журнал "Вітчизна" №1-2, 2008 р.

ХХ СТОРІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Антологія «Вітчизни»

ОЛЕСЬ ГОНЧАР
(1918 – 1995)

Олесь (Олександр) Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року в слободі Сухій Кобеляцького району Полтавської області в селянській сім’ї. З 1938 року навчався на філоло­гічному факультеті Харківського університету. 1941 року з третього курсу у складі сту­дент­ського батальйону добровольцем пішов на фронт. 1942 року, після розгрому радянських військ під Білгородом, потрапив в оточення, відбував ув’язнення у Холодногор­ській тюрмі у Харкові. Гіркі враження військовополоненого та рефлексії занапащеної війною молодості відбилися в поезіях 1942-1943 років (публікації у «Вітчизні» 2000 року, №№ 5-6, 7-8 та у збірці «Поетичний пунктир походу» /«Про­світа», 2000/). 1943 року втік із табору військовополонених з-під Полтави, де відбував літні роботи у радгоспі, дістався до рідні, дочекався приходу радянських військ. Про перебування у таборі зафіксовано свідчення в «Щоденниках» /т. 1-3. «Веселка», 2003 – 2005/. У складі Радянської Армії, маючи звання гвардії старшого сержанта, нагороджений орденами Слави 3-го ступеню, Червоної Зірки, трьома медалями «За відвагу», зустрів Перемогу у Чехословаччині.
До літературної творчості О. Гончар вдався, ще працюючи в районній та обласній комсомольській пресі. До війни в періодиці були опубліковані оповідання, повість, нариси. Перший роман-трилогію «Прапороносці» (першодрук у «Вітчизні»): книга І – «Альпи», 1946 рік; книга ІІ – «Голубий Дунай», 1947; книга ІІІ – «Злата Прага», 1948 – витримав понад сто п’ятдесят видань різними мовами. 1948 року – якраз шістдесят років тому – вийшла також книжка оповідань О. Гончара «Модри Камінь». Першою публікацією віршованих творів часу війни аж через сорок років після перемоги над фашистськими загарбниками була книжка «Фронтові поезії» /1985/, видана «Дніпром» зі вступним словом автора.
Після демобілізації О. Гончар закінчив Дніпропетровський університет (1946), працював там асистентом кафедри української література, згодом, у Києві, став аспірантом Інституту літератури АН УРСР. Після Ю. Яновського був головним редактором журналу «Вітчизна». Дванадцять років (1959 – 1971) обирався головою правління Спілки письменників України та секретарем правління СП СРСР. З 1973 року очолював Український комітет захисту миру. Удостоєний звання академіка АН УРСР та звання Героя соці­алістичної праці (1978), Депутат Верховної Ради СРСР 6 – 11 скликань.
Численні прозові твори (повісті «Земля гуде» – 1947, «Микита Братусь» – 1951, «Щоб світився вогник» та кіноповість «Партизанська іскра» – оби­дві 1955, «Бригантина» – 1973; романи «Таврія» – 1952, «Перекоп» – 1957, «Людина і зброя» – 1960, «Тронка»» – 1963, «Собор» – 1968 /першодрук «Вітчизни»/, «Циклон» – 1970, «Берег любові» – 1976, «Твоя зоря» – 1980 /першо­друк «Вітчизни»/; оповідання «Модри Камінь» – І948, «Південь» – 1951, «Чари-Комиші» 1958, 1975 та ін.) увійшли до видань вибраних творів у 2-х, 4-х, 5-ти, 6-ти та 7-ми томах.
За роман «Тронка» 1964 року О. Гончар удостоєний Ленінської премії, за роман «Прапороносці» – двох Сталінських премій СРСР (1947 та 1948 років), за роман «Людина і зброя» – Державної премії Української РСР імені Т. Г. Шевченка /1962/, за роман «Твоя зоря» – державної премії СРСР (1982). Відзначений також золотою медаллю імені О. Фадеєва та премією Чехословаччини імені С. К. Неймана.
За сценаріями О. Гончара знімалися художні фільми на кіностудії імені О. Довженка: «Партизанська іскра», «Таврія», «Абітурієнтка» та ін., на основі роману «Прапороносці» створено спектаклі Львівським драматичним театром імені М. Заньковецької, Київським, Харків­ським та Дніпропетровським театрами опери та балету.
Важливою сторінкою творчої палітри О. Гончара є його письменницькі роздуми, публіцистика, щоденники та епістолярна спадщина.
Помер Олесь Гончар на сімдесят восьмому році життя 14 липня 1995 року. Похований на центральній алеї Байкового кладовища якраз напроти входу до Вознесенської церк­ви – Собору, поминальні служби з якого оповивають крилами Вічної Пам’яті місце упокоєння пра­ху видатного сина України ХX сторіччя.
Після смерті письменника засновано дві премії Імені Олеся Гончара. Першу – Міністерством культури України та Національною спілкою письменників (на жаль, серед численних номінантів її немає відомого до­слідника творчості автора «Прапороносців», що йому він присвятив ціле своє літературне життя, Віталія Коваля), і другу, з 1997 року, – меценатами з Німеччини Дітером Карренбергом (м. Ессен) та Тетяною Кущевською. Друга премія у п’яти номінаціях призначена для підтримки творчості молодих літераторів (до тридцяти років).
Поезія, як і проза Олеся Гончара, і досі являє собою унікальне поле для істориків літератури радянської й пострадянської доби. Твори пи­сьменника перекладалися десятками мов світу. Творчість та життєвий шлях фундаментально досліджувалися відомими літературознавцями різних поколінь і стильових уподобань, ба навіть різних ідеологічних засад, як от: М. Шумилом, Л. Новиченком, О. Бабишкіним, Л. Коваленком, М. Малиновською, В. Фащенком, М. Бажаном, П. 3агребельним, В. П’яновим, Є. Сверстюком, В. Дончиком, В. Ковалем, А. Погрібним, М. Наєнком, І. Семенчуком, М. 3обенко, Л. Голотою та іншими.
Уже в новий час оприлюдненими фактами стала матеріальна підтримка дисидентського руху, що її в числі інших письменників надавав у сімдесяті роки Олесь Терентійович Гончар. (Публікація доповідної секретаря ЦК КПУ В. В. Щербицького до ЦК КПРС від 23 квітня 1973 року /«Вища школа», 1997 та «Українська мова в ХХ ст.» Л. Масенко, 2006/. Цитування також у статті В. Рубана «Згадаймо поіменно» /«Літературна Україна» від 18 жовтня 2007 року/). Суспільного резонансу набули також взаємні інкримінації у щоденниках Ю. Шереха (Шевельо­ва) «Я – мене – мені» /«Прапор» т. 1-2, 2002) та О. Гончара /«Веселка», т. 1-3, 2003 – 2005, у т. 3, с. 573 – 575/: діалоги в просторі і часі колишнього професора Харківського університету та холодногорського військовополоненого Олександра Гончара. Скривдженість ошуканої довіри й надії на визволення та сатисфакція екзальтованих образ звучить болісною пристрастю в поезії Гончара ледь не в регістрах бурхливого темпераменту Д. Павличка. У світлі останнього публічно розвіюється міф про золотосяйно-недосяжного ударам долі радянського класика, кого  упродовж екстремального часу його долі аж ніяк не оминули «шекспірівські пристрасті».

ДУМИ ПРО БАТЬКІВЩИНУ

Здрастуй, мій сонячний краю,
Ти снишся мені і тут,
Серцем щодня я літаю
До тебе, за бистрий Прут.

Як пишуть листи солдати,
Тужливо стає мені.
Кому ж мені написати,
Якій догукнути рідні?

Той – мамі, а той – дружині,
Той – сестрам, а той – братам.
А я напишу – Україні!
Сонцю її і степам,

Сивим, як згадки, могилам,
Що тонуть в імлі голубій,
Шляхам, окутаним пилом,
Якими пішли ми в бій.

Бачу далекі вершини
В тумани повитих Карпат.
Може, моя то Вкраїна
Біліє черідкою хат?

Слово, в бою огрубіле,
У тому краю забрини,
Де вишні в убранні білім
Мене виглядають з війни.

1944

* * *

Був я в середні віки капітаном.
Пропадав по тавернах веселих.
І ще не дослідженим океаном
Сміливо я плив на хистких каравелах,
І відкрив я, упертий, мої острови,
Де ні воєн, ні сліз не було, ні крови.
Первісного неба краса полуднева,
І вітер, і сонце, й зелені дерева!..
Коханка моя на імення Людмила
Там щастя зі мною бурхливо ділила.
В столітті двадцятім, відроджений знов,
Шукать острови ті я, впертий, пішов.
Але їх немає, немає й сліда!
На їхніх широтах – кривава вода!

1943

НИНІ ТИ НЕ ВПІЗНАЛА Б МЕНЕ

Чорний стовп до небес вироста,
Тільки кров на снігах, тільки дим:
На війні я вже сивим став,
А із дому пішов молодим.

Не пиши, не чекай, забудь.
В тилу іншого друга знайди.
Хай для вас по весні зацвітуть
Недоламані танком сади.

Нині ти не впізнала б мене.
Я не той, що студентом був.
Серце стало в мені кам’яне,
Слова ніжності я забув.

1944, Кіровоград

УКРАЇНІ

Плюндруються твої сади,
Твоє чужинець поле крає.
Вже лицарів твоїх сліди
У полі вітер замітає.

Та все ж люблю тебе, ясна,
Як гнаний син нещасну матір.
Тобі по краплі, всю, до дна
Готовий кров свою віддати.

І не страшить мене Сибір,
І не страшать кайданів дзвони.
Велика Україно, вір:
За тебе встануть ще мільйони.

І лицемір’я упаде,
І славословіє погине.
Розправить крила молоде
Безсмертне плем’я України!

1941, Харків

АТАКА

Скрегоче залізом округа,
Смертю повітря фурчить.
Я знаю той ступінь напруги,
Коли вже ніщо не страшить.

Святе божевілля атаки
В тобі поглинає все.
Через яри та байраки
Незнавана сила несе.

Немає ні рідних, ні любих,
Нема ні жалю, ні тривог.
Байдужим стаєш до згуби,
Могутнім стаєш, як бог.

1942

ХОЛОДНОГОРСЬКА ТЮРМА

Ворота сюди широкі,
А звідси й щілинки нема.
Знялась у небо високе
Холодногорська тюрма.

З високих її поверхів
Дивлюся на місто моє.
Сонце над ним, як безсмертя,
Вільне й рожеве встає.

Красень Держпром біліє
По пояс в зеленім саду.
Серце колись там зустрів я,
Якого більш не знайду.

Усе найдорожче я втратив,
Що мав у житті до війни.
Не маю ні друга, ні брата,
Лиш маю – чотири стіни.

1942

* * *

Крізь сіре сіється сито
Дощик осінній.
Мабуть, нам більше не пити
Кубки весільні,
Мабуть, нам більше не бачить
Ранки весняні.
Чуєш, як сосни плачуть,
Од горя п’яні.
Чуєш, як степ ридає
Без вільного плуга.
А долі не жди, немає,
Одна лиш наруга.
Одна лиш наруга зухвало
Свистить нагаями.
Скільки вже тих не стало,
Які були з нами!
Близькі вже стали далекі,
Ми гинем ні за що.
У вирій летять лелеки,
Як юність пропаща.

1942

* * *

Мабуть, я їду вмирати
На Україну додому.
Знімуть патрони й гранати,
Передадуть другому,
Мене ж поволочать за ноги,
В окопі зариють пустому.
Весело їхать, їй-богу,
На Україну додому.

1942

ПОЛТАВА

Мов яхта біленька, у зелені плава
Мирна моя Полтава.
Чужого солдата говірка гаркава –
Невже це моя Полтава?

Сміється до нього землячка лукава –
Зрадлива моя Полтава.
Ведуть нас у табір – доріжка
кривава.
Ні!
Не моя це Полтава!

1942, Полтава

ЕТАП

Пораненим білим звіром,
Арештована, виє зима.
Білі ідуть конвоїри,
Біла тьма.
Біла тьма у степу голосить,
Полонені валяться з ніг.
Ідуть полонені босі.
Горить сніг.

15 грудня 1942 р.

УКРАЇНА

Україна – плантаторське поле,
Україна – лиш ярем скрипіння,
Україна – плачі й голосіння,
Які не вщухають ніколи!

1943

***

Хто мене вправі судити
В зборищі цьому рабів?
Гордий, нікому годити
Ніколи в житті я не вмів.

Й за гроші я не продався,
Під силою спину не гнув.
Гордий! Зате й настраждався –
нівроку. Щасливим ніколи не був.

1943

ІТИМУ Я ЦЬКОВАНИЙ...

Друзі були – розбрелися по світу,
Сили були – по фронтах розгубив.
Кров’ю й моєю ці ниви полито,
Та, мабуть, мені не діждатися жнив.

Ітиму я цькований, йтиму осміяний,
Не в силі нічого забути, зректись.
Даремно чужими вітрами обвіяний,
Все вірний тому, у що вірив колись.

1943

МАРІННЯ

Це було десь –
Байдужі пожежі, ніч, канонада.
Доблесть, як епос. І зрада.
І ліс, просякнутий кулями ввесь.
Це було десь.
Шмигнули в деревах чужі силуети,
Блиснуло, свиснуло вістря багнета.
А клич, мов ракета, звивавсь до небес.
Це було десь.
Ревла, стугоніла смертельна темрява.
Де впала зоря – народилася слава
В здриганні осяяних рідних берез.
Це було десь.

7 січня 1943 р.

МІЙ ДУХ БУНТАРСЬКИЙ...

Скажи, яку, Іудо, плату
За голову мою береш,
За скільки мічених, проклятих
Срібляників ти продаєш

Моє життя твоїм хазяям
У боягузливім листі?
Щоби у тернові засяяв
Я – розіп’ятий на хресті!

Я знав війну, не знав я миру,
За праведні мої слова
Хай, може, ляже під сокиру
Моя чубата голова.

Її, оцінену в металі,
Сьогодні, може, до стовпа
В кривавому вогкім підвалі
Штандартен-фюрер відруба.

Але обдуреними будуть
Тобою тішені купці.
Хіба ти поведеш до суду
Нескорені думки мої?

Я вольним був, таким і буду,
Однаковим у всі часи.
Мій дух бунтарський, ти, Іудо,
Із тілом їм не продаси!

1943

* * *

Поля навкруг мене. Жита попід руки.
Забуду про війни, забуду про муки,
Про дим у воронках, нудоту від крові,
Смерть лейтенанта мого на півслові,
Коли ми ходили на штурм бліндажів,
Коли шматували нас міни чужі.
Знов слухаю степу я срібні пісні,
Знов чую, як пахнуть святі полині.
Марево бачу: отари овець
На обрії йдуть, водяні, навпростець.
Живий я!

1943

* * *

Без краю топкі болота,
Без краю пагубні озерця.
Перед очима встала та,
Що рицар звав би: дама серця.

Не у сталевім сяйві лат,
Як рицарі століть далеких,
Іде із лайкою солдат,
Розхристаний, на небезпеки.

І тільки вірність в серці чистім,
Як давні рицарі, несем
В непроходимості багнисті
По трасах, мощених вогнем.

1944, Терексентміклош

ЯК ПРИЙДУ Я З ВІЙНИ ДОДОМУ

Як прийду я з війни додому,
А ти віддана будеш другому,
Не схилюся я перед тобою,
Обіймуся з своєю журбою,
Та вийду я в поле широке,
Розкажу йому горе глибоке,
Піснями гіркими заллюся,
Додому прийду –
засміюся!
Щоб не знав аніхто мої болі.
Я та вітер у чистому полі!

1944, Ближешти (Румунія)

НІЧ У КАРПАТАХ

Красива ніч, велика ніч,
Як марево сторіч.
Достиглий місяць з висоти
Освітлює хребти.
По каменю мій кінь ступа,
Вузька моя тропа!
Внизу озера білі хмар
І сторожкий мадяр.
З собою я везу в сідлі
Пісні моїй землі:
«Якщо убитий в цих горах,
Мій коню, буду я,
Лети на схід, лети, мов птах,
Домівка там моя.
Помчиш ти в куряві доріг,
В закровленім сідлі.
Усе, що зберегти я зміг
Для рідної землі:
Мою любов, і серця кров,
І трепетні пісні,
Що, їх складаючи, ішов
В чужій я стороні...».
Висока ніч, велика ніч,
Як марево сторіч.
І, скільки мій засягне зір, –
Стоять вершини гір.

6 вересня 1944 р., Трансільванія

СПЕКА В ГОРАХ

Батьківщино, для нас підійми
Чорну хмару далеку.
На безводді потріскались ми,
Ніби камінь у спеку.

Батьківщино, здалека пошли
Нам терпіння й відваги.
Потемніли твої соколи
У горах від знемоги!
І вставала одна з-за Дніпра,
А друга – із Дунаю.
Котру мати, а котру сестра
Посилала – не знаю...

1944

ГІРСЬКИЙ ЕТЮД

Мов дівчата худенькі, ялини
Розбрелись по безпліддю гір.
Дерев’яна гірська хатина,
Чорних буйволів повен двір.

І хазяйська дочка-мадярка
Виносить мені молока.
Усміхнулась до мене жарко,
Та усмішка її не така,

Як у тої, що десь у школі
Перед дітьми сумна стоїть, –
Від мене, від скель цих голих
На відстані цілих століть.

1944, Трансільванія

ЗЕМЛЯЧКА

В країні скелястій,
країні убогій,
У горах високих,
найближче до Бога,
Де жити не хочуть і сірі тумани,
Де тільки гуляють
вітри та бурани,
Та, гір цих самотніх
самотня цариця,
У небі ясному кружляє орлиця, –
Сьогодні, як видиво
рідних степів,
Тебе я на скелі зустрів.
Косинка біленька,
з пакетами сумка,
Подряпані руки в засохлій крові.
Втомившись, присіла,
сухар собі хрумка,
Як білка горіхи свої лісові.

Дивлюся на тебе, а бачу Украйну,
Сміюся до тебе, а плачу в душі.
Усі мої втрати, і болі, і тайни
Ти в сумці принесла
в ці гори чужі.

1944, Трансільванія

* * *

Білу ніч, як кришталь, дзвінку
Крик ракети прорвав.
Небо все у кривавім вінку,
В терновім вінку заграв.

– Хлопці,
Кому з нас сьогодні вмирати? –
Питається хтось із нас.
Мовчки бредуть білі халати.
Крик ракети погас.

Звиклі до крові, на все ми готові.
До смерті втоптали шляхи.
Ми знаєм – нам буде у праведнім слові
Прощено всякі гріхи!

ПОБРАТИМИ

Ласкавих, ласканих подруг,
Здається, я забути зможу.
Солдатський стан, суворий круг
Тих, з ким в краї ішов ворожі,

Хто рану тамував мою
Для себе триманим пакетом,
Для кого був я у бою
Лиш побратимом, не поетом,

Із ким у ріках крижаних,
Охрещений, як у Йордані,
Я плив до берегів чужих
У вогнянім чаднім тумані,

Хто поруч на бігу зов’яв,
Із рук не випустивши зброю, –
Забути їх не зможу я,
Вони завжди переді мною.

1945, Мор

ЯМБ

Данину юності віддам
І більш писать не буду.
Тебе, розхристаний мій ямб,
Як дівчину, забуду.

У тих полях, де я співав,
Женці хліба посіють.
Дівчата ті, яких кохав,
Дітьми розбагатіють.

Гріхи, замолені давно,
Під старість не згадають.
Як біле молоде вино,
Я також переграю.
Лише сновиддя золоте
Іноді наснується
Про давнє і дзвінке!
Про те,
Що плаче і сміється.

Коли у відблисках вночі,
Крізь сполохи, крізь громи,
З трофейним ямбом на плечі
Ішов я в невідоме.

1945, Мор

БРАТИ

Свою землю, далеку, святу,
Не забудем до згуби.
Як матроси в чужому порту,
Ми тримаємось купи.

Став і я чомусь ніжний такий
В цім краю невеселім.
І для мене тут всі земляки,
Хто у сірій шинелі.

І для мене усі тут брати,
Із дитинства знайомі.
Чи не батько єдиний ростив
Нас в єдиному домі?

Чи не мати єдина малих,
Як орлиця орлята,
Боронила від бід і від лих,
Доки зможем літати!

Тим-то й землю, далеку, святу,
Не забудем до згуби.
Як матроси в чужому порту,
Ми тримаємось купи.

1945, Камендін

ТАНКІСТ

Сніги! Не сніги, а ріллі,
Наорані смертю за мить.
І хлопець – одне вугілля –
Біля танка свого лежить.

Руку підняв до неба.
Крик занімів на вустах.
Бо жити б йому ще треба
В незайманих десь містах,

Ще б чути довкола себе
Той гомін прекрасних міст.
Бунтуючи, зняв до неба
Чорний кулак танкіст.
І руки його обгорілі
Не хочуть такого кінця!
І зуби аж сяють білі
На спаленій масці лиця!

Бо то ж недомріяна мрія,
То ж вірність його комусь –
Напис на танку біліє:
«Жди –
я вернусь!».

1945, Секешфехервар

МОРАВІЯ

Колись тут ходили брати із Солуні,
І слово рум’яне, як те немовля,
У крижмо зелене, в розгорнуте вруно
Приймала уперше оця земля.

Воно виростало для битов і слави,
В наметах училось, не знаючи парт.
Сягнуло на північ звідсіль, від Морави,
Дала йому північ і силу, і гарт.

І бачать сьогодні Кирило й Мефодій,
Як в давню колиску свою гомінку
Вернулось це слово, змужніле в поході,
Вернулось, як воїн в лавровім вінку.

1945, Грінава

В БУНКЕРІ

Оженився я в суботу –
А в неділю – на війну.
А тепер я, брат, в піхоті
І до тещі – ні ну-ну!

Правда, є вже переправи,
Але ж трохи не з руки
До Полтави з-за Морави
З-за цієї, брат, ріки.

За столом саме в неділю
Я покинув молоду,
Так не встигши і весілля
Відгуляти до ладу.

Будьмо, друже! Будьмо, пиймо!
Що лишилося тепер?
Чоловіка взяла в прийми,
Мабуть, міліціонер.

Не знайду я, брат, такої,
Коли я останусь жив.
Так доп’ю хоч чарки тої,
Що в неділю не допив.

1945, Австрійські бункери

КАРНАВАЛ

Гики, та гуки,
Та звуки цимбал.
Сьогодні в мадяр карнавал.
Вулиця валом валить,
Вирує,
реве,
карнавалить.
Гуляй.
Виноградар зібрав урожай.
В центрі бочку везуть із вином
Розцяцьковану, у квітках.
Дівчата на ній верхом
У білих сидять сорочках.
Розмальовані в них обличчя,
Кухлі в руках з вином.
Язичницький буйний звичай
У вулицю б’є напролом.
Ілонка на бочці, п’яна,
Вакханка моя молода,
Гукає мені, окаянна:
«Шандор, іді сюда!
Матір я уласкаю,
Батька одуриш ти.
Глянь – я уся палаю,
О, Єзуш-Марія! Прости.
Будемо, Шандор, пити,
В бункері повно вина.
У світі нам двічі не жити –
Сервус!
До дна!
Що тільки можна віддати,
Все я тобі віддам.
Голу мене цілувати
Будеш, як Єву Адам»!
Цимбали, та гики, та гуки –
П’яна в очах каламуть.
Чорні натруджені руки
Білих вакханок несуть.

30 вересня 1945 р., Мор

НА ДУНАЇ

В той вечір були ми щасливі,
Бо вранці кінчилась війна.
Там вілли мали красиві
Людські імена.

Не питав, не бажаючи знати,
Була ти до мене чия.
Бо зроджені вперше сонати
Гойдала внизу течія.

Чи ти з Відня, може, повія,
Чи твій батько угорський граф.
Ти сміялась, як вічна мрія,
Врятована від катастроф.

Як арфа, ріка бриніла.
Ні зойків, ні диму, ні куль.
У щасті земля заніміла,
Вийшов місяць-патруль.
Ти дивилась на білі руїни,
На уламки своєї краси.
Впала ти, сміючись, на коліна
І молилась мені:
Воскреси!

1945

В КОРОЛІВСЬКОМУ ПАЛАЦІ

Бронзовий вершник
й досі на плаці
Конає з розірваними грудьми.
Я знову у Буді. Я знов у палаці.
Як давні знайомі, зустрілися ми.

Лишилася фреска тут блідо-рожева
На закуреній димом стіні.
Чого ти всміхнулась,
чужа королево,
Що хочеш сказати мені?

Чи, може, і справді
впізнала мене ти,
Згадавши, як в зали оці
Влетів я, людина з другої планети,
З гранатою у руці!

Коли ми явились,
нові й незборні,
В розбомблене пекло твоїх палат.
І хлопець в куфайці,
вмостившись на троні,
Чистив свій теплий іще автомат.

1945, Будапешт

***

Я без тебе не можу бути,
І з тобою не можу теж!
Ой, зеленої скільки отрути
Нині в серце моє ти ллєш!

Ой, зеленої та запашної
Я п’ю нахильці із ковша,
І жаданої, і страшної,
Що вбиває і воскреша!

ІНОЗЕМЦІ

І

Уночі тебе я вкраду до схід сонця,
Доручу тебе я хлопцям із обозу.
Будеш ти співати Чорноморця,
Який вивів на морозець тебе, босу.

Ми поїдем через гори, через доли,
Ти забудеш свою віллу на Дунаї.
Задніпровське там зелене поле
Про батьків твоїх тебе не запитає.

Чому ж плачеш, чом ламаєш руки?
Будеш там співать, не голосити.
Там не підеш з туги і розпуки
Щастя попідвіконню просити.

Не впаде там білий сніг завчасно
На оці блискучі чорні коси.
Не тужи, не плач, моя прекрасна,
Усміхнись, моя простоволоса!

II

Питаєш, чи я багатий,
Чи плодюча моя земля.
Мила! Ти будеш мати
Більше, аніж в короля.

У мене все небо світить
І всюди пишнота й блиск.
Горять у чохлі самоцвіти,
Набитий золотом диск.

В тяжкій, у смертельній праці
Півпланети я пішки пройшов.
Немає ні рас, ні націй,
Нема ні держав, ні мов.

Є усміх, є очі, є зваба,
Краса є людського тепла.
І над Дунаєм трави
Такі ж, як у нас на Дніпрі.

ІІІ

На Дунаї кує зозуля,
Накувала нам триста літ.
Минула і міна, і куля,
Тому що кувала зозуля,
Кувала на білий світ.

Рано кувала, на зорях,
А ти відчинила вікно.
Ой, скільки зеленого моря
Хлюпнуло тоді, на зорях
У наше біле вікно!

Хіба не росте пшениця
Моя на твоїй землі?
Чи, може, не так іскриться
Лікер на твоєму столі?

Хіба не такий солоний
Котиться піт, як град,
Коли ти полеш весною
Дбайливо свій виноград.

Хіба ти не так милуєш?
Хіба ти не плачеш вночі,
Як місячне сяйво цілую
На білім твоїм плечі?

ЗНАМЕНО ПОЛКУ

Я завтра їду в Україну,
Яку покинув так давно.
Цілую, ставши на коліна,
Своє полкове знамено.

Дивлюсь на нього я востаннє
У нез’ясованій журбі.
Всю кров мою, мої скитання
Воно зібрало у собі.

Мій стяг! Моя багряна птице,
Усе з тобою ожива.
Вже бачу: хмарою куриться
Шляхів нестямних курява.

Вже бачу: стоїмо по груди
В траншеях в крижаній воді.
Ані хвороби, ні простуди,
Ні сталь – не брали нас тоді.

Звитягу нашу, наші болі,
Загиблих друзів імена
Читаю на шовковім полі
Свого ясного знамена.

Прощай, мій стяг, і не тьмарися:
На багрянім твоїм крилі
У дзвоні, в зойках пронеслися
Моїх поривів кораблі.

Усе, що разом пережито,
В походах вистраждано, – все,
Я знаю, інший гордовито
Прапороносець понесе!

Листопад, 1945 р.

* * *

Умру на світанні.
В години робочі.
Залишу вам ранок
І сиву на травах росу.
Я й там вас любитиму!
З тої праночі
Якісь для вас тайни
Сюди принесу.

Ще квіттям зійду я
В полях України,
Ще вам провіщатиму
Радості день.
Краю коханий,
Люди кохані!
Добра вам молитиму,
Сонця й пісень...

14 березня 1974 р., Ялта

До змісту журналу "Вітчизна" №1-2, 2008 р.