журнал "Вітчизна" №1-2, 2008 р.

Олександр Глушко
«ПОЛІТ» У НЕОПЛАНІ НАД ЄВРОПОЮ

Кожна подорож, а тим більше в «далеке зарубіжжя», пов’язана з багатьма клопотами – отриманням візи, збиранням довідок, які б підтверджували твою фінансову спроможність для поїзки в країни Шенгенської зони, ладнанням дорожньої валізи... А тут зателефонував приятель, який щойно повернувся звідти. Забажав поділитися враженнями й заодно дати кілька цінних порад. Умовилися зустрітися з ним поруч з моїм будинком на Софійській площі, біля пам’ятника Богдану Хмельницькому. Де ж іще? Гарний літній день, краще поспілкуватися на природі.
Вийшов з дому хвилин за п’ять до призначеного часу. На площі велелюдно. Поблизу собору зведено високий поміст, всюди кордони міліції. Чимало осіб (їх ні з ким не сплутаєш) у цивільному. Мало відбутися, як довідався згодом, якесь політичне дійство. Наближалися позачергові вибори до парламенту, і ждали чи то президента, чи то прем’єр-міністра держави.
До пам’ятника, звичайно ж, не підійти. Стою з невеликим дипломатом у руці на узбіччі Володимирської. Очікую появи приятеля. Підходять двоє. «Тут стояти не можна». – «Чому?» – «Не можна», – без пояснень. «Я завжди тут прогулююся, стою, ось мій дім за сквериком», – пробую пояснити. Не чують. «Повторюємо, – вже з металом у голосі, – звільніть площу!». – «І не подумаю. Я живу в демократичній державі, – навмисне вдаюсь до пишномовної риторики, – і можу стояти там, де захочу. А ви…». – «Відкрийте дипломат!» – перебивають мене безцеремонно-наказовим тоном. «З якого дива?», – вже щиро обурююся нахабству вишколених молодиків у цивільному. А вони підступають майже впритул, прошпилюють мене гострими поглядами. Підозрі­ливо позиркують на інших випадкових перехожих, вбачаючи, мабуть, у кожному з нас потенційного терориста.
Дякувати Богові, нагодився приятель, і я не став далі пікіруватися з тими малосимпатичними особами. А за якусь годину й забув про них, викинувши з голови той прикрий епізод, як викидають непотріб. Усі думки займала тепер очікувана подорож до шести країн Європи. В одних уже довелось побувати раніше, інші відвідував уперше.
Для чого ми подорожуємо? Навряд чи на це запитання можна дати вичерпну відповідь. Щоб побачити світ? Набратися свіжих вражень? Відкрити для себе щось нове? Вдовольнити власну допитливість? Можливо. Та за будь-яких обставин, подорожуючи, ми свідомо чи підсвідомо намагаємося порівнювати своє й чуже, відшукати в інших краях спільне й відмінне з нашим життям. І втішитися від того чи з гіркотою визнати власну відсталість.
Міжнародний потяг Київ – Варшава прибуває до столиці Польщі о 8-й ранку. Підземний перон Варшавського вокзалу – похмурий, бруднуватий – контрастує з оновленим останнім часом, підчепуреним Київським. Хочеться чимскоріш вибратися нагору, під вранішнє сонечко з сіруватого, задушливого тунелю. Твої патріотичні почуття на висоті. У нас краще.
Місто оповите сизуватим серпанком з нічної роси, бісеринки якої зблискують ще на листях дерев, і з вихлопних газів легковиків, яких, однак, цієї пори тут набагато менше, ніж у твоєму рідному Києві. Синяву безхмарного неба прошпилює гостра верхівка найвищої будівлі міста – Палацу науки і культури – повоєнного сталінського подарунка зруйнованій тоді Варшаві, який аж ніяк не вписується ні у відновлену стару, ні в теперішню модерну архітектуру європейської столиці. Кажуть, варшав’яни недолюблюють цю помпезну кам’яницю, що нагадує їм не зовсім утішне минуле. Та це окрема тема, яка випадає з моїх теперішніх подорожніх нотаток. Увага зосереджується на іншому. Попереду довга дорога на Берлін через західну Польщу і східні землі об’єднаної Німеччини. На нас чекає двоповерховий автобус німецького виробництва. На його кабіні п’ять зірочок, як на елітному готелі чи марочному коньяку. Зграбний, обтічний, як фюзеляж сучасного авіалайнера, він і за назвою – неоплан – асоціюється з літаком. Це враження посилюють і зручні «авіаційні» крісла, і кондиціоноване повітря, яке створює в салоні комфортний мікроклімат, хоч за вікнами липнева спека понад 30 градусів, і телеекрани в кожній секції, й інші зручності, хоча потреба в користуванні ними практично відпадала, бо через кожні півтори-дві години подорожі на вас чекають сучасні паркінги з кафе, продуктовими та сувенірними крамничками і, звичайно ж, зручними безплатними туалетами. Водіям чи гідам немає потреби час від часу оголошувати, зупиняючи автобус у зоні лісових насаджень, добре відоме нам: «Жінки ліворуч, чоловіки праворуч» (чи навпаки). Європа, одначе. Не гріх би й нам запозичити.
Автобан Варшава – Познань, вочевидь, увібрав у себе найновіші досягнення при споруджен­ні швидкісних магістралей. Складається враження, що шини автобуса не торкаються широкого, бездоганно рівного дорожного полотна. Неоплан мовби ширяє над ним у повітрі. У бага­тьох місцях уздовж магістралі зведено високі шумопо­глинаючі стінки. Мешканці розташованих поблизу населених пунктів не повинні відчувати дискомфорту від інтенсивного руху й автомобільного гуркоту. І, звичайно ж, дротяні загорожі обабіч усього автобану, щоб убезпечити рух на ньому від диких та свійських тварин, яким би заманулося необачно перетнути цю руко­творну асфальтову ріку.
Дорогу збудовано на кошти ЄС, членом якого Польща стала лише кілька років тому. І ось уже предметний результат її повноправного входження до європейської спільноти. Швидкісна траса, яка відповідає всім вимогам сучасного дорожнього сервісу, працює на економіку країни. Є чого повчитися. Незадовго до закордонної подорожі мені випало проїхати автомобілем дорогою Київ – Одеса, яка вважається однією з кращих в Україні. Па­м’ятаю, з якою помпою за участю найвищих посадових осіб держави здавали її в експлуатацію. Згодом виявилося, що то були лише окремі ділянки. Прірву коштів убухали, а траса й досі не доведена до пуття як цілісна ма­гістраль. У пресі повідомлялося вже, що чимало коштів, виділених з бюджету на її будівни­цтво, так і не було використано за призначенням. Чи то випарувалися вони під жарким південним сонцем, чи осіли в чиїхось глибоких кишенях?.. Однак на це, здавалося б, риторичне запитання конкретну відповідь уже дала перевірка, проведена Тендерною палатою. Во­істину дивовижні речі відкрилися. Тільки за кілька місяців минулого року в системі Мінтрансу було виявлено грубих порушень при проведенні закупок за державний кошт на суму понад чотири мільярди (!) гривень. І найбільше таких зловживань зафіксовано саме в компанії «Автомобільні дороги України». Іноді затрати на ремонт одного кілометра асфальтів­ки в десять, а то й більше разів перевищували економічно обгрунтовані норми. Вражає безконтрольність таких робіт. Тож не випадково, що стратегічна дорога справляє враження клаптикової. В одних місцях більш-менш відповідає сучасним вимогам, в інших за якістю лишається на рівні минулих десятиліть – вузька, вибо­їста, позбавлена необхідної інфра­структури.
Та повернімося на простори сусідньої держави. Польські поля невеликі за розміром. Традиційно тут віддають перевагу середньо- та дрібнотоварному виробництву на селі. Та кожен клаптик землі дбайливо до­глянутий. Занедбаних, забур’янених площ немає. Земля використовується раціонально, по-господарськи. Хоча грунти переважно бідні – супіски, суглинки,– овочеві плантації рясніють добрим урожаєм, невисокі деревця пальметних садів аж угинаються від дозрілих плодів. Лиш тепер розумієш, чому наші магазини, ринки переповнені польськими яблуками, грушами, перцем та іншими фруктами-овочами. Невже поділь­ські, полтавські чи одеські чорноземи не спроможні конкурувати з пісними грунтами сусіднього зарубіжжя?
Обід у кафе дорожнього паркінгу. Замовляю овочевий салат з креветками, польську національну страву фляки – наваристий суп з рубцями, налисники з сиром і сметаною (їх виявилося аж шість), а також гербату, тобто чай з тістечком. За все плачу 17 злотих, приблизно 34 гривні. Дорого? Як сказати. У київських кафе лише за чашку чаю треба подекуди викласти 7-8, а то й усі 10 гривень. Ось і оцінюйте вартість мого обіду. При цьому не зайве нагадати, що середній рівень оплати праці у Польщі принаймні втричі вищий від нашого. Звичайно, в Німеччині, Бельгії чи Фран­ції такий набір страв потягне, як мінімум, на 20 євро (понад 140 гривень). Але й тут порівняння не на нашу користь, бо статки пересічних жителів цих країн на порядок перевищують доходи «маленьких» українців.
Останній паспортний і митний контроль на польсько-німецькому кордоні. Далі Шенгенська зона, між країнами якої мандруєш уже як між нашими областями. Жодного контролю чи перевірки. З півгодини у черзі – і ввічливе «glukliche Reise!» (щасливої подорожі) з уст німецького прикордонника*. Ні пронизливого погляду, ні ка­м’яної суворості на обличчі. Доброзичлива усміш­ка – і в тебе на душі стає затишно. Спадає цілком природна внутрішня напруга, з якою зазвичай перетинаєш кордон чужої держави.
Німецькі автобани – то окрема тема. Написати, що вони викликають захоплення, означає повторити всім відоме. В одній з провідних атомобільних країн світу guter Weg (гарна дорога) – предмет особливої гордості. І, звичайно ж, необхідна умова невпинного економічного поступу. Навіть другорядні, об’їзні шляхи мало чим відрізняються за своєю якістю від основних. Хіба що вони вужчі. Культ дороги в Німеччині – це своєрід­ний показник раціонального мислення. Тут і економія часу – чи не найголовнішої цін­ності в людському житті, і збереження техніки, і створення відпо­відного настрою під час їзди, комфорт пересування, і, що не менш важливо, безпека руху. Аж тепер розумієш, чому в дорожньо-транспортних аваріях тут гине вдесятеро менше людей, ніж на дорогах України. На жаль, за цим показником ми лідируємо в Європі.
Ландшафти північно-східної Німеччини чимось нагадують центральноукраїнські. Ніби їдеш Черкащиною чи Кіровоградщиною. Такі ж «лани широкополі», засіяні пшеницею, ячменем, кукурудзою. Відчувається, що тут у пошані вже великотоварне виробництво. Поля розлогі, іноді до самого обрію, як у недавньому минулому колгоспні чи радгоспні ниви в наших краях. Тільки культура їхньої обробки, догляду і збирання врожаю тут незрівнянно вища. Солома – у тугих спресованих рулонах, яку тут же вивозять з полів, звільняючи їх для підготовки під наступний врожай. І скрізь, скільки сягає око, високі й стрункі вежі вітросилових установок. Їх незліченна кількість. Вимахують довгими лебедино-білими крилами, виробляючи екологічно чисту і практично дармову електроенергію, яка споживається тут же, на місці. І не треба до невеликих, акуратних, схожих на впорядковані містечка ні­мецьких сіл прокладати дорогі ЛЕП, зво­­дячи на орних землях громіздкі металеві опори. Тут уже не скажеш, що гроші викинуто на вітер. Вони вкладені в нього. І хоча енергетичні вітряки по-своєму й урбанізують природне довкілля, вони не сприймаються як щось чужорідне, бо не порушують гармонії навколишнього середовища і не впливають на нього згубно. Зберігаючи довкілля, альтернативні джерела енергії зменшують водночас залежність держави від зару­біжних постачальників нафти і газу, що вельми актуально й для України. Якби ж про те боліли голови у наших високопосадових чиновників!
Об’єднаний Берлін, незважаючи на розмах будівельних робіт, справляє враження чистого й охайного міста. Спорудження нових, сучасної архітектури будівель та реставраційні роботи на обох берегах Шпреє проводяться з німецькою акуратністю. Ні бруду, ні пилу. Впадає у вічі й бережливе ставлення берлінських будівничих до історичної частини міста. Жодної «свічки», як у нашому майже двотисячолітньому Києві. Хoч земля тут у центрі столиці теж недешева. Шанують місцеві зодчі власну історію і міське довкілля.
Після повернення Берлінові ста­тусу столиці об’єднаної Німеччини постало питання – де роз­міщувати численні урядові установи, служби Федерального Канцлера, президентські, парламентські структури тощо? Та жодному високопосадовому чиновникові й на думку не спало розв’я­зувати цю непросту проблему за рахунок, скажімо, мистецьких закладів. А вони в Берліні займають чимало місця, причому в найпрестижніших кварталах столиці. Чого вартий лише так званий Музейний острів, що омивається звивистою Шпреє. Тут, у самому серці міста, розміщено п’ять храмів мистецтва – Старий і Новий музеї, Національна галерея, унікальний за своїми експонатами Пергамський музей, Музей Боде з багатющим зібранням предметів єгипетської та пізньоантичної культур, живописних полотен епохи Відродження, нумізматичних колекцій. Прогулюючись цим неповторним за своєю архітектурою островом, скарби якого бережливо охороняються державою, мимоволі пригадуєш украй непривабливу історію кількарічної давності, пов’язану з примусовим і брутальним виселенням з Кловського палацу музею історії Києва. Владі забракло, бачте, приміщення для Верховного суду України. Київські посадовці при потуранні вищих державних мужів не придумали нічого кращого, як конфіскувати для цієї мети старовинне приміщення, яке вже саме по собі було одним з експонатів історії древнього Києва. Невже в державі не знайшлося грошей, щоб збудувати нове, сучасне приміщення для найвищої інстанції третьої влади? Слабо в це віриться. Вже сама перебудова малопристосованого для суду Кловського палацу, думаю, влетіла в копієчку. А ще кошти можна було б знайти, скоротивши хоча б величезний парк розкішних лімузинів, які обслуговують за наш з вами кошт різного штибу чиновників, чого не спостерігається в жодній з економічно розвинених країн Європи, та й не тільки.
Приємно вражає ще одна особливість німецької столиці. Поруч з будівельними майданчиками доглянуті берлінські парки, де кожне дерево зареєстроване як повно­правний «мешканець» міста. Зеленими газонами можна не тільки ходити, а й лежати на них, відпочиваючи після прогулянки й насолоджуючись погожим літнім днем. Усе створено для того, щоб людина почувалася вільно й невимушено. Тротуари як у центрі, так і на околицях не захаращені припаркованими автомобілями. Країна «мерседесів», «BMW», «фольксвагенів», «ауді», «опелів» не дозволяє новітнім виробам власних автопідприємств витісняти з вулиць і площ своїх міст головного господаря – пішохода. Та й на проїжджих частинах берлінських Strassen жодного скупчення машин, не кажучи вже про горезвісні київські пробки. «Крутих», громіздких джипів, які так полюбляють наші доморощені нувориші, тут взагалі не побачиш. Мій давній приятель, берлінець Петер Пакхойзер тільки з подивом знизує плечима: «А що їм робити на рівних міських вулицях? То ж позашляховики. Та й з паркуванням у них проблеми». І то правда, не загромаджувати ж масивними джипами фешенебельну Кюрфюрстендамм чи не таку вже й широку Фрідріхштрасе, як наш Хрещатик, по якому аби пройти – треба бути еквілібристом, петляючи між численними лімузинами. Німці все більше віддають перевагу двоколісному транспорту. Навіть високопосадові чиновники урядових установ нерідко підрулюють до своїх офісів, крутячи педалі велосипедів.
Пам’ятаю, під час свого попереднього відвідання Берліна сіру громаду колишнього Рейхстагу міг споглядати лише крізь арку Бранденбурзьких воріт з площі Парижа, якою завершувалася центральна магістраль тодішньої ендеерівської столиці – Унтер ден Лінден. Далі шлях перетинав смугастий шлагбаум, а праворуч і ліворуч від воріт спинався бетонний мур – сумнозвісна «Бер­лінська стіна», розсікаючи природний, історично сформований організм європейського міста на східну і західну частини. Дякувати Богові, канули в минуле ті похмурі часи ідеологічного проти­стояння, підозр і недовіри. Ніякого шлагбаума, впала і довжелезна стіна, яку частково розібрали на сувеніри. Хоча фрагменти того ви­твору тоталітарного мислення подекуди зберегли як застереження для майбутніх поко­лінь не повторювати помилок минулого. Рештки бетонного муру вже не навіюють смутку похмурою сірістю. Його розмалювали художники з понад тридцяти країн Європи, передавши у своєрідних фресках власне бачення минулих подій.
Сьогодні імпозантну будівлю колиш­нього Рейхстагу, у якому з 1990 року засідає німецький парламент – Бундестаг, можна не тільки побачити здаля, а й оглянути зсередини. Тут жодних чавунних загорож, як навколо Верховної Ради в Києві, не видно й суворих поліцейських, що супрово­джують пронизливими поглядами мало не кожного, хто наближається до знаменитої будівлі під куполом. В усякому разі, на очі вони мені не потрапляли.
Перед фасадом Рейхстагу – зелений газон площі Республіки, на якому берлінці час від часу влаштовують футбольні змагання. А поруч, по той бік Шайдеманштрасе – величезний (207 гектарів) берлінський парк Тіргартен, про який згадується ще в історичних хроніках першої половини ХVІ століття.
Ставши у довгу різноплеменну чергу й за півгодини поминувши масивні колони, ті самі, на яких у травні 1945 року ставили свої автографи воїни-переможці нацистських військ, потрапляєш до просторого вестибюля, за прозорою скляною стіною якого, мов на долоні, – зал пленарних засідань Бундестагу. Вхід безплатний як для співвітчизників, так і для іноземців. Британський архітектор Норман Фостер, реставруючи зведену ще 1894 року будівлю Рейхстагу, зберіг майже незайманим її зовнішній вигляд. Хіба що за винятком купола. Тепер це сучасна скляна філігранна баня, з середини якої відкриваються не тільки обшири оновлюваного Берліна, а й усе, що відбувається внизу, в самому парламенті. Природно, що жителі столиці з гордістю називають Бундестаг серцем німецької демократії. І це не просто вияв місцевого патріотизму. Бундестаг відкритий для кожного, хто виявить бажання бути присутнім на його пленарних засіданнях. Шість установлених півколом трибун для відвідувачів розраховані на 450 місць. Звідти ніщо не заважає бачити весь зал і слухати виступи депутатів. Якщо ж вам забракло місця, можете піднятися одним з двох швидкісних ліфтів на дах-терасу. Звідти, пройшовши 230 метрів м’якою рампою-серпантином до оглядового майданчика, розміщеного у верх­ній частині купола, можете з висоти 47 метрів помилуватися неповторною панорамою німецької столиці, а, помилувавшись, звідти ж зазирнути і в зал пленарних засідань. Купол прозорий як у верхній, так і в нижній своїх частинах. Він ніби ширяє в повітрі. 360 дзеркал, закріплених на модерному конусі в його середині, спрямовують у головний зал м’яке денне світло, і від ваших очей не приховається жодна дрібниця того, що відбувається в парламенті.
Мабуть, уперше за всю багатостраждальну історію Німеччини викарбуване ще 1894 року на фронтоні тодішнього Рейхстагу гасло Dem deutschen Volke (німецькому народові) сьогодні цілком виправдує свою назву.

До змісту журналу "Вітчизна" №1-2, 2008 р.