|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №1-2, 2007 р.
Наталка ПОКЛАД
РУБІКОН
Ексклюзив
Звідки і куди? І хто ми? Хто ми?
Із яких верхів’їв-повелінь?..
Мій народ – великий невідомий,
сили молодої клекотінь.
Він ще прорече своє наймення,
виповість, яка його мета...
Мізин, і Трипілля, й Кукотенія
безконеччя скиба золота.
А у ній – зернятко благовісне,
щоб любов і хліб здолали зло, –
і вогненна діадема – пісня –
часові новому на чоло.
Туптало
В миру – Данило, у Христі – Димитрій,
блукалець втомлений, що не знайшов ніде
спокою...
А вінець – ростовська митра –
догнобить серце вже не молоде.
Руїни час. Пішли у невідь битви
за волю.
Карб імперія кладе...
Вогні жахаючі Батурина...
Молитва
не помагає...
У непевний день
послушництва свого, свого терпіння,
«Четьї Мінеї» – житія святих –
почав писати він, щоб покоління
учились віри й вірності у них.
Писав із відчаю? з жалю? з переполоху?..
Та слово те осяяло епоху.
***
Сільських морок задушні лабіринти,
одноманітний ритм дворів-фортець
(чи, швидше, нір?)
Ти з ними не борець, –
твоя тут пуповина десь зарита.
Припнуті до землі, а снять про крила,
та вівтарем у них – таки хлівець...
Не раз час гонить їх, немов овець,
все точить – не відточить душі-брили.
Та саме тут, в цім провінційнім глеї,
ростуть пророки, лицарі, антеї,
запліднені гірким чеканням змін, –
ростуть – і відлітають в небо вище,
аби звідтіль, крізь сіре хмаровище,
цю землю підіймати із колін.
***
між учорашніми надіями
і сьогоднішнім зітханням
уже пустеля
шакали блукають по ній
і чекають трупів
між учорашніми надіями
і сьогоднішньою німотою
така безконеч
що її здолає лиш меч
між учорашніми надіями
і сьогоднішнім відчаєм
такі довгі гони
що Бог ще встигне
створити новий світ
а в нім – нову людину
***
Ми кричали: «Свята!..» –
і молилися їй.
Ми за неї боліли й страждали.
Видавалось нам: той, що попереду, – свій.
Він грудьми захистить ідеали.
Видавалось нам: ярма згоріли дотла,
і настали часи благодаті;
ця земля, що донині не вмерти змогла,
вщент змете п’єдестали закляті...
...Та все далі ярінь і все тихша луна,
перекуплено душі й мандати...
Українська свобода – путана хмільна,
їй давно вже пора сповідатись.
***
Нові боги, нові борги,
а вороги – незмінні...
О, як побільшало могил
на рідній Україні.
Побільшало печалі, хоч
ми сподівались раю.
«Тіха украінская ночь...»
І кожна хата – скраю.
І знову – вересень на біс,
вітрів пекучі строфи, –
і наш дурненький оптимізм
за крок до катастрофи.
***
Бо не було епохи для поетів,
але були поети для епох.
Ліна Костенко
Це час ганьби. Пророки ялові,
тріумф облуди.
Новий Шевченко не об’явиться
і не розбудить.
Епоха тільки вдосконалила
машину знищень.
А ми? Приречені сигнальники
на бойовищах.
Між самотин своїх загублені
герої драми.
Річки підземні, що вимулюють
печери-храми.
***
і тендітна мов роса
тиша в душах недотоптана
і отверзті небеса
над чорнобильською втомою
і на масках свіжий лак
і рускоязичних ревище
і голодний молодняк
на фуршетах О. Зінкевича
і зі святощами блуд
і когорти авраама
і безпрограшність іуд
і запроданість та сама
***
На Пречисту – день врочистий,
а душа – як мак.
Над осіннім падолистом
є для неї знак:
незлобива і творяща,
вір у свій невтрим –
недруг пошанує краще,
аніж побратим.
***
Я життя відкладала на потім, –
видавало мені, що колись
прийде край тій гризоті й роботі, –
і мені день гукне: «Усміхнись!..»
Із чернеток років своїх сірих
я все перепишу в чистовик:
там любов виростатиме з віри,
там душа зродить спів, а не крик...
Та галоп днів, повинностей ґвалти, –
невблаганний хтось роки жене;
щоб чернетку ту переписати,
де узяти життя ще одне?
***
Сонця й срібних висот пригортання..
Тихо серцю годи.
Третє бабине літо. Останнє.
А за ним – холоди.
Вдарить осінь важким своїм жезлом –
і загостриться зір.
Перемокне душа, перемерзне
між чекань і зневір.
Тьмавий день приготує отрути, –
помолися зерну,
може, ти ще зумієш збагнути
цього шляху ціну.
***
про свиней, про межі
й ціни на базарах,
про дітей невдячних
і погану владу,
про паї, хвороби, заробітки, чуда,
про лукавства всякі, похорони, втрати
і чомусь ніколи, людоньки, – про РАДІСТЬ?..
***
за пір’ячко ангела
за крижаної води благовістя
за тихе зітхання зорі великодньої
за мамине слово ласкаве напутнє
за сміх золотий онучатки
тримайсь
моя душе
РУБІКОН
***
Коди стрясають днем пекельні герці,
і час на тебе дивиться з-під брів, -
мовчання вуст – ще не мовчання серця:
лиш пошук слів.
***
Як тихо помирає мій народ –
ще тихше, аніж листячко вербове...
Хвала, хвала, премудрії богове,
за днів бедлам
і безгомінь висот.
За яру віру у минущість зла
і благодатну силу покаяння...
Оголиш серце – й знов дзвенить стріла:
та чи ж остання?..
***
Що в імені твоїм? Чи Кочубея
гадюче сім’я?
Чи вогонь Мазепи,
задутий вітром часу?
Проминули,
та не заснули і гріхи, й звитяги;
і тягнуться, й корою обростають.
...Хтось має відболіти, відмолити –
і стерти чорний слід.
А хтось одвагу
пожне – і викреше нове
дзвінке багаття.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
О, не шукай верхів – шукай коріння!
***
Жага, яка гойдає небосхили, –
і твердь прямостояння та відваги, –
це плоть і дух – два близнюки, дві сили
на Божому шляху до рівноваги.
***
Серед розгуби й розбрату,
неправедності й втоми,
коли покрила овид каламуть,
любовними сиропчиками
світ не опритомниш, –
потрібні дзвонарі, що тишу рвуть.
***
Вагітний час повстаннями, –
рецепт простий, ти все збагнеш:
аби змінити світ, – найперш
ЗМІНИ ДО НЬОГО СТАВЛЕННЯ.
***
Ще тепло ген-ген. Але пташина
вже відкрила весняні статути:
пташка чує те, чого людина
ще (а може, вже) не годна чути.
***
Тиша, втома, обрбзи, піна...
Пилом вкрилися наші стяги...
Ми навчили дітей терпіння,
а коли ж навчимо звитяги?
***
Усе йде так, як має йти:
весняні сни, зневір хрести,
і ця розгуба – наче шрам,
і ці вожді – наука нам.
***
Під осінній дзвін
і безмов’я мас
(в котрий раз) –
обкладають нас
із усіх боків –
як вовків.
***
Теплий грудень. Сіре шмаття овиду,
невиразне небо...
Берег – мов людина перед сповіддю –
задивився в себе.
***
Вони давно не думають про гріх.
Вони нас люблять – мов огонь солому.
Терплячі ми до ворогів своїх?
Чи не тому й не маємо вже дому?!
***
Травмованість неволею...
Пташка вміє залікувати рани –
пташка знає таїну злітання.
Розпростую крила...
***
За старою йшла доба нова,
вимагала свіжого героя...
Нам казали лагідні слова –
і тримали
на маленьких ролях.
***
Кричать мені метеорити
про стрімкість висоти.
Я знаю: головне – не вийти,
а головне – прийти.
Естетикою самоспалень
не розжалобиш світ.
Я знаю: головне – це пам’ять,
яка народить міт.
***
І ці – рука простягнута – біля сільрад фігури,
і ці сільські занедбані будинки некультури,
і цей нерух, неритм, нечас – в зітханні-протидії,
і погляди – не хазяїв, а служок... чи злодіїв.
***
Героя замовляє час –
великого а чи малого,
піїту гласу вогняного
чи просто – продавця ковбас...
***
Криком порвані роти,
доль понівечених жмути...
Ту свободу зберегти
значно важче, ніж здобути.
***
Це ще не смерть, – у смерті інший крок.
Це тільки смерч, що розділив дві долі...
Земні блукання зраджених зірок,
вітрами перекручені паролі.
***
Проводжаю сонце –
золоту монету
Бог кидає в душу
бідному поету.
***
Не так ікони, як творці ікон,
що курять їм словесні фіміами
й возводять на престол а чи на трон, –
собі ж беруть роль золотої рами.
***
чужими борделями
й чужими базарами
запліднюєш душу
і плачеш над цвітом
і плоду боїшся
прокльону мутанта
***
Переживши не один погром,
Слово право на життя шукає...
Так багато лідерів кругом, –
чом же рідне слово умирає???
***
Я не всесильна – спам’ятати вас.
Каштан мені мої рахує втрати...
Та знаю: головне – це ЧУТИ ЧАС,
БІЛЯ СВОЇХ СВЯТИНЬ НА ЧАТАХ СТАТИ.
***
Нема, минулися бої,
зосталися фуршети.
Не розберу: чужі? свої?
Суцільні піруети.
***
Це не свобода. Це – відбір.
Межа означує свій статус.
І чує люд, і чує звір, -
що є інерція розплати.
***
У нашім геннім коді стогнуть Крути,
назирці йде за нами тінь мамони...
Так хочеться дожити і почути,
як день новий ударить в срібні дзвони.
***
Згорнути, як листя осіннє, ті роки, ті знаки,
і крикнути: «Будьмо!» – й відправити тризну по них,
і знову до дня готуватись, немов до атаки,
доводячи, що не буває
життя без живих.
 |
|
 |
 |
 |