ось бачите, я попереджав, зараз я вже не такий вправний... – Галантно вклонившись і лукаво посміхаючись, письменник відійшов від придворних, а вельможа став підбирати рештки годинника».
Літературознавець М. Гудзій писав, що авторові зручніше заховатися за спиною псевдоніма, щоб перечекати і дізнатися, як читачі і критика сприймуть книжку, а потім відкрити чи не відкрити своє ім’я, залежно від успіху чи невдачі.
Байкар Іван Крилов першу свою епіграму підписав «И. Кр.», а байки підписував однією літерою «К», і лише коли йому виповнилося 37 років, підписався своїм прізвищем.
17-літній Герцен підписався «Ал. Гер», а потім прибрав псевдонім «Іскандер», тобто Олександр на східний кшталт.
16-літній Лермонтов під першою публікацією «Атеней» поставив латинське «L».
С. Аксаков свій перший нарис «Буран» опублікував без підпису, авторові було тоді 43 роки.
24-літній офіцер Лев Толстой свій перший твір «Дитинство» підписав ініціалами (криптонімом) «Л. Н.», бо не знав, як сприймуть його первістка.
«Кеміне» по-туркменськи означає «зневажений»; цей псевдонім узяв собі юнак Мамедвелі, якого злидні і голод гнали дорогами Середньої Азії. За сміливе і правдиве слово народ полюбив поета. У сатиричних віршах він викривав зажерливих баїв, ненаситних мулл. Кеміне не давав спуску і мусульманському наставникові, пірові Ералі-ішану.
– Ну і язичок у тебе, Кеміне! – не витримав якось пір. – Жодне слово від тебе не сховається!
– Однак мені до вас далеко, святий отче, – признався Кеміне. – Від вас не сховається жодна зернина у чужому мішку, жодна монета у чужій кишені.
20-літній Микола Гоголь розпочинав як поет, підписавши ідилію «Ганс Кюхельгартен» псевдонімом В. Алов. Але він негайно викупив нерозпродані примірники книжки.
Об’єднавши свої написані вірші у невелику збірку під назвою «Мрії і звуки» (1840 р.), вільний слухач Петербурзького університету Микола Некрасов відніс їх до поета Василя Жуковського, щоб той висловив свою думку. Маститий поет попросив навідатися за три дні.
Некрасов прийшов і почув: з усієї збірки лише два вірші варті уваги, про інші сказано:
– Якщо ви хочете друкувати, то видайте без імені, згодом ви напишете кращі, і вам буде соромно за ці вірші.
Некрасов видав збірочку, підписавши її ініціалами «Н. Н.». Зрозуміло, що критики відгукнулися так, як передбачив Жуковський, отож Некрасов теж забрав із книгарень решту накладу і спалив свої перші «Мрії». Ось чому «Ганс Кюхельгартен» та «Мрії і звуки» стали бібліографічною рідкістю.
До речі, свою першу книжку А. Фет теж намагався знищити, і збірку «Ліричний Пантеон» молодий поет підписав ініціалами «А.Ф».
Є кілька версій, як Салтиков став Щедріним. Свій перший вірш «Ліра» 15-літній юнак підписав «С-в», повісті «Протиріччя» дав підпис «М. Непанов», іншій повісті «За¬плутана справа» – ініціали «М. С». А про головний псевдонім розповів син письменника у книжці «Інтимний Щедрін» (1923 р.):
«Небагатьом відомо, чому батько вибрав собі псевдонімом прізвище Щедрін. А історія така. Ще коли Михайло Євграфович був на державній службі, йому натякнули, що незручно підписувати праці своїм прізвищем. І батькові довелося підшукувати псевдонім, але він нічого не міг придумати...
Моя мати запропонувала йому взяти що-небудь схоже до слова «щедрий» – через те, що у своїх творах він був надзвичайно щедрим на сарказм. Батькові ідея сподобалася, і з того часу він став Щедріним».
Як згадує Михайло Рудницький, Осип Маковей любив точність і акуратність і відзначався великою працездатністю. Він розсипав у тогочасній пресі безліч статей без підпису, часто вибираючи псевдонім чи криптонім; як директор школи, він не хотів вступати у конфлікт із властями і підписувався так: Бабуся Катерина, Не-Шевченко, Осип з Буковини, Панна з Чортківщини, Кандидат на патріота, Самовидець та ін.
Родина Косачів дала нашій літературі кілька імен. Ольгу Косач знають як відому письменницю Олену Пчілку. Значною постаттю у світовій літературі стала її донька – Леся Українка; син Михайло взяв псевдонім «Обачний». Ці псевдоніми придумала Олена Пчілка.
Своїм псевдонімом Лариса Петрівна пишалася: нехай царський уряд заборонив українську мову, але цією мовою вона писатиме і напише такі твори під вибраним псевдонімом, що їх знатимуть не лише в Україні.
Одним з перших творів Лесі Українки, написаних спеціально для нелегального поширення, був «Лист до товаришів» (1895 р.). Надсилаючи цього листа Михайлові Павликові, поетеса просить передати його через певних людей у гуртки молоді. Дотримуючись конспірації, Лариса Петрівна не підписує свого звернення до молоді:
«Шкода, що не можу підписати свого ймення, але сподіваюсь, що по почерку пізнають». По-латині це називалося «Ех ungue leonem» («По кігтях пізнають лева»).
Дружина Михайла Обачного Олександра Судовщикова стала відомою письменницею, котра писала під псевдонімом «Грицько Григоренко».
1881 року Олена Пчілка видала поему «Ганна» Е. Ластівки. За цим псевдонімом ховалася Олена Косач – сестра Петра Косача, батька Лесі Українки.
Почувши народну пісню «Про жандарма», Іван Франко розміркував, що її колізії можуть стати ґрунтовним сюжетом для драми, і написав п’єсу «Жандарм». Та коли справа дійшла до конкурсної комісії, там вирішили, що негоже виставляти на сцені на глум таку поважну особу як жандарм. Автор змушений був переробити сюжетні лінії, і героєм став якийсь посланець. Але згодом письменник надрукував п’єсу так, як її раніше написав. І з роками не одне покоління глядачів залишалося небайдужим до героїв драми «Украдене щастя».
Дружина Пантелеймона Куліша Олександра Білозерська стала відомою письменницею Ганною Барвінок. Її сестра Надія була дружиною українського етнографа та письменника Матвія Номиса (так він перевернув прізвище Симонов), видавця україн¬ських приказок. Чарівний псевдонім Наталка Полтавка прибрала їхня дочка Надія Матвіївна.
Кожному, хто любить і шанує свою землю і мову, близькі слова Сидора Воробкевича:

Слово рідне, мово рідна,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Але камінь має.

Воробкевич мав псевдонім Данило Млака. Але навіть шлях до Воробкевича був незвичний, а такий, який проходять псевдоніми.
Його прадід утік свого часу з Литви і звався Скульський Млака де Оробко. А вже дід переінакшив Оробко на Воробкевича.
Інший поет, гаряче кохаючи без взаємності, написав чимало віршів, навіть згодом видав збірку. Отож у часописі «Зоря» у Львові добірка за добіркою з’являлися гарні вірші під спільною назвою «Зів’яле листя». Підпису не було увесь 1891-й рік. Читачі були в захопленні, вони нетерпляче очікували на новий примірник, хотіли дізнатися, хто цей поет, і лише наприкінці року стало відомо, що цим інкогніто був Іван Франко.
А ще за п’ять років вийшла книжка «Зів’яле листя. Лірична драма Івана Франка». У передмові автор зазначив, що герой тих віршів помер, залишивши щоденники, у яких Франко серед полови відшукав правдиві поетичні ноти, вони захопили його, і він ці емоції передав у віршах.
І лише на схилі життя, аж у 1910 році, І. Франко зізнався, що «прозова передмова до першого видання є не що інше, як літературна фікція». Тобто це кохання Франко пережив сам, покохавши Целіну Журавську ще 1887 року. Взаємності не було, ось і народжувалися вірші.
1853 року письменник І. Данилевський запропонував часописові «Пантеон» свої вірші, але редакція їх відхилила. Згодом до редакції надійшла поема «Адвокатство жінки», написана 16-літньою дівчиною. У своєму листі вона повідомляла, що живе в селі, освіту одержала самотужки, читаючи книги. Книжки обожнює, тому й сама вирішила написати. Просить, щоб шановний редактор поставився прихильно до її опусу. У неї є знайомий учитель, який буває у Петербурзі; от він і розповів, що пан редактор іде назустріч жінкам, котрі пробують свої сили у літературі. Підпис був такий: Євгенія Сарафанова.
У постскриптумі вона просила відповіді не давати. Якщо надрукують – добре, якщо ж ні – мовчки перестраждає.
Цього разу редакція опублікувала поему, з приміткою: «Продовження обіцяно». Дуже швидко Данилевський приніс нового листа від поетеси: «Плакала від щастя. Дякую, дякую. Напишу багато-багато, коли спаде хвилювання. А тим часом, якщо можна, надішліть мені яку-небудь винагороду, я – дівчина бідна. Віддана Сарафанова».
Данилевському видали гонорар для його протеже поетеси. Згодом він признався, що ці листи писав сам, і поему було включено до зібрання творів письменника.
У літературі відома ще одна така містифікація, яку скомпонував Максиміліан Волошин.
1909 року у журналі «Аполлон» були опубліковані вірші Черубіни де Габріак. Цією «італійкою» була Єлизавета Васильєва, а гарний псевдонім вигадав Волошин. Редактор «Аполлона» С. Маковський був у захопленні від віршів Черубіни, заочно у неї закохався, а Волошин ще й вів листування від її імені. Він же написав і частину віршів.
Коли ж таємниця розкрилася, Маковський так осатанів, що навіть викликав Волошина на дуель...
«Бува, при зустрічах з читачами мене запитують, звідки взявся у мене, української письменниці, німецького звучання псевдонім, – розповідала Ірина Вільде. – А було воно так, що на зорі своєї літературної діяльності написала мініатюру «під Яцкова» і надіслала до одного з літературних тодішніх журналів. Після двотижневого нервового очікування нарешті я знайшла для себе відповідь у рубриці «Відповіді читачам». Відповідь була короткою: «Не тратьте, кумо, сили і спускайтеся на дно».
«Нема дурних! – сказала я собі і... придумала псевдонім німецького звучання».
А справжнє її прізвище Полотнюк Дарина Дмитрівна...
У 1920-х роках дуже популярним в Україні стало ім’я гумориста, котрий підписував свої твори незвичним словосполученням «Остап Вишня». Воно майже щоденно з’являлося в тодішніх газетах «Вісті ВУЦВК» та «Селянська правда». Згодом стало відомо, що за цим псевдонімом стоїть Павло Михайлович Губенко. Люди любили читати його живий, народний, непідробний гумор.
Остап Вишня не любив вульгарності і непристойності. Про це свідчить такий факт.
Свого часу Дем’ян Бєдний (псевдонім Придворова) запропонував Павлові Михайловичу перекласти українською мовою свою п’єсу «Как 14-ая дивизия в рай шла».
– Прочитав я її, – сказав Вишня, – й навідріз відмовився, адже вся вона побудована на солоному солдафонському анекдоті.
Павло Тичина згадував, яке враження справило на нього тоді ще нове ім’я Остап Вишня.
«Одного літнього дня 1922 року в Києві, вертаючись із роботи.., купив я по дорозі журнал «Червоний перець». Йду, як завжди звик ходити, – швидко, навперейми з самим вітром. Та чую: щось мене лоскоче в серці. Чийсь голос намовляє мене: ось розгорни журнал та прочитай, а що там є? Ага...ось фейлетон (я трохи притишую ходу), читаю «Діли небесні». А хто ж це написав? Остап Вишня? Якесь нове ім’я для мене. Це цікаво. І зупинився я на хвилинку. Та й незчувся, як і зачитався, – і що сам вже регочу...»
На сьогодні ми не можемо навіть уявити, скільки втратила б література, якби не було в ній такої постаті – Павла Губенка, який стояв за псевдонімом Остап Вишня.
Початкуючі жінки-письменниці знали, що видавці і редакції неохоче приймають твори авторів жіночої статі, а критики заздалегідь могли відгукнутися негативно на доробок письменниць.
Ось тому белетристка Шарлотта Бронте, автор роману «Джейн Ейр», підписувалася спершу як Кернер Белл. Так само вчинили і її сестри, і англійські читачі мали твори трьох братів: Кернера, Актона і Елліса Беллів. Ми маємо Грицька Григоренка і Марка Вовчка.
І хоча Іван Тургенєв висловлювався проти жінок-письменниць, твори останнього він навіть перекладав.
Іспанці знають Фернана Кабальєро, хоча під цим псевдонімом писала Сесілія Фабер, автор роману «Чайка», який зіграв неабияку роль у становленні сучасної іспанської літератури.
Ось так і траплялося, що письменник хотів взяти псевдонім не з цензурних міркувань, а щоб читач мав протилежне уявлення про автора. Щоб, скажімо, приховати стать, професію, національність, характер, що є своєрідною літературною містифікацією.
Так, французькі читачі позаминулого століття вже знали, що романи «Консуело», «Індіана» написала жінка Аврора Дюпен, а по чоловікові Дюдеван, проте преса продовжувала публікувати повідомлення про вихід чергового твору «пана Жоржа Санда». Спершу вона підписувалася іншим чоловічим ім’ям – Блез Боннен (так звали столяра, з яким вона дружила в дитинстві). Перший роман написала у співавторстві з Жюлем Сандо, на обкладинці стояло Жюль Санд. А далі письменниця замінила Жюль на Жорж.
Відомий нарисовець Тетяна Тесс згадувала, що вона мала таке ж прізвище, як і її родич Володимир Сосюра. Підписуватися цим прізвищем, коли Володимир Миколайович уже був відомим поетом, Тетяна не хотіла – насамперед тому, щоб на неї не падало проміння його слави, а по-друге, міркувала так: цього імені я ще не заслужила. І свої ініціали «Т.С.» вона з’єднала літерою «е», додала ще одне «С», і вийшло «Тесс».
Згодом цей псевдонім, це літературне ім’я їй записали і в паспорт. Люди старшого віку пригадують, що вони завжди з цікавістю знайомилися у пресі з нарисами, під якими стояв підпис «Тетяна Тесс».
Пригодницький роман «Месс-Менд» Марієтта Шагінян випустила від імені Джіма Доллара.
Нарис «Джім Доллар, його життя і творчість» був опублікований на початку книжки. Директор видавництва навіть підіграв, написавши переднє слово, де згадав, що «Джім Доллар – американський робітник, і ось його твір вперше приходить до наших читачів». В одному з журналів помістили портрет Дж. Доллара, який чомусь був дуже схожий на Марієтту Шагінян. Але містифікація Шагінян на цьому не закінчилася. Наступного року письменниця випустила новий пригодницький роман «Лорі Лен, металіст», і на обкладинці стояло – Джім Доллар. Переднє слово висвітлювало постать письменника.
Та незабаром Шагінян образилася, що в письменницьких колах сперечаються, хто сховався за псевдонімом, бо цим самим нівелювалося її авторство. І коли кінофабрика мала намір екранізувати «Месс-Менд», Шагінян випустила брошуру, у якій визнала своє авторство, а згодом опублікувала статтю «Як я писала «Месс-Менд»...
Працюючи в газеті «Рада», Степан Панасенко опублікував там кілька новел, змінивши прізвище на «Васильченко». Від своїх братів таївся, що пише, а згодом з’ясувалося, що його три брати теж писали під псевдонімами. Цікаві, хвилюючі новели опублікував у тій же газеті Степанів молодший брат Федір, котрий підписувався «Ф. Темний».
Своєрідна містифікація мала стосунок до червоноармійців-добровольців, котрі у 1938 році допомагали Народній армії Китаю воювати з японськими загарбниками. З дипломатичних міркувань про це у пресі не писали. Однак 1940 року вийшли дві книжки, які висвітлювали події. Першу книжку під назвою «Крила Китаю» (підзаголовок «Записки військового льотчика») написав капітан Ван-сі, з китайської переклав Юрій Жуков. Насправді ж цю книжку Жуков написав сам, опрацювавши оповіді, котрі йому розповів льотчик Гриценко.
Того ж року «Оповідання китайських льотчиків» видав Юрій Корольков, підписавшись Фин Ю-ко. Імена льотчиків звучали цілком по-китайськи: Ван Ю-шин, Лі Сі Цин, Ху Бен-хо, проте кмітливі люди це одразу розшифрували: Ванюшин, Лісіцин, Губенко.
У Китаї цю книжку переклали, але не змогли знайти автора. Згодом Юрій Корольков з сумом жартував:
– Так я залишився китайським письменником, котрий пропав безвісти.
Неабияку містифікацію в музиці провів композитор Фріц Крайслер. 1935 року американське телеграфне агентство «Ассошіейтед Пресс» повідомило сенсацію:
«Містер Крайслер, знаменитий скрипаль і композитор, визнав, що видані в 900-х роках транскрипції давніх творів для скрипки і фортепіано під назвою «Класичні рукописи» і видані як справжні твори Вівальді, Куперена, Пуньяні, Франкера та інших композиторів, насправді є його власними творами».
Чому ж він так зробив?
Бувши молодим, невідомим артистом, Крайслер вирішив створити репертуар серйозних творів великої форми. Скрипаль мав підстави не підписувати своїм іменем ці майстерні наслідування. Ось що писали критики про концерти Крайслера:
«Містер Крайслер має погану звичку додавати до своєї чудової програми старовинної музики власні посередні композиції, котрі справляють неприємний контраст з вищезгаданими шедеврами».
Але завоювавши публіку цими «шедеврами», артист весело, з відкритою душею, визнав, що це його власні композиції. Музичний світ Європи і Америки був вражений, а «компетентні» критики присоромлені...
Підприємець Лоєв був незадоволений, що у газетах під багатьма фейлетонами стоїть прізвище його зятя Шолома Рабиновича. І батько поставив умову своїй дочці, що дасть їй частину спадщини тільки тоді, якщо зять не писатиме до газет.
Дружина Шолома була освіченою людиною, та головне те, що вона розуміла свого чоловіка і знала, що не писати він не зможе, тож наштовхнула його на думку взяти псевдонім.
– Ти пишеш фейлетони, – сказала вона, – і так тепло, по-дружньому звертаєшся до своїх читачів, ніби простягаєш їм руку, ніби киваєш головою: «Шолом-Алейхем, мир вам! Що у вас доброго? Як вам живеться? Чи заробляєте ви на прожиток? Шолом-Алейхем»...
– Шолом-алейхем... шолом-алейхем, – промовив письменник. – Що ж, хай так і буде.
І він негайно написав до редакції листа: «Усі мої фейлетони і вірші, що перебувають у вас і ще не вийшли в світ, і всі наступні мої дописи прошу підписувати псевдонімом «Шолом-Алейхем».
Минуло кілька тижнів. Дружина Шолома відвідала свого батька. Лоєв, проглянувши газету, вигукнув:
– Відколи твій чоловік кинув писати, у газеті з’явився інший фігляр – Шолом-Алейхем. Він теж пише кумедні історії.
Не дивлячись на батька, дочка взяла газету і пробігла очима добре знайомий їй текст.
– Буває ж таке на світі! – промовила вона, навіть не посміхнувшись...
Попри всі заборони, спокутуючи царську кару, солдат Тарас Шевченко написав кілька повістей російською мовою, щоб надіслати їх друзям до Петербурга, аби ті їх опублікували під псевдонімом К. Дармограй, тобто «Кобзар Дармограй». Проте цей псевдонім був настільки прозорий, що редакція «Отечественных записок» утрималася від публікації, і повісті побачили світ аж через двадцять років після смерті Кобзаря.
Письменник і драматург Іван Тобілевич, щоб його не плутали з братами, котрі теж не цуралися красного письменства, підписувався – Карпенко-Карий: Карпенко – за батьківським іменем Карпо, а Гнат Карий – персонаж драми Шевченка «Назар Стодоля». Літературознавець Григорій Зленко зазначив, що першим літописцем життя і творчості Івана Карпенка-Карого було жандармське управління: воно фіксувало кожен крок драматурга і актора в численних рапортах. Тому і п’єси його важко пробивали собі дорогу до читача та глядача. Цікава пригода була з п’єсою «Бурлаки». Вже кілька разів поверталася вона від цензора з однотипною відповіддю: «Признана к представлению неудобной». Брат автора Панас Карпович, котрий узяв собі сценічне ім’я Саксаганський, відібрав якось цензурований перший том п’єс Карпенка-Карого і, додавши до нього «Бурлаків», знову надіслав на «дибу».
І знову невдача.
Коли Панас Карпович переписував п’єсу «Сербин», давши їй назву «Лиха іскра поле спалить і сама щезне», то Іван Карпович, роздивляючись заборонений примірник, звернув увагу на підпис «За правителя дел Зюнзя».
– Знаєш, брате, цікаве прізвище: чи не любить цей Зюнзя випить? Зроблю так: пославши до цензури п’єсу, надішлю йому 25 карбованців і напишу, що, здається, забув наліпити марки і ласкаво прошу виправити мою «помилку».
Так і зробили. П’єси завжди лежали у цензурному комітеті по два-три місяці, а завдяки тому, що Зюнзя «наліпив марки», автор швидко одержав дозволений цензурою примірник п’єси.
Певний час служити театрові вважалося принизливим, отож вибирали псевдоніми. Згодом поміркували, що на сцену артист виходить переодягненим, отож і ім’я має бути іншим. І теж вибирали псевдонім. Так Юрій Шомін з Херсона став Юрієм Шумським. А раніше під цим псевдонімом виступав улюблений учень Щепкіна Чесноков.
Прізвище артиста цирку Кіо – теж псевдонім. Якось він з колегами повертався з роботи. Йшли мимо кінотеатру, прочитали на вивісці «КІО», бо літера «Н» не світилася.
– Ось вам і псевдонім! – сказав хтось із супутників артиста. – Звучить оригінально, чи не так?..
Мій співавтор по книжці «Цікаві бувальщини» Григорій Григор’єв у молоді роки був артистом. Справжнє прізвище його було Прокопишин, але для сцени, як розповідала мені його сестра, це «не звучало», і він від імені утворив прізвище. Під цим іменем він був режисером, потім – в’язнем ГУЛАГу, а після повернення з напутнім словом Максима Рильського читачі ознайомилися з першою книжкою Григор’єва «У старому Києві». («Ви добре пам’ятаєте старий Київ, пригадуйте і напишіть про його минуле«, – радив Максим Тадейович, допомігши спершу Григор’єву прописатися в Ірпені). Потім були книжки «Що було, те бачив», «Чарка меду». Незавершеною залишилася у Григор’єва книжка про композитора Якова Степового (справжнє прізвище Якименко).
1896 року Василь Іванович Шверубович поступав актором у театр.
– Я візьму вас, – сказав директор, але зауважив: – Ваше прізвище звучить погано для сцени. Треба змінити. Мені потрібно вийти, а ви поміркуйте.
Актор замислився. Випадково його погляд упав на газету, що лежала поруч. Там було вміщено похоронне оголошення: «Помер лікар Василь Іванович Качалов».
«Дивно, – подумав актор, – ім’я та по батькові збігаються з моїми».
– То як, придумали? – повернувся директор.
– Так, – рішуче відповів юний актор. – Качалов. Василь Іванович Качалов.
Дехто вважав, що один з працівників театру «Червоний смолоскип» Григорій Станіславський надто нескромно вибрав собі псевдонім. Якось йому про це навіть натякнули. Той жартома розгнівався:
– Нехай Костянтин Сергійович знову стане Алексєєвим. А я, як народився Станіславським, так ним і зостануся!
Американський письменник О’Генрі – майстер гостросюжетної новели з неочікуваним кінцем. Справжнє ім’я письменника – Вільям Сідні Портер. У його паперах літературознавці знайшли малюнок самого письменника з припискою, що може означати літера «О» у його імені: Отто, Обадія, Олівер. Одна рекламна фірма просила письменника розшифрувати літеру «О», щоб дізнатися, як його ім’я. Пишіть «Олівер», – відказав він.
Звідкіля ж псевдонім?
Є версія, що Портер ще зі шкільної лави запам’ятав ім’я корифея американської науки професора Джозефа Генрі. Лекцію вчитель зазвичай розпочинав захопленими вигуками:
– О, Генрі! Він збудував потужний електромагніт!
– О, Генрі! Він відкрив самоіндукцію!
– О, Генрі!..
Це назавжди вкарбувалося в пам’ять Портера.
Є ще й друга версія. Певний час Портер служив бухгалтером у банку. Та ось захворіла дружина, і він скористався певною сумою, щоб вилікувати хвору. Нестачу виявили. Портер відсидів три роки у в’язниці. І коли він написав перше оповідання, і його одразу взяли до друку, Портер підписався прізвищем автора фармацевтичного довідника – О. Генрі.
Тепер під цим ім’ям його знає увесь світ як майстра короткого оповідання. Тобто псевдонім витіснив справжнє ім’я.
Так сталося і з Семюелем Клеменсом, якого читачі знають як великого гумориста і сатирика Марка Твена. А «марк твен» не що інше, як вигук матросів, який чув Клеменс, коли мандрував річкою Міссісіпі, і коли матроси вимірювали фарватер, вони повідомляли: «відмітка – два» (фути).
Часто буває, що псевдонім придумують у редакції.
Певний час Юрій Олеша писав віршовані фейлетони у газеті «Гудок». Якось завідувач відділом запропонував Юрієві Карловичу написати фейлетон за листом робкора. І ось фейлетон готовий.
– Як його підписати? – радився Олеша з колегами. – Треба підписати якось цікаво, і щоб був виробничий шарм.
– Підпиши «Зубило», – порадив хтось.
– Непогано, – погодився Олеша. – Підпишу «Зубило».
Під цим псевдонімом письменник часто виступав на сторінках «Гудка», його фейлетони зажили такої популярності, що з’явилися навіть самозванці, котрі роз’їжджали залізницями і, заходячи до начальників станцій, видавали себе за «Зубила».
В іншій редакції придумали псевдонім шестикласникові Борису Кампову. Подав він свій перший «опус» під псевдонімом «Б. Овод». Редакторові захотілося познайомитися з 14-літнім дописувачем.
– Як ваше прізвище? Кампов? Латинське якесь... Ви не з поповичів, бува?
– Батько був юристом, дід – учитель, а прадід справді був попом.
– Зрозуміло! Раніше після закінчення семінарії кандидатам на попівські посади семінарське начальство всілякі хитромудрі прізвища видумувало. Було навіть прізвище «Поморюякопосухуходященський»... Кампус латиною, здається, поле. Ось що, підписуйтеся, мій друже, «Полєвой». Хіба погано?
Так помер «Б. Овод» і народився Борис Полєвой.
Марія Олександрівна Вілінська (по чоловікові Маркович) не дуже розраховувала на успіх, коли надіслала до Петербурга перші два оповідання.
– Сподобається, хай надрукують.
– А якщо надрукують, то як підпишешся? – запитав чоловік Опанас Васильович.
– Звісно як: М. Маркович.
– Це не дуже ефектно. Окрім цього, не зрозуміють, хто автор: чоловік чи жінка.
– От і гаразд. Хай думають, що чоловік.
– А може, візьмеш псевдонім?
– Можна й псевдонім.
Поміркувавши, Марія Олександрівна взяла собі псевдонім, співзвучний прізвищу Маркович – Марко Вовчок, згадавши родинний переказ про козака Марка, що мав прізвисько «Вовчок» за сувору вдачу.
– Хай псевдонім свідчить про стійкий характер і силу волі!
Учитель Закону Божого у Таганрозькій гімназії мав звичку переінакшувати прізвища учнів.
– Ну-с, ідіть до дошки, пане Чехонте! – звертався він до гімназиста Антона Чехова.
Згодом молодий Чехов підписував свої гуморески «Антоша Чехонте». Були й інші: «Гайка № 6», «Лікар без пацієнтів».
Письменник Григорій Кіпніс згадував, як виник псевдонім у одного з перших українських фантастів Володимира Владка. Свого часу журналіст Володимир Єромченко працював у газеті і свої статті підписував справжнім ім’ям. Та якось лінотипісти щось переплутали, і від імені автора залишили чотири літери «Влад», а від прізвища – тільки дві останні «ко».
Народилося нове прізвище «Владко», разом – «Володимир Владко». Це звучало енергійно, в дусі схильного до фантазування автора. І він узяв собі «Владко» за постійний літературний псевдонім, який і в житті перейшов на прізвище, а його роман «Аргонавти Всесвіту», написаний три чверті століття тому, ще й тепер до вподоби читачам фантастики.

До змісту журналу "Вітчизна" №1-2, 2009 р.