|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №1-2, 2008 р.
ЙОСИФ БРОДСЬКИЙ
У ПЕРЕКЛАДАХ ЮРІЯ БУРЯКА
Йосиф Олександрович Бродський народився 1940 року в Ленінграді (Санкт-Петербурзі, Росія). Вірші почав писати з шістнадцяти років. Анна Ахматова пророчила йому славну долю і важке життя. 1964 року проти поета було порушено кримінальну справу за звинуваченням у неробстві. Його було заарештовано й за вироком суду заслано на п’ять років до Архангельської області. Під тиском світової громадськості через півтора року, у 1965-му, йому було дозволено повернутися до Ленінграда, однак уже 1972 року компартійна влада СРСР змусила його емігрувати. Спочатку, за ізраїльською візою, до Відня. Згодом Й. Бродський переїздить до США. Пише вірші, прозу – російською та англійською, викладає в університеті. Стає однією з центральних фігур одразу двох культур – російської та американської.
1987 року Й. Бродський стає Нобелівським лауреатом у галузі літератури. 1992 року йому присвоєно звання поета-лауреата США.
Помер поет 1996 року в Нью-Йорку. Похований на цвинтарі острова Сан-Мікеле у Венеції.
Вперше я познайомився з поезією Й. Бродського на межі 1960 – 1970-х років завдяки другові – з юності і до сьогодні – Семенові Заславському, поетові і перекладачеві (він переклав російською Тіціана Табідзе і сонети Шекспіра, друкував їх у Пітері і Москві). Завдяки Семенові, який часто в ті далекі вже роки цитував опального тоді поета:
Это дочь и отец. Это дочь и отец.
Кто-то раньше – я знаю, я знаю… –
я гортав і заборонених самвидавівських Мандельштама та Бродського на квартирі Семенового приятеля, тепер уже майже забутого творця дніпропетровського самвидаву Ігоря Фоміна.
Згодом Семен нагадав мені й свою епіграму тих літ на Й. Бродського, написану під враженням особистого знайомства його з майбутнім Нобелівським лауреатом.
Бродський був людиною «з гумором» і, напевно б, не образився, якби прочитав сьогодні цей текст. Тому дозволю собі процитувати його:
Элиот, сними венок…
Он раздевался в комнате своей,
не глядя на припахивавший потом
ключ, подходящий к множеству дверей, –
ошеломленный первым оборотом.
И. Бродский
Он предавался мерзости своей,
в стихах безлюбых истекая потом,
российской музой мучимый еврей,
ушибленный к тому же Элиотом.
С. Заславский
Через тридцять з гаком років після мого першого знайомства з творами Бродського, під час підготовки до друку числа культурологічного полігуманітарного альманаху «Хроніка-2000», який я редагую з 1992 року, тематично означеного як «Санкт-Петербург і культура України», мені подарували збірку Й. Бродського «Конец прекрасной эпохи», видану в США, вочевидь, наприкінці 1970-х (без дати видання) й виразно перейняту мотивами занепаду Імперії.
І саме вірші з цієї збірки, де чути було «музику імперії», попри величезні наклади всього, що написав і наговорив Й. Бродський, усіх його книг, які на той час були вже доступні кожному, я пообіцяв перекласти українською своєму щедрому дарувальникові й учителю Ігорю Івановичу Вербі.
На жаль, я не встиг зробити цього за його життя. Дякую редакції «Вітчизни» за надану можливість спокутувати свою провину перед ним. Ця обіцянка набула для мене особливої значущості після того, як я надибав серед думок Бродського такий пасаж: «Поезія це не просто мистецтво в ряду інших мистецтв, це дещо більше. Якщо головною відмінністю людини від інших представників тваринного царства є мова, то поезія як найвища форма словесності являє собою нашу видову, антропологічну мету».
Ці слова утвердили мене в думці, що, по-перше, людина, яка вірить у це, є моїм, за великим рахунком, однодумцем, і, по-друге, що сумнозвісний вірш Йосифа Бродського «На независимость Украины» (1994) – збій у системі, «антропологічна» помилка, які, на жаль, трапляються з людьми, навіть великими.
Юрій БУРЯК
ЙОСИФ БРОДСЬКИЙ
КІНЕЦЬ
ПРЕКРАСНОЇ
ЕПОХИ
ВІРШІ 1964 – 1971*
***
Е. Р.
На берег повернулося Різдво
удруге, в безугавний рокіт Понту.
Зоря Царів горить з-над муру порту.
І не скажу: «Люблю усім єством,
без тебе – смерть», – оскільки я живу.
Як видно із паперу. Я існую;
ковтаю пиво, листям шарудю і
топчу траву.
Ось у кав’ярні, із якої ми,
як і годиться в щасті тимчасовім,
були в прийдешню викинуті повість,
як вибухом, під натиском зими
на Південь втікши, креслю пальцем штрих –
твоє лице на мармурі для бідних,
стрибають німфи оддалік, і видно
блиск голих ніг.
Боги, що (бура пляма все одно
символізує у вікні, боги, вас)
ви прагнули сказати особливе?
Прийдешнє вже настало, і воно
є майже стерпним; річ якась впаде,
скрипаль виходить, тиша не музичить,
і море зморшкуватіш, і обличчя.
А вітер де?
Колись воно, не ми, на жаль, не ми,
впаде на пірс, на місце променаду,
й під вигуки «не треба» з естакади
прокотиться валами над людьми
туди, де пила ти своє вино,
де сад, де ти просушувала блузку, –
столи змете, грядущому молюску
розчистить дно.
1971, Ялта
ЩОДО ВИХЛЮПУ МОЛОКА
І
1
Я злидар, до Різдва прийшов без грошей.
Роман мій не вийде зовсім, може.
Календар Москви на Коран вже схожий
Не можу піднятись й піти у гості
ні до приятеля, в котрого маленькі дітки,
ні в сімейний дім, ні тим більш до дівки.
Гроші потрібніші за візитки.
На стільці сиджу і трясусь од злості.
2
Ах, розпрокляте ремесло поета.
Телефон мовчить, отже, знов дієта.
В місцевкомі позичити? Де там!
Це все ’дно, що зайняти в баби.
Незалежність утратити значно гірше,
ніж просвистіти цноту. Втім же –
і думки про шлюб, ну, звичайно, тішать,
приємно усе ж вимовляти «час би».
3
За статус мій моя наречена
п’ятий рік ані руш за мене;
і де її носить доля хиренна!
Правди сам чорт із неї не виб’є.
«Не журись дарма, – каже, – зачекай-но.
Чуєш? Кохаймося! Одностайно?»
І це з її боку є дуже файно.
Та сама, вочевидь, вона там, де вип’є.
4
Я взагалі не йму віри всім своїм ближнім.
Зайвим шлунком кухню їхню принижую.
На довершення ще й докучаю – тішусь
роллю вакантною златоуста.
Вони вважають мене бандитом
і знущаються із мого апетиту.
Бо я не маю у них кредиту.
«Наливайте йому негусто!»
5
Я бачу в склі себе холостого.
Не втямлю факту, либонь, простого,
до тебе дожив як, Різдво Христове
Тисяча Дев’ятсот Шістдесят Сьоме.
Двадцять шість років самої тряски,
риття по кишенях і суддів таски,
науки в Закону шукати ласки,
і вдавати німого.
6
Скрізь життя іде як по маслу.
(Маю на увазі, звичайно, масу).
Маркс шукає виправдань. Та, за Марксом,
лезо до горла пора приставить.
Не знаю, на чию користь сальдо.
Моє ж бо існування є парадоксальним.
Так, я роблю із епохи сальто.
Прошу вибачення за жвавість!
7
Тобто, всі є підстави бути в спокої.
Ніхто уже не кричить «По конях!»
Дворян всіх виведено під корінь.
Ні тобі Пугача, ні Стеньки.
Взято Зимовий – так у байці.
Джугашвілі сьогодні – в консервній банці.
Гармата мовчки стоїть на півбаку.
В голові моїй – грошей дзенькіт.
8
Грошей схованки – в сейфах, банках,
в підлозі, в панчохах, у кроков балках,
у неспалимих касах, поштових бланках.
Наводняють собою Природу!
Шумлять пачки новеньких асигнацій,
як верховіття беріз, акацій.
Я весь в полоні галюцинацій.
Кисню, кисню охота!
9
Ніч у шурхоті снігопаду.
Бруківкою тихо шкребе лопата.
У вікні напроти горить лампада.
Я стирчу на стальній пружинці.
Бачу тільки лампаду. Зате ікони
я не бачу. Я іду до балкона.
Сніг кладе на дахи попону,
тож будинки всі – як чужинці.
ІІ
10
Рівність, це факт, виключає братство.
Брате, в цьому слід розібратись.
Рабство породжує завжди рабство.
Навіть внаслідок революцій.
Капіталіст розвів комуністів.
Комуністи наробили міністрів.
Ці ж останні – батьки морфіністів.
Почитайте, що пише Луцій.
11
Ех, не пливе до нас золота рибка.
Маркс в господарці не в’яже лика.
Труд – це не конче товар для ринку.
Пролетарям не робіть примочок.
Труд – це буття є мета і форма.
Гроші – ніби його платформа.
Що крім засобів є прокорму.
Розмотаймо клубочок.
12
Речі більшими є, ніж цедлик*.
Тепер економіка просто в центрі.
Нас бо єднає натомість церкви
і тлумачить наші учинки.
Власне, кожна є одиниця
за своєю суттю немов дівиця.
Штани, що туляться до спідниці.
Всі ми – чиїсь половинки.
13
Кульці явно прагнеться в лузу.
(Я, вірогідно, ґвалтую Музу).
Не Конкуренції, а Союзу
має належать прекрасне завтра.
(Аж ніяк я не пнусь в пророки.
Дуже ймовірно, що ці ось кроки
нам скоротять чекання строки:
«Рік залічимо за два»).
14
Час пробив і пора настала
для шлюбних уз Труда – Капіталу.
Блиск зневажуваного металу
(далі – вже на осіб дивіться)
приємніший за кишені рвані,
легший за чехарду тиранів,
кращий цивілізації наркоманів –
людності, виплеканої на шприцах.
15
Гріх первородства – не суть сирітства.
Прикро, та більшості ближчий підступ.
Легше не схожість знайти, а відступ:
«У Труда з Капіталом контакти де тут?».
Тьху-тьху, ми виросли не в Ісламі,
годі кохатися в пополамі.
Потяг статевий є й поміж нами.
Полюси бережуть планету.
16
Про шлюб замислюючись, як усякий,
не жду, зрозуміло, я чуда з раки.
В сім’ї є ями і є байраки.
Та єдиний тип власників – мам і таток –
витворює власність у насолоді.
Красти не треба їм у господі.
Бо так не відкриється шлях Господній.
Побережіть своїх немовляток!
17
Мені, як поету, все осоружне.
Більше: я знаю, що «коємуждо...»
Пишу і здригаюся: я порушник?
Невже я проти законної влади?
Час врятує, якщо неправі.
«Годі» – кину скандальній славі.
Від політики кепської й світ плюгавіший.
На це вже – немає ради!
18
Гроші є схожими на чесноти.
Не манна небесна – Аллах доводить, –
гроші тануть, як всі марноти,
незгірше чесного слова.
Їх нерозважливо позичають.
З нами в гріб вони не лягають.
Їх примножують, хто як знає,
наче в байках Крилова.
19
Задні думки мають часто фору.
Кожна душа переплюне гору.
Суспільству треба, коли те хворе,
пастора, а не науки.
Та, поки ніде не чути пророка,
пропоную – щоб в обійми пороку
нам не потрапити ще до строку –
займіть, либонь, чимось руки.
20
Не бентежусь, власне, чужим блаженством.
Це видається красивим жестом.
Тішусь внутрішнім обновленством:
ліра – ніч – оковита.
Не в лісу – в дерев я беру адресу.
Не маю загального інтересу.
Та швидкість внутрішнього прогресу
більша за швидкість світу.
21
Це є основа, либонь, земної
ізоляції. Дружба з тьмою
лиш місцевий явля собою
інтерес в наші дні. Довіку
ця властивість бо несумісна
із братерством, рівністю й, звісно,
із шляхетністю – як трутизна,
згубна у чоловіку.
22
Так, націлений лиш на поступ,
як Топтигін на воєводстві,
я оспівую працю просто.
Най же цей спосіб (труда, природно)
буде правильно зрозумілий,
кращих синів нажене суспільство,
світоч розуму буде цілий,
ощасливить кого завгодно.
23
Інакше – гору візьмуть телепати,
буддисти, спірити, препарати,
фрейдисти, неврологи, психопати.
Кайф, стан ейфорії,
диктувать нам буде свої закони.
Наркомани причеплять собі погони.
Шприц повісять замість ікони
Спасителя й Святої Марії.
24
Душу затягнуть макро-вуаллю.
Об’єднають нас суціль спіраллю.
В розетку встромлять з етил-мораллю.
Мову нам звільнять від глаголу.
Все – завдяки травичці веселій,
закружляємо в хмарках каруселлю.
Опускатимемось на землю
тільки виключно для уколу.
25
Я світ наш бачу в імлі прозорій,
під павутиною лабораторій.
А павутина від траєкторій
на стелю спада. Як бистро!
Це б’є неприємно у вічі.
Людство збільшується – невдовзі більшим стане втричі.
Біла раса втрача обличчя.
Неминучим є смертовбивство.
26
Нас або кольорові понищать,
Абo ми їх зашлемо ув інші
світи. Дорожчі – свої пивниці.
Та перше і друге – не Християнство.
Православні! Та це ж бо не діло.
Не дивіться отетеріло!!!
Так ми б зрадили Боже Тіло,
викорінюючи поганство.
27
Я не виховувався на софістах.
Є щось панянське у пацифістах.
Але чистих одсікти від нечистих –
не наше право, панове.
Я покликаюся на скрижалі.
Нас кольорові таки дістали.
Та не ми їх на світ пускали,
не нам брати й смерть на совість.
28
Слід усунути неподобства.
(Це все можна знайти у Гоббса).
На стільці сиджу і рахую до ста.
Чистка – бруднення процедура.
Як танці на надгробнім граніті.
Створити достаток в тісному світі –
ось де пo-християнськи. Видно,
в цьому й полягає Культура.
29
Нині прихильниками звороту
«Релігія – опіум для народу»
втямлено, що їм дали свободу –
сучасникам золотої днини.
В цім реєстрі (стилю пересторога)
свобода не вибрати – вельми вбога.
Звичайно той, хто плює на Бога,
плює насамперед на людину.
30
«Бога нема. Земля у звабах».
«Справді, не видно. Замкнусь на бабах».
Творець, що діє в таких масштабах,
робить занадто великі рейди
поміж об’єктами. Тож оте, що
там Його царствіє – це вже точно.
Воно від світу сього заочне.
Сядьте на свої табурети!
31
Темінь. Провулок. Мороз блокади.
Вздовж тротуарів лежать карпати.
Планети розгойдуються, немов лампади,
запалені Богом у небозводі
з благоговінням Його надвеликим
перед непізнаним нами ликом
(поезія доказам робить виклик),
як у гігантськім кіоті.
ІІІ
32
Новорічної ночі, як в караулі,
сяють вишикувані каструлі.
Я прикладаюся до мікстури.
Нерв розійшовся, як чорт в окропі.
Голова гаряча немов од грілки.
Тож пригадуй, скільки випив горілки,
вологодську сторожу, Хрести, Бутирки.
Не кричати ж, їй-право, «пробі».
33
На стільці сиджу в просторій квартирі.
Ніагара клекоче в пустім сортирі.
Почуваюсь мішенню в якомусь тирі,
нічуся від найменшого стуку.
Я замкнув парадне на засув, та
ніч в мене цілить рогами Овна,
мовби Амур із лука, мовби
Сталін в XVІІ-ий з’їзд із «тулки».
34
Я вмикаю газ, зігріваю кості.
На стільці сиджу і трясусь од злості.
Не бажаю я перли шукать в компості!
Я беру цю сміливість на себе!
Хай же вивчає цей гній, хто хоче.
Патріот, голуби, не криловський кочет.
Хай КДБ на співця не дрочить.
Дріб’язок, не бриньчи за крепом!
35
Я надихався срібла й харкаю міддю!
Мене ловлять багром й дірявою сіттю.
Я дражню гусей і йду до безсмертя,
дайте мені хоч лозину!
Я біснуюсь, як миша від не-безпеки!
Тож виносьте святих і портрет Генсека!
Розтинає повітря сокира зека!
У заметі полежу, ачей, остигну.
36
Аж ніяк не остигну! Взагалі забудьте!
Я переймаюся майже бунтом!
Не присягав я косому Будді,
за червінця піду й на зайця!
Хай закриється – де обценьки! –
Хліборізка, в такої неньки!
Злу непротивлення – витребеньки.
Це мені – як серпом по яйцях!
37
Як Аристотель з криниці денця,
не знаю, звідки що в світі береться.
Зло, щоб боротися з ним, дається,
не в коромислі ж його важить.
Усіх, хто тужить за індивідом,
хто заражений кон’юнктивітом, –
всіх до матері за алфавітом:
демократія в повнім ражі!
38
Я люблю широкі поля, луговини,
ріки, ставки і горбисті згини.
Добре все. Та лайно – мужчини.
В тілі, а духом кволі.
Справді я слушний закон накнокав.
Знов утирається ясний сокіл.
Козаки, поруште нарешті спокій!
Чи збабитеся в неволі?
39
Ноче, ти в мене сумна сьогодні.
Мчить на шпалерах колишня сотня.
Можна – в бордель, жде й середодня
нумізматка-звідниця ласа.
Ліньки відклеювати, метушитись.
Зостається тихо сидіти, поститись,
у вікно напроти хреститись,
допоки воно не згасло.
40
«Зелень літа, ех, радість лету!
Що шепоче кущ бересклета?
Порожнем пройтись без жилета!
Зелень ця не минеться.
Ходить дівчинка у віночку.
Ходить полем по барвіночку.
Ех, узяти б дівча за дочку.
В небі ластівка в’ється».
січень 1967
ЛИСТ ДО ГЕНЕРАЛА Z.
«Війна, Ваша Світлосте, це тільки гра.
Сьогодні – успіх, а завтра – діра...»
Пісня про облогу Ла-Рошелі
Генерале! Ці мапи – лайно. Я пас.
Північ зовсім не тут, а в Полярнім Крузі.
І Екватор ширший за ваш лампас.
Через те, що фронт, генерале, в русі.
А на відстанях цих будь-який наказ
перетворює рація в спів індусів.
Генерале! Не безлад, це вже – бардак.
Бездоріжжя не дасть підвести резерви
і змінити білизну: її наждак
дуже, знаєте, діє мені на нерви.
Бо ніколи донині, вважаю, так
ще не паскудивсь олтар Мінерви.
Генерале! Ми тут сидимо в багні
довго так, що й чирви король святкує,
і зозуля без голосу. Упаси,
втім, почути нам тут, як вона кукує.
Я вважаю, мовити слід «мерсі»,
що нас ворог не атакує.
Жерла наших гармат опустились вниз,
ядра розм’якли. Самі горністи,
сурми свої повиймали із
чохлів, найзапекліші онаністи,
драють їх цілодобово так,
що з сурем іде прицмак.
Офіцери знехтували статут –
в галіфе і кітелях різномастих
із солдатами службу в кущах несуть
й віддаються там пристрастям педерастів,
зашарілий, спускає рум’яний стяг
наш сержант-холостяк.
–––
Генерале! Я бився завжди і скрізь,
шанси мав хоч які, та не ліз у шанці.
Іншої я не шукав зорі –
тільки ту, що у вас на шапці,
а тепер я, забитий, сиджу в дірі:
без головки – як цвях у казці.
Генерале! На жаль, в нас життя – одне,
Замість спростовувати це, краще
чашу – до дна! Не обмине
чаша своя у цих скромних хащах:
певно, життя, не таке нудне,
щоб найгірше відкласти у довгий ящик.
Генерале! Є душі і є тіла.
Тільки душі – чужі злорадству,
і сюди нас, думаю, завела
не стратегія навіть, а спрага братства;
краще встрявати в чужі діла,
коли в своїх нам не розібратись.
Генерале! Тепер мене б’є мандраж.
Не збагну через що: від страху чи страму?
Від нестачі дам? Чи це просто – блаж?
Чи до лікарні йти, чи до храму.
Через те, напевно, що кухар ваш
де сіль й де цукор, убий, не тямить.
Генерале! Боюсь, це удар під дих.
Простір мститься за міць в рамені.
Наші списи – іржаві. Наявність їх
це ще не запорука мішені.
Та не зрушиться тінь наша далі нас
і в призахідний час.
–––
Генерале! Так, я не боягуз.
Вийміть досьє, напишіть заявки.
Я байдужий до кулі. Плюс
ні ворога не боюсь, ні ставки.
Хай мені приліплять бубновий туз
поміж лопаток – прошу відставки!
А помирати за королів,
двох чи там трьох, аж ніяк не хочу,
в очі не бачу їх взагалі
(справа не в шорах, а в шторах, схоже).
Втім, і життя за них – теж облом.
Зло, подвоєне злом.
Генерале! Світ остогид. Мені
збридивсь хрестовий похід. Я знудивсь
виглядом у моїм вікні
гір, перелісь і річок зусюди.
Зле, як зовні тобі ясні
життя закони, а серце – в путах.
Генерале! Не думаю, що, ряди
ваші покинувши, їх послаблю.
Це невелика біда: один –
я не соліст, та чужий ансамблю.
Годі! Виймаю мундштук з дуди,
форму палю і ламаю шаблю!
–––
Птиць не побачиш, та чути спів,
снайпер, в якого духовна спрага,
чи то наказ, чи листа з домів
двічі на гілці чита, салага,
й від нудьги встромляє художник наш
пензля у патронташ.
Генерале! Так, Час поцінує вас,
ваші Канни, флеші, каре, когорти
в академіях вкинуть когось в екстаз;
ваші баталії і натюрморти
стануть служити прозрінню мас,
благу світогляду їх і аорти.
Генерале! Скажу вам, що ви – скрижаль,
каріатида чи лев при вході
біля під’їзду. Бо вас, на жаль,
як і останніх, нема в природі.
Вас не вбито й не бито – жах,
просто, напевно, нема в колоді.
Генерале! Мене хай карає суд!
Справу мою запускайте в діло:
в підсумку сума страждань – абсурд;
хай же абсурд володіє тілом!
Нехай судину його трясуть
чорну, тло ж нехай буде білим.
Генерале! Ще вам скажу одне:
«генерал» для рими я взяв до слова
«помирав» – що сталось зі мною, не
відсіяв Бог од зерна полову
ще до кінця, і від цього дня
їй підсоблять – брехня.
–––
На пустирі, де вночі горять
два ліхтарі, де гнилі вагони,
наполовину з плечей вбрання
блазенське скинувши і погони,
я застигаю там, де броня
камери Лейц чи очей Горгони.
Ніч. Всі думки мої – тій, одній,
з профілем ніжним і серця птахом.
Те, що буяє в цей час в мені.
Нижче за небо, та вище даху.
Те, що буяє в мені в цей час,
не ображає вас.
–––
Генерале! Тінь ви, тому й моя
мова, як завжди, тепер до пустки,
межі чиї – то пуста земля,
межі пустелі, якої просто
мапи не знають, що ви і я
мали можливість бачити вдосталь.
Генерале! Якщо таки не мана
ви, тоді, значить, пустеля бачить
певну оазу в собі, й вона
вершника вабить, а вершник, значить,
я; я пришпорюю скакуна;
кінь, генерале, все ’дно не скаче.
Генерале! Я скрізь воював як лев,
і на знамені лишаю пляму.
Генерале! І картковий дім – не зле.
Я пишу вам рапорт і підношу флягу.
Всім, хто пройшов крізь великий блеф,
клаптик паперу вгамує спрагу.
1968
КІНЕЦЬ ПРЕКРАСНОЇ ЕПОХИ
Через те, що мистецтво Поезії – явлення слів,
я – один із глухих, облисілих, похмурих послів
з другосортної, так, що з Цією змагалась, держави, –
не ґвалтуючи мозку, тримаючи зовнішній лоск,
сам собі за прислугу, вдягаюсь і сходжу в кіоск
по вечірню потраву.
Вітер листя жене. Ламп старих вже притлумлений шал
в цих понурих краях, чий епіграф – звитяга дзеркал,
за сприяння калюж може стати ефектом достатку.
Навіть злодій, що вкрав помаранч, амальгаму шкребе.
Втім, чуття, із яким споглядаєш себе, –
не спадає на гадку.
В цих понурих краях до зими все доточено: сни,
пальта, мури в’язниць і вбрання молодих – білини
снігової, напої, секунди і стрілки.
Горобців камізельки і бруд за рахунком лугів;
пуританські канони. Білизна. В руках скрипалів –
ніби з дерева грілки.
Знерухомілий край. Уяви лиш об’єм валовий
чавуну і свинцю, обалділий, лишень уяви, –
давню владу згадаєш, її канчуки і багнети.
Та сідають орли, як магніт, на залізнім ходу.
На гайках і болтах бо тримаються тут
і ажурні тонети.
Тільки риби в морях знають ціну свободі, та їх
німота спонукає нас ніби творити свої
етикетки і каси. І простір стирчить прейскурантом.
Час бо створено смертю. З потреби в тілах і речах
він властивості їхні шукає в сирих овочах.
Кочет слуха куранти.
Жити в час перемог і піднесеним бути тобі,
як не прагнеш, а важко. Під сукнями ніжних кобіт
бачиш те, що шукав, а не інші якісь позитиви.
І не те, щоби ти Лобачевським вивчаєш той кут,
та розсунутий світ має звузитись конче, і тут –
тут кінець перспективи.
Чи на мапі Європи поставила влада хрести,
чи п’ятірка з шести, що лишаються в світі, частин,
є занадто далека. Чи добра якась чарівниця
наді мною ворожить, а я в неокупнім боргу.
Сам собі наливаю кагор – не гукати ж слугу –
і чешу свою кицю...
Чи то кулю у скроню, чи в місце помилки перстом,
а чи, мо’, дременути по морю новітнім Христом.
Та і як же не сплутаєш сп’яну, хмільний од морозу,
з кораблем паровоз – все одно не пройме тебе стид:
як вода від човна, так і рейки не втримають слід
від коліс паровоза...
Що в газетах друкують у розділі «Наші суди»?
Вирок здійснено. Кинувши погляд сюди,
обиватель уздрить в окуляр в олов’яній оправі,
як один чоловік долілиць попід муром поник,
та не спить. Гидувати бо кумполом сни
продірявленим вправі.
Пильність нашого часу корінням вплітається в ті
ночі й дні, що нездатні у повній своїй сліпоті
відрізняти пропащих від тих, котрі можуть пропасти.
Адже далі, ніж смерть, білоока не дивиться чудь.
Тільки жаль тарілок, бо нема з ким стола крутонуть –
все на Рюрика скласти.
Пильність наших часів – це є пильність до мертвих речей.
Не по древу умом розтікатись належить, ачей,
а плювком по стіні. І не князя будить – динозавра.
На останній рядок, ех, не вирвати в птаха пера.
Голові безневинній чекати сокири пора
та зеленого лавра.
грудень 1969
POST AETATEM NOSTRA*
А. Я. Сергеєву
І
«Імперія – для дурнів рай земний».
Немає руху, але є чекання
приїзду Імператора. Юрба
тіснить легіонерів – співи, крики;
та паланкін закрито. Сам об’єкт
любові тне зневагою цікавість.
В пустій кав’ярні за палацом сів
бродяга-грек з зарослим інвалідом
пограти в доміно. Кругом лежить
плямиста покидь вуличного світла,
тріумфування відгомін спроквола
фіранки торгає. Програвши, грек
рахує драхми; переможець просить
круте яйце й до нього пучку солі.
Відкупник у просторій спальні, дід,
говорить стиха молодій гетері,
що бачив Імператора. Гетера
не вірить і регоче. Це такі
у них прелюди до любовних ігор.
II
Палац
Тут вирізьблені в мармурі сатир
і німфа, вглиб задивлені басейну,
чия проверхня в пелюстках троянд.
Намісник же, босоніж, власноручно
кривавить фейс місцевому царку
за трьох голубок, вчаділих у тісті
(в мить розбирання пирога злетіли,
але одразу й гепнулись на стіл).
Зіпсовано і свято, і кар’єру.
І мовчки плазом крутиться на мокрій
підлозі цар під жилавим коліном
Намісника. Духмяністю троянд
зір туманить. А слугам те байдуже –
зрять перед себе поглядами статуй.
Та в камені немає відбиття.
Непевним світлом сяє молодик,
скоцюрблений під комином із кухні
палацу грек, обнявши кішку, стежить,
як два раби виносять із дверей
труп кухаря, загорнутий в рогожу,
й поволі сходять з кручі до ріки.
Рінь шарудить.
Котячу пащу пнеться
затиснути людина на даху.
ІІІ
Покинутий хлопчиськом злий голяр
вдивляється у дзеркало – можливо,
сумуючи за ним й забувши геть
за голову намилену клієнта.
«Напевно, не повернеться вже хлопчик».
А поміж тим клієнт уже дрімає
і бачить дивні, суто грецькі, сни:
боги в них, кифареди, боротьба
в гимнасіях, де гострий запах поту
лоскоче ніздрі.
Та зі стелі враз
велика муха, коло описавши,
сіда на щоку, крейдяну від мила,
заснулого і, заблукавши в піні,
бідаха, мов пельтасти Ксенофонта
в снігах вірменських, ледве-ледь повзе
крізь урвища, відроги і провалля
аж до вершини й, проминувши рот,
збирається зійти на кінчик носа.
Грек відкриває чорне око – і
вмить муха, з жаху виючи, злітає.
IV
Суха післясвяткова ніч довкруг.
Мов кінська морда, прапор в підворітті
жує повітря й цмока. Лабіринт
безлюдних вулиць в сяйві місяцевім:
чудовисько, напевно, міцно спить.
Чим далі від палацу – менше статуй,
калюж. А ліплення щеза з фасадів,
і двері, що виходять на балкон,
скрізь позачинювані. Певно, й тут
у ніч глуху рятують тільки стіни.
Цілком зловісний власних кроків звук
і в той же час беззахисний; в повітрі
вже запах риби точиться: хати
зникають.
Лише місячна дорога
струмує далі. Враз фелюга чорна
її перетинає, мовби кішка,
і розчиняється у пітьмі – знак,
що далі, власне, рухатись не варто.
V
В розклеєнім на вуличних щитах
«Посланні до володарів» відомий,
тутешній знаний кифаред, зело
обурений, сміливо закликає
з трибуни – Імператора зніміть
(в наступному рядку) із мідних грошей.
Юрба жестикулює. Парубки,
діди сивезні, у соку мужчини
й на грамоті обізнані гетери
одноголосно запевняють, що
«такого в нас ще не було», водночас
говорять без уточнення – чого
«такого»: лицарства а чи холуйства.
Поезія, напевно, поляга
в розмитості й непевності означень.
Сей неймовірно синій горизонт.
Прибою шурхіт. На весь зріст простягшись,
мов ящірка, на камені сухім
й гарячім, зовсім голий чоловік
горішки крадені мигдалю лущить.
Двоє навзаєм скованих рабів,
надумавши скупатись, видно, рам’я
допомагають зняти, сміючись,
один із одного.
Нестерпна спека;
й новими Діоскурами* з двох драхм
відбитки срібні зблиснули – це очі,
що грек їх закотив, коли підводивсь.
VI
Акустика чудова! Будівничий
не марно вошей стільки годував
на Лемносі**. Акустика чудова.
День також дивовижний. Ген юрба,
що відлилась у форму стадіону,
застигши й зачаївши подих, слуха
ту лайку, один одного бійці
якою обкладають на арені,
щоб, розпалившись, вийняти мечі.
Мета змагання зовсім не в убивстві,
а в справедливій і логічній смерті.
Законам драми надається спорт.
Акустика чудова. На трибунах
самі мужчини. Сонце золотить
кудлатих левів в урядовій ложі.
Весь стадіон – одне велике вухо.
«Ти падло!» – «Сам ти падло!» – «Гній і падло!»
І тут Намісник, що обличчям схожий
на гнійне вим’я, радісно регоче.
VII
Вежа
Опівдні холод.
Залізний шпиль, що загубився ген
у хмарах десь – муніципальна вежа –
в один й той самий час являє з себе
громовідвід, маяк і чільне місце,
де підіймається державний прапор.
Всередині ж розміщено в’язницю.
Колись підрахували, що зазвичай
в сатрапіях, іще за фараонів,
у мусульман, в епоху християнства –
ув’язнено чи страчено на смерть
населення бувало з шість відсотків.
І через те тому сто років ще
дід нинішнього кесаря задумав
реформу правосуддя. Скасував-
ши звичай аморальний – смертну кару,
він в спосіб особливого закону
ті шість відсотків скоротив до двох,
що мали у тюрмі сидіти, звісно,
довічно. І байдуже, чи скоїв ти
сей злочин, а чи зовсім – безневинний;
закон, по суті справи, як пода-
ток. Це тоді цю Вежу й спорудили.
Сліпучий блиск хромованої сталі.
На сорок третім поверсі пастух
лице просунув крізь ілюмінатор
й свою усмішку посилає вниз
собаці, що навідався до нього.
VIII
Фонтан, який зображує дельфіна
у морі вільному, цілком сухий.
Це й зрозуміло: риба мармурова
спроможна обійтися й без води,
як та – без риби, форми кам’яної.
Судом третейським справджено вердикт.
Сим вирокам бо притаманна сухість.
Де білі колонади звів палац,
на мармурових сходах – купка смаглих
вождів, котрі в пістрявих балахонах
так вижидально ждуть свого царя,
як на церату кинутий букет –
з водою на столі скляної вази.
Виходить цар. Вожді усі встають
і потрясають списами. За сміхом –
обійми, поцілунки. Цар ледь-ледь
збентежений, але смаглява шкіра
зручніша тим, що не рябить синцями.
Бродяга-грек гукає малюка.
«Про що вони торочать?» – «Хто, оці ось?»
«Еге». – «Йому всі дякують». – «За що?»
Хлопчисько зводить чистий погляд свій:
«Знов за нові закони проти бідних».
IX
Звіринець
Чавунні ґрати, за якими лев,
від плебсу відмежований, з металу
виткого плутанину джунглів творять.
Мох. Краплі металевої роси.
Ліана обплітає хтиво лотос.
Природу імітовано – любов
та, на яку лише людина здатна,
котрій не все одно, де заблука-
ти: у хащах чи
в пустелі.
Імператор
Атлет-легіонер, блискучий панцер,
на чатах він під білими дверима,
з-поза яких доноситься дзюрчання,
з вікна він позирає на жінок,
що мимо йдуть. Стовбичачи отак,
себе на думці ловить, що не різні
красуні йдуть повз нього унизу,
а лиш одна – туди й сюди – та ж сама.
І золота велика буква М,
що прикрашає двері тут, по суті,
всього лише велика – не зрівнять
її з могутньою тією, від напруги
багровою, що за дверима в воду
проточну дивиться, схилившись, щоб
відбиток свій розгледіти в деталях.
Кінець-кінцем, проточна ця вода
за скульпторів не гірша анітрохи,
що творивом тим царство наводнили.
Прозорий струмінь тихо дзюркотить.
Як велет, перекинутий Верзувій*
із виверженням бариться, схилившись.
Все взагалі тепер іде зі скрипом.
Імперія подібна до триреми
в каналі, для триреми завузькому.
Б’ють веслами гребці по суходолу
і камінюччям обдирає борт.
Ні, не скажу, щоб ми навік застрягли!
Є рух, він є, і рухання триває.
Ми все ж таки пливемо. Й нас ніхто
не обганяє. Та, на жаль, як мало
це схоже на колишню нашу швидкість!
І як тут не зітхнеш по тих часах,
коли все йшло доволі гладко.
Гладко.
XI
Світильник гасне, кволо ґніт чадить
вже в темряві. Тонюсінький струмочок
тече до стелі, білістю яка
в суцільній пітьмі першої хвилини
до будь-якої здатна форми світла.
Хоч кіптяви.
А за вікном всю ніч
в неполотім саду шумить важуча
азійська злива. Розум, втім, сухий.
Такий сухий, що, бувши у полоні
вогню блідо-холодного обіймів,
бистріш спалахуєш ти, аркуш ніж
паперу чи там хмиз торішній.
Та щодо стелі – спалах їй байдужий.
Без кіптяви, без попелу, себе
звільнивши гейби, чоловік виходить
у темінь вільгу і бреде до хвіртки.
Але сріблястий голосок дрімлюги
велить йому вернутись.
Під дощем
він, підкорившись, знову йде до кухні
і, знявши пояс, висипає на
стіл залізний останні драхми.
Затим виходить.
Пташка не кричить.
XII
Збираючись кордон здолати, грек
дістав місткого лантуха і після
в кварталах біля ринку відловив
дванадцять рівно кішок (найчорніших)
і з вантажем, що шкрябався і нявкав,
вночі прибув у прикордонний ліс.
І місяць сяяв, як завжди він сяє
у липні. Пси сторожові на варті
звичайно заливали межигір’я
тужливим валуванням: перестали
в мішку сваритися кішки
й занишкли.
І грек промовив стиха: «В добрий час.
Афіно, не залиш мене. Іди
переді мною», – і додав про себе:
«Шість кішок залишаю по сей бік
кордону. Так я вирішив. Не більше».
Собака не залізе на сосну.
Що ж до солдатів – хлопці забобонні.
Все вийшло якнайкраще. Місяць плив,
собаки, кішки, забобони, сосни –
весь механізм спрацьовував. Зусилля –
і перевал. Та в мить, коли уже
одна нога була в державі іншій,
він осягнув, що втрачено було:
враз обернувшись, він побачив море.
Воно лежало віддалік, внизу.
Людина, на відміну від тварин,
спроможна залишати те, що любить
(щоб до тварин подібною не бути).
Але виказують, як слина у собак,
її тваринячу природу сльози:
«О Талпато!..»*
Та в цьому кепськім світі
не слід стовбичити на видноті,
на перевалі, в сяйві місяцевім,
якщо мішенню сам себе не ставиш.
Завдавши ношу, рушив грек униз,
вглиб континенту; і вставав назустріч
сосновий гребінь замість горизонту.
1970
***
Знов надворі зима. На кордонах – затишшя. Вві сні –
переповненість чимось заміжнім, в’язким обважнінням,
і згори праотець стежить зірко за блиском блешні,
яка марно святкує звитягу над щучим велінням.
Вдар об землю хвостом, і в морозній грудневій імлі
ти побачиш, опріч неприкритого власного страму, –
то півмісяць пливе в запорошеній шибі на склі
над хрестами Москви, як лиха перемога Ісламу.
Куполів, як голів, та й шпилів – наче задраних ніг.
Як за смертним порогом, де зустріч навзаєм призначим,
де до біса кумирень, градирень, жертовників, кірх,
синагог, де і ти – зі своїм мінаретом стоячим.
Не купись на басах, не зірвись на глухій фістулі.
Як не владу лиху, то самих ми себе переборем.
Тож застібуй пащеку ікласту. Коли ж бо лежать на столі,
то хіба не все ’дно, чи гаком помилитись, чи морем.
1967–1970
*Знак ціни (розм.)
* Діоскури – Кастор і Поллукс (Кастор і Полідевк), у грецькій міфології символ нерозривної дружби. Їхнє зображення містилося на грецьких монетах. Греки класичного періоду вважали богохульством карбуваити зображення правителів; зображувалися тільки боги або їхні символи: також мифологічні персонажі.
** Лемнос – острів в Егейському морі, є й був місцем заслання.
*Перекладено за виданням: Ардис/ Анн Арбор (без року видання).
• Талпата – море (грецьк.).
 |
|
 |
 |
 |