журнал "Вітчизна" №1-2, 2008 р.

ЮРІЙ КРАСНОЩОК
Розшукуються державні злочинці

Розділ десятий
Tаємниці бабиного яру

Багато років після тих страхітливих подій 1941 року я шукав відповідь на дуже болюче для мене і для мого народу питання: як і хто палив Київ? Хто й навіщо зробив тисячі україн­ських інтелігентів і працьовитих хліборобів втікачами з рідної землі? Хто і з якою метою зробив їх ізгоями розстріляної і сплюндрованої країни? Хто загнав у Бабин Яр десятки тисяч євреїв? І повішено цей злочин на українців і зроблено їх антисемітами. Можливо, слід глибше заглянути в історію і, як казали давні римляни, «екс скво ест боно» – вину кожного визначити за справедливістю. А в зв’язку з цим насамперед я мав з’ясувати, навіщо полковнику Старинову, керівникові терористичної підривної групи в Києві, було просити секретаря ЦК ВКП(б) України Бурмистенка виділити для терористичної групи таку велику кількість ампул сірчаної кислоти та батарейок для кишенькових ліхтариків.
Я офіцер Радянської Армії, і мене у військовому училищі навчили основам мінування. Але це буде трохи пізніше, коли я піду до лав Червоної Армії. А тоді, навесні 1944 року, мене як помічника командира взводу Київської авіаційної спецшколи ВПС відправили з моїм взводом на Київський деревообробний комбінат на Теличці біля Дніпра допомогти виконати завдання для фронту. Ми, «пацани»-курсанти, майже все літо виготовляли там протипіхотні міни. Тому я маю підстави не дуже погоджуватися з твер­джен­нями професора Жука про те, що терористи в Києві діяли таким чином: обливали кімнату гасом, підпалювали її, зачиняли двері на ключ і втікали.
Можливо, окремі випадки такого підпалу будинків у Києві й були, але це для диверсантів було небезпечно. Підпалювач міг або сам згоріти, або мешканці будинку могли його спіймати і передати німцям. Ось тому Старинов і привіз із Москви, з диверсійного центру, зразки і креслення запалювальної бомби, яку й показав у дії в приміщенні ЦК Компартії України другому секретареві Бурмистенку та іншим функціонерам більшовицько-енкаведистського активу.
Це була проста, але злочинна зброя, користуватися якою навчили вихованців школи терористів (підпалювачів) в Пущі-Водиці. Ось що згадує з приводу цих «запалювальних снарядів» полковник ГРУ Ілля Старинов, якого я вже залучав до цього розслідування.
«… Я показав, – свідчить він, – як працюють партизанські міни і як діють запалювальні снаряди, продемонструвавши їх у роботі. Заради перестороги ми поклали їх у масивні кам’яні урни, принесені з коридора.
– Вражає! – сказав Бурмистенко. – Давайте нам таку техніку, товаришу полковнику, а товаришеві Пономаренку передайте моє велике прохання – відрядити вас сюди хоча б на п’ять днів. Бо ми також створили партизанську школу, а досвідом похвалитися не можемо…
Полковник Старинов у своїй книжці «Записки диверсанта» не вдається в деталі дії запалювального снаряда, який він продемонстрував у приміщенні ЦК, але з його свідчення можна було зробити висновок, що це дуже небезпечна зброя терориста. Бо коли від вибухів керованих радіомін підірветься кілька окремих будинків, то від масових підпалів згорять сотні будинків у центрі міста, його найкращі архітектурні споруди. Від неспо­діваних підпалів загинуть сотні киян – хворих, паралізованих, немічних старих людей, дітей, яких батьки тимчасово залишили в квартирі і замкнули на ключ.
Система запалювальної бомби була дуже проста. Дерев’яна чи то картонна коробка, яку виготовили на деревообробному комбінаті, невелика за розміром. У неї закладалося 50 грамів вибухівки – толу, от як шматок мила, і хімічний детонатор (ампула з сірчаною кислотою). Туди ж закладалася півлітрова пляшка «коктейлю Молотова» – запалювальної суміші. У коробку вкладалася також батарейка для кишенькового ліхтарика. Коли диверсант роздавлював скляну ампулу з сірчаною кислотою, і вона починала роз’їдати металеву мембрану детонатора, загоралася лампочка, яка свідчила, що через 30 хвилин хімічний детонатор спрацює. Терорист-підпалювач мав за цей час залишити свою кімнату, зачинити двері і непоміт­но зникнути з будинку. Через 30 хвилин запалювальний снаряд вибухав, і палаючий «коктейль Молотова» розкидався по всій кімнаті, яка миттєво спалахувала. Будинок починав горіти, а терорист стояв у юрбі і спостерігав пожежу.
Операція «Альберіхт» була така утаємничена, що самі агенти-терористи не знали, в яку диявольську гру їх втягнули Кремль, НКВС і ГРУ.
Про те, як будуть розміщені радіоміни у центрі міста, хто їх задіяв, хто підриватиме і коли – цим агентам-підпалювачам, підготовленим у диверсійній школі в Пущі-Водиці під Києвом, нічого не було відомо, тому дехто з них, виконуючи завдання, і сам загинув.
Одним з керівних підпалювачів, який сам мало не постраждав, був Іван Кудря. Його поселили в будинку Гінзбурга на Хрещатику, який був замінований радіоміною Старинова, чого Кудря не знав. І врятувався випадково, бо його під час вибуху в будинку не було, але загинуло все його диверсантське обладнання – гроші, документи, шифри та радіостанція.
Підпалювачам нічого не сказали про радіоміни, але попередили, що, коли в Києві почнуться вибухи радіомін, то й вони мають ввести в дію в житлових та службових приміщеннях запалювальні снаряди, які вони сховали в своїх кімнатах. Терористи-підпалювачі одне одного не знали. У мене є підстави вважати, що причетність до підпалів мав також і син мера Київської міської управи Володимира Багазія Юрко, з вини якого були заарештовані і він, і його батько. Можливо, їх підставили радянські агенти.
Коли німці підійшли до Києва, Сталін і його політбюро та НКВС добре знали про расову теорію Гітлера. Знали вони і про єврейський геноцид, і про єврейські погроми в Німеччині. Знали й про те, що гітлерівці розстрілюють євреїв, які потрапляють до них у полон, особливо комісарів і політруків. І коли німець підійшов до воріт Києва, Жуков, Кирпоніс, Будьонний вимагали від Сталіна врятувати фронт, вивести Червону Армію за Дніпро, але він на це не погодився, хоча майже не мав надій, що оборона Києва ви­стоїть. І ось тоді треба було думати в такій ситуації і про армію, і про євреїв. Але він затято стояв на своєму, побоюючись втратити Україну, яку більшовики так чи інакше втратили б. Старі євреї і жінки стали для нього заручниками підступної гри.
Партійну еліту і номенклатурних євреїв НКВС він дозволив з Києва вивезти, залишивши напризволяще євреїв-робітників, ремісників, службовців, пенсіонерів, у яких не було грошей і золота, щоб купити собі місце в ешелонах, які йшли на схід. Вивозили все, що треба було і не треба, а про бідних євреїв і їхніх малолітніх дітей партія і НКВС забули. Треба було попередити євреїв і дозволити, хто як міг, переходити Дніпро і посуватися на схід, поки не замкнулося оточення фронту. Сталін же, навпаки, обдурив євреїв і всіх киян. По всьому Києву були розвішані гасла: «Київ фашистам ніколи не здамо!». І люди йому повірили, як і ленінградці. А на березі Дніпра поставили загородзагони і нікого з міста не випускали.
Був і інший шлях. Ще 17 липня 1941 року рейхміністр Сходу Розенберг видав розпоря­дження: «Євреї обох статей віком від 14 до 60 років, що проживають на окупованих територіях сходу, зобов’язані працювати, вони повинні бути зібрані у відділи примусової роботи…».
Отже, з цього документа видно, що тоді, коли Сталін шукав сепаратного миру з фашистами, акції «Бабин Яр» фашисти в Києві не планували. Чому не планували, стане зрозуміло зі знайдених документів.

«Берлін
28 вересня 1941 року
Начальнику поліції та служби безпеки
Оперативне повідомлення по СРСР № 97
Айнзацгрупа «Ц»
Розташування: Київ
Зондеркоманда 4а діє в Києві у співробітництві з військовими частинами з 19 вересня. 24 вересня створено штаб айнзацгрупи. Він був розквартирований у приміщенні НКВС по вулиці Двадцять п’ятого жовтня (Жовтневий палац. – Ю. К.). Сьогодні вранці проведено евакуацію групи в запасне приміщення колишнього царського палацу. Війська, що увійшли до міста, знайшли його повністю зруйнованим. На центральній вулиці численні барикади і протитанкові загорожі. Крім того, на території міста є інші оборонні споруди. 20 вересня було підірвано фортецю (перший вибух на території Лаври. – Ю. К.), загинули начальник артилерійського парку і начальник штабу (командир зенітної батареї, що містилася на території Лаври, та його начальник штабу. – Ю. К.). 24 вересня відбулися посилені вибухи в розташуванні польової комендатури («Дитячий пасаж» на Хрещатику. – Ю. К.). Пожежу, що виникла, загасити не вдалося. Виникли пожежі в центрі міста. Зруйновано дуже цінні архітектурні будинки. До сього часу боротьба з вогнем практично не дала наслідків. Проведено направлені вибухи з метою попередження розповсюдження вогню. Вогонь на даний час у безпосередній близькості до нашої канцелярії (Жовтневий палац. – Ю. К.), у зв’язку з чим канцелярія підлягає евакуації. Вибухами завдано значних руйнувань прилеглих до нього будинків. Вибухи тривають. Виникають пожежі. На цей час розміновано 670 мін, закладених згідно зі знайденим планом мінування: всі громадські будинки і площі заміновано, серед них будинок, призначений для використання під нашу канцелярію. В будинку було проведено ретельний обшук і знайдено 60 «пляшок Молотова». В Музеї Леніна знайдено 3500 кілограмів вибухівки, яку планувалося підірвати по радіо. Неодноразово відзначалося, що вибухи відбуваються під час поселення в будинку. Доведено, що керівна роль у цьому належить євреям. Тут проживає приблизно 150 тисяч євреїв. На даний час неможливо перевірити цю цифру. Під час цієї акції проведено 1600 арештів, вжито заходів для встановлення чисельності єврейського населення в цілому. Підготовлено план ліквідації щонайменше 50 тисяч євреїв. Німецька армія схвалює заплановані заходи і вимагає їх найшвидшого виконання. Начальник гарнізону вимагає провести публічну страту 20 євреїв…».

З цим донесенням слід розібратися. Напередодні війни в Києві мешкало близько 600 тисяч чоловік, процент єврейського населення становив десь відсотків 25. Мобілізація забрала до армії всіх чоловіків і багатьох жінок віком від 18 до 55 років, десь 200 тисяч солдатів, еваку­йовано було понад сто тисяч чоловік, із яких велику кількість становили євреї. Отже, населення Києва після відступу Червоної Армії становило десь 250-300 тисяч чоловік, серед них близько 40 тисяч євреїв. Гітлер намагався репресіями залякати український народ, росіян, євреїв і не допустити розгортання терористичних акцій в тилу, а Сталіну потрібно було, щоб той народ, який вирвався з лабет радянської деспотії і ненавидів більшовизм, піднявся на боротьбу з фашистом і розгортав партизанський рух. І Сталін досяг своєї кривавої мети. Удар упав передусім на євреїв: на невинних дітей, жінок, старих людей. Ось документи, про які радянська влада знала вже давно, але не дозволяла їх публікацію в Радянському Союзі. А вони прямо вказують на винуватців «Бабиного Яру».

«Берлін
2 жовтня 1941 року
Таємна справа райху
Айнзацгрупа «Ц»
Розташування: Київ
Начальнику поліції та служби безпеки
Оперативне повідомлення з СРСР № 101
Зондеркоманда 4а у співробітництві зі штабом айнзацгрупи разом з двома підроз­ділами з бригади «Південь» ліквідували 29 та 30 вересня 1941 року в Києві 33771 єврея...».

Отже, не українці-кияни розстрілювали сім’ї євреїв у Бабиному Яру, як це твердять комуністи і сіоністи, а німецькі солдати спецпідрозділу СД «Зондеркоманди 4а». Вони розстріляли за теракти багатьох моїх друзів, знайомих та незнайомих українців і росіян, – їх загинуло в тому яру й поза ним значно більше, аніж євреїв.
Для розкриття причин цієї трагедії долучаю ще один документ, який яскраво висвіт­лює підступність комунізму і фашизму.

«Берлін
7 жовтня 1941 року
Таємна справа райху
Начальнику поліції та служби безпеки.
Оперативне повідомлення з СРСР № 106
Айнзацгрупа «Ц»
Розташування: Київ
2 листопада 1941 року
1. Київ.
...Зачинені і порожні квартири, не спалені і не ушкод­жені, було надано населенню. Відповідна кількість квартир перейшла у наше розпорядження внаслідок ліквідації близько  36000 євреїв 29 і 30 вересня 1941 року.
2. Ліквідація та інші заходи.
Населення настроєне щодо євреїв негативно через їхнє краще матеріальне становище при радянській владі. Доведено також, що євреї брали участь у підпалах, населення чекає від німецької влади вжиття відповідних каральних заходів. З цією метою, зі згоди військових властей міста, всім євреям Києва було наказано зібратися у призначеному місці в понеділок, 29 вересня, о 6-й годині ранку. Цей наказ було розповсюджено через листівки, що були розклеєні чинами недавно створеної української міліції. У той же час розповсюджувалася інформація усно про те, що євреїв Києва переселять в інше місце. У співробітництві зі штабом айнзацгрупи «Ц» і двома німецькими поліцейськими підрозді­лами бригади «Південь» зондеркоманда 4а провела 29 і 30 вересня ліквідацію 33771 єврея. Золото та інші речі, білизна та одяг збережені. Частина речей передана органами націонал-соціалістичного соціального забезпечення для «фолькдойче», а частина – органам міської адміністрації для роздачі нужденному і погорілому населенню. Захід пройшов спокійно, інцидентів не виникло... Населення не заперечувало проти переселення євреїв. Але про той факт, що вони відправлялися на ліквідацію, йому не було відомо...».

11вересня 1941 року, за два тижні до руйнування культурного центру України і столиці Київської Русі, відбулася телефонна розмова Ставки Верховного головнокомандувача Сталіна з командуванням Південно-Західного фронту. Подаю частину шифровки цієї розмови:

«Біля апарата Кирпонос, Бурмистенко, Тупиков.
Тут Сталін, Шапошников, Тимошенко.
...Сталін. Перше. Пропозиції про відведення військ Південно-Західного фронту виходять від вас і від Будьонного, головкома південно-західного напрямку. Ось уривок з цього донесення: «Шапошников вказав, що Ставка Верховного Командування вважає відведення частин ПЗФ на схід поки що несвоєчасним...
...Як бачите, Шапошников проти відводу частин, а головком напрямку за відведення, так само як і Південно-Західний фронт, який стоїть за термінове відведення частин.
Друге. Про заходи організації кулака проти конотопської групи противника і підготовку оборонних ліній на відомому рубежі інформуйте нас систематично.
Третє. Києва не залишати і мостів не підривати без дозволу Ставки. До побачення!».

Цей наказ Сталіна був водночас і вироком для євреїв Києва, що залишилися в місті. Трагічний рядок цього наказу я підкреслив. Бо цей третій рядок стане фіналом Київської трагедії.

«...Києва не залишати, мостів не підривати без дозволу Ставки...». До підривів і спалення Києва залишалося два тижні, до Бабиного Яру – три тижні.
Це я пишу для того, щоб читач зрозумів, що український народ не брав майже ніякої участі в акції Бабиного Яру, і фашисти видавали бажане за дійсне, коли в своєму донесенні в Берлін писали: «Населення настроєне негативно щодо євреїв...». Це була цілковита брехня. Кияни були негативно настроєні проти диверсантів і підпалювачів, які по­збавляли їх житла і накликали невиправдані репресії. Що ж до єврейського питання, то окупанти вдалися до підступного обдурювання населення, розповсюджуючи по Києву інформацію, ніби євреїв вивозять в інше місце, в той час як їх гнали на розстріл. Вони спеціально призначили час збору на 6 годину ранку, це був кінець вересня, і в цей час було ще темно. Тому люди майже не бачили, як ішли потихеньку з квартир єврейські сім’ї, щоб їхати на «нові місця».
Я хотів би сказати і дещо про українських поліцаїв, на яких радянська пропаганда «навішала дохлих котів». Українську поліцію створили українсько-визвольні сили, що вийшли з підпілля ще тоді, коли німці тільки розташовувалися в місті. Вона була створена передусім для наведення порядку і нищення бандитизму, що виник у Києві під час безвладдя відступу і після того, як німці вступили до міста. Німців порядок у місті не цікавив. Вони ввели комендантську годину і патрулювали тільки в центрі, а на околиці міста хазяйнували мародери, дезертири, рецидивісти і бандити, яких повипускали з Лук’я­нівської в’язниці. Тому зрозуміло, що коли окупанти проводили акцію «Бабин Яр», вони використовували українських поліцаїв для розклеювання листівок і дотримання порядку, мовляв, євреї «від’їжджатимуть на інші місця поселення». Як і все населення міста, за винятком кількох осіб, вони не знали про таємні злочинні задуми фашистів. Я кажу про більшість,  – були окремі особи, які ненавиділи євреїв, затято служили німцям і в цій акції використовувалися, але це були переважно ті, кого завойовники привезли з собою як перекладачів або обслуговуючий персонал, – серед них були не тільки українці, а й представники інших національностей, а в більшості це були «фольксдойче» з місцевого населення, які розмовляли українською або російською мовою.
Я бачив на власні очі, як, дізнавшись про те, що єврейські сім’ї переселяють на інші місця, прощалися один з одним сусіди – укранці та євреї. Навкруги чулися плач і голо­сіння. Люди обіймалися і прощалися, бо, чесно кажучи, мало хто вірив, що євреям «на нових землях» буде добре. Євреї просили українців і росіян пригледіти за їхніми квартирами. Дехто передавав речі на збереження з надією, що, може, колись вони знову зустрінуться, але про те, що їм приготоване таке пекло в яру, ніхто не здогадувався.
Отже, я знову стверджую, що коли б геноцид розгортався фашистами поволі, а не вибухнув несподівано після руйнування Хрещатика, як вулкан, українцям вдалося б урятувати тисячі єврейських дітей, їх би переписували на українців, приймали у свої сім’ї. І не одиниці, а тисячі. Але зловісна підступна політика фашистського окупанта не дала можливості населенню масово забирати єврейських дітей. Завойовники приспали пильність людей брехливими заявами. Це кияни зрозуміють згодом, але, на жаль, буде вже пізно – фашист досягне своєї кривавої мети.
І все ж українське населення робило багато для рятування євреїв від фашистського геноциду. Організація ОУН-революціонерів, Київська міська управа оформляли довідки євреям, які переховувалися під час окупації. Так, відомий кардинал Шептицький у Львові сховав у своїй резиденції чотирьох равинів. Багато євреїв перебували в загонах УПА. Чимало киян допомагали переховуватися євреям у самому Києві.
Про підступність фашистів свідчить ще один документ:

«2 листопада 1941 року
Таємна справа райху
Начальнику поліції та служби безпеки
Оперативне повідомлення з СРСР № 128
Айнзацгрупа «Ц»
Розташування: Київ
...Деякі каральні заходи було проведено у вигляді широкомасштабних акцій. Най­більша з таких акцій відбулася відразу ж після окупації Києва. Вона була спрямована проти євреїв і членів їхніх сімей. Труднощі, пов’язані з проведенням такої великої акції і, головне, з повним збором людей, були подолані в Києві за допомогою листівок з наказом єврейським сім’ям зібратися у призначеному місці. Хоча попередньо чекали прибуття лише 5-6 тисяч євреїв, упевнених до самого моменту ліквідації, що мова йде про переселення, а це було досягнуто завдяки відмінно поставленій пропаганді...».

Отже, з цього документа стає зрозуміло, що планувався розстріл 5-6 тисяч євреїв-заручників як захід проти підпалів і підривів у Києві. І німці збиралися провести це таємно, ніби їх справді вивезли. Для знищення кількості людей, яка перевершувала заплановану майже в шість разів, фашисти не були готові і змушені були терміново мобілізувати сили, щоб знищити всіх, хто прийшов для відправки в «інші місця поселення». Внаслідок чого акція набула широкого розголосу як у Києві, так і по Україні. Це викликало обурення навіть тих, хто був прихильником вивезення євреїв. Почалося масове переховування євреїв, і робили це люди під страхом смерті. Поширився саботаж, гули обурено базари. Тому німці після двох днів розстрілів 29-30 вересня акцію терміново припинили і створили місцевий концтабір для євреїв, з якого потім вивозили їх у концтабори Дахау та інші.
У наукових та журналістських колах давно ведуться розмови про існування договору між радянським НКВС та німецьким гестапо в кінці 30-х років минулого століття. Витік інформації з московських джерел не викликав у громадськості жодних сумнівів про існування такої змови. Та й які можуть бути сумніви, коли, незважаючи на рішення Ліги Націй про заборону виготовляти в Німеччині важке озброєння, морський флот, танки та літаки після І-ї світової війни, сталінсько-ворошиловська кліка укладає з Німеччиною угоду про навчання в радянських училищах німецьких льотчиків і танкістів. До речі, фельдмаршал Манштейн, який громитиме у Другій світовій війні радянські армії, був підготовлений у Липецькому танковому училищі в СРСР, і не тільки він.
То чому б у 1938 році НКВС СРСР і гестапо Німеччини не могло укласти між собою угоду про обмін досвідом у нищенні інакомислячих? Адже мета у Сталіна і Гітлера була майже однакова, тільки форми досягнення цієї мети відрізнялися.
Оскільки мені доведеться своїм розслідуванням заглибитися у цю злочинну справу, я повністю надрукую в перекладі цей важливий історичний документ, який дозволить нам з’ясувати і коріння Київської трагедії.

«Генеральна угода
про співробітництво, взаємодопомогу та спільну діяльність між Головним управлін­ням державної безпеки НКВС СРСР та Головним управлінням безпеки Націонал-Соціалістичної робітничої партії Німеччини.
Місце і час підписання:
Місто Москва 11 листопада 1938 року
15 год. 40 хв.
Народний Комісаріат Внутрішніх Справ Союзу РСР, далі по тексту НКВС, в особі начальника Головного управління державної безпеки комісара держбезпеки 1 рангу Лаврентія Берії – з одного боку та Головного управління безпеки робітничої партії Німеччини в особі начальника четвертого управління (Гестапо) Генріха Мюллера – з другого боку на підставі доручення № 1-448-12.1 від 3 листопада, виданого шефом Головного управління рейхсфюрером СС Рейнхардом Гейдріхом, далі по тексту (Гестапо), з другого боку, уклали цю Генеральну угоду про співробітництво, взаємодопомогу та спільну діяльність між НКВС та Гестапо.
§ 1. п. 1. Сторони вбачають потребу в розвитку близького співробітництва органів державної безпеки СРСР та Німеччини в ім’я безпеки і розквіту обох країн, зміцнення добросусідських відносин, дружби російського та німецького народів, спільної діяльності, спрямованої на ведення безжальної боротьби зі спільними ворогами, що ведуть планомір­ну політику розпалювання воєн, міжнародних конфліктів та уярмлення людства.
п. 2. Сторони, що підписали цю угоду, вбачають історичну потребу такого рішення і намагатимуться робити все для зміцнення впливу і силових заходів по всьому світу, не завдаючи шкоди одне одному. Беручи до уваги історичні процеси і розвиток міжнародних відносин, за яких Німеччина і СРСР є країнами-лідерами, а також те, що між нашими урядами встановлюються добрі відносини, між народами міцніють стосунки і співробітництво, в той же час як бажання спільних ворогів СРСР та Німеччини спрямовані на погіршення добросусідських відносин, розпалювання недовіри і відрази та відвертої ворожнечі і реваншист­ських намірів, НКВС та Гестапо поведуть спільну діяльність у боротьбі зі спільними ворогами та інформуватимуть уряди своїх країн про наслідки цієї діяльності.
§ 2. п. 1. НКВС і Гестапо розвиватимуть свої відносини в ім’я процвітання двох країн, що співробітничають між собою...
п. 2. Сторони поведуть спільну боротьбу зі спільними основними ворогами, міжнародним єврейством, його міжнародною фінансовою системою, іудаїзмом та іудаїстським світоглядом.
...Текст угоди віддруковано російською та німецькою мовами по одному примірнику, кожний з яких має однакову силу і завірений підписами та печатками представників НКВС і Гестапо...
Начальник Головного управління державної безпеки НКВС СРСР
Комісар держбезпеки 1-го рангу Л.Берія
Начальник четвертого управління (Гестапо)
Бригаденфюрер СС
Г.Мюллер».

Я трохи скоротив угоду, вилучивши з неї параграфи 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9. Оскільки вони повторюють угоду «Молотова – Ріббентропа», про яку я згадував у розділі «Гра шулерів», і вони не впливатимуть далі на хід мого розслідування. Я також не даватиму оцінки і не аналізуватиму цого документа, про який партійно-комуністичні функціонери, колишні офіцери НКВС, МДБ та КДБ скажуть, що це інсинуаційна фальшивка. Але це вже не моя проблема – відмивати чорного кота у «російській бані». Але кілька зауважень я мушу зробити.
Я не виключаю, що такий документ між НКВС і гестапо міг би бути підписаний в Москві у 1938 році. І ось чому.
Багато років пробільшовицька пропаганда доводила, що договір про дружбу і співробітництво СРСР і Німеччини, т. зв. «Пакт Ріббентропа – Молотова» – це вигадка. Аж поки нарешті у Вашингтоні не було знайдено фотоплівки німецького дипломата, що сфотографував документи цієї угоди і зберіг їх для історії.
Не виключаю я й того, що угода «Берії – Мюллера» теж десь зафіксована – чи то в німецькому, чи то в радянському архівах – і тепер випливла на поверхню політичних подій.
Але для кращого розуміння того, в яких умовах було укладено цю угоду, я маю навес­ти свідчення учасників тих далеких подій і долучити до справи ряд документів. Для цього використаю знову ж таки документальне видання «Злет і падіння третього райху» Вільяма Шерера, якого я вже залучав у свідки. Ось що він пише: «У ніч на 10 листопада 1938 року, невдовзі після того, як партійні бонзи на чолі з Гітлером і Герінгом відзначили чергову роковину «пивного путчу» в Мюнхені, в країні почався погром, якого Третій райх ще не знав. Згідно із заявами Геббельса та німецької преси, це були «стихійні» виступи німців, які дізналися про вбивство в Парижі.
Тут я маю пояснити, що це було за вбивство. 7 листопада сімнадцятирічний біженець з Німеччини Гершель Гриншпаї, німець єврейського походження, застрелив у Парижі секретаря німецького посольства Ернста фон Рата. Після війни із захоплених таєм­­­­них фашистських документів з’ясувалося, наскільки ця операція, яка увійшла в історію як «тиждень битих вікон», була справді стихійна.
Згідно з таємним повідомленням голови партійного суду майора Вальтера Буха, д-р Геббельс видав інструкцію про «стихійні демонстрації», які слід було провести протягом найближчої ночі. Справжніми організаторами «демонстрацій» був похмурий Рейхард Гейдріх, людина номер два в СС після Гіммлера, шеф таємної служби СД і гестапо.
Серед трофейних документів знайдено і його накази, відправлені телетайпом напередодні увечері.
Вільям Шерер у своїй книзі свідчить таке:

«Жахлива була ця ніч у Німеччині. Кількість розгромлених єврейських магазинів становила 815, зруйновано 171 помешкання євреїв, 119 синагог підпалено, заарештовано 20 тисяч євреїв, були вбиті й поранені...
І це відбулося в ніч на 10 листопада 1938 року, а угоду Берія і Мюллер підписали 11 листопада 1938 року. Отже, наступного дня після жахливого єврейського погрому в Німеччині. Як слід було розуміти цей хід Гітлера до Сталіна? Вважаю, що це був пробний камінь для з’ясування – а як зреагує антисеміт Сталін та його поплічники в політбюро на «Ніч битих вікон»?

Для того, щоб посилати до Москви свого представника з такою угодою, Гітлер мав знати, що пов’язує його зі Сталіним у цьому питанні. А він знав слабкі місця радянського вождя.
У 1947 році, аби виправдати величезні втрати Червоної Армії у війні проти Німеччини і пригасити невдоволення генералів, офіцерів та солдат невиправданими репресіями до радянських полководців – маршалів Радянського Союзу Тухачевського, Єгорова і Блюхера, а також знищенням напередодні війни 40 тисяч талановитих червоних командирів, НКВС на чолі з Лаврентієм Берією через підставних журналістів Майка Саєрса та Альфреда Кана видає в Америці книжку «Таємна війна проти Радянської Росії».
У цій книжці вся вина за репресії покладається на Льва Троцького як керівника лівої опозиції – так званий «правотроцькістський блок».
Насправді ж йшла жорстока війна між євреєм Троцьким і грузином Сталіним, який вирішив стати великоросом, за те, хто буде правителем Радянського Союзу.
І в цій боротьбі Сталін почав нищити всіх євреїв – партійних і державних функціонерів, радянських командирів, які або були євреї, або виховані Троцьким у роки громадянської війни і з рядових молодших царських офіцерів командарми Червоної Армії.
Чи знав про потаємні мотиви цієї операції Сталіна Гітлер? Знав. І дуже добре. Бо підкинув вождю фальшивку про зраду вищих командармів Червоної Армії і посприяв їх розстрілу, докорінно підірвавши міць Червоної Армії, залишивши її без голови.
Почистив Сталін і урядові установи країни, в тому числі й НКВС, де до цього наркомом був єврей Генріх Ягода.
Для того, щоб зрозуміти, а що ж відбувалося у Москві в той час, як у Берліні відбувалася «Ніч битих вікон», я зішлюся на «документ» НКВС, підготовлений Берією з допомогою підставних американських публіцистів Саєрса і Кана.
(Останній з трьох знаменитих московських процесів почався 2 березня 1938 року, за три дні до приїзду Мюллера до Москви для укладення угоди. – Ю. К.).

«... Справа розглядалася в Будинку Рад у Москві військовою колегією Верховного Суду.
... На лаві підсудних – двадцять один чоловік. Це були: колишній голова колегії ОГПУ (нарком НКВС – Ю. К.) єврей Генріх Ягода, його секретар Павло Буланов, лідери правих Микола Бухарін і Олексій Риков (обидва одружені на дочках євреїв, соратників Леніна – Ю.К.).
Троцькістські лідери-євреї: Микола Крестинський та Аркадій Розенгольц, троць­кістський агент Християн Раковський, троцькістські лідери Михайло Чернов і Григорій Гринько, Василь Шарангович та інші одинадцять членів правотроцькістського блоку...».

...Вирок було оголошено 13 березня 1938 року. Усіх підсудних було визнано винними. Двох засудили до позбавлення волі. Решті оголосили смертний вирок.
Вивчивши ці документи, я спробував розібратися в питанні: а чи справді не любив Сталін євреїв? А якщо любив, то навіщо спровокував трагедію Бабиного Яру, загнавши в нього десятки тисяч євреїв? Чи за цією сталінською акцією стояло щось більше, ніж військова поразка під Києвом? На це запитання у мене ще не було відповіді. Але я до нього ще повернусь.
Запитання друге: то навіщо ж тоді, знищуючи всю єврейську «ленінську гвардію», залишив значну кількість їх – Кагановича, Мехліса, Ярославського, Судоплатова – у своєму оточенні, в членах ЦК ВКП(б) і чому весь час намагався на чолі України поставити партійних функціонерів ВКП(б) – євреїв Хатаєвича, а потім Кагановича? І приставити до них євреїв-чекістів Шварца, Євгенію Бош?
Чим більше я заглиблювався у ті події, очевидцем яких я став, тим виразніше випливала відповідь. Проте я не стану відразу давати її в готовому вигляді, а спробую підготувати мого читача, щоб він сам відповів на всі ці болючі питання, які ще й сьогодні викликають протистояння українського та єврейського народів, чим певні політичні сили намагаються скористатися у своїх цілях.
Для того, щоб читач зміг дати правильну відповідь, я мушу перерахувати тих осіб, які так чи інакше сприяли розгортанню київської трагедії.
Хто приймав рішення про знищення Києва? Політбюро ЦК ВКП(б). Хто очолював його? Сталін. Хто перебував у складі по­літбюро на той час? Молотов, Ворошилов, Мікоян, Каганович, Хрущов, Маленков. Чи знали вони про нищення євреїв у Німеччині? Безумовно. Чи знали про концтабори в Німеччині для євреїв, про методи, які фашистам передали енкаведисти за рішенням того ж політбюро ЦК ВКП(б)? Чи знали члени по­літбюро, що німці розстрілюють полонених євреїв – солдатів, комісарів і командирів Червоної Армії? Знали, і добре знали, бо мали свою розвідку в Берліні.
Тому Сталіну і членам політбюро мали б покласти на стіл протокол засідання Гітлера з керівниками райху, де було ясно сказано:

«...Росіяни нещодавно віддали наказ вести партизанську війну за нашим фронтом. Ця партизанська війна має свої вигоди: вона дає нам можливість знищувати всіх, хто протистоїть нам...».

Хіба не знали члени політбюро та члени ЦК ВКП(б) євреї Каганович, Мехліс, начальник Головупру РСЧА Ярославський і багато інших євреїв – членів ЦК, що в оточенні німецьких військ залишилися тисячі єврейських сімей з дітьми і що терористична акція «Вогняний смерч», розроблена шовіністом Шапошниковим, грузинським євреєм Лаврентієм Берією та євреєм Судоплатовим, матиме для єврейських сімей Києва трагічні наслідки?
Чи не знали єврейки – дружини Молотова і Ворошилова та коханка Сталіна, племін­ниця Кагановича, що рішення партійних функціонерів ЦК ВКП(б) приведе до зруйнування і спалення Києва? Знали. То чому не вплинули на своїх чоловіків, аби скасувати таке рішення? А коли єврейським сім’ям війська НКВС не дозволили відійти за Дніпро, всі ці особи поводилися так, ніби виконується благодійна акція.
Тепер з’ясуємо, хто ж були безпосередні виконавці запланованого московського злочину.
Мінував Київ полковник, єврей Григорій Старинов, здійснював керівництво всією операцією в Києві та організацією школи агентів підпалювачів у Пущі-Водиці начальник українського НКВС Пінтус Мешик, безпосередньо керував школою підпалювачів у Пущі-Водиці начальник Київського обласного управління НКВС Лев Варнавський. Отже, ці євреї послали єврейську молодь палити будинки в Києві. І це привело до трагічних наслідків для всіх євреїв, що залишилися в Києві в період фашистської окупації.
Але є суд Божий, суд праведний. І для кожного прийде час відповісти за свої смертні гріхи. І куди б вони не сховалися – все одно дістане і покарає. Я не суддя і не збираюся судити цих людей, починаючи з головного вождя – азіатського деспота і кінчаючи рядовим злочинцем, що палив живих людей. Хай їх судить вищий суд – на те Божа воля.

Мені здається, що Сталін, як і Гітлер, добре засвоїв принципи та закони злочинного світу, за яким кожен з його підручних обов’язково мав ударити ножем жертву, яку вбив сам вождь. Тобто забруднити в крові своїх «подєльников» і пов’язати їх із собою спільними злочинами – поки є він, «пахан», вони в небезпеці. І тому, щоб зберегти своє життя, вони ніколи не мають зрадити його, навіть заради Троцького, якого за його завданням уб’ють в 1940 році. Бо це для них – смерть. Вони, ті євреї з оточення Сталіна, без сумнівів кинулися вбивати тих, на кого вказав пальцем вождь, «пахан». За цим же принципом керував Гітлер своїми «подєльниками», аби зберегти свою необмежену владу фашист­ського диктатора. Різниця між ними була невелика – Сталін був азіатським деспотом, Гітлер – європейським диктатором. І це їх зближувало й підштовхувало шукати контакти  та налагоджувати співпрацю між собою, постійно тримаючи за своєю спиною ніж проти свого союзника.

Далі буде

До змісту журналу "Вітчизна" №1-2, 2008 р.