журнал "Вітчизна" №1-2, 2008 р.

ПЕТРО ФЕДОТЮК
ЕТЮДИ ПРО МОВУ

Багато нарікань було на новий біобібліографічний довідник «Письменники України» (К., «Український письменник», 2006) через безліч неточностей, помилок у відомостях про членів НСПУ. У «Літературній Україні» упорядники й редактори книжки згодом пояснювали допущений брак тим, щоне всі персоналії вчасно й розбірливо подали свої відповіді на «запитальники», розіслані їм. Звісно, це не могло не позначитися на якості видання.
Утім, ледь не кожен літератор, з ким доводилося спілкуватися, скаржився на спотворення правильно й розбірливо поданих назв книжок, інших даних. Та й мені свавільно виправили мовознавчі студії «Добродії та лихочвори» (писано було на машинці) на «Добродії та лихочвари». І, зрештою, хіба несумлінністю автора надісланої довідки можна пояснити зміну статі одного поета: попри портрет, де чітко видно, що на ньому зображено чоловіка, його названо поетесою?
А скільки було неточностей у попередньому телефонному спілчанському довіднику?
Щокроку спостигає читача біда внаслідок втрати професіоналізму в редакторському та коректорському цехах. І коли вже письменники не можуть з належною якістю розповісти про самих себе, то чого вимагатимеш від інших?
Старшокласники – мій хрещеник Тарас та його сестра Ганнуся – кепкують з мови міністра осві­ти – соціаліста, який плутається у відмінкових закінченнях та не вельми грамотно добирає лексику.
– «Нада пройтися по регіонам по вузам», – цитує недомовного діяча Тарас. – Це вже він точно не сів би писати Диктант національної єдності, щоб не заробити «двійку».
– А що можна від нього чекати, коли в нього шеф – «проффесор», – добиває грамотія номер один (принаймні він такий мав би бути) Ганнуся.
Жди-дожидайся викладання рідної мови в навчальних закладах, коли самому горе-міністру школярі ставлять «незадовільно» за його українську! Але в цьому парадоксі – учні освіченіші за найвищих посадовців та, відповідно, й наставників, які рівняються на своє начальство, – озивається надією: молоде пагіння буде краще за старі корчі. В усьому!

*  *  * 

Коли вчитель української – залюблений у мову, у свою справу, то й результат успішний. Та чи багато нині таких? Якщо послухаєш сучасних випускників, то збагнеш, що мабуть, ні, не дуже. По-друге, школярі українських шкіл мало спілкуються рідною мовою, а звідти й третє – без живого спілкування не вдосконалюватимеш свого усного і письмового мовлення. І тут ми повертаємося до пункту першого: коли предмет викладають формально, без душі, то й знання засвоюють формально, не вчуваючи живого пульсу мови, і потім послуговуються у дорослому житті тими знаннями, наче милицями.
Ось іще один приклад, як журналіст, напевне, навчений таким наставником-формалістом, сідає маком у простенькій ситуації: «Пам’ятай, дитбудинківці – інакші люди. Нікому не довіряють і завжди собі на розумі». («Говорить і показує Україна” від 31. Х. 2007). Тут можна було б схарактеризувати тих дітей як «потайні», «хитрі», а можна б – і не відходячи далеко від російської основи, з якої взято вислів: «собі на умі». Натомість маємо штучну неоковирну конструкцію, якою автор ніби застраховує себе від кальки, а насправді засвідчує невміння мислити.

*  *  *

Український письменник написав повість «Вишневі ночі» – про кохання української патріотки-підпільниці й офіцера совєцьких каральних органів. Повість закінчується трагічно: закохані гинуть. На українській кіностудії за цим твором було поставлено художній кінофільм. І ось як оголошує його мовби-українська (а насправді шовіністична, як побачимо) газетка на українському телебаченні: «Молодому лейтенанту поручено следить за главарем банды (курсив мій. — П. Ф.) Калиной. И откуда было знать юноше, что его соседка по квартире и есть та самая Калина» («Телескоп» № 4, 2006).
І таких агресивно спрямованих проти України видань, які зумисно плутають праведне з грішним, біле з чорним, – хоч греблю гати. Їх сумлінно реєструє Держтелерадіо – теж парадокс: який стосунок управління електронними засобами масової інформації має до друкованих періодичних видань? Колись ними опікувалися Державний комітет по пресі, Держкомітет у справах видавництв, поліграфії у книжкової торгівлі, і в цьому була певна логіка. А тепер схрестили несхрещуване, віддавши Комітету з телерадіо і відання випуском книжок. І чи не в цьому й одна з причин, що маємо агресію чужої періодики і чужих книжок на нашому ринку літератури, в нашому інформаційному полі? Адже опікуватися політичним спрямуванням, дотриманням Закону про мови видань для відомства, в діяльності якого й самого обмаль українського змісту, а в назві навіть відсутня згадка про книжки, газети й журнали, – це мовби обридливий доважок?

*  *  *

Київська міська влада під керівництвом Л. Черновецького, якому з огляду на його екстравагантну поведінку щонайкраще у цирку виступати б, уміє не тільки смішити людей, а й лякати своїми ненажерними апетитами щодо землі, історичної спадщини тощо. Надто не подобається міському голові книжкова торгівля в центрі столиці. Уже проведено «зачистку» шести книгарень на Хрещатику, залишилося знищити останню з них – «Знання». Так київські посадовці-вандали відзначили Ріккниги в Україні. Громадськість із занепокоєнням стежить за завершенням протистояння інтелігенції та чиновників. Од дій київської влади тхне вельми підозрілим душком: мимохіть спливає на гадку «афоризм» гітлерівського поплічника – Геббельса: «Коли я чую слово культура, я хапаюся за пістолет...».

*  *  *

Був собі німецький єврей Карл Маркс, котрий, живучи на капітали свого англійського друга Фрідріха Енгельса, написав товстезну працю під назвою «Капітал». Він страх як обурювався різними вадами суспільства, у тому числі й релігією, яку назвав «опіумом народу». Інтернаціональна зграя, щоприйшла до влади в Росії внаслідок збройного перевороту, озброївшися Марксовим гаслом, стала боротися з тим «опіумом», руйнуючи церкви, розстрілюючи служителів культу і надто релігійних парафіян, особливо тих, хто не хотів бути в лоні церкви Російської.
Сучасна людність має свій модерновий «опіум» – телебачення. Яке таки є могутнім засобом одурманення, оглуплювання глядача нескінченними мильними серіалами, а також знаряддям залякування – страхітливими сценами насильства, пропагандою містики, паранормальних явищ. Неважко здогадатися, для чого це роблять: задля злочинного маніпулювання свідомістю. Акцентуючи на примітивних, тваринних інстинктах, легше мати слухняну отару, яка не замислювалася бнад соціальною несправедливістю, національною нівеляцією. Нав’язуючи і підживлюючи процеси глобалізації, які нібито мають нести рай усім на землі, вітчизняний великий бізнес, у чиїй кишені засоби масової інформації, разом з транснаціональними корпораціями знищує у людині людину, роблячи з неї замість раба божого – раба грошви.
Шкода, що наша держава поблажливо ставиться до того опіуму, не дбаючи про ідеали добра, високої духовності, патріотизму: боїться звинувачень у порушенні демократії, свободи слова. А кому потрібна така демократія, яка руйнує оcнови гуманізму і самої держави?
На наших телеканалах практично немає національного наповнення. І перший не Національний, а національно кастрований, інакше його й не назовеш, – у цьому плані теж не виняток. Кажуть, є в нас Національна рада з питань телебачення... Не віриться щось!

*  *  *

Знову стало модно говорити про якусь нібито еліту в нашому суспільстві, маючи на увазі правлячу верхівку. А ця «еліта» радше нагадує злодійську «малину», складаючися більшістю з пройдисвітів, брехунів, казнокрадів, відвертих антиукраїнців – людей, яких у цивілізованому суспільстві в порядне товариство не пускають. А як ті всілякими правдами й неправдами туди й пролізуть, то їм не подають руки.
Чую: «Ото свинота, ті, що нагорі! Та в колишніх колгоспах бугаї-плідники були куди елітніші за спритників, які пнуться до української політичної еліти!».

*  *  *

І, мовби на продовження теми про запозичення з класичних мов, іще одне слово спливає на сторінках преси: псевдо, що означає грецькою – обман, вигадка, помилка. Відкинувши псевдо як скорочену форму псевдоніма, придивимось уважніше і побачимо довкола себе легіони псевдопатріотів, псевдореформаторів і псевдофахівців, зрозуміємо, що тішимося псевдомистецтвом і псевдокультурою, та збагнемо, що живемо насправді у псевдоринкових умовах, у державі, що її можна назвати лише псевдо-Україною.
*  *  *

А ось зразок вельми поширеної у нас останнім часом мовної корости (бо як же ще назвати?) з «Вечірнього Києва» від 31. VII. 2007. Газета закликає читача на «Джазові вівторки з «Mersedes Band». За тією коростою (чужомовмовними вкрапленнями) майже не помітно рідного тексту: «Сьогодні увечері клуб «Dakota» запрошує на виступ київського квартету «Mersedes Band».
Гурт спеціалізується на популярній музиці у стилі disco, samba, rok’n’roll, soul, funk, soft-rock reggae. У їхньому виконанні лунатимуть давно відомі хіти, зокрема такі, як «Aischa», «El Talisman», «I Will Survive», «It’s My Life», «Zadi», «Mambo № 5», «Pasadena», «She’s a Zadi», «Pretti Woman», «Sing it Back», «Susanna» та «Venaus».
Колектив «Mersedes Band», окрім клубу «Dakota», можна побачити на майданчиках таких київських заладів, як «Пивна Бочка» та «Дежавю».
Якщо ви полюбляєте відпочивати під джазові мотиви, то цей «вівторок» саме для вас».
Сказати, що, попри всю любов до будь-якого напряму в сучасній чи в музиці ретро, такі «вівторки» ображають національні почуття тих, до кого звернено запрошення, – буде надто м’яко. Адже ж можна було в українській газеті бодай транслітерувати і музичні терміни, і самі «хіти» та подати хоч у дужках назви виконуваних творів українською, адже в інформації – лише десяток-півтора слів з нашої мови. Решта – з чужого «репертуару».
Заразну шкірну хворобу людей і тварин лікують різними засобами, аж до карантинної ізоляції включно. Де той санітарний лікар, який вигоїть отаку мовну коросту на шпальтах рідних газет?

*  *  *

Якби зібрати водно всі гарні слова, мовлені про любов до України в часи незалежності, можна було б цілий палац із них звести. Але, як відомо, зі слів, не запліднених дією, нічого не збудуєш. Натомість ворожі сили словом і ділом невпинно руйнують цитаделі українського духу, української душі. Втім, такого плювка в обличчя вже за доби самостійності, якого дістали українці 27 жовтня 2007 року, історія наших національних принижень ще не знала. «Помаранчевий» «нашоукраїнець» Гурвіц дотримав слова і доклав усіх старань, аби того дня в місті Одесі відкрити пам’ятник україножерці, коронованій шльондрі Катерині ІІ, закамуфлювавши це україно­ненависницьке дійство під спорудження «пам’ятника засновникам міста».
Цю підлу акцію не чинили підпільно: громадськість знала про все заздалегідь. Процитуємо «Голос України» від 24. VII. 2007, уже сам заголовок якої свідчить про рівень патріотизму: «У підвалині пам’ятника – наша газета». У замітці повідомляється, що «в Одесі відбулася урочиста церемонія закладки пам’ятника засновникам міста. На місці, де стоятиме скульптурна композиція, центральною постаттю якої стане пам’ятник імператриці Катерині ІІ, встановили закладну скриньку. В ній міститься історична довідка про Одесу, рішення сесії міської ради, фотомакет проекту, карта міста, книги, газети, прапор Одеси і штандарт міського голови Едуарда Гурвіца.
Серед газет – і кілька номерів «Голосу України» з публікаціями про майбутній пам’ятник, який відтворюють на його історичному місці замість пам’ятника «Героям-потьомкінцям».
Що можна сказати про цю блюзнірську публікацію, витриману в мазохістсько-лакейському дусі, коли гноблений славить гнобителя? Парламентське видання ще й пишається тим, що воно долучилося до україноненависницької акції!
Викликає великий подив, що не пролунало владного голосу від керманичів держави проти цього гидкого будівництва. Але чому дивуватися: сатана тут править бал, і вшанування тієї, котра була, за словами Шевченка, «лютий ворог України, голодна вовчиця» – ще раз це підтверджує.
Дехто опонує заслугами цариці в розбудові імперії. Але нам болять Україна і рани, що їх заподіяла вінценосна губителька нашої долі. Погляньмо, як характеризує цю правительку-німкеню навіть таке запопадливе перед Росією видання, як УРЕ: «На Україні за К. ІІ було ліквідовано гетьманство (1764), зруйновано Запорізьку Січ (1775), на Слобідській (1765) і Лівобережній (1781) Україні знищено рештки політичної автономії та запроваджено загальнорос. систему управління (1783). Указом від 3(14). V. 1783 було юридично оформлено кріпосне право на Лівобережній та Слобідській Україні… На Україні за царювання К. ІІ спалахнули і були жорстоко придушені Коліївщина, Турбаїв­ське повстання 1789-93… К. ІІ підтримувала коаліцію реакційних європ. д-в у боротьбі проти Великої французької революції, жорстоко переслідувала О. М. Радищева, М. І. Новикова та ін. представників рос. передової думки».
Отож і виходить, що не тільки української влади у нас немає, а й самого народу, коли купка знахабнілих окупантів поводиться в Україні, наче у себе вдома, а мільйони терпляче зносять наругу над своєю історичною пам’яттю. Як з цієї нагоди не згадати гіркі, вистраждані слова Олександра Довженка, мовлені ним ще в 1942 році: «В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, ми народ безцвітний, наша немов один до одного непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і об’єктивно абсолютно не викликають до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо».
Боляче, але справедливо!
І де ж були, можна запитати, нащадки запорізького козацтва, коли чинилася новітня наруга? Як відомо, козацьких формувань нині розплодилося дуже багато, але радше їх можна звати кізяками,  а не козаками. Ось один чоловий українського козацтва порік: якби було менше протестів, то не було б ажіотажу довкола цього пам’ятника, ніхто його й не помітив би, а тепер, мовляв, туди організовують екскурсії, щоб подивитися на нього. І що треба навчати дітей справдешньої історії, щоб школярі, проходячи повз цей монумент, знали, ким була та насправді, кого там увічнено… Ви ще запропонували б відлити в бронзі Гітлера, щоб зміцнити історичну пам’ять у незрілих юних головах!
Лунають й інші голоси: ну що тут вдієш, такі речі, як спорудження пам’ятників, належать до компетенції місцевих громад. А що, коли громада – капуста головата, за влучним виразом нашого Кобзаря? Як-от і київська, котра звела на п’єдестал у столиці України злодюгу Паніковського? Кожен увічнює собі подібних?

До змісту журналу "Вітчизна" №1-2, 2008 р.