журнал "Вітчизна" №1-2, 2008 р.

Володимир Івченко
ХРОПУН
Оповідання

Трамвай заносило. Він гримів розхляпаними іржавими дверима і похитувався, моя п’яний. У відчинені вікна вривався запах жасмину. Біля мене сиділа жінка з хлопчиком. Хлопчик, схиливши голівку на материне плече, спав.
– Скажіть, будь ласка, як потрапити до санаторію «Перше Травня»? – я запитав якомога тихіше, хоч гуркіт трамвайних дверей заглушував у салоні всі голоси.
– Потрапити чи доїхати? – іронічно уточнила сусідка.
– Даруйте – доїхати.
– Тоді вийдете разом із нами.
Зупинки через три ми зійшли. Жінка взяла мене за руку, як маленьку дитину. У цей час її власний синочок тер кулачком очі і байдуже дивився на чужого дядечка.
– Ось він, ваш санаторій...
Долоня у жінки була теплою й шкарубкою. Неначе після прання.
– Дякую! Велике вам спасибі. Ви просто...
– Н-н-ну, – лукаво обірвала вона мій комплімент, – ви ж не де-небудь, а в Одесі...
Так я вперше у житті прибув до санаторію, аби скуштувати всіх різновидів одеської негоди, сяк-так підлікувати нерви, трохи засмагнути і познайомитися з людиною, перед якою мені завжди хочеться вибачитися.

*  *  *

Медсестра постукала у двері. У відповідь в палаті закректало, заворушилося.
– Зараз! Зараз, хай би тобі добра не було...
По хвильці я ступив у палату. Моїм сусідом був опасистий чоловік у неосяжних піжамних штанях. Ніби намагаючись позбутися свого величезного живота, він тяжко перевертався на ліжку й приказував:
– О господи! Та що ж це воно таке? Не дають навіть заснути... У вагоні цілу ніч репетувало дитя, а тут...
Тут, у санаторії, відпочивати, звичайно, заважав йому я.
Збувалися мої найгірші передчуття: за всіма прикметами, мій напарник був затятим хропуном.
Я поставив чемодан, скинув туфлі і, не роздягаючись, вирішив прилягти.
– Відпочивайте. Не звертайте на мене уваги...
– Та який тут у біса відпочинок? – він застогнав у відповідь. – Ох-хо-хо... Лиха моя годинонька...
Раптом застрочив телефон.
– Алло, алло, – волало у трубці, ніби дзвонили не з кабінету чергової медсестри, а з Владивостока. – Це Олексієнко? Ні?.. Тоді дайте слухавку Харитону Власовичу.
Я запитально глянув на сусіду.
– Олексієнка просять. Напевне, вас?
Сусіда скривився, як від зубного болю і, притримуючи штани, які сповзали з крутого живота, підійшов босоніж до тумбочки.
– Так, Олексієнко. Кал? Сечу? Та здав я їх, хай вони вам вичумляться!
І, продріботівши босоніж назад, звалився на ліжко, мов підстрелений.
– Не курорт – каторга. То їм те, то їм се...
До ночі, коли мали підтвердитися мої найгірші передчуття, лишалося п’ять годин. Похолоднішало. З Привозу на санаторій насувалася лілова хмара. Там, де щойно сяяло тепле сонечко, на небі тліла кругла оранжева пляма.
Харитон Власович уже, напевне, спав. Завмер весь санаторій: «тихий час». Серед столітніх лип, акацій та безсоромно оголених платанів швендяв тільки я.
У тінистих алеях було вогко і порожньо. З сутінків, що оповивали велетенські кущі бузку, чітко виступали тільки сірувато-блакитні, чавуннолапі лави. На деяких з них прилипли клапті газет – сліди зосередженого відпочинку курортників.
Але де ж море, таке синє і таке чарівне на плакатах? Обійшовши стародавній будиночок, попід яким походжав випещений кіт, я рушив у напрямку потужного гулу, що нагадував гул кур’єрського поїзда.
Асфальтова стежка вела до ліфта-підйомника. Ця сіра, обтинькована металевою сіткою, споруда, що вчепилася за глиняну кручу своїми ажурними фермами, привертала всю вашу увагу. І ви не зразу помічали за нею якесь тьмянувате, розлите від небокраю до небокраю сяйво. Боже, так це ж – море!
Плакати і проспекти явно перебільшували. У тому, що розпростерлося внизу, не було ні чарівної синяви, ні урочистої величі. Море простягалося безконечною сірою повінню. І єдиним, що оживляло цю безрадісну картину, були ніби застиглі біля берега баранці піни.
На санаторному пляжі, що виднів унизу за шовковицями, не було жодної душі. Вітер сердито ляпав дверцятами роздягалень і надував смугасті тенти. Спускатися униз не хотілося. Я всівся під липою на фундаментальну лаву і провалився в сон.
Сон був короткий, проте дивовижний. Мене вела пляжем трамвайна попутниця. Куди ми прямуємо, я до ладу не знав. Засмаглі тіла купальників, мокрі лежаки, пістряві купки одягу, зроблені з газет пілотки, човни, гідропеди – усе це було для моєї синьоокої, тен­дітної провідниці чудовим тлом.
Жінка красиво сміялася:
– Дивися, Богдане, який дивакуватий цей дядько! Він хоче купатися просто в костюмі...
Це вона зверталася так до сина, котрий волік по піску надувного крокодила.
Жax! На мені справді був теплий вельветовий костюм, трикотажна сорочка і вовняна краватка.
– Зачекайте, ради Бога, зупиніться! – намагався я вирвати свою руку з її міцної долоньки. – Осьдечки роздягальня... Я миттю...
Та проте жінка сміялася ще голосніше.
– Ні, не дозволю! Так цікавіше...
Її підтримував увесь пляж. Мене оточували сотні ідіотських, перекошених від гомеричного сміху мармиз.
– Ха-ха-ха... Звичайно, у костюмі цікавіше!
Через секунду нас обох накрила холодна морська хвиля... Я прокинувся.
Лив дощ. Над асфальтовою стежкою від розбитих крапель стояв суцільний туман. Зверху, з-під густої платанової крони, вже струменіла вода. Піджак на спині промок і неприємно холодив тіло.
Я прожогом кинувся до будиночку з верандою. Тут було сухо. По дощаному настилу веранди королем походжав рябий кіт. Наступивши ненароком на мокрий слід від мого черевика, він стріпнув лапою, вискочив на перильця і, обвивши себе розкішним хвостом, став дивитися на сіру зливу. При цьому, певно від думки, що він, як і я, міг втрапити під цей важкий, непроглядний дощ, його вуха мерзлякувато здригалися.
Увечері Харитон Власович розповів мені багато цікавого.
Від неприязні, що виникла після першої зустрічі, не лишилося й сліду. Вдень він здавався доволі крихкотілим та хворобливим товстуном. Тепер же, енергійно вдавлюючи скрипучий паркет, переді мною походжав хоча й повнуватий, та проте ще досить міцний літній чолов’яга.
Крім того, що треба докорінно реорганізувати систему заготівель (а він працював у цій галузі), товстун знав, як і на що ловити хитру дніпровську щуку, де під Києвом водяться шампіньйони, кого і чому з високих чинів зняли з роботи, у чому полягають причини підступної мінливості клімату, а також наскільки більше волосся у блондинок порівняно з брюнетками.
Лягли ми пізно. Дощ ущух. У відчинені навстіж двері балкону вливалася вогка прохолода. Я довго крутився, прислухаючись до далекого, тепер вже тихішого, шуму моря. Харитон Власович заснув, тільки-но доторкнувшись до подушки.
Якийсь час мій сусіда спав, видаючи себе лише по-старечому тяжким диханням. Та раптом у ньому ніби щось зіпсувалося. Він то затихав так, що я починав побоюватися за його життя, то заходився таким хропінням, що на столі жалібно видзвонював графин.
У стіну до нас постукали. Хоч як то дивно, сусіда зреагував на це миттю. Він завовтузився, смачно позіхнув і перевернувся на другий бік. Хвилини зо дві в палаті панувала зловісна тиша. Одначе потім, після ідилічного посвистування, Харитон Власович утяв такий оглушливий пасаж, що робота перфоратора порівняно з ним здалася б ніжною музикою.
Зрозуміло, що про спання не могло бути й мови. Прихопивши подушку й простирадло, я перекочував у хол, облюбував собі просторий диван і заснув. А вранці, ще до того, як мій сусіда проснувся, вже стояв у кімнаті чергової медсестри.
Вона співчутливо усміхнулася.
– З п’ятдесят шостої?
– Так, – вельми здивувавшись, підтвердив я. – А як ви здогадалися?
– По синцях під очима. Ви третій, хто проситься відселити від Олексієнка...
Я знічено пробурчав:
– Ви маєте рацію. Можете мене картати як завгодно, але лікуватися в таких умовах...
Сестра приклала до губ кінчик олівця:
– Що ж мені з вами робити?
І негайно зателефонувала до реєстратури:
– Люся? Послухай, тут у мене симпатичний мужчина. Так, так, з п’ятдесят шостої... Ні, Люсенько, вислухай мене до кінця. У нього не нирки – у нього неврастенія. Розумієш? Людина прокидається від дзижчання комара. А тут таке звуковиверження... Заглянь, золотко, у роз­кладку по старих корпусах. Там у нас повинен звільнитися одиночний... Вже вільний? Ну й чудово! Притримай його. А товариш тим часом сходить по дозвіл до начмеда.
У реєстратурі попереджували недаремно: «Майте на увазі, палата без зручностей...»
Моя «одиночка» виявилася малесенькою квадратовою кімнаткою з високою, оздобленою допотопним ліпленням, стелею. Навпроти її єдиного вікна височів столітній платан. Потворно товстий стовбур дерева нагадував спину бегемота, а гілки – коліна слона.
Могутня платанова крона не шуміла. Крізь неї не проривалися навіть ураганні вітри. І лише у зливу по сухісінькому стовбуру стікали вниз напівпрозорі ручаї.
Платан нависав над вікном непроглядною зеленою хмарою. Навіть під полудень, коли сонце світило просто в палату, читати без настільної лампи було важко. Морок владарював усюди – за старою шафою, під умивальником... І оскільки корпус, в якому була моя палата, збудували ще у вісімнадцятому столітті, я з цілковитою на те підставою називав цей морок  мороком віків.
Кімната мала ще одну цікаву особливість – вікно в ній височіло всього за якихось тридцять сантиметрів над тротуаром. Таким чином, я міг бачити лише ноги відпочивальників. Якщо їх, тобто ніг, ставало більше, час було йти в сусідню їдальню... Одначе за всіх малих і великих недоліків моє життя мало дуже істотний плюс – поруч ніхто не кашляв, не хропів і, тим паче, не закушував.
Минуло декілька днів. Санаторій маленький: на обід чи вечерю до їдальні, виповненої шумом чудернацького, влаштованого просто у залі водограю, сходилися всі курортники. Незважаючи на це, бачив я свого колишнього напарника лише раз – на пляжі.
Виставивши величезний волохатий живіт, Харитон Власович сидів на мокрому лежаку. А поруч з ним виблискувала дзеркальним окулярами... якась вельми пікантна особа.
Судячи з жестів та виразу облич, мій колишній напарник та золотокоса русалочка вже давно переступили грань першого знайомства.
Оце хропун! Оце заготівельник! До ліфта я йшов з почуттям людини, котру чимось обділили. У правій скроні в мене ожив гострий біль. Повільно, але невідворотно наповнюючи щонайдрібніші мозкові капіляри, він поступово тупів. Було таке відчуття, ніби голову накачують, мов футбольний м’яч, і вона, не витримавши того тиску, ось-ось вибухне.
Над санаторієм, над Привозом і Лонжероном, над Лузанівкою, Молдаванкою – над усією благословенною Одесою сяяв сліпучий літній день. Пахло кипарисами, медуницею, горіховим листям. Обдаючи стрічних вітром від волохатих рушничків, у бік пляжу мчали курортники. Жадоба засмаги гнала до моря навіть затятих гіпертоніків. Зневажаючи суворі настанови лікарів, забувши про свої розтерзані інфарктами серця і склеротичні судини, вони боялися згаяти бодай хвилинку рідкісного для нинішнього одеського літа тепла.
Головний біль не минув. Я присів на лаву, де мене кілька днів тому заскочила злива. На майданчику перед клубом не було ні душі. У спекотній тиші басовито дзижчали джмелі. Вони зривалися з квіток пахучого тютюну і здіймалися повільно, з натугою, мов перевантажені вертольоти.
Біля клубу, поряд з газоном, обплутаним м’ясистими портулаками, стояли три мармурові колони. Заввишки вони буди не більш як півтора метри, і нагадували залишки східного храму. Це враження підсилював клиновидний напис, вибитий на квадратній, теж мармуровій плиті біля підніжжя загадкового пам’ятника.
Далі, під тінню велетенського дуба, стояв рекламний щит. На ньому біліло свіже оголошення:
«Сьогодні у клубі санаторію відбудеться вечір бойової слави. Зі спогадами про ратні подвиги виступить Герой Радянського Союзу Олексієнко Х. В. Початок о 2100.».
Олексієнко Х. В.! Невже мій колишній сусіда по палаті? Либонь, елементарний збіг прізвищ. Те, що я знав про Харитона Власовича, аж ніяк не в’язалося з образом доблесного воїна, тим паче – Героя.
Наш санаторій сяяв від скла та алюмінію. По вінця виповнений яскравим світлом денних ламп, головний корпус скидався уночі на величезний сталагміт. Проте клуб, що розміщувався у давньому, прикрашеному алебастровими амурами приміщенні, уявляв собою острівець старовини.
Тут пахло навощеною підлогою і навіть удень сяяли масивні кришталеві люстри. Світло цих люстр м’яко відбивалося у паркеті, венеціанських дзеркалах. І все одно  у кутках та дверних нішах чаїлися сутінки.
До гдядачевої зали, на другий поверх, вели східці з широкими перилами. На перилах, красиво вигнувшись, стояли бронзові німфи й титани. Обличчя й плечі міфічних героїв припали коричневим окисом і здавалися засмаглими. Зате стегна й коліна блищали так, що різало в очах. Зумисне їх, звичайно, ніхто не драїв. То був наслідок тисяч і тисяч дотиків не надто романтичних поцінувачів прекрасного.
Санаторний клуб гув велелюддям двічі на тиждень – в суботу й неділю, коли тут влаштовували танці. Тепер була п’ятниця, і в залі, оббитому вишневим плющем, нудилося осіб зо двадцять.
Курортники час від часу поглядали на яскраво освітлену сцену, де вже стояли довгий засідательський стіл і кілька стільців.
Хтось відчинив вікна. Вітерець, що вирвався з-за важких портьєр, весело загуляв між кріслами. Всі, немов за командою, озирнулися. Так озираються, коли нарешті входить запізнілий, але жаданий гість. І в цей час на сцену справді піднялися ті, кого чекав довгий стіл та два стільці.
Пролунало кілька ріденьких оплесків. В одному з гостей я упізнав головлікаря. У тенісці, білих джинсових штанях він мав вигляд ще молодший та атлетичніший. У другому ж... Так, це був Харитон Власович. Він знічено оглядався, то відсував, то присував до столу стілець і щохвилини витирав засмагле спітніле чоло.
– Шановні друзі , – сказав, нахилившись до мікрофона, головлікар, хоч усі сиділи біля самісінької сцени, і його було чути й так. – Сьогодні на вечір бойової слави ми запросили Харитона Власовича Олексієнка. Попросимо його розповісти, як він доблесно захищав нашу Вітчизну і здійснив подвиг, за що був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу.
Знову зааплодували. Але тепер уже дружніше. Мій колишній напарник по палаті безпомічно усміхнувся, почепив на носа окуляри, втупився в папірець. Відчувалося, що, крім поглядів слухачів, його пригнічувала ще якась обставина. Нарешті, пошептавшись із головлікарем, Олексієнко зняв піджак і повісив його на спинку стільця. Отож ми недовго любувалися його Золотою Зіркою. І високу нагороду, і сам піджак затулила широка особа їхнього господаря.
Лишившись у самій тенісці, Олексієнко поправив на штанях пасок і посміливішав.
– Та що тут розповідати? Скинули мене з літака у район Рудої Гури, в Югославії. Чому так названа місцевість, не скажу. Одначе пам’ятаю, що гора там була не одна. І кожна – всіяна смереками… На одній з тих смерек я й зачепився парашутом... До речі, після війни мені довелося там побувати. Смерек, як і в нас, поменшало. Зате виросло ціле курортне містечко. Будинки, понімаєте, дерев’яні. Дахи черепичні, вулиці вузесенькі. Так і дивись, щоб на тебе не наїхав який-небудь навіжений мотоцикліст. А їх там тьма-тьмуща. І всі, знаєте, як ті космонавти, – у шоломах, куртках, з кокардами...
Головлікар вибачливо посміхнувся.
– Даруйте, Харитоне Власовичу. Але присутні хотіли б почути саме про ваш подвиг...
– Розумію, розумію, – захитав головою Олексієнко.– Так ось я й кажу – приземлився у лісах Рудої Гури. При повному бойовому обладунку. І – з рацією. Аби, значать, у разі, коли вдасться організувати партизанський загін та підібрати площадку для аеродрому, повідомити про це нашим... Ну, як і годиться, після приземлення закопав парашут, відійшов трохи в ліс і вирішив перепочити. Ніч тепла, квітнева. Повітря свіже. Як доторкнувся головою до ранця, так і відключився. Скільки я прокимарив – не пам’ятаю. Але розплющив очі й бачу – вже білий день. Навіть сонечко пригріва. А мій речовий мішок... обнюхує породиста чорно-ряба корова. Жує, значить, жуйку і казенне добро обнюхує. Ну, пригода! Корівка – не ворожий солдат. Здавалося б, боятися тут нічого. Але ж коли є табун, то мусить бути й пастух. І раптом хлопчина мене побачить – завтра знатиме вся округа, що у лісі ховається парашутист. Фашисти запросто влаштують облаву... Отже, лежу – анічичирк. Корівка дихнула на мене трав’яним духом, лизнула мене своїм рашпілем у щоку і відійшла. Я ж, зачекавши, доки череда побрела далі, скотився в низинку і сховався у густому ялиннику.
– Спасибі, Харитоне Власовичу. – знову втрутився головлікар. – Ви розповіли нам про цікавий епізод. А тепер зосередьтеся. будь ласка, на подвигові...
Олексієнко спохмурнів.
– Та воно коли, знаєте, розібратися, то ніякого подвигу й не було.
– Як так? – розсердився головлікар, який, певно, знав, за що Олексієнку дали Героя.
Харитон Власович почервонів.
– Гаразд... Отже, днів через два я вийшов до гірської річечки і побачив міст. Треба сказати, що охорона мосту складалася з румунів і була добряче деморалізована. Отож німецького офіцера я прибрав, а солдатів схилив на свій бік: тоді ваш покірний слуга мав звання майора і трохи кумекав по-іноземному... Що було далі? Міст ми висадили у повітря. А самі пішли на північ, шукати рівнину. Нас було вже п’ятеро. Я мав навіть ординарця Димитреску, якого називав Дмитром. Пробираємося ми й пробираємося і раптом бачимо – чудова галявина. А на тій галявині, значить, двоповерхова вілла. Що за дивина? Навколо війна, а тут палац і біля нього молодиці поливають квіти. Та ще й які молодиці! З кожної хоч картину пиши. Я до свого Дмитра: «Розвідай і уточни, звідки тут ця Швейцарія». І що ви думаєте? Повертається він з розвідки й ірже, мов жеребець: «Пане майор, то – гарем Антонеску...»
«Ти що, – кажу, – з глузду з»їхав?» А він  аж за боки береться: «Серйозно! Це молодиці якогось румунського начальства. Їх звезли сюди під оруду лісника. Щоб війну пересиділи...» «От дурні, – думаю, – організували Ноїв ковчег там, де я вирішив розгорнути партизанський аеродром. Сміхота!»
Така ось трапилася пригода...
Головний лікар, який уже втратив надію, що Олексієнко нарешті згадає про героїчні бої у ворожому тилу, рішуче встав:
– Велике вам, Харитоне Власовичу, спасибі за цікаву розповідь.
І, потиснувши його величезну долоню, додав:
– Можливо, будуть у когось запитання?
– Будуть, – пролунав ламкий жіночий голос. – За що ж усе-таки вас нагородили, товаришу Олексієнко?
Герой сконфужено усміхнувся. На його обличчі було написано: невже незрозуміло, я  ж стільки про це говорив...
Головлікар теж усміхнувся. Але трохи по-іншому. З відтінком зловтіхи чи що... Втім, гість опинився у скрутному становищі, і виручити його міг лише головуючий. Головлікар нахилився до мікрофона.
– Високе звання Героя Радянського Союзу Харитону Власовичу присвоїли за мужність, виявлену при організації партизанського руху на території окупованої фашистами Югославії. Те ж, що він про це докладно не розповів, пояснюється винятковою скромністю нашого Героя...
Сутеніло. Ліхтарів іще не вмикали. На обличчях курортників, що висипали з клубу, дотлівав мідний полиск театрального південного заходу сонця. І навіть ті з нас, хто ще жодного разу не був на пляжі, здавалися тепер засмаглими.
Харитон Власович вийшов надвір з головлікарем. Вони довго тисли один одному руки, ніби розлучалися на довгі роки.
– Так, з погодою нині кепсько, – долинав до мене тенорок головлікаря. – Але не падайте у відчай, буде ще тепло, накупаєтеся досхочу. А поки що катайтеся на човнах... Веслування і морське повітря – чудові лікарі.
Зоставшись насамоті, Олексієнко повжикав запальничкою, задимів. Тягар раптової популярності його явно пригнічував. І тепер він, певно, був навіть не радий, що погодився виступити на вечорі.
Я стояв біля таємничої колонади. Її мармур виступав із сутінків білизною людського тіла. Раптом ззаду війнуло тютюновим димом, і хтось знайомим голосом проказав:
– Гадаєте, пам’ятник? Химера однієї багатої одеської персони. Тут, знаєте, до революції мешкав якийсь Гамрецький. Купець. Торгував корком і володів будинком, у якому тепер старий корпус. До речі, не випадок, що ваша розкішна «одиночка» була кімнатою його прислуги... Так от він і сотворив цей ансамбль. Спитаєте, навіщо? А просто так. Аби ми з вами морочили голови. Не вірите? Запитайте в істориків.
І Харитон Власович, ніби продовжуючи розмову, голосно покликав:
– Жанно! Можна тебе на хвилинку?
У цей час склянки ліхтарів наливалися молочним світлом. У дівчині, що вийшла з-під тіні липи, я пізнав особу, з якою бачив Олексієнка на пляжі.
Жанна привіталася.
– Я до ваших послуг. Але, ради  Бога. не гукайте на всю Одесу.
Харитон Власович провинно схилив свою продовгувасту лису голову.
– Прошу вибачити. А тепер познайомтеся з моїм сусідом по палаті і авторитетно підтвердьте, що оці біленькі колони не мають нічого спільного із залишками еллінської культури... До речі, – урочисто підкреслив насамкінець Олексієнко, – Жанна Порфирівна – кандидат історичних наук.
– Харитоне Власовичу! – з осудом вигукнула Жанна. – Коли ви перестанете наді мною знущатися?
Проте, заспокоївшись, охоче розповіла про Гамрецького та його містифікації.

*  *  *

Одеська ніч пахла кипарисами. У білому світлі ліхтарів метушилися чорні метелики. Ніби прочитавши мої думки про загадковість стосунків, які єднали Харитона Власовича з цією вродливою жінкою, Олексієнкo сказав:
– Я й забув про головне: Жанна – моя небога. А зустрілися ми тут цілком випадково. Уявляєте? Я мешкаю в Києві, вона – в Ужгороді. Одначе ми, не змовляючись, взяли путівки в один і той санаторій. Ну й пригода!
Після повідомлення про дивовижний збіг з путівками Олексієнко послався на тер­мінову телефонну розмову й пішов.
Жанна замислено промовила:
– Проста і добра людина. Ось тільки... – Тут вона пирснула. – Ось тільки, як приїздить до нас, то кладемо його спати у найдальшій кімнаті: хропе по-козацьки... Ви цього не відчули?
– Ще б пак! – чомусь зніяковів я, хоч про свою ганебну втечу з палати промовчав.
...Ми вийшли до берега. Глиняні кручі, дерев’яні сходи, шосе, будиночок прикордонників – усе це ледве вгадувалося у нічній пітьмі.
Зате судна, що стояли на рейді, навпаки, – ніби наблизилися, увиразнились. У світлі потужних корабельних прожекторів чітко вимальовувалися труби, щогли, палубні надбудови... Вони висявали цукровою білизною і кликали до островів, розпечених тропічним сонцем.
З моря потягло свіжим вітерцем. У чорній безодні небес пролунало кілька гарматних пострілів. На Одесу знову насувалася червнева гроза.

До змісту журналу "Вітчизна" №1-2, 2008 р.