|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №1-2, 2007 р.
ЗЕНІТКА
Михайло Прудник
БІЛЯ КЛАДКИ
Навесні знесло водою кладку через потічок, і тепер Мирославові Петровичу
Кудиченку і всім, хто живе на Качиному кутку, довелося і на роботу, і
до школи, і в магазин ходити через греблю. Влітку, коли сухо було, то
якось на це дуже уваги ніхто й не звертав. Ну, звичайно, спочатку трохи
пообурювалися, що кладки немає. Пішли до голови сільради. А той тільки
руками розвів:
– Нічого не поробиш – стихія.
– Так, може, треба нову…
– Проти нової – влада заперечувати не буде. Але в сільради на це грошей
ніц немає. Самі другий місяць сидимо без зарплати.
– Ну, ми теж не Рокфелери, – обурилися мешканці Качиного кутка. – Самі
кладку будувати не будемо…
По тому і розійшлися.
А оце восени, коли греблю розквасило і вечоріти стало рано, Мирослав Петрович
повертався додому і розмірковував: «За що ж боролися, коли кладки нема?
У сільраді й на іржавий гвіздок не стягнуться. В районі, кажуть, тепер
дво-владдя. Одного голову держадміністрації призначили згори, а другого
поновила прокуратура. В області теж майже щокварталу міняється начальство.
Треба звернутися до нашого депутата, котрий, кажуть, собі такий особняк
у Києві на Печерську відгрохав, що навіть з Броварів видно. Може, від
того будівництва залишилося пару дощок на нашу кладку…» Того ж вечора
й написав Мирослав Петрович листа у стольний град. Своєму обранцеві…
Коли помічник депутата показав йому листа про кладку, того аж затіпало:
– Неподобство! Та коли ж влада почне дбати про народ?! Кладку не може
покласти! До Європи – без кладки?!! Ану підготуйте мій депутатський запит
на ім’я Президента!
– То дуже високо, – спробував охолодити його помічник.
– Тоді… той… на ім’я віце-прем’єра!
А через кілька днів спікер парламенту під час прямої трансляції на всю
країну серед запитів: про пацюків, які під час сторожування згризли у
якогось там охоронця майже нові чоботи, а керівництво не хоче виплачувати
компенсацію за завдану шкоду; про нащадків Кайдашів, що знову посварилися
через грушу; про знущання місцевої влади над вчителями і лікарями, котрим
вона погрожує виплатити заробітну плату на три роки наперед, – зачитав
і депутатський запит про те, що до Качиного кутка немає кладки…
І, може, так і не було б до того кутка кладки й до сьогодні. Але якраз
почалася виборча кампанія. Уже наступного дня в селі були представники
однієї партії:
– Шановні, немає проблем! Що ж ви раніше мовчали? Буде вам кладка… Тільки
ви ж за нашу партію того… дружно проголосуйте…
– Та проголосуємо, – пообіцяв за всіх Мирослав Петрович.
І вже під вечір мешканці Качиного кутка бігали новою кладкою. Та недовго
бігали. На ранок пригуркотіла машина з дошками і представниками іншої
партії:
– Хто це вам таку кладку зробив? – презирливо оглянули вони новозбудований
«об’єкт».
– Учора одна партія! – знову за всіх відповів Мирослав Петрович і сказав,
як та партія називається.
– Та хіба це кладка? Халтура це, а не кладка. Дошки нестругані. Стовпці
соснові. Ще, мабуть, і хитається?
Здоровані злізли з машини, трохи похитали кладку, і та завалилася. Хоча,
чесно кажучи, вони могли завалити з таким успіхом і міст Патона.
– Отака та партія в усьому! – загигикали здоровані. – Ось ми вам кладку
зробимо!!! Тільки ви ж той… за нашу могутню силу на наступних виборах…
– Проголосуємо! – пообіцяв Мирослав Петрович.
А третього дня приїхала делегація ще двох партій. Вони здибалися на кладці.
В результаті бурхливих переговорів і боїв місцевого значення кладку було
поруйновано.
– Ми ще сюди повернемося! – погрожуючи один одному кулаками, роз’жджалися
увечері партійці.
Коли четвертого дня приїхали представники партіії, про яку ніхто і сном-духом
не чув, жителі Качиного кутка дружно сказали:
– Ні! Розвертайте, хлопці, голоблі. Займіться серйознішим ділом. А кладку
ми якось і самі зробимо.
І зробили.
Самі.
Чим поставили у незручне становище всі політичні сили.
Біля кладки не знайшли спільної мови… А обіцяють широку дорогу...
 |
|
 |
 |
 |