|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №1-2, 2008 р.
ТРИ ЧВЕРТІ СТОЛІТТЯ НА ПОСТУ СЛОВА
Здається, зовсім недавно «Вітчизна» відзначила своє 70-річчя. А вже збігло п’ять років. Стрімко і динамічно. Навіть у царині світової преси небагато знайдеться періодичних видань, які безперервно (підкреслюю це слово) виходили б упродовж такого часу – три чверті століття. Скажете, деякі з українських часописів відзначили вже й поважніший вік. Так. Але він нерідко переривався, іноді на тривалий час. «Вітчизна» ж приходила до свого читача усі свої 75 років безперервно.
Журнал засновувався як місячник. Для товстого письменницького видання цілком обґрунтована періодичність. І за логікою мені б належало далі написати таку фразу: «Шановний читачу, нині ти отримуєш… 901-шу книжку «Вітчизни». Зрештою, я її й написав. Але як бажану. Насправді ж наведена мною цифра потребує корекції. Кажуть: життя прожити – не поле перейти. Життєва ж нива журналу було складна і драматична. Та за будь-яких обставин передплатники щомісяця отримували свіжий номер. На жаль, переривалася ця періодичність двічі за всю історію журналу. Перший раз – у роки Другої світової війни. Редакція навіть змушена була покинути тоді окуповану гітлерівцями територію України. Її прихистила Уфа – столиця Башкирії. Згодом частина книжок вийшла в Москві. Природно, що за таких умов виходили здвоєні і навіть строєні номери. Та з 1946 року, коли журнал отримав теперішню назву, місячний ритм, попри всі труднощі повоєнного часу, відновився. Аж до…
І ось те, що мушу написати після цього «до», викликає особливу гіркоту. А написати треба правду. Саме за роки такої довгоочікуваної, такої омріяної незалежності України «Вітчизна», як і в грізні роки війни, почала збиватися з ритму місячної періодичності. Ситуація, погодьтеся, вельми парадоксальна. Літературний часопис, який за роки тоталітарного режиму багатьма своїми публікаціями готував духовний ґрунт незалежності, найкращі твори якого несли в собі могутній заряд свободи і демократії, пробуджували національну свідомість українців, у суверенній державі виявився на правах ізгоя, приживальця.
Так звана бізнесова «еліта» видає виключно російськомовні, розкішні за поліграфічним виконанням і пустопорожнім у своїй більшості за змістом журнали, на які затрачаються величезні кошти. Редакція ж «Вітчизни» змушена ходити з простягнутою рукою, жебрати копійку, аби мати можливість опублікувати романи, повісті, п’єси, оповідання, поетичні твори сучасних письменників України, не сплачуючи, втім, ніякого гонорару самим авторам, праця яких уже за своїм характером є унікальною.
Державні мужі, які за своїми посадами призначені опікуватися духовною культурою суспільства, виявляють гідну подиву байдужість і короткозорість, коли мова заходить про підтримку одного з найстаріших часописів національної літератури. За стягненням орендної плати, податків, інших нарахувань його ставлять на один щабель з прибутковими комерційними структурами. Вижити за таких умов, коли головним прибутком є літературне Слово, дуже й дуже проблематично.
І все ж у нас ювілей. І не хотілося б завершувати свої нотатки на такій не вельми світлій ноті. Ми все ж таки сподіваємося, що новий уряд, який очолила енергійна, сповнена бажання піднести нашу державу на гідну її європейську висоту людина, не залишить «Вітчизну» сам на сам з її проблемами і холодним, черствим, корумпованим чиновником, для якого літературний часопис – усього лише складова всеохоплюючого базару. Ми не тільки сподіваємося. Ми віримо, що нова влада чесно й безкомпромісно служитиме своєму народові, його національним інтересам. А значить – Вітчизні.
Олександр Глушко,
головний редактор
 |
|
 |
 |
 |