Літературно-художній
та громадсько-політичний журнал письменників України
ВIТЧИЗНА
Головна сторінка
Редакція
Контакт
Гостьова книга
 
Стежки

Бібліотека сайту "Українське життя в Севастополі"

Бібліотека світової літератури - оригінали та переклади

"Поетика"

журнал "Вітчизна" №1-2, 2007 р.

ЗЕНІТКА

Володимир СУБОТА
ЗОЛОТА ДІВКА

Ми не арабські шейхи, і нам витівок мільйонерів не зрозуміти.
Якось стукнуло у голову молодшому султанові, троноспадкоємцю Абу-аз-Срані помандрувати світом. І не великим Китаєм чи контрастною Америкою, а країнами СНД. І почати захотів з України. Згодьтесь, хіба не мішком з ізюмом прибитий!
У Борисполі біля трапу його приватного «Боїнга» представницького класу почет султана зустрічало все їхнє посольство і половина нашого МЗС. Наш міністр хотів усіх чиновників вивезти туди з прапорцями, так автобусів не вистачило.
– Не хочу в «Прем’єр-Палас». Хочу у Костогризівку, – мовив владика.
Це ж треба було тицьнути пальцем у карту України і потрапити на Богом забуте село. Заперечити Його Світлості ніхто, звісно, не наважився. Оточення принишкло і закивало головами, як верблюди. Костогризівка так Костогризівка. Кортеж із тридцяти авто в супроводі машин ДАІ рвонув з місця, не звертаючи уваги на пішоходів і верткі «Жигулі».
Навіть польовою дорогою, якою возять буряки та кукурудзу, шкварили 200. У село влетіли на годину раніше піднятого пилу.
– Ну, й що ви тут хочете побачити? – витираючи обличчя, невдоволено поцікавився наш посланник 2-го класу.
Абу-аз-Срані вдихнув на повні груди українське степове повітря і щось залопотів про аналогію піску, доріг і бедуїнів. Наш посланник 2-го класу спробував заперечити, що у навколишніх хатах живуть не бедуїни, а українці. Та намісник Аллаха не став слухати, а відштовхнув вірнопідданих і посунув розстеленим персидським килимом до гурту жінок.
Тлумач прилип до вуха султана, два служки ззаду активно працювали віялами. Чарівна врода одної з селянок, видко, полонила чужинця. Той наїжачився, мов березневий кіт. Оскільки там, у себе, він звик брати все, що впало в око, то й тут вирішив чинити аналогічно. Схопив дівчину за руку і потяг до авто, ніби середньовічний дикун.
Високий ранг гостя не зупинив односельчанок.
– Ти куди ото, придурку, тягнеш нашу Галю?
Вони вчепилися в бороду Абу-аз-Срані так, що посланник 2-го класу не на жарт перелякався можливої третьої світової війни.
А тут саме проїздив мимо на комбайні батько Галі. Звісно, закипіла селянська кров: серед білого дня якийсь араб цупить його єдину кровиночку. Уже був замахнувся монтировкою – охоронці втримали від самосуду.
Сонцесяйний щось забелькотів. Перекладач умить пояснив:
– Султан хоче взяти своєю сто першою дружиною оцю красуню.
– Якою, якою дружиною хотів він мати мою Галю?– перепитав комбайнер.
– Сто першою, перепрошую… І ще мій повелитель каже, що ладен відвалити за вашу доньку стільки золота, скільки вона важить…
– Скільки, скільки?
– Ну, стільки затягне. Золото найвищого ґатунку – 999-ої проби.
– Подумати можна?
– Аякже. Ось моя візитівка. На роздуми місяць. Потім телефонуйте.
Почет бігом у автомобілі і гайда далі. Тільки курява здійнялася.
– Правильно, Петре! По-батьківськи вчинив.
– Треба дівчину запитати, чи згодна.
– Гей, зять за віком старший тебе, Петре. Язик не повернеться його сином назвати.
– Варто добре подумати над наслідками такого шлюбу, – гомоніли сельчани.
Галин батько кинув цигарку, сплюнув крізь зуби.
– А що думати?! Думати тут нічого. Треба дівку терміново відгодовувати.

До змісту журналу "Вітчизна" №1-2, 2007 р.