|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №1-2, 2007 р.
Наталя ВОЛОШКО
Щастя – у піжмурки
***
Розфарбовує тінь пастелей
згорток вечора із фланелю...
Літо бабине сліз не виплаче. Нишком
ниткою срібною
витече
в темну прочерть ночей пустирища, нульовим паралелем...
За Грінвічем?
Винограду розіпнуті вени нетутешніми бродять винами,
І античні вітри арбітрами захищають нас: більш не винні ми
і отари стожар за ватрами випадають космічними
скриптами
Ти вгадав мене тут. Спасаючись, укривались горішніми
скиртами...
Ніч – як поміч! Як світч. Мов з немочі необачністю довго
бігтиме.
Зачинила за нами двері неминучість густими віттями.
Стерто стіни сторіч. Умовности. І відкинуто всі апокрифи!
Стеаринових зір на покуті плаче витерта суть ієрогліфів..
...Розриває Шекспір напуттями. І скоритись, щоб не забутися
Всоте мучиться нами...
... бути? А ми – бавимось!
Щоб – відбутися!
***
Тобі не до серця Венеція... Та й взагалі не подобається
Італія!
Ці місточки з модрини... Спекотний докучливий
дух...
Ти казав, тут залишиться жити надалі
ну хіба лиш відчайний із відчайдух...
Може бути. Не знаю... Пахло звечора вереснем,
що роздмухував перші зимові сни.
І когось в очереті настійливо кликав селезень,
поділивши світ надвоє: на пів-осени й пів-зими...
Вітер збурював зорі – й вони світлячками прощались –
зорепад надто щедрим був. Надто вже був рясним...
Не писалось. Не мріялось. Голосно так мовчалось.
Як просилось пробачення. До весни.
Пригнітила лампадку – вогонь скавулінням непевності
невигойність ночей чи роз’ятрював. А чи склив.
Той сакральний вогонь обіцяв стати полум’ям ревнощів,
щоб остуджені ночі нарешті зігрітись могли...
...Ніби стукає хто... Може, вітер вривається болісно? –
тут, в Італії, стільки їх – заволок від шалених вітрів!
Але хто промовляє в цю мить челентанівським голосом
і сміється волошками з-під навмисне насуплених брів?
Світ – у піжмурки гра. В ці одвічні дорослі схованки!..
Віднайтися у світі – не кожному... І не завжди...
...Ти – обранцем стояв. Зупинивши досвітню гойдалку!
Навіть вітер затих із єдино-благальним: «зажди!»
Знаєш – просто промовив: «до біса святенні реалії!
Я на сонце ішов. На буяння розквітлих ромен».
Раптом стишився: – «Я зрозумів, чом обожнюю справді Італію...
В ній – багацько від тебе! Від тепла –
до співзвуччя імен!»
***
Зіп’ю цей дощ очима!
Ввесь – до дна!
Зіп’ю це небо,
що скородить серце.
І нитки ревнощів
байдужим веретенцем
зітчуть мені човна
що без весельця,
в якому й
човнуватиму
одна!
Серпнева зима
Зима така жагуча – аж нестерпна!
Така лиш раз бува... Хіба що в серпні.
В огні душа рве пута снігові,
а у степах – ромашок сивовій.
Твій погляд – як застуда! Як ломаччя!
Чужий, як біс.
Всевидюще-незрячий...
Я кидаюсь совою по слова –
немає слів! Завія все хова!...
Лиш тятива у поглядах жебрачих...
...стоїть
зима –
серпнева –
мовчки
плаче...
***
Між стихій і полум’я, і повіддя
все шукаю істини межу...
Я згораю сотні раз на сповіді,
п’ю самотньо гіркоти іржу...
Серед того божевілля й набожу
оболоки розколов Перун...
... І люблю сильніше, ніж ненавиджу.
Ніби в борг беру!
***
Плавнями,
пам’яттю –
бродом і вплав...
Спомин виплескує
плеса заплав...
Плескотом часу –
віки за плече.
Плетиво долі
повільно тече.
Щастя у піжмурки
грається знову,
ніби хто викрав
щасливу підкову...
Й боляче думати:
Піс-
ля-
мо-
ва...
***
...волосінь бабиного літа
прив’язала
осінь до літа...
А мене
заснувала ниткою пам’яти.
Поклала на плечі
коромисло
з цебрами спомину днесь.
І –
полинула десь...
Несу обережно їх до обійстя,
щоб не розхлюпать
дитинства.
...Сновида – осінь.
І літо босе.
А роки –
з дерева
абрикоси.
***
У березільний вечір,
надтріснутий
спалахом блискавиці,
перекреслений
бузковою галузиною,
надщерблений
опрісником місяця,
перехрещений
безвідмовними поглядами,
благаю:
промовчи
мені
казку...
***
...дроти,
пришпилені до неба ластівками,
несли самотність на безкрилих крилах..
Себе, мов ковдрою, думками вкрила.
Як сирота,
за мною бігла кривда.
І я б спіткнулась
об поріг невідань,
коли б не рим
сади
Семіраміди...
***
...толоку
теплих днів
стерто на потерть!
І стоїмо
на порозі
осінньої паперті
аби
ще вимолити
цвіту
папороті...
 |
|
 |
 |
 |