|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №1-2, 2008 р.
ВОЛОДИМИР П’ЯНОВ
ПОБРАТИМИ
У жовтні 2006 року на порозі свого переходу у вічність іще встиг відзначити своє 85-річчя у дружному велелюдному колі письменників – колег та учнів – відомий критик та літературознавець і передусім талановитий та доброзичливий наставник літературної молоді 60-х – 80-х років минулого століття Володимир Якович П’янов.
Такої рясноти просвітлених, сповнених щирої любові і вдячності визначних, відомих і просто добрих облич столичний Будинок літераторів НСПУ давно не бачив.
Колишній заступник головного редактора «Вітчизни», В. П’янов був і постійним її автором. Спогади до минулого ювілейного числа журналу «П’ятдесяті, ламані-переламані і… щасливі» були своєрідною сповіддю патріарха, як і унікальне трикнижжя есеїв, мемуарів та нарисів, що вже по 80-річчю письменника вийшли солідними, оздобленими фото- та факсимільними документами виданнями у видавництві «Український письменник» у 2002 та 2005 роках. Заповідалося на четверту частину феноменальної епопеї про українську літературу та її творців. На жаль, рукопис урвався на півслові. Багатющий досвід українського Песталоцці не реалізувався за одне життя. Але й сьогодні, коли ще не зів’яли поминальні троянди на могилі нашого учителя та його батьків на Байковому кладовищі, коли ще зберігають тепло нашого смутку за побратимом кружальця поминальних лампадок на холодній землі, Володимир Якович П’янов з нами. Своєю чіпкою пам’яттю і думами про високе, усвідомленням громадянського обов’язку письменника перед народом до останнього подиху сталити дух, виховати в поколіннях чуття честі й України, не давати потьмаритися образам національної слави, гідності літератури та її видавців. Пропонуємо читачеві незавершений фрагмент останніх літературних роздумів нашого дорогого «вітчизнянина».
Світлана Йовенко
Двадцяте століття в історію України увійшло як одне із найруйнівніших і найтрагічніших. Аби уявити масштаби лихоліття, що його довелося з величезними жертвами подолати нашому народові у минулому столітті, зокрема у сфері духовній, пошлемося на дані, що їх зібрав і опублікував відомий політик, письменник і громадський діяч, голова Комітету Верховної Ради України з питань культури й духовності Лесь Танюк у своїй книжці «Кому закони не писані»:
Верховна Рада України, Комітет з питань культури і духовності
№ 06-7(10-151 від 11 березня 2003 р.
До учасників парламентських слухань «Про функціонування української мови в Україні»
Етноцид нації
Заборони української мови:
1622 – наказ царя Михайла з подання московського патріарха Філарета спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелія» К. Ставровецького.
1690 – засудження й анафема Собору РПЦ на «кіевскія новыя книги» П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших.
1720 – Указ Петра І про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів з церковних книг.
1729 – наказ Петра ІІІ переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження.
1753 – указ Катерини ІІ про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.
1769 – заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати український буквар.
1775 – зруйнування Запорізької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
1832 – реорганізація освіти на Правобережній Україні на загальноімперських засадах із переведенням на російську мову навчання.
1847 – розгром Кирило-Мефодіївського братства й посилення жорстокого переслідування української мови та культури, заборона найкращих творів Шевченка, Куліша, Костомарова та інших.
1862 – закриття безоплатних недільних, українських шкіл для дорослих.
1863 – Валуєвський циркуляр про заборону давати цензурний дозвіл на друкування україномовної духовної і популярної освітньої літератури: «ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може».
1864 – прийняття Статуту про початкову школу, за яким навчання має проводитись лише російською мовою.
1870 – роз’яснення міністра освіти Росії Д. Толстого про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців «незаперечне повинно бути обрусіння».
1876 – Емський указ Олександра ІІ про заборону друкування та ввезення з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а також про заборону українських сценічних вистав і друкування українських текстів під нотами, тобто народних пісень.
1881 – заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.
1884 – заборона Олександром ІІІ українських театральних вистав у всіх малоросійських губерніях.
1888 – указ Олександра ІІІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.
1892 – заборона перекладати книжки з російської мови на українську.
1895 – заборона Головного управління у справах друку видавати українські книжки для дітей.
1908 – чотирма роками після визнання Російською академією наук української мови мовою (!) Сенат оголошує україномовну культуру й освітню діяльність шкідливою для імперії.
1910 – закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читання лекцій українською мовою, заборона створення будь-яких неросійських клубів.
1911 – постанова VІІ дворянського з’їзду в Москві про виключно російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у школах Росії.
1914 – заборона відзначити 100-літній ювілей Тараса Шевченка: указ Миколи ІІ про скасування української преси.
1914, 1916 – кампанії русифікації на Західній Україні; заборона українського слова, освіти, церкви.
* * *
1922 – проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У «теорії» боротьби в Україні двох культур – міської (російської) та селянської (української), в якій перемогти має перша.
1926 – лист Сталіна «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» із санкцією на боротьбу проти «національного ухилу», початок переслідування діячів «українізації».
1933 – телеграма Сталіна про припинення «українізації».
1938 – постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей», відповідна постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У.
1958 –закріплення у ст. 20 Основ Законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту положення про вільний вибір мови навчання; вивчення всіх мов, крім російської, за бажанням батьків учнів.
1970 – заборона партійними органами відзначити ювілей музею І. Котляревського в Полтаві.
1973 – заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського «Енеїда».
1974 – постанова ЦК КПРС «Про підготовку до 50-річчя створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік», де вперше проголошується створення «нової історичної спільноти – радянського народу», офіційний курс на денаціоналізацію.
1978 – постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках» («Брежнєвський циркуляр»).
1983 – постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік («Андроповський указ»).
1984 – постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи».
1984 – початок в УРСР виплат підвищеної на 15% зарплатні вчителям російської мови порівняно з учителями мови української.
1984 – наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову.
1989 – постанова ЦК КПРС «Про законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної».
1990 – прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.
* * *
1696 – ухвала польського сейму про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України.
1789 – розпорядження Едукаційної комісії польського сейму про закриття всіх українських шкіл.
1808 – закриття «студіум рутенум» – українського відділення Львівського університету.
1817 – запровадження польської мови в усіх народних школах Західної України.
1859 – міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині українську азбуку замінено латинською.
1869 – запровадження польської мови як офіційної мови освіти й адміністрації Східної Галичини.
1919 – зруйнування поляками Західно-Української Республіки.
1924 – закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам українських землях.
1924 – закон Румунського королівства про зобов’язання всіх «румун», котрі «загубили матірну мову», давати освіту дітям лише в румунських школах.
1925 – остаточне закриття українського «таємного» університету у Львові.
1933 – скасування в Румунії міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 р., котрим дозволялися кілька годин української мови на тиждень у школах з більшістю учнів-українців.
1934 – спеціальне розпорядження Міністерства виховання Румунії про звільнення з роботи «за вороже ставлення до держави і румунського народу» всіх українських вчителів, які вимагали повернення до школи української мови.
1947 – операція «Вісла»: розселення частини українців з етнічних українських земель «урозсип» між поляками у Західній Польщі для прискорення їхньої полонізації.
1960-1980 – масове закриття українських шкіл у Польщі та Румунії.
Як бачимо, це – вражаюча хроніка національного гноблення українців в Україні, а також в сусідніх країнах – Польщі та Румунії, верховоди яких запозичали практику імперської Росії, а згодом комуно-більшовицької Москви. І все ж ця хроніка за всієї її безперечної переконливості далеко не повно передає ті згубні страхіття – у згаданій хроніці нічого не сказано про злочини морального характеру, – яких довелося Україні зазнати у двадцятому столітті. Йдеться про голодомор 1932-33 рр., фактично геноцид, коли вмерли з голоду 11 мільйонів українців, передусім селян, і про нього було категорично заборонено згадувати. Хоч як парадоксально, але цей злочин комуністичного режиму проти українського народу досі не дістав правової оцінки в Україні. Про це на ІV Всесвітньому форумі українців 2006 року сказав президент Світового конгресу українців Аскольд Лозинський: «Ми в діаспорі стараємося, щоб увесь світ визнав голодомор як геноцид українського народу, визнав резолюціями парламентів других держав. Але ж сама Верховна Рада України не прийняла такої резолюції – «про геноцид голодомору» (газета «Слово Просвіти», ч.34 (350) від 24-30 серпня 2006 р). «У нас забрали церкву, мову, історію, хліб» (стор. 5). Що ж це таке? Інерція? Чи боязнь правди?
Мені ж моторошно стає, коли на крутому схилі віку (у жовтні 2006 р. мені виповнилося 85!) згадуєш про руїни, а найперше ж про все страхіття голоду 1933 року, про що і згадувати було заборонено. Злочин проти мого народу намагалися замовчати, обернути в глибоку таїну.
Та ось зовсім несподівано у романі «Людина і зброя» (1963) Олеся Гончара з вуст одного із героїв твору, артилериста Решетняка зривається краплина правди про голод 1933 року. Не потік, а краплина і то – радість, а разом з тим і боязнь: а раптом хтось із охочих прислужитися режимові виявить ультрапильність і донесе в КДБ, адже йдеться про те, чого, мовляв, не було.
«Артилерист помовчав, прислухаючись з-під плащ-палатки до віддаленого гуркоту канонади, до лісу, який все ще плюскотів, стікав у темряві дощем.
– Підкріпивсь? – звернувся він до Духновича, коли той дожував свій розкислий хліб. – Це ще нічого, хліб як хліб, я он у тридцять третьому всю весну бур’яном харчувавсь. Насічу, було, лободи та в казан, заллю водою і варю.
– А ви що… без матері?
– З усієї сім’ї один я вижив. Пухлий, ноги у водянках, а якось вижив. Трудна була весна, ох трудна. Куди не зайдеш – пустка… Вікна повидирані, і в хатах пусткою тхне… Кому б наче я потрібен, а настане ніч – защіпаюсь у хаті на всі защіпки: страшно! Сам не знаю чому. Та й те ж подумати – хлопчак… А коли стали хліба поспівати, візьму, було, наволочку та ножиці – і в поле. Жито високе, вродило тоді не гірше, як цього літа. Заберусь у гущавину, щоб об’їждчик не побачив, і нишком наріжу, настрижу тих колосків повну наволочку. Багато хто ходив тоді отак стригти колоски, і їх об’їждчики ловили, називали «куркульськими парикмахерами», хоч ніякі вони й не куркулі, а просто голодні люди. Вернуся додому, натоплю піч, вигорну попіл прямо на долівку – не до чистоти було! – а на черінь насиплю колосків, насушу, перетовчу і тоді вже спечу з них собі коржів. Колоски були ще зелені, і коржі з них теж виходили зелені та гіркі, але наїсися – і живіший.
– Стільки пережити, – сказав Духнович. – А втім, це, здається, не заважає вам бути зараз добрим солдатом.
– Я собі так думаю, товаришу: Батьківщина, вона не тільки для тих дорога, хто все життя паски їв…» (Олесь Гончар, твори в шести томах. Т. 4, с. 101 і 102).
Як жертва голодомору 1933 р. маю сказати, що згадане в романі Олеся Гончара «Людина і зброя» – то лише краплина правди, яку наважився висвітлити письменник, а кожен з тих, хто пережив жахіття голодомору і чудом лишився в живих, подумки із острахом схилив би голову перед мужністю письменника, який відважився порушити суворе табу і нехай не на повний голос сказати новітнім читачам про пережите його поколінням, ним самим і автором цього нарису та, власне, усім українським народом, надто ж селянством. Ми боялися за автора, за редактора і за цензора, які виявили таку сміливість, та, на щастя, все обійшлося добре, в художній літературі часів тоталітаризму, нехай і побіжно, вкрай ескізно і спрощено, а все ж знайшло відображення те, що ніколи не зітреться з пам’яті народної – як жахливий, усвідомлений злочин комуністичного режиму перед нашим народом.
Та в історії України двадцятого століття був і період, коли скривджений голодомором і колективізацією наш народ піднявся у своїй величі перед загрозою нового поневолення німецько-фашистським загарбником і з братерською допомогою усіх народів антигітлерівського блоку переміг знавіснілого ворога. У тій перемозі закарбовані зусилля тих, хто подібно до героя роману Олеся Гончара «Людина і зброя» артилериста Решетняка, мужньо поборов голодну смерть, був на фронті до кінця солдатом і прискорював перемогу над фашистськими окупантами.
У цьому одразу вгадується доля самого письменника. Він один із тих творців історії України у двадцятому столітті, батьківщина для котрих була дорожча за життя. Кавалер солдатського ордена Слави, визначний письменник, лауреат низки державних премій, громадський діяч України Олесь Терентійович Гончар. А так само видатний скульптор, художник і етнограф, власник уславленого музею народної творчості Іван Макарович Гончар. Творчий доробок обох Гончарів почав нагромаджуватись до війни, а збагативсь і сягнув вершин після перемоги по війні. Гончарі були удостоєні найвищих звань, завоювали найвищі премії. Та до них, як і до всіх талановитих людей в Україні, застосовувалась тактика батога і пряника. Пряника стосовно до справжніх здобутків у сфері духовної культури, що ж до батога, то ним шмагали здебільшого за надумане або за те, що в нормальному суспільстві заохочувалось. Вершилося те з міркувань політичних, мета яких приховувалась. Мовилося в партійних засобах, наприклад, про необхідність розвитку національного мистецтва, коли ж Іван Гончар з ентузіазмом збирав яскраві взірці народного мистецтва, його оголошували українським буржуазним націоналістом, патріотична діяльність його піддавалася цькуванню. Це робилося нібито за сигналами громадськості, а насправді ж – на вимогу КДБ. Перший секретар ЦК Компартії України Шелест Петро Юхимович 26 лютого 1972 р. занотовує до свого щоденника таке: «Про художника Гончара кажуть, що він у себе на квартирі має колекцію ікон, великий любитель мистецтва, але трохи «вільнодум», хоча і член партії. КДБ намагається всю колекцію «прикрити» через боязнь, що на квартирі у Гончара збирається інтелігенція. (Петро Шелест. «Справжній суд ще попереду», Київ, «Ґенеза», 2006). На цьому запис П. Ю. Шелеста не завершується. Далі він занотовує дуже істотне і показове для характеристики методів діяльності кадебешників, які «ставлять всі ці запитання, а за моєю реакцією «приглядаються». Ну що ж, і нехай. Але я не можу такі питання вирішувати сліпо, тим більше не думаючи». (Там же). Отже – на гаплику в КДБ не тільки член партії Іван Гончар, але і її керівництво, зокрема, перший секретар ЦК Компартії України. Кадебешники пильно приглядаються, коротше кажучи, нагромаджують компромат, щоб у відповідний час розгорнути його на засіданні політбюро і вирішити долю «першої особи» в Україні. Для І. М. Гончара «приглядання» закінчується виключенням з партії, для П. Ю. Шелеста – звільненням з посади. Захистити Шелеста уже ніхто не міг. А на захист же Івана Макаровича від цькувань виступали патріоти України – від творчої молоді до видатних письменників, зокрема й Олесь Гончар. У нього читаємо: «12.11.1991. «Вітчизна», 9-й номер, відкривається віршами Миколи Холодного. В житті цей літературний скандаліст дуже неприємний (Федченко розповідав, що цей тип, бувши студентом, навіть рідну матір обзивав повією), до того ж іще й донощик. Коли кадебешники притисли цього героя, він написав для преси покаянного листа, де все валив на Сверстюка, Світличного та Івана Макаровича Гончара: це вони, мовляв, збивали його з пантелику, затягли «в тенета націоналізму»… Що може бути гидкішого, та ще для поета? Холодний пише: «Я помер в 1972 році». Не знаю, що він мав на увазі. Але для мене він справді помер у той момент, коли написав доноса на товариша. Ніколи такий автор не здобуде визнання моєї душі. Хоч ради справедливості слід сказати: поезії оці, у «Вітчизні», – сильні. Таке буває…» (Олесь Гончар. Щоденники. Т. 3, с. 384).
Об’єктивність Олеся Гончара вражаюча. Він умів радіти за всіх майстрів і початківців. «Після 25-річної перерви, після всіх переслідувань і замовчувань художник (Іван Гончар – В.П.) нарешті дістав можливість показати, чим жив і живе. Автор класичної праці «Молодий Шевченко», чудо-пам’ятника Горькому в Ялті, він роками мав терпіти таку наругу – і за що? На виставці – велика серія живописних робіт в народному дусі, прекрасні портрети матері, батька…», – такий зворушливий запис Олесь Гончар вніс до свого щоденника після відвідин виставки творів Івана Макаровича 30 січня 1988 р. (стор. 177).
А скільки щирої шанобливості і любові втілено в інших відгуках Олеся Гончара про свого побратима! Подарованою свого часу скульптурою прикрашено одну з кімнат майстра слова, а деякі з подарованих творів Івана Гончара постають перед художницьким зором прозаїка у всій красі, одухотвореності, як ось: «Ночували в Кончі, де після ремонту усе – догори дном, удвох (в Гаврюшею), тут він вранці кашляє у великій кімнаті, я кашляю у своїй, а між нами третій стоїть – в кутку (вдосвіта, коли я прокинувся, він здавався живим) молодий Тарас роботи Івана Макаровича Гончара. Це, вочевидь, копія або ж варіант пам’ятника молодому Тарасу» (там же, т. 2, с.12).
Іван Макарович щедро дарував Олесеві Терентійовичу скульптури своєї роботи – як найріднішому і найдорожчому побратимові. Коли ж у Палермо було вчинено грабіж музею великого Кобзаря, то один із тих подарунків – погруддя Тараса Шевченка – Олесь Терентійович передарував відновленому, але вже не в Палермо, а в Торонто, музеєві.
Щира дружба двох світочів України, що своїм трудом невтомно збагачували духовну скарбницю рідного народу, тривала впродовж усього життя, відколи кожен із них усвідомив, що ці витвори їхньої праці належать рідному народові. В родинному архіві Олеся Гончара зберігаються зворушливі листи від Івана Макаровича, у яких втілено високі й чисті почуття побратимства. Такі ж почуття проміняться з виступів визначного художника в пресі на захист честі майстра слова. Коли в обласній дніпропетровській газеті «Зоря» у квітні 1968 р. з’явилася друком стаття філософа, професора І. Мороза «Собор, революція та ідейність», на неї негайно відгукнувся Іван Макарович. Це був виступ, що виходив далеко за межі розмов про «Собор» Олеся Гончара: «Ви пишете, що наші революції вище соборів, вони не пройдешні. А скажіть, будь ласка, в ім’я чого робилися наші революції? Хіба може для того, щоб закрити очі народові на своє минуле або плюнути йому в душу? А де ви бачите в романі «Собор» те, що революції пройшли і не лишились в наслідках сьогоднішнього нашого радянського життя?.. Ви твердите, що сьогоднішні здобутки вагоміші козацького собору… А для чого це упередження, навмисне протиставлення? Хіба прості козаки не боролись за те, за що наш народ боровся в революцію, й свою волелюбну ідею вклали в цей собор?.. Твір О. Гончара «Собор» є патріотичний гімн вічній красі волелюбного народного духу… Ми, українці, народилися не революцією в 1917 році, а маємо тисячолітню історію, яку мусимо знати й любити.
…Мене як митця і громадянина, до глибини душі хвилює сучасна і майбутня доля нашої рідної культури і таке становище, коли багато людей байдуже або й упереджено ставляться до неї…».
Даремно Іван Макарович сподівався, що його стаття буде опублікована, що читачі зіставлять її зі статтею філософа І. Мороза і самі зроблять свої висновки. За тогочасних етичних норм жодна спроба заперечити виступ офіціозу ніколи позитивно не вирішувалася. Так сталося і з запропонованим Іваном Гончарем принципом рівної можливості у суперечці. Його стаття опинилася в руках гепеушників, і цитуємо фрагменти із неї за чесною публікацією її у збірнику документів та матеріалів «Тернистим шляхом до храму» (Київ, вид-во «Рідний край», 1999, с.134).
Хтось із верховодів не захотів, щоб до авторитету письменника прилучився ще й авторитет визначного художника, скульптора і громадського діяча, що зуміє розмову про роман «Собор» обернути на захист тисячолітньої історії створених нашим народом пам’яток культури і – об’єктивно – на розвінчання філософа І. Мороза, все багатство ерудиції якого вміщається в єдиному слові – руйнація «в ім’я перемоги комунізму». Однак це не зупинило великого майстра. Іван Макарович з його хистом педагога та багатющим життєвим досвідом не міг не виступити проти породженця соцреалізму…
Життєву громадянську і художницьку характеристику Івана Гончара збагатив поет Олекса Ющенко в описово-віршованому есеї «Любов чистої криниці» (зб. «В пам’яті моїй», К., «Факт», 1998). Такою ж любов’ю, шанобливістю до світоча України сповнені щоденникові нотатки Наталки Поклад «У нас все є, а радості немає» та «Іван Макарович зблизька» (журнал «Київ», 2006, №№ 7-8, 9-10). А започаткував розгорнуту розмову про уславленого майстра Микола Кагарлицький зворушливими публікаціями у столичних засобах масової інформації, які в наші дні надають свої сторінки новітнім шанувальникам творчості Івана Гончара, бо прагнуть збагачувати скарби української культури. Самовіддана праця Івана Гончара на цьому поприщі належно оцінена сучасниками. Можна з певністю сказати, що жоден із художників і скульпторів, засновників музеїв образотворчого мистецтва України не удостоєний такої уваги, як Іван Гончар.
Популярність Івана Макаровича серед широких кіл громадськості особливо зросла після того, як він влаштував у своїй частині будинку по вулиці Січневого повстання етнографічний музей і відкрив доступ до нього. З усього світу приїздили українці з діаспори, щоб на власні очі побачити зібрані видатним художником, скульптором, мистецтвознавцем народні скарби. Відчиняли двері домашнього музею Івана Макаровича і всі охочі збагатитися уявленнями про самобутні витвори народних майстрів з усієї України. Довідався якимсь чином про цей унікальний музей і мій фронтовий друг, земляк, директор середньої школи у районному центрі Савинці на Харківщині Микола Михайлович Таран. Приїхав до Києва і просить нас – мене та мого родича, а його близького приятеля і земляка (обидва ж родом із згадуваних Савинців) – повести до славнозвісного музею. Ми ж охоче відгукуємось на прохання свого друга зі Слобожанщини. Микола Михайлович так захопився побаченим, що захотів залишити у книзі відгуків і свій запис. Та втілене там слово захоплення і вдячності обернулися для М. М. Тарана драмою. Про його відвідини музею І. М. Гончара і запис у книзі відгуків стало відомо в Харківському обкомі партії, ним зайнявся секретар обкому Сіроштан, і його зусиллями комуніст, фронтовик, директор однієї з найкращих у районі шкіл обернувся мало не на ворога народу, в усякому разі, ніяк не менше як на українського буржуазного націоналіста. Доказ – не випадково ж в очолюваній ним школі немає портретів членів політбюро ЦК компартії Радянського Союзу. Тож за наполяганням Сіроштана під гнітючим тиском місцевої влади М. М. Тарана було виключено з партії і звільнено з роботи. Сіроштан домігся свого – фронтовик, орденоносець, директор школи, вчитель історії, який не послухався, переступив поріг популярного музею образотворчого мистецтва і позитивно висловився про нього, опинився за бортом життя.
І хоча в тому, що так драматично все сталося, я не маю ніякої провини, на мене часом насувається внутрішнє відчуття гріха. Про таке відчуття мені якось спало на думку сказати Миколі Михайловичу. Він же занурився на якусь мить у роздуми, а вийшовши з них, сказав:
– Я часто згадую про наше з тобою знайомство. Це було влітку 1943 року в Карелії, на фронті. Ми стояли на роздоріжжі, ждали попутної машини і розмовляли. По-російськи, звичайно. І раптом ти запитав мене:
– Чи ви часом не з України? У вашій вимові вловлюється щось наше, рідне.
І Микола Михайлович розповів, що він справді з України. Виявилося, що ми близькі земляки, наші села поряд. Коли почалася війна, добровільно пішов на фронт. Хотілося якомога швидше покінчити з окупацією України гітлерівськими людиноненависниками. Та опинився ось аж у Карелії. Нас, українців, засилали якомога далі від України. Тепер, після госпіталю, Таран має повернутися до своєї частини. А де вони зараз? Коли ж виявилося, що Таран артилерист, я запропонував йому не шукати своєї частини, а поїхати зі мною. Так і зробили. Поїхали у штаб моєї 3-ї гвардійської Сталінградської дивізії прориву резерву Головного командування. І його було зараховано у штат однієї з наших бригад. Структура дивізії така: вона складається з кількох бригад – з артполками, які у дивізії мали представляти увесь арсенал гармат – від 45 до 403-міліметрових.
Ми до кінця війни були у складі цієї дивізії, щоправда, в різних бригадах. По війні я опинився у Києві, а М. М. Таран лишився у рідній Слобожанщині. Та фронтових зв’язків не поривали, при зустрічі у Києві та і в Савинцях, куди я вряди-годи навідувався, ми обговорювали проблеми внутрішньополітичного життя в Україні. Створювалося враження, що з роками, надто ж після того, як над ним було вчинено таку брутальну наругу з боку Харківського обкому компартії України, Микола Михайлович став висловлювати те, що було глибоко в душі. Назавжди запам’ятав його сказані ним не тільки мені, а й усьому українському народові слова:
– Викинь з голови думку про вину у зв’язку з тим, що сталося зі мною. Я багато про це думав, адже я сам усім серцем прагнув побувати в легендарному музеї Івана Макаровича. Це була моя реакція на те, що робилося на культурно-освітньому фронті. «Правда», орган ЦК КПРС, топчеться по моєму улюбленому поетові Володимиру Сосюрі за його вірш «Любіть Україну». Поета звинувачують у націоналізмі, виявляється, що любити свою Україну – то є злочин… Минає небагато часу після цієї кампанії, як починається нова, що особливо мене вразила. Кажуть, що рідну мову в українських школах вивчати не обов’язково, хай, мовляв, учні самі вирішують, яку мову їм вивчати. Це при тому, що російська мова є засобом міжнаціонального спілкування. Далі зайшла мова про створення єдиного радянського народу, основою якого практично вже є російська мова. Задумуєшся над цим, і тобі стає моторошно від усвідомлення справжньої лінії партії в національному питанні: ліквідація всіх націй, що входять до складу Радянського Союзу. То, відповідно до цієї лінії, все рідне – національна культура, звичаї, історія – оголошується націоналізмом, пережитком, національною обмеженістю. Виходило, що наша любов до російської мови, культури обертається проти всього рідного, бо любити його – то не бути інтернаціоналістом, навпаки, бути запеклим націоналістом.
Я ж захопився усім, що зробив Іван Гончар, написав про це, був звинувачений в націоналізмі. Треба було змиритися з ситуацією, та я цього не міг зробити, у відгуку про музей Івана Макаровича я розкрився в тому, що вело мене по життю, – в любові до України.
Мене вразили експонати етнографічного музею. Кожна річ у ньому торкалася струн моєї душі, бо то рідні витвори моєї Слобожанщини, серця, розуму і рук рідного народу. І я розчулений, схвильований, написав свій захоплений відгук. Часом я подумки шкодую, що те зробив, але зрештою переконав себе, що вчинив правильно. Рано чи пізно це мало статися. Я не міг миритися з так брутально здійснюваною політикою асиміляції.
Про життя і творчість Івана Гончара чимало написано й опубліковано у збірниках і періодичних виданнях. Своєрідністю викладу матеріалу та глибинного аналізу зробленого Іваном Гончаром на ниві образотворчого мистецтва України відзначаються академічний нарис Михайла Шалати «Народний митець Іван Гончар» (зб. «Година для праці настала...», Дрогобич, 1997., с.100) та у його ж спогадах «Історія Дрогобицького пам’ятника Т. Шевченкові» (зб. «Шевченко в краю Франка» (Дрогобич, «Коло», 2003). У ньому не тільки послідовно викладено цікаву історію створення одного з найкращих пам’ятників Шевченкові в світі, але дано характеристику його творців – Івана Макаровича та Анатолія Гончара, племінника визначного майстра, носія прикметних рис вишколенця методу соцреалізму. «Співавторство І. Гончара – А. Гончара, – зауважує Михайло Шалата, – скажу відверто, не було гармонійним. Іван Гончар взагалі не любив працювати в співавторстві, казав: «удвох лише танцювати добре». Але… з уваги на свій вік мусив узяти напарника. Івану Гончареві належить голова скульптури і загальна редакція всієї постаті. А. Гончар, на відміну від свого славного дядька, не відзначався глибокими національними почуттями. Тривалий час йому було однаково кого ліпити: Дзержинського, Петровського, Хмельницького, Шевченка…».
Звісно, Івану Гончару важко було перевчати свого небожа. Він неохоче піддавався важким вимогам майстра, але мусив.
Розмова про всенародне визнання великих заслуг Івана Макаровича Гончара перед Україною буде неповною, якщо не надати слово його вдячному гарячому шанувальникові, самобутньому поетові, заслуженому діячеві культури України Олесеві Доріченку:
«Перебуваючи 1967 року з хором імені Григорія Верьовки в Канаді, на своєму творчому вечорі в Торонто, я розповідав про Святвечір у благословенній оселі Івана Макаровича Гончара, про гостей у старовинних одягах із колекції господаря, про дивовижну обстановку народного побуту, а головне – про дорогу постать митця – володаря усіх цих безцінних скарбів. Розповідав також, як до самого ранку безконечною вервечкою одна за одною йшли ватаги колядників, віншуючи господаря та його гостей… Присутні зачудовано слухали, і сльози замилування зблискували на їхніх очах. Українським емігрантам було важко повірити в те, про що я розповідав, адже вони були переконані, що на їхній поневоленій батьківщині вже витоптано дощенту все, що становить підвалини української нації. І вони таки мали рацію. Та не зовсім – завдяки таким ентузіастам і патріотам землі української, як Іван Гончар, що ціною власного благополуччя, а то й самого життя, робив усе, щоб не дати втоптати в багно найсвятіше – душу рідного народу, спонукаючи людей пробуджуватись та підводитись із колін, на повен зріст, усвідомлюючи, чиїх батьків ми діти.
Його любили, до нього горнулися й линули з усіх усюд, до його хати-музею йшли як на прощу, аби припасти до цілющого джерела української духовності, щоб напоїти спраглі за красою душі животворним духом народної мудрості. З його чудодійної оселі відкривались безмежні простори рідних круговидів народно-мистецьких, а це повертало людей до себе, спонукало до глибинного осягнення власної ментальності, пробуджувало любов і пошану до свого роду.
І кого тільки не довелося там зустрічати: і вчителів із Кубані, і представників далекої та близької діаспори, і письменників, і митців, і студентів. Черпали тут снагу і натхнення: Іван Дзюба, Віталій Кирейко, Олесь Гончар, Михайло Стельмах, Діана Петриненко, Анатолій Кос-Анатольський, Борис Антоненко-Давидович, Іван Світличний, Анатолій Авдієвський. В’ячеслав Чорновіл, Іван Миколайчук, Василь Стус, брати Горині… Чи не вся духовна еліта України побувала в музеї-хаті Івана Макаровича Гончара.
Полум’ям власного серця не давав він згаснути вогнищу рідної культури. Сіяв зерна віри, надії та любові, щоб проростали вони в людських душах рясними пагонами свідомості, аби пускали у рідний ґрунт коріння й тяглися до високості рідного неба. Тому так жорстоко й послідовно комуністичний режим робив усе, щоб принизити й скомпрометувати його. Шановного митця залякували, шантажували, попереджали, на нього тисли, оббріхували. А він, одержимий ідеєю української сутності, наперекір нещадним стихіям, мов непорушна скеля, вистояв негоди й бурі і навіть мав щастя відчути благословенний подих очікуваної волі, до якої, не шкодуючи сил, торував шлях..
Коли б до нього не завітав – завше люди. і кожен щось питає, про щось довідується, а він до всіх – із теплом душевним і доброзичливістю. Він любив людей, та люто ненавидів ворогів, і не так особистих, як тих безбатченків, що паплюжили пам’ять народу та посягали на найсвятіше – душу Матері-України.
Його скульптурні портрети та композиції (на жаль, багато з них лишилося тільки в робочих ескізах) випромінюють непоборний дух наших звитяжців та видатних діячів України. Його скульптурою молодого Тараса Шевченка надихнувся автор вашингтонського пам’ятника нашому генієві Леонід Молодожанин, який говорив мені про це влітку 1967 року у своїй вінніпезькій робітні. Про цю розмову з канадійським митцем я й розповів Іванові Макаровичу по приїзді, і це ствердило його здогади про обізнаність Молодожанина із його – Гончаревою – творчістю.
А ще прекрасні магнітофонні записи старовинних українських народних пісень у виконанні американської капели бандуристів імені Тараса Шевченка привіз я тоді для нього в дарунок від художнього керівника капели Григорія Китастого. І блискучі пісні у записах цього дивовижного колективу стали своєрідним звуковим супроводом до безцінних експонатів Гончаревої скарбниці, яка може рівнятись хіба що із зібранням Дмитра Яворницького, який був для нього незаперечним авторитетом і яскравим прикладом служіння рідному народові.
А скільки артистів Державної капели бандуристів та хору імені Верьовки поперебувало у нього! Серед них частим гостем був і я, аби поділитися сокровенним, порадитися чи просто погомоніти.
Облюбувала його господу й тоді ще юна Ніна Матвієнко, що уможливило ще глибше проникнутися їй в сутність українського духу, зарядитись магічною енергією творення, при тому щедро обдаровуючи господаря – свого вчителя і наставника, а згодом і дорогого свекра, неперевершеною красою своєї пісні.
Востаннє довелося зустрітися з ним на обговоренні виставки Феодосія Гуменюка, творчість якого він шанував, а самого художника любив за непохитну відданість національній ідеї.
На лаві у затінку лаврської дзвіниці сидів він блідий і безпорадний, лише очі промінились якимсь внутрішнім світлом… То, мабуть, світилась його щедра на добро душа… Іван Макарович попросив трохи посидіти з ним. Ми трохи погомоніли… і попрощались, як виявилося, вже назавше.
Та пам’ять береже його світлий образ, а скарби, зібрані ним і примножені його сином Петром, милують зір і зігрівають серця любов’ю, вірою та надією у світлу долю України, яку так палко любив і заради якої жив на цьому світі.
Пам’ять забути мені не дає
Ошатну оселю – народу скарбницю,
І серце тоді сколихнулось моє,
Коли я уперше ступив у світлицю,
І голос почув його, трохи хрипкий –
Лице України моєї побачив –
Образ безмежно мені дорогий,
І серцем відчув його серце гаряче.
Він полум’я творчості в мене вдихнув,
І віру вселив, і любов, і надію.
Я пісню кобзарську в тім храмі почув –
Вона ще і досі в мені лебедіє.
Чолом Вам, наш батьку, на віки віків
Ви волі зорю у серцях засвітили.
Кладу Вам до ніг цього вірша рядки
За те, що дорогу й мою освятили –
Дорогу любові, дорогу добра –
Веселкою творчості, барвами квітів.
Хай Вашої пам’яті сяє зоря
В полях золотих і небесній блакиті.
Щоб залишити по собі таку світлу пам’ять, потрібно було мужньо пройти крізь усі важкі випробування, які випали на його долю у знедоленій Україні, пройти з почуттям честі і гідності, з твердим переконанням, що ти йдеш хоча й пекельною дорогою, з почуттям гідності, чистим сумлінням і щирою Любов’ю до України, нездоланною вірою в щасливе майбутнє свого народу.
Таку ж незгасну пам’ять по собі залишив і інший світоч у духовному царстві України, її один із найвірніших синів, Герой України Олесь Гончар. Показово, що талановитість і майбутні успіхи Олеся Гончара визначили на зорі його творчого шляху такі визначні в світі майстри українського художнього слова, як Павло Тичина і Юрій Яновський.
Олесь Гончар збагатив нашу та й світову літературу новими визначними творами. Таких вершин він сягнув титанічною працею не так за робочим столом, як на полі ідеологічної боротьби, коли доводилося багато енергії і часу спрямовувати на захист від жорстоких цькувань і переслідувань, боронитись від тих, хто мав би створювати всі умови для творчого розвою. Виявилося, що так звані бійці ідеологічного фронту стояли на сторожі догм соцреалізму, який вимагав возвеличення комуністичних ідеалів і категорично забороняв критику новітнього комуно-більшовицького ладу.
Гебешники не зводили ока з творчих людей. Владі хотілося приручити кожного з них, тих же, хто не піддався їм, – цькували.
І яким контрастом до того стилю, до тих зарозумілих повчань демагогів постають у свідомості листи й публічні виступи майстрів художнього слова. Ось як по-батьківськи шанобливо й дбайливо пише визначний майстер Юрій Яновський молодому, практично авторові-початківцеві на той час. А з яким тактом повчає, застерігає його той, хто благословив його «Прапороносців», правдивіше першу частину, що обійшла увесь світ, – «Альпи»:
«Київ, 9.Х.1946
Шановний товаришу Гончар!
Листа вашого одержав, але кілька днів не міг одповісти, бо хворів на грип. Ваша повість «Альпи» (1 част.) мені сподобалась, я побачив у ній надійну руку, упевнений прозаїчний хист. Добре задумано, живі образи, добрий оптимізм і енергійне розгортання дії. Цілком зрозуміло, чому мова Ваша ще не на тій височині, на якій у вас інші сторони твору. Отже, коли дозволите Вам порадити, – зверніть основну увагу на мову. Читайте щодня словник. Записуйте до книжечки всі цікаві слова, звороти. Не соромтеся прочитати й Ганну Барвінок. Проте Ви самі знаєте, що Вам робити. Я ухвалив повість до №7-8, вона набрана й зверстана. Але на сьогодні я не знаю, як вирішить новий редактор.
Бажаю Вам успіхів і розчарувань, болю й радощів. Працюйте, – було б прикро, коли б Ви збилися на легку дорогу.
Привіт.
Ю.Яновський».
Та на зміну щастю від привітання легендарного Ю. Яновського (таке високе визнання: «Я побачив у ній надійну руку, упевнений прозаїчний хист») невдовзі прийшло затьмарення. Як згадував Сергій Завгородній, той 1946 рік став для Олеся Гончара драматичним. На обласній нараді творчої молоді у Дніпропетровську секретар обкому Дунаєв наліпив Олесю Гончару, тоді студентові університету, ярлик «буржуазного націоналіста». А зав. російської кафедри Сойфер звинуватив молодого письменника у проповіді зради батьківщини, що на думку того професора, проявилося в новелі «Модри камінь», де, мовляв, описується шлюб радянського солдата-українця з словачкою іноземкою. Це була брудна вигадка професора, бо в новелі майстерно уславлено чисте кохання двох молодих людей, громадян різних країн, і ні про який шлюб не йдеться… За атмосфери, що панувала в СРСР 1946 року, такий кримінал – зрада батьківщині – практично означав вимогу трибуналу Олесеві Гончару. Можна зрозуміти психічний стан людини в такій ситуації, надто ж такої, що перебувала на мушці КДБ.
Олесь Гончар, як і кожен, хто побував у німецько-фашистському полоні чи навіть в оточенні і сам з нього вибрався, був під підозрою, піддавався методичному цькуванню з боку тодішньої влади та її прислужників. Як згадує його дружина Валентина Данилівна Гончар, Олесь Терентійович був доведений до ідеї самогубства, і невідомо що могло статися, та, на щастя, визріла рятівна обставина. «Дивно, чому КДБ, – згадує Олесь Терентійович, – не вчепилося до мене, маючи такий публічний донос від професора Сойфера? Мабуть, завадило те, що невдовзі Яновський надрукував у Києві мої «Альпи», і молода слава всі тодішні доноси заглушила… («Альпи» прочитав Сталін). Позникали, «аки обри», учасники тодішніх цькувань. Зате з’явилися інші – Ватченки, Грушецькі, нові кадебешники взялися поповнювати досьє.
І так – у вічнім протистоянні минало життя». (Олесь Гончар. Щоденники, т. 3, с. 166).
Про ватченків, грушецьких, нових кадебешників – далі. Тим часом наведемо фрагмент виступу на так званому вересневому пленумі 1947 року СПУ П. Г. Тичини, який мудро оцінив новелу «Модри камінь» і весь тогочасний доробок Олеся Гончара:
«…узагальнити величезний досвід, який наш народ набув у Великій Вітчизняній війні. І тут ми теж маємо відповідь на це – у першій частині трилогії Олеся Гончара «Прапороносці». Олесь Гончар як письменник має далекоглядне око, непомильний слух і високо патріотичне серце. До всього того, що було написано за цей час про нього, багато можна було б додати як позитивного. так і застережливого, бо всяке перехвалювання теж неможливе, але для цього потрібно більше часу, аніж короткий виступ.
Скажу тільки, що його новели – такі ж самі сильні, як і його більші речі. Наприклад, його новела «Модри камінь» багато чим споріднена з такими творами наших славних попередників, як «Макар Чудра» М. Горького, «Дебют» М. Коцюбинського, «Пісня пісень» Шолом-Алейхема. («Літературна газета», 25.09.1947).
Так молода слава талановитого письменника, висока оцінка його творчості з боку П. Тичини, Ю. Яновського, М. Бажана посприяли тому, що цькування та нищівна критика його на певний час припинилися. Та потім з волі ЦК КПУ було розгорнено кампанії боротьби за партійність літератури, проти українського буржуазного націоналізму та безрідного космополітизму.
Усе це негативно позначалося на творчій праці митця. Про пережите згадує Олесь Гончар у своїх щоденниках:
«03.01.1898
Один з дослідників радить зробити запис про 1947-й, коли порядкував Каганович в Україні. Складне питання. Тоді мені ще невідомо було, як цей тип поводився в Україні в 20-х роках, коли був посланий Сталіним «скоренять»… Тож у 1947-му на мене, вчорашнього фронтовика, він справляв враження таке ж, як і на багатьох: соратник вождя. До того ж звертається до нас українською мовою, читає напам’ять цілу сторінку з «Fata morgana» («Ідуть дощі…»). І зовсім розтанув молодий автор, коли почув з уст соратника, як товариш Сталін, проводжаючи його в Україну, взяв зі столу «Новый мир» і запитав: «А вы знаете такого писателя?».
І збентеженому Лазарю Мойсейовичу довелося вислухати чимало коментарів на адресу автора «Альп», щойно опублікованих в «Новом мире».
Звичайно, це було не абищо для автора, якого ще вчора на всіх зборах у Дніпропетровську шельмували за «антипатріотичний» «Модри камінь».
Вперше запротестувала душа, коли якось серед ночі (за звичкою слідчих) Каганович, викликавши в ЦК велику групу письменників, став люто нападати на Рильського за вірш «Я син Країни Рад» («Може, це ви про Центральну Раду?». Хоч всі ми знали, що вірш написано до сталінських виборів). Червонопикий, розлючений, як різник, метався по сцені, лаявся, а Хрущов сидів мовчки, ніяково, втупивши очі в стіл.
Спроба нацькувати молодших на старших (ще перед цим, на нараді молодих) справді була; працівники ЦК наполягали, щоб молоді письменники їм допомогли, і хоч довелося і Миколі Руденкові, й мені декого заторкнути, але (завдяки, мабуть, інтуїції) вдалось уникнути головного, чого від мене настійливо вимагалося: не зачепив «Вершників», не зачепив фронтову лірику Малишка, хоч це було мені просто в текст записано директивною цековською рукою.
Допитували потім:
– Чого ж не згадав?
– Хвилювався, не помітив… Було ж написано вашим олівцем…
А взагалі жахливий був час.
Пам’ятаю т. зв. вересневий пленум СПУ. Первомайський в погромній промові вогонь спрямовує на тих, що «відсиділись в Уфі», оголосивши себе «золотим фондом» культури (Рильський, Тичина, Яновський), в той час, як ми… і т.д. З особливою ненавистю нападав він, пригадую, на Остапа Вишню, який посмів десь обронити репліку про тих, що воювали в Ташкенті... «І це той дозволяє собі, хто 10 років «воював» на Воркуті?! Це йому про нас писати?..»
Ми з Павлом Михайловичем (О. Вишнею) сиділи поруч, досі пам’ятаю, як він знітився під цими нещадними стрілами фронтовика Первомайського, втяг голову в плечі, старенький, нещасний …
Здається, саме цим був зумовлений пізніше мій виступ на «космополітичному» пленумі. Згадуючи деякі тодішні слова, сьогодні я, звичайною шкодую. Але такий то жорстокий був час!
Журнал «Дніпро» в номері 12 опублікував ряд відгуків на Ковалеве дослідження «Собор» і навколо нього». Колективна рецензія самого народу! Ось чим варто дорожити…
Бог таки правду бачить!
Згадуючи 1947-й і пізніше, скажімо, цькування «Любіть Україну», розумію тепер, що розбрат в середовищі інтелігенції (як і в усьому народі) тоді сіявся навмисне, атмосфера взаємної ворожнечі, ненависті були потрібні Сталінові, такі явища – це неодмінні супутники тиранії. Чи стане це уроком для молодших – наукою на майбутнє?
Листи читачів: «Є ще й досі н е д о м и с л и к и, які все не дійдуть глузду, хто був Сталін… А люди і тепер кажуть: щоб він був і на світ не родився, отакий людоїд. Ми, пухлі, землю обробляли, борони, плуги самі тягали… За часів Леніна людям дали землю, вони співали, а за Сталіна не то співу – плачу не чути було. Народ не мав голосу навіть плакати…».
«Треба в кожнім селі хоч плитку поставити, зробити написи імен репресірованих, щоб люди у віках знали, що була сталінська чума…».
Як бачимо, оцінку подіям 1947 року дав Олесь Гончар аж у 1989 році, це означає, що події так довго тривожили серце і розум письменника. Оскільки він тоді окрилений був увагою класиків літератури, увагою до його першого тому трилогії «Прапороносці» з боку Кагановича, таки змусили його піддатися повчанням цековських верховодів, і він змушений на згаданому пленумі піддати критиці роман Ю. Яновського «Жива вода». Критиці – свого кумира, автора «Вершників», того, хто підписав першу частину роману «Прапороносців» до друку. Роман «Жива вода» за рівнем художності справді стояв нижче за «Вершників» та «Чотирьох шабель», і Олесь Гончар мав право висловити свої зауваження до нового твору майстра. Щоправда, він у своєму виступі не оголосив тих присудів, яких від нього вимагали, за що отримав догану. І все ж сам виступ проти такого майстра, як Ю. Яновський, довго терзав совість О. Гончара. І він більш ніж за 20 років змушений був висповідатись, очистити душу від давнього гріха. Потім він ще раз звертатиметься до оцінки пережитого.
З такою ж вимогливістю, як до себе, ставився він до побратимів, а також до всіх, з ким доводилося зустрічатися і вирішувати на своєму життєвому шляху проблеми як особистого, так і державного чи глобального характеру. Він завжди і в усьому був украй самокритичним, вимогливим і категоричним. У своєму серці знаходив слова для найвищих оцінок діянь людей найрізноманітніших категорій, наприклад: «Микола Руденко передав мені книжку своїх поезій. Табори придали йому пристрасті, гніву, патріотизму. Я високо ставлю його космічні гіпотези про зниклу планету Фаетон. Тут він поет глобальний. Та все ж мало в його поезіях – як це сказати б… пахощів України. Мало того, що від Шевченка, від Гоголя. Багато агітаційності. Він майстер поетичної риторики. Але й це «знайде своїх читачів» («Щоденники», том 3, ст. 404).
Або: «Був у президента (Голови Президії Верховної Ради СРСР – В. П.).
Є люди, про яких кажуть: «Золота людина. І краще не скажеш…» («Щоденники», т. 2, с. 15).
«Український народ – народ-красолюб!
Досить глянути на ансамбль Софійського майдану з Богданом, на Андріївську церкву, на весь геній Києва…» («Щоденники», т. 2, с. 15).
«Далеко ходили по дамбі серед вод з В. П’яновим та І. Драчем. І все говорили про Земляка.
Звичайно, Василя не можна було не любити. Навіть за ту причаєну внутрішню надламкість, іноді майже розчарованість… А душа була справді поетична, ніжна, часто задивлена в небо. І природна доброта, щирість. Було ще й те, що називають у людях безпринципність…
Виступаючи, міг тричі сам собі заперечить, але і це в нього виходило з непередаваним артистизмом». («Щоденники», том 2, ст.256).
«Це мужній монумент гордої історії України», – такий запис зробив президент Ніксон у книзі відвідувачів під час одвідин Софіївського Собору в Києві в травні 1972 року.
Американська дівчинка на концерті українських співів і танців: «Мамо, я така щаслива, що я українка, бо ми маємо стільки краси… Американці не мають до чого притулитися»…
«Микола Руденко, про якого зараз стільки розмов в ефірі, мешкає десь там, на хоздворі в санаторії Конча-Заспа, дружина його медичка нібито має там кімнатку… До нього я завжди ставився з повагою, він мужня й принципова людина. Один з героїчних оборонців Ленінграда, а другий (Малишко – В. П.). В одній парторганізації перебували багато літ. Тепер той на хоздворі, а той – з коментарями про нього – в Женеві…» («Щоденники», том 2, ст.216).
«Терпів колись гетьман Мазепа, коли п’яний Петро на бенкеті глумився над ним і шарпав за вуса…
Терпів Микита (Хрущов – В. П.), коли Сталін заставляв його танцювати бариню…
Слухняно підхихикував і Тичина, коли при ньому один з керівників розповідав вульгарні, огидні йому анекдоти. А як терпів Гоголь, розважаючи пітерських малоросійськими анекдотами… Але ніхто так, як ці південні, й не затаврував у вічності глушителів своїх.
«Сеньйор Ніколо» (Гоголь у Римі).
– Коршма й гауптвахта! Туман чухонського болота!.. Імперія! Третій Рим! Вошива площа, не імперія… Розмазаний чоботом гній, розповзле ніщо, імла, яма, нуль і нескінченність… Хіба знає вона міру речей, таємницю пропорцій, що нам ще в древній Київ Грецією й Римом була передана, в кров нашу ввійшла? Все писання моє в кожній титлі, в кожній комі Україною дише!..»
17.12.1973
Учора заходив Григір Тютюнник. Хмурий, як ніч. Розповів, що вже нема Юрка Пономаренка. Працював такий славний хлопець на кіностудії – сценарист, поет, художник. Всебічно обдарований юнак. Надсилав якось мені свої поетичні мініатюри тонкої, філігранної роботи. І ось нема… Нібито отруївся. Пішов із життя майже водночас з Підпалим. А ще раніш – Симоненко.
Гине цвіт. В самому розквіті, коли б жити та працювати…
А живим?
Цькують Гуцала.
Самого Григора вже тягали на Київську організацію за те, що чимось образив Рудя чи Леваду… Погрожували виключенням.
Драчеві грозять за ту притчу про глухонімого, який скручував голови солов’ям…
Фактично нема й Лукаша – доконав його своїми пасквілями Мещеряк, брудний і брутальний тип, патологічний у своїй ненависті до української культури… Його приймали за ненормального, але він, здається, більше прикидався таким, щоб тільки бути судово безкарним. І обливав брудом образ десятки чесних літераторів, зі злобою садиста й глумителя накидався на все свіже й талановите, – і це все йому справді минало безкарно, хоч іншого за такі речі давно б судили…
Суду нема на тих, хто сьогодні цькує українську культуру, хто тебе ображає, оббріхує… По суті ми беззахисні, ніякий закон нас не захищає. Ти «винен» уже тим, що ти письменник український і що мова творів твоїх – українська…
Почуваю й на собі це щоденне цькування – послідовне, методичне. Інститут літератури, «Літ. Україна», РАТАУ – з усіх боків, хто як може, аби тільки дошкулити, отруїти життя.
Думав, після ООН припиниться.
Не припиняється. Що вони хочуть від мене?
Але мусиш витримати й цей Мангишлак».
Лишаючись вірними синами народу, кожен із побратимів ішов своєю тернистою дорогою до омріяного ідеалу. І. Гончар утверджував любов до рідної України своїми неповторними пам’ятниками, а також відкриттям музею образотворчого мистецтва. Свою садибу в районі Лаври перетворив у власний музей, де його ж зусиллями зібрані безцінні шедеври народного мистецтва. Невипадково його музей перетворився в осередок паломництва, де уповні розкривався талант етнографа, художника і лектора. Власне, Іван Макарович ніколи не читав лекцій, у яких би розтлумачував неповторну цінність зібраної колекції. Він просто бесідував з відвідувачами музею, кожен з яких перебував на мушці кадебешників, і слова його були не тільки поясненнями експонатів, а й сповнені глибокого патріотичного змісту. Усією сукупністю багатогранної діяльності Іван Макарович утверджував у серцях численних відвідувачів любов до культури та історії України. Кожен, хто побував в його забороненому музеї, виходив звідти справжнім патріотом.
Що ж до Олеся Гончара, то він йшов тернистим шляхом до українського храму. Окрім того, що у своїх художніх творах утверджував найвищі національні ідеали, він не шкодував часу та енергії для громадської роботи. До нього як визначного художника слова – патріота і громадського діяча, депутата національного Парламенту, а також керівника СПУ зверталися звідусюди патріоти, які потребували його допомоги. І жодне із тих звернень не лишалося без належної відповіді. Він ішов до найвищих посадових осіб України з переконливим проханням вирішити ту чи іншу проблему. Користуючись своїм авторитетом, він зустрічався з тодішніми керівниками України, і вони, як, наприклад, П. Ю. Шелест, В. В. Щербицький., В. Д. Овчаренко, по можливості допомагали, а про візит людини, яка перебувала у гущі нації, – Олеся Гончара вважали за необхідне робити записи, а він зі свого боку занотовував такі моменти до свого щоденника. Для зіставлення тих записів наведемо кілька фрагментів із них.
П. Ю. Шелест 18 квітня 1968 року занотував дослівно таке російською мовою: (Тут – пропуск. – Ред.). («Тернистим шляхом до храму») с. 113-114.( №43).
Про цей візит через якийсь час так записав Олесь Гончар:
«29.03. 1968 р.
Був сьогодні Пленум ЦК України.
Ватченко, дніпропетровський юшкоїд № 1 (200 кг живої ваги!) мішав із землею «Собор». Обжера, сквернослов, батькопродавець… На нього й не дивую.
А П. Ю. Шелест! Позавчора сказав мені, що, оскільки книжки ще не прочитав, то говорити про неї на Пленумі не буде (сам пообіцяв, я його про таку «милість» не просив!). І… зламав слово. Виступив. Підтримав дніпропетровського обжеру. Отже, слово, поняття честі не існує для інших. Ось від чого стає сумно.
В залі жадали крові. В. Козаченко, який був на пленумі і прийшов геть переляканий, каже, що після всього навколо нього одразу створилася порожнеча. Один тільки чоловік підійшов і поспівчував.
– Хіба ж це критика… Все голослівно, бездоказово…
І цим одним був Тронько.
Мене з Ірпеня для розмови про це все витягли товариші секретарі Козаченко, Павличко, Зарудний. Очі розжахані, Дмитро блідий, в щирому переляці. Не вони мене, а я їх мусив заспокоювати, щоб прийшли до тями.
А взагалі все це – жахливо…
…І сьогодні ж, в цей самий день, коли т а м «Собор» обкидають брудом, в «Літературній Україні» стаття «Собори душ людських» Олеся Лупія, в якій молодий письменник пише, що цей твір – с в я т о української літератури. Аж так». («Щоденники», т. 2, с. 11).
ПОВЕРНЕННЯ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА
(На відкриття пам’ятника письменникові в Києві)
Прийшов у бронзі і такий незвичний
Спинився між деревами навік,
І стільки рідного в його обличчі,
Тепла, добра і чуйності з-під вік.
Прийшов Олесь Гончар і задивився,
Як його місто рясно розцвіло.
І привітав усіх, хто народився
У час, коли його тут не було.
Прийшов, щоб твердо стати на сторожі
Свого собору, що сягнув небес,
І відвернути наміри ворожі
Від наших душ і сокровенних крес,
Щоб захистити материнську мову,
Що й досі тут зневаги зазнає,
І відвернути наговір-обмову
Від українця, що з колін встає.
Що незалежність рідного народу –
То рівність і блаженство для усіх,
Для всіх добробут і для всіх свобода,
Якщо не так – то це великий гріх.
Прийшов у бронзі, став на вічні чати,
Народові віддавши щедрий дар,
Щоб не посмів ніхто нас ображати,
Бо є у Києві Олесь Гончар.
Прийшов у бронзі, і такий незвичний,
Спинився між деревами навік,
І стільки рідного в його обличчі,
Тепла, добра і чуйності з-під вік.
(Вірш Олеся Лупія. – Ред.).
«23.03.1990
Невже ми йдемо до диктатури? Ще не встигнувши випростатись від одної форми тоталітаризму, вже насаджуємо другу?
Яким лицеміром виявив себе наш скороспілий, не без тиску обраний президент! У щойно сформованій президентській раді в нього не знайшлося жодного місця для представника України! Отак зневажити 50-мільйонний народ… Відверто, демонстративно… Так ставитись до нас може тільки чужий державник, чужа країна. («Щоденники», т. 3, с. 289).
Тим часом, у книзі Анат. Русначенка «Національно-визвольний рух в Україні» сслушно вказується, що П. Ю. Шелест мав свої симпатії до певних осіб серед інтелігенції, поважав О. Гончара, М. Бажана, Д. Павличка, був достатньо реалістичним, щоб оцінювати ситуацію в національних проблемах, але з так званої офіційної ідеології й інтересів підвідомчої йому республіки. Разом з тим, П. Шелест, як видно з документів, частіше користувався російською мовою, ніж українською.. Не вагався він і тоді, коли доповідали йому про антирадянські прояви, застосовуючи проти руху різні адміністративні методи, і після арештів 1965 року дав вказівку збирати матеріали на неарештованих Л. Костенко, І. Драча, Є. Сверстюка, І. Дзюбу, щоб покарати їх за негативну і шкідливу роль, гостро виступав проти їхніх поглядів та ідей. (Київ, 1998 р. Вид-во ім. Олени Теліги, с. 31-32).
З монографії А.Русначенка.
«У приватних розмовах та на письменницьких зборах М. Шумило, Л. Забашта, В. Швець, В. Минко, В. П’янов, С. Крижанівський говорили, наприклад наприкінці 50-х років про те, що в Україні в післясталінські роки провадиться свідома політика русифікації, занепадає українська національна культура. Різко негативно зустріли в ЦК і збірку віршів Л. Костенко «Вітрила». Про такі настрої письменників доповідалось і секретареві ЦК КПУ М. Підгорному». (С. 144).
Зрозуміло, що П. Ю. Шелест орієнтувався в обстановці і змушений був практично роздвоюватися. Прямих виступів проти Олеся Гончара та його роману «Собор» він уже не допускав, але цькування визначного письменника та його твору тривало, незважаючи на те, що офіційна критика наштовхувалася на все відчутніший супротив патріотичної громадськості. Тим більше, часто опір організованому владою цькуванню чинили не лише окремі шанувальники таланту Ол. Гончара, а й цілі колективи.
Зростаюча популярність музею Івана Гончара сприяла цькуванню визначного майстра з боку партійної, державної адміністрації. Ця популярність була такою, що в ньому прагнули побувати і на власні очі побачити розмаїті витвори народного генія не тільки кияни, а й люди з усіх кінців України, а також з усіх країн світу, де перебувала українська діаспора. Бував у заповідному музеї і лікар Боярської районної лікарні Володимир Павлович Вітюк. Виявляється, він у ті роки прилучився до шеістдесятницького руху і так захопився історією України, що в 1972 році був виключений в партії. А вступив до неї під час служби в лавах Радянської Армії у першій половині шістдесятих років. Агітуючи тоді до вступу у партію, замполіт частини пояснював, що це сприятиме після демобілізації вступові до вищого навчального закладу. А саме про це і мріяв солдат Вітюк. Звісно, після служби в армії Вітюк як активний шістдесятник перебував під пильним наглядом КДБ. Він же товаришував із шеістдесятниками, разом з ним ходив на мітинги і не приховував своєї відданості українській національній ідеї. Його всіляко переслідували, цькували, звільняли з роботи, і йому доводилося майже кожного року переїздити до нового району і влаштовуватися на роботу за фахом. Та ці митарства завершилися виключенням з партії, що було страшніше за те, аби він сам вийшов з неї.
На щастя, настали часи, коли перебування в партії не мало такої ваги, часи так званої відлиги, коли він зміцнив свої зв’язки з шістдесятниками і став переконаним послідовним патріотом України. Про це все розповів Володимир Вітюк на моє прохання, коли я опинився у Боярській районній лікарні, а він нагадав мені роки, коли я сам перебував практично у лавах шістдесятників і боровся за демократизацію суспільства, проти утисків української мови. Про всі випадки, зустрічі з літературною молоддю і взагалі шанувальниками рідного слова, як виявилося, В. Вітюк пам’ятав краще за мене.
Із Щоденника Федора Овчаренка.
«12 лютого 1968 р. Прийом В. М. Собка. Ніхто в Спілці не згадує про мої роботи. П’янов (організатор виступу на з’їзді проти Корнійчука) зайняв місце керівника бюро пропаганди. Треба змінити керівництво Спілки. Готуватись до з’їзду треба тепер. У зв’язку з закінченням роману «Почесний легіон», якщо можливо, хотів би знову поїхати восени на ЮНЕСКО».
Ф. Овчаренко. Спогади. К., 2000., с. 224.
(На цьому записи В. П’янова обриваються. – Ред.).
Василь ЗАХАРЧЕНКО
ПРО НАШИХ ДОРОГИХ, «ЯБЛУНЕВОЦВІТНИХ»
Чи знаємо ми свою творчу еліту минулих років? Чи відчуваємо її внесок в українську ноосферу, яка є запорукою духовного безсмертя нашої нації? Чи вміємо ми берегти, поважати, любити те, що зроблено в культурі, літературі нашими попередниками, які так щедро розкидали перед нами, прийдешніми, перли, бо спрагло вірили, що розкидають їх, сіють перед мудрими, порядними наступниками?
До цих роздумів навертає нова книга старійшини критичного цеху української літератури Володимира П’янова «Визначні, відомі й «та інші»…Спогади, есеї, нариси», що вийшла в світ цього року* в «Українському письменнику». Це ювілейне видання, яким ушановано 80-річчя чесного, невтомного трудівника в нашій літературі, дбайливого шукача молодих талантів по всій Україні, вихователя цих талантів. До таких знайдених Володимиром Яковичем належу і я, який на той далекий час віднайдення не надрукував ще жодного рядка прози, але вже був почутий з далекого Донецька цим сейсмічно щедрим чоловіком аж у Києві й відтоді підтримуваний ним, власне, протягом усього мого життя в літературі.
Пам’ятаю, в травні 1963 року під час творчого семінару молодих літераторів у Одесі (одна з ідей В. П’янова) йшли ми подвір’ям дачі Ковалевського, що веселково красувалася в якихось екзотичних квітах. П’янов питав нас, чи знаємо, як вони називаються. Ми не знали. Він любовно вимовляв дивні їхні назви й казав нам:
– Як же ви думаєте працювати в поезії, прозі, не знаючи елементарного – квітів, рослин?
І ось через багато років читаю його книгу про яблуневоцвітного поета П. Тичину, про третє цвітіння М. Рильського, про трепетно ніжного, як найніжніша квітка, поета В. Сосюру й увесь час наче чую докірливий голос автора: «Як же ви живете в літературі, не знаючи цього ось і цього про наших дорогих «яблуневоцвітних?..» Та ще ж і питає як! Із болем і образою.
Хоч би й оцей епізод розмови з незабутнім Олесем Гончаром у нарисі-спогаді «Він любив життя».
«Сьогодні його (О. Гончара – прим. В. З.) непокоїть те, що в літературних колах, насамперед серед деяких молодиків, стало модою нападати на майстрів.
– Рвуться в літературу циніки, нездари вульгарні, сноби, для яких – нічого святого, скандалісти, осквернителі храму! Стає модним нападати на Тичину, Рильського, Малишка… або кинути багнюкою і в бік автора «Собору»…
– І що дивно, – додаю і своє слово, – кидають не в тих, хто в часи тоталітаризму буквально тероризував усе талановите, особливо ж підтинав під корінь молодих, надію нашу. А кидають у тих, хто виступав проти спроби протиставлення молодих старшим і проти огульного заперечення деякими старшими творчих пошуків молодих…
– Справді, не чіпають ні того, ні того… Погромників, нищителів, святотатців не чіпають. Бездумні, осліплені незбагненною зненавистю, безсоромні рекетири! Хіба про таку зміну ми думали, коли все робили, аби захистити, щоб не задушила їх у зародку тоталітарна система. Щось не видно сьогодні таких витязів, якими були Симоненко, Тютюнник, Стус… Усі ми знаємо трагедію Довженка і трагедію Тичини, і той, хто розуміє всю її глибину, кому ця трагедія болить, ніколи не кине в них каменем… Які люди були! Ніхто ж нікого не ідеалізує. Всі ми діти свого часу, на всіх нас тією чи іншою мірою лежить печать, всі ми так чи інакше зазнавали впливу офіційної ідеології, але ж хіба справедливо за рум’янами не бачити істинної краси правди, одухотворення й глибокого болю? Бо ж залежність ідеологічна не заступила в душах майстрів синівської любові до рідної землі, до вселюдських гуманістичних ідеалів…».
Чи знають ті молоді руйнівники духовних основ нашої нації, що в 30-ті роки М. Рильського півтора року енкаведисти мордували під слідством у тюрмі? Що й П. Тичина був заарештований і протриманий півтора місяця у в’язниці, що в будинку по вул. Рєпіна, де мешкав поет, у вестибулі й у 50-ті післясталінські постійно чергувала наглядачка, яка переймала поетів-початківців, котрі відвідували П. Тичину, безцеремонно брала в них подаровані ним книжки, прочитувала дарчі його написи, пильно перегортала сторінки, дошукуючись можливої крамоли. Усе життя нашого яблуневоцвітного поета, як називав його О. Гончар, шантажували в ідеологічному відділі ЦК КПУ: під час розмови виймалась із шухляди світлина, де серед членів Центральної Ради був сфотографований і П. Тичина поруч із Симоном Петлюрою, який по-дружньому тримає руку в поета на плечі. І при цьому невинно промовлялося: «А це й ви тут, Павле Григоровичу…». Цим комуністичні садисти з Банкової застрашували поета можливою розправою, вибивали його з душевної рівноваги.
І все ж не до кінця було знищено митця. У 60-ті роки він давав настанови молодим, щоб постійно працювали над собою, наполегливо оволодівали надбанням культури минулого. «І тут же, – пише В.П’янов, –вдавався до пов’язаного з музикою, але зрозумілого кожному образу: «На пищику, зробленому з весняної вербички, всього не заграєш і на одній ноті потрібної мелодії не виведеш…» Поет закликав кожного співця «набути в житті такого голосу, який був би почутий нашою епохою…» І це говорилося тоді, коли та звіряча комуністична система саме й вимагала від письменників гри на одному-однісінькому «пищику» та ще й збільшовиченому. Заміни кларнета на «пищика» вона все життя добивалася й від П. Тичини. І досягла свого, геростратівського, погасила світло генія. І все ж таки він зумів, наважився попередити шістдесятників про небезпеку «пищика». Сонячний кларнет, він так і не призвичаївся до клятого «пищика» і так невправно грав на тій совєтській дудці… Та все те розтануло, як поганий сон. Лишився чистий, молодий голос кларнета. Він пережив систему кларнеторуйнівників, він житиме з Україною, поки й світла сонця, бо природа ж його сонячна. Тож будьмо мудрі й цінуймо, бережімо цей наш духовний набуток.
З любов’ю, душевним теплом написані спогади, нариси про Максима Рильського, Володимира Сосюру, Олеся Гончара, Миколу Лукаша, Андрія Малишка, Івана Виргана, Сергія Воскрекасенка, Борислава Степанюка, Юрія Мушкетика, перекладача Йосипа Зінкевича, про автора матеріалів до синонімічного словника, учителя з Полтави Андрія Євгеновича Багмета та інших. Нариси сповнені такими соціально гострими деталями, в яких, як у краплі води, відбивається та страшна радянська епоха, в котрій випала жорстока доля жити й творити нашим майстрам пера. Ось у нарисі про Ю. Мушкетика читаємо: «Юрій Мушкетик скрушно розповідає, що його станція Вертіївка – поруч зі станцією Крути, а він закінчив університет і не знав, що означають в історії України Крути». У нарисі «Вирішальне слово – за Лукашем» автор у дорозі з цим дивовижним перекладачем-поліглотом говорить про мову. Вони перебирають румунські слова, які ввійшли в українську мову. І раптом Лукаш запитує, що означає слово «мустяца». «Мустяца, – відповідаю, – в перекладі означає вуса…»
– А як на мене, – мовить, пильно дивлячись мені в очі Микола Олексійович, – то воно означає те саме, що й сарака (сердега, бідолаха, бідаха…).
Чого ж «бідаха»? Виявляється, Мустяца – це був видатний український мовознавець з молдавським прізвищем, директор Інституту мовознавства Академії наук УРСР, відповідальний редактор російсько-українського словника, випущеного в 1937 році. Словник був розгромлений газетою «Правда», Мустяцу звинуватили в українському буржуазному націоналізмі. «Цього було досить, щоб знищити і Мустяцу, і словник…». От вам і вуса…
Не можу втриматися, щоб не процитувати місце з книги, де розповідається, як молодий Тичина читав учням капели-студії лекцію «Поезія і музика». «Не лишив поза увагою поет і закону чергування голосних і приголосних. Проілюструвавши його на переконливих прикладах, зробив справедливий висновок, що в українській мові переважає принцип співвідношення приголосних до голосних як 1:1. Це українську мову за співучістю наближає до італійської мови. Бачимо це, зокрема, хоч у такому принципі: якщо слово закінчується голосним звуком – то друге має починатись приголосним, і навпаки. Але можуть бути переходи і від приголосного до приголосного. Цей перехід буде найкращим тоді, коли один із приголосних звуків належатиме до носових (м, н) чи плавних (р, л). Тобто кожне слово повинно лягати на своє місце».
Цей закон евфонії (милозвучності) української мови зовсім забутий сьогодні нашими газетярами і, на превеликий жаль, навіть багатьма письменниками, що огрубляє, деформує мову. Винна в цьому наша двомовність, негативний вплив російської мови, яка не знає такого явища, як евфонія. Тож вчитуймося в наших «яблуневоцвітних», відроджуймо милозвучність – це неоціненне багатство Богом даної нам мови.
У новій книзі В. П’янов показав себе і глибоким критиком-аналітиком, і гострим публіцистом-полемістом, і цікавим мемуаристом. Книга відзначається щирою сповідальністю. «…Ми тяжко виборювали себе самі в себе», – говорить автор. З болем мемуарист згадує про нестримну, цинічну русифікацію України в СРСР і про байдуже ставлення до цього шовіністичного етноциду деяких «приласканих режимом» українських митців: «Поштовхом до роздумів над мовними проблемами, – пише В. П’янов, – слугувала й шовіністична позиція «Литературной газеты». Мені й раніше ця проблема ятрила душу. Пригадую, як я одного разу сказав про наболіле Дмитрові Луценку, а він мені у відповідь: «Що ж, нам судилося бути в золотому перевеслі…». – «Яке перевесло? У залізні пута заковані, ледве дишемо…». А йому, приласканому режимом, делегатові ХХV з’їзду Компартії України, йому, хто став лауреатом Шевченківської премії за пісню «Подвиг», присвячену генеральному секретареві ЦК КПРС Брежнєву, та за оду на честь гнобителя українського слова Щербицького, бач, іржаві лещата на живому організмі рідного народу видаються золотим перевеслом! Боже, що б сказав на таке блюзнірство великий Кобзар, образ якого викарбовано на лауреатській медалі премії його імені!».
А ми ж і сьогодні підносимо до небес отих «золотоперевеслих», із рвійним комуністичним благоговінням готуємося відзначити на державному рівні 85-річя того ж В. Щербицького. То де ж ваш критично-вимогливий, принциповий голос протесту, молоді авангардисти-«рекетири»? Зірвали його на прокляттях свого, рідного, яблуневоцвітного, що не вистачає тепер сили здійняти на справжнього ворога України? Не хочеться цитувати повністю біблійний вислів про розкидання перлів. Може, таки ви порозумнішаєте, хоча б перед цинізмом нинішньої лжеукраїнської влади…
Нариси та спогади В. П’янова відкривають багато невідомих фактів із життя й творчості українських письменників, вводять ці факти в контекст вітчизняного літературознавства. Талановите слово багатого на життєвий досвід критика і публіциста по-молодечому пристрасно закликає нас до священної національної пам’яті: «Читаймо, думаймо і осягаймо атмосферу, в якій доводилося жити і працювати нашим попередникам під комуністичним режимом».
Тож будьмо мудрими, не топчімо самі й не дозволяймо свиням топтати перли, щедро розкидані перед нами нашими яблуневоцвітними…
Черкаси
 |
|
 |
 |
 |