журнал "Вітчизна" №1-2, 2007 р.

Юрій КРАСНОЩОК
ЛІДЕРА ЗНАЙТИ І ЗНИЩИТИ

Політичний детектив

Розділ 9
«Антуіс ін герба»

Про ці події я почув ще в роки німецької окупації, понад 60 років тому. І тепер, через багато років, працюючи над книжкою «Лідера знайти і знищити», цей розділ після довгих роздумів я назвав «Антуіс ін герба», що в перекладі означає «Гадюка в траві». Чому я назвав цю розповідь саме так, читач зрозуміє, прочитавши цю книжку.
...Це були перші страшні дні фашистської окупації в Києві. Жовте листя осені почало вже опадати. Жовтень уже повіяв холодом, ніби попереджаючи про те, що наповзає, як страшна потвора, холодна і голодна зима 1941-42 років. Кияни, ніби відчуваючи біду, почали готуватися до осінньо-зимової негоди. Окупант ще тільки призвичаївся до завойо-ваного міста. Гестапо і жандармерії німецької тут іще не було. Хазяїном у місті було військове командування німецької армії. Багато військових частин ворога готувалося до наступу на Москву. Внаслідок вдалого захоплення Києва вони перед походом відгодовувалися на багатих харчах, що захопили на складах.
Активно почали працювати київські базари – йшов натуральний обмін: борошно на сіль, крупу на сірники і мило на горох, саморобні запальнички на хліб. Євбаз (колишній єврейський базар, що розміщувався на теперішній площі Перемоги) гудів. Порядок підтримувала місцева муніципальна поліція, яку створили національно-визвольні сили міської інтелігенції. Адже в місті було багато дезертирів, мародерів і бандитів, яких НКВС, відступаючи з Києва, випустив на свободу. Вони грабували і вбивали по ночах. І тоді німці ввели комендантську годину з 9-ї вечора до 6-ї ранку. Пересування вночі киянам було заборонено. У того, хто потрапляв на очі патрулю, стріляли без попередження: розбору не було – чоловік то чи дитина, жінка чи старий дід. А вдень базари оживали знову, кияни тягли туди все, що можна було обміняти на харчі.
Бульварно-Кудрявською, вгору до Львівської площі – тоді там був Сінний базар – сунув довжелезний натовп: покупці і торговці, міняли і шахраї, селяни на возах.
Я посувався у гомінливій людській хвилі вгору по Бульварно-Кудрявській. Трамвай не ходив, автомашин було мало, інколи тягся нагору віз із сіном, яке привезли продати власникам корів, кіз, коней, яких немало залишилося в Києві.
Коли я порівнявся з будинком, де розміщувалася друкарня – тепер там книжкова фабрика, – то звернув увагу, що людський потік уповільнив свій рух і оточив кількох молодих чоловіків, які виходили з друкарні. Відчувалося, що високого чоловіка і тендітну молоду жінку охороняють кілька хлопців. Вгадувалося, що в їхніх кишенях схована зброя, і вони її використають, якщо треба буде захистити цього чоловіка і цю жінку, що привітно всміхалися одне одному.
Серед натовпу почулися голоси.
– Дивись, ота жінка – поетеса Олена Теліга, а то поруч – Олег Ольжич...
– Який Ольжич?..
– Та той худорлявий, це син Олександра Олеся...
– А хто він, той Олесь?
– Тю, неук, – кинув сивовусий чоловік, – це наш славетний український поет, його весь народ український знає, на його вірші пісні написано... – І він загув басом тихенько:

Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди...
Цілуй її, цілуй її,
Знов молодість не буде...

– Гарна пісня, – погодився «неук». – А де він, той Олесь, зараз?
– У Чехословаччині залишився, старий він... А син приїхав до Києва відновлювати нашу українську державність. Самі вони десь із Житомирщини...
Олена Теліга і Олег Ольжич, проштовхавшись через юрбу, поволі попрямували до центру міста. Вони не виступали перед людьми, які оточили їх. Окупанти забороняли всякі зібрання.
Я, тоді п’ятнадцятирічний підліток, ще не знав ні віршів поета Олександра Олеся, не чув нічого і про Олега Ольжича, його сина. І ось тепер, глибинно ознайомившись із творчістю поета, провівши детективне розслідування загибелі його сина Олега Ольжича, вивчивши документи, я побачив у його особі одного з лідерів українського національного визвольного руху, яких нещадно нищили спільно фашизм і більшовизм.
З початку окупації до Києва прибули похідні групи Організації українських націоналістів, які створили міську адміністрацію, розбудували громадське, культурне і видавниче життя. То були групи ОУН Андрія Мельника. Вони почали видавати газету «Україн-ське слово», яка спочатку виходила в Житомирі, а потім у Києві. Були сподівання на відновлення української державності. Газета «Українське слово» тоді писала – я добре запам’ятав ті рядки:
«Звільнення українських земель з-під московсько-більшовицької окупації повертає Українській Нації природне право користуватися своїми національними символами і святощами. Всюди по наших містах і селах піднімаються жовто-блакитні прапори, як прапори волі, як знаки визволення з-під чужонаціонального ярма, як наочне свідчення, що ця земля йде до світлого майбуття під гаслом національного пророка Тараса Шевченка – «в своїй хаті своя Правда, і Сила, і Воля!».
Але, на жаль, у своїй хаті не було єдності в боротьбі за волю. 5 жовтня 1941 року «Українське слово» надрукувало вірш, підписаний Анатолієм Виховцем і названий «Ніч в Києві».
Ще й наче ствердження надії,
Яку плекали ми давно,
Маячить на святій Софії
Жовто-блакитне знамено...

Колектив газети відверто наражався на небезпеку, сіючи підозру в гестапо, що терористичні акції коять націонал-патріоти, домагаючись визнання Берліном незалежності України самі вони ще не знали, що більшовицький Кремль своїми теракціями підставляє їх під сокиру німецького окупанта).
Для того, щоб дати уявлення про ті складні умови, що створилися у Києві в перші дні окупації (все це я бачив на власні очі), наведу спогади киянина Ростислава Василенка, який волею долі, тікаючи від більшовиків, як активіст національно-визвольного руху, опинився в Америці.
«19 вересня німці зайняли Київ, по дорогах ходили люди військові, на цивільних не звертали уваги, і я повернувся до міста. На Києві позначилась війна, місто було паралізоване, елементарні умови життя, як світло, вода, опалення, харчові магазини, транспорт, – перестали існувати. Німецька військова влада, а потім їхня цивільна адміністрація налагоджували постачання для своїх, а місцеве населення, «унтерменш» було залишеніонапризволяще.
Кияни голодували, але поволі національно свідомий елемент намагався хоч трохи якось зарадити лихові. Створилася міська управа на чолі з професором О. П. Оглобліним, що примістилася десь на Подолі. З’явилась газета «Українське слово» (започатковане ще Коновальцем у Франції), її редактором став Іван Рогач, а Олена Теліга видавала літературний журнал «Литаври», додаток до «Українського слова». Інтелігенція почала жертвенно працювати для міського населення – Олег Ольжич (Кандиба), професор М. Грунський, І. Кавалерідзе, О. Чеварда, В. Волконович, С. Драгоманов, В. Завітневіч, Ізідора Косач-Борисова, Дмитро Кислиця та інші. Бути головою міста професор О. Оглоблін не захотів, і виникла потреба зміни. Заступником Оглобліна був аспірант викладач з методики мови Володимир Пантелеймонович Багазій. Людина велетенського зросту, пристойний і вольовий, він у цій розтерзаній ситуації найкраще підходив на посаду голови міста...».
Олег Ольжич закликав пригнічений більшовицькими репресіями і фашистською окупацією український народ на боротьбу за своє визволення:
О Україно! Хай нас людство судить, –
Тобі одній думки і кожен рух,
Твоїм щитом – гарячі наші груди,
Твоїм мечем – ці мільйони рук!!!
Хто ж він такий – цей відомий і невідомий Олег Ольжич? Як і чому він зробив щитом українського народу свої власні груди?
У цій таємниці щось було таке, чого дуже боялися фашисти і енкаведисти – Берлін і Москва. Чому? Для того, щоб відповісти на це запитання, слід звернутися до його біо-графії.
«Автобіографія

Я народився 8. VIII. 1907 року в місті Житомирі на Україні. Середньошкільне навчання я проходив у Пущі-Водиці біля Києва і на матуральних курсах Українського Громадського Комітету у Празі, де я 11. XI. 1924 року закінчив навчання. В зимовому і літньому семестрах 1924-25 років я вступив як слухач на філософічний факультет Карлового Університету. Одноразово відвідував, як звичайний слухач, лекції головно з передісторичної археології та історії мистецтва... Його праці у професора Стоцького: «Перегляд поглядів на мальовану неолітичну кераміку», «Розкопки в Галичині 1928 р.», «Галицька мальована кераміка», у Фоустека «Погляди Грушевського на початки людської громади».
Студії на філософічному факультеті я закінчив в літньому семестрі 1928-29 р.
Прага 29.IV. 1930.
Олег Кандиба».

Уже з цієї автобіографії стає зрозуміло, що в Україні з’явилася нова політична постать, чиї переконання збігаються з поглядами першого президента України Михайла Грушевського. До того ж, Кандиба був вихідцем зі Східної України, сином відомого кожному українцеві поета. І ніхто інший, як він, став у Києві організатором перших державних установ відновленої української держави. І це для Москви ставало небезпечним. Мельник, який жив у Відні життям малоактивного лідера руху, не являв такої загрози для Радянського Союзу, як активний керівник ОУН на східних землях України Олег Ольжич. І радянська розвідка, за завданням Сталіна і Берії, починає активні пошуки цього лідера, аби знищити його.
Для того, щоб з’ясувати, наскільки Олег Ольжич цікавив Москву, я дещо повернуся в часі до події, яка, на перший погляд, не дуже пов’язана з загибеллю Ольжича, але якщо проаналізувати глибше, встановлюється прямий взаємозв’язок.
12 жовтня 1941 року, як свідчать записи в журналі прийомів Й. Сталіна, вождь народів прийняв щойно призначеного резидента НКВС у Сполучених Штатах Америки В. М. Зарубіна, який їхав до Вашінгтона під прикриттям посади секретаря радянського посольства. З ним їхала і його дружина Єлизавета Зарубіна як його помічниця, теж агент НКВС.
Про що йшла розмова Сталіна з Зарубіним, ніхто не знає, бо бесіди вождя, особливо з агентами розвідки, як і багато чого іншого, не стенографувалися. Але можна дослідити теми їхньої розмови з огляду на ситуацію у Радянському Союзі. Що ж відбулося в жовтні 1941 року? Розвідка Берії передала Сталіну інформацію, одержану з Вашінгтона: американський уряд прийняв рішення, що коли німці захоплять Москву, він розірве відносини зі Сталіним і визнає законним уряд Олександра Керенського, який висадиться з американськими військами і тех-нікою на Далекому Сході і продовжуватиме війну проти Німеччини.
Становище радянських військ під Москвою було вкрай важке, німецькі війська стояли вже біля околиць столиці, а в Берліні готувалися подарункові годинники для переможців. Москва евакуювалася, і її готували до знищення.
Іншим важливим питанням була Україна. Що зробить Олександр Керенський з Україною, коли стане на чолі уряду Росії, і як він залучить її до боротьби з німцями?
Як відомо з історії, 28 червня 1917 року до Києва приїхали міністри Тимчасового уряду М. Терещенко, І. Церетелі і О. Керенський, які дійшли згоди з Центральною радою України розглянути питання самостійності України після проведення Всеросійських установчих зборів. Але ця обіцянка Тимчасового уряду не була виконана, більшовики здійснили жовтневий переворот і кулеметами розігнали Установчі збори. Отже, зрозуміло, що Керенський, очоливши уряд Росії, віддразу ж проголосив би визнання незалежності України під егідою Сполучених Штатів Америки, чим би підняв повстання в тилу у німців.
Виходячи з цієї ситуації, Сталін і дав доручення В. Зарубіну як радянському резидентові: таємно з’ясувати позицію американського уряду щодо Керенського, можливості згаданого варіанту, а також ставлення американців до проголошення незалежності України. У зв’язку з цим Зарубін мав скласти досьє всіх лідерів ОУН: які у них зв’язки з Америкою, як їх підтримують фінансово і яких агентів мають в Україні.
І ось тут я маю зупинитися на особі резидента в Америці Василя Зарубіна. Він походив з України – тут народився і виріс, батько його під час окупації Києва німцями перебував у цьому місті. Про діяльність його сина німцям не було відомо. Офіційно він був штатним працівником посольства СРСР у Сполучених Штатах, секретарем посольства. Насправді ж він був резидентом НКВС у Вашінгтоні. Його псевдо – Василь Зубілін. У 1944 році Зарубін, він же Зубілін, таємно зник з Америки (був вивезений до Москви радянською розвідкою). Його звинувачували в тому, що він завербував у радянські агенти американського розвідника. Доброю його помічницею в розвідувальній акції була його дружина Єлизавета Зарубіна, псевдо – Горська, дівоче прізвище Розенцвейг. Народилася на Буковині в єврейській сім’ї. У 30-ті роки була агентом ГПУ в Чехословаччині – там займалася українською еміграцією, вкоренившись туди як акти-вістка українського національно-визвольного руху. Була знайома з батьком Олега Ольжича Олександром Олесем. Отже, Єлизавета Зарубіна-Горська, вона ж Розенцвейг, як агент ГПУ обертаючись серед закордонної еміграції, опікувала ОУН в Чехословаччині й добре знала Олега Ольжича та його батька Олександра Олеся. Їй було відомо про діяльність Ольжича як молодого керівника. (ОУН не був тоді ще розколотий на два крила: реформаторів-мельниківців і революціонерів-бандерівців). Знала вона і про його поїздку до Америки.
З початку війни з фашистською Німеччиною НКВС СРСР пильно стежила через своїх агентів за пересуванням похідних груп як мельниківців, так і бандерівців, що йшли за німецькими військами по Україні. Провід ОУН призначив Олега Ольжича керівником груп, що діяли в Україні, і заступником голови Проводу мельниківців у Східній Україні. Керівництво СРСР, особисто Сталіна турбували ці групи Ольжича. Бо якщо Бандера мав великий вплив у Західній Україні, то Мельник і Ольжич мали його в Центральній та Східній Україні – адже сам Ольжич і багато його прибічників були зі сходу і воювали проти більшовиків під час громадянської війни у військах Симона Петлюри.
Сталін добре розумів, що коли в Києві Ольжич проголосить відновлення незалежної України, що Мельнику обіцяло німецьке керівництво з Берліна, то це буде загибеллю для СРСР. Кожний третій солдат у Червоній армії на фашистському фронті був українець. А це означало, що в разі проголошення незалежності України вони заатиркнуть багнет у землю, стануть під прапор відновленої України, і Радянський Союз впаде, як глиняний колос, сталінському деспоту настане кінець.
Сталін, політбюро ЦК ВКП(б), Берія оцінили таку ситуацію, коли популярний лідер, син відомого українського поета, може підняти проти більшовицької диктатури мільйони розкуркулених селян, сотні тисяч сімей репресованої інтелігенції. На боротьбу проти сталінської тиранії повстане чорноземна Україна, виморена голодом, піднімуться шахтарі і робітники проти комуністичної зрівнялівки – і розвалять комуністичну державу.
Тому на знищення цього лідера були кинуті терористичні групи НКДБ, радянські агенти Кудря, Полуведько, Штепа, Медведєв та багато інших законспірованих у німецьких установах прислужників НКВС. За ним полювали по всій Україні, чинячи переслідування і облави в тилу німців.
Для того, щоб з’ясувати, як коївся цей злочин проти одного з лідерів українського народу, я і мусив розібратися в тому гадючому клубку енкаведистських терористичних груп.
Вивчаючи обставини загибелі засновника ОУН Євгена Коновальця, якого підірвав бомбою, закладеною в коробку з шоколадними цукерками, агент НКВС Павло Судоплатов, я натрапив на прізвище радянського розвідника і терориста, спільника Судоплатова Кіндрата Полуведька, вчителя з Вінниччини. Полуведько спочатку стає інформатором ОГПУ, а потім агентом НКВС. Завдяки своїй таємній службі він робить добру кар’єру. Від учителя сільської школи (маючи освіту випускника короткотермінових учительських курсів) він вибивається у відповідальні працівники наркомату освіти України, де його вкорінюють в оточення наркома освіти Олександра Шумського. Пройшовши курс навчання в органах політичної радянської розвідки, Кіндрат Полуведько під кодовим ім’ям «Павло» опікає наркомат освіти України.
Скористаймося довідкою українського КДБ про діяльність Івана Кудрі, яку надіслали до Москви в 1963 році у зв’язку з його реабілітацією.
«... Невдовзі (після захоплення Києва німцями – Ю. К.) на вулицях Києва можна було побачити типового «щирого» українця, за одежею і поведінкою схожого чи то на вчителя, чи то на провінційного художника, чи то на діяча культури з паспортом та іншими документами на ім’я Кондратюка Івана Даниловича, а незадовго до окупації Києва він оселився на колишній Інститутській вулиці в будинку № 6 (відомим під назвою «Будинок Гінзбурга»)...».
Насправді «щирий українець» був працівником 5-го відділу Управління держбезпеки НКВС УРСР. Ось що свідчать мельниківські джерела.
«...Ще двоє керівників ПУНу поспішають на побачення до Києва – Омелян Сеник-Грибівський та Микола Сціборський. Олег Ольжич мав приєднатися до них.
30 серпня 1941 року на Бердичівській вулиці в Житомирі пострілами в спину провокатор, що мав документи на ім’я Степана Козія, застрелив Сціборського і Сеника-Грибівського, сам же вбивця був застрелений німецьким офіцером у формі льотчика, знайти цього «льотчика» оунівцям не вдалося – якось пояснити це вбивство німці не змогли. Сліди злочину, за їх версією, вели до «революційного бандерівського штабу».
Провід ОУН-р категорично заперечив свою причетність до вбивства двох активістів національно-визвольного руху. Це обговорювалося і на зустрічі Мельника та Бандери. Чому саме було взято на приціл цих двох людей? Це змусило мене знову повернутися до Кіндрата Полуведька.
Ось що свідчать учасники тих давніх подій:
«...В час, коли в Роттердамі сталося вбивство Коновальця, Полуведько, якого не підозрювали як спільника теракту, бо він у той час перебував у Берліні, дізнавшись про терористичний акт, терміново виїжджає до Фінляндії. Невдовзі починається війна між СРСР та Фінляндією, і Полуведько зникає з поля зору ОУН. До того ж відбувається розкол, і його не дуже шукають. До всього, кордон у Фінляндії стає після смерті Коновальця небезпечним для контактів з Україною...».
Коли ж німці зайняли Львів, а Фінляндія почала воювати на боці Німеччини, Полуведько одразу випливає у Львові серед оунівців. Своє зникнення він пояснює тим, що війна ізолювала його у Фінляндії, а тепер він під прикриттям фінської армії приїхав продовжувати свою визвольну роботу. Але версія ОУН-мельниківців відносно агента-чекіста Кіндрата Полуведька збігається з матеріалами, що зберігаються в архіві КДБ України. По них писали свою книжку автори «У клубі зрадників». Ось рядки з характеристики: «Полуведько – відданий, досить досвідчений розвідник. Може бути використаний для виконання будь-якого завдання...».
А ось що повідомляють автори книжки про Полуведька на підставі його особової справи: «...У червні 1941 року Полуведько, який працював тоді вчителем однієї із чернігівських шкіл (це було його прикриття, зарплату енкаведиста-розвідника він отримував окремо – Ю. К.), був викликаний до Києва. Він зрозумів, що мова йтиме про якесь важливе доручення. Розмова з чекістом Іваном Даниловичем Кудрею затяглася надовго... 21 червня 1941 року Полуведько, одержавши документи на ім’я викладача німецької мови Половенка, виїхав у відпустку, яку він вирішив провести, за легендою, в санаторії на Стані-славщині. До Станіслава він прибув за день до захоплення міста фашистськими військами, там він влаштувався викладати німецьку мову в сільськогосподарському інституті. Після приходу німців до Станіслава пробирається у Львів, де приєднується до групи мельниківців, яку очолює Олег Ольжич – заступник Мельника...».
Але мені треба було якось звести кінці з кінцями: дані з особової справи Полуведька-енкаведиста і дані зі свідчень оунівців про Полуведька як націоналіста. Ось що свідчить член ПУНу ОУН-м Ярослав Гайвас:

«...Обидва (Сеник і Сціборський – Ю. К.) прибули до Львова нелегально більш як за тиждень після втечі совєтських військ. Перед їхнім прибуттям зголосився до нашої квартири на Академічній вулиці дивний чоловік, який назвав себе Полуведьком і повідомив, що він є давнім зв’язківцем між ПУН-м і підпільною націоналістичною організацією на Наддніпрянщині. На щастя, з Кракова прибув найближчий співробітник Сціборського – Чемеринський-Оршан, і він мене поінформував, що знає Полуведька з Парижа, де той переховувався якийсь час перед нелегальним поворотом на Наддніпрянщину, і що в тій справі триває слідство, з чим докладніше обізнаний Сеник. Оршан порадив мені зачекати до прибуття Сеника, що я й зробив. Розмова Сеника з Полуведьком, в якій брав також участь Сціборський, відбулася при замкнених дверях.
Через декілька днів Сеник сказав мені приблизно таке: «Не все ясне з Полуведьком. Треба багато чого перевірити». Він, Сеник, і надалі буде за Полуведька відповідати та забере його з собою на Схід.
Перед від’їздом до Житомира Сеник повідомив мене, що може прийти звістка з Фінляндії, яку слід терміново передати йому. При цій нагоді Сеник утаємничив мене дещо у справі Полуведька. Полуведько виїхав перед убивством полковника Євгена Коновальця з Берліна на організаційну станицю – переправочний пункт – у Фінляндії. Зразу після вбивства він нелегально перейшов кордон до СРСР, а тепер пояснює це наказом, який він отримав від свого фінляндського зв’язкового, майора фінляндських військ. Власне, до того майора Організація звернулася за підтвердженням інформації Полуведька.
Повернувшись в Україну, Полуведько, як пояснював він, не мав змоги вирватися на захід. Удалося йому це перед самою війною, але кордону він уже не зміг перейти, бо був обложений совєтськими військами, тому переховувався в полях, аж доки не відступили більшовики, а тоді прибув до Львова й відшукав організаційну квартиру. Після прибуття до Житомира Полуведько жив на одній квартирі з Сеником і Сціборським. Перед їхньою смертю він запропонував, що поїде до Вінниці та інших міст, щоб пошукати зв’язки або зав’язати нові. Сеник погодився на це, і він поїхав туди...».

Як повідомляє далі свідок, німці чомусь не змогли знайти офіцера люфтваффе, що застрелив убивцю Козія. Вони не дозволили побачити і тіло невідомого, але подали їм документ, що мав при собі терорист, який було видано установою в Берліні «Україніше Фертрауенштеле», тобто УНО, але він був фальшивий. Керівництво ОУН-мельниківців тоді зробило висновок, що це заподіяв бандерівець.
Ярослав Гайвас далі свідчить:

«Я негайно поїхав, щоб віднайти і спровадити до Житомира Полуведька. Першим пунктом, куди я подався, була Вінниця. Тут Полуведько був коротко, зустрічався з людьми, а потім поїхав до Гайсина та Умані. Я подався туди. Одначе ані в Гайсині, ані в Умані його ніхто не бачив. Не дочекавшись Полуведька в Умані, я через Гайсин і Вінницю вернувся до Житомира і тут застав Полуведька, одначе розмовляти з ним не міг, бо саме впав Київ... Німці в’їзд до міста заборонили. Але Федак Смок улаштував нам трьом – Романові Біді, Богданові Коникові і мені – транспорт туди, і ми, заховані під брезентом у вантажній військовій машині, дісталися до місця призначення. Через кілька днів туди прибув Ольжич і багато інших членів ОУН, і з ними Полуведько. Перед тим як говорити з Полуведьком, я запитав про нього Ольжича, чи він міг щось цікаве сказати. Тоді Ольжич сказав мені приблизно таке: «Я Полуведьком ніколи не займався. Він хотів залишитися в Києві, але я дав йому доручення виїхати негайно до Харкова, де ним займуться Коник, Бабій (Олекса) та Кивелюх (Роман)».

У тому, що вбивство Сеника і Сціборського було провокаційною акцією, спрямованою на те, щоб посварити бандерівців і мельниківців і зруйнувати визвольний рух, сумнівів уже не було. Але мені треба було ще вислідити, як ця провокація була зроблена. По-перше, треба було з’ясувати, хто був більше всього зацікавлений у вбивстві саме цих політичних авторитетних діячів руху. Зрозуміло, що найбільше це потрібно було самому Полуведьку, який стояв перед викриттям як радянський агент, і викрити його могли тільки ці двоє. По-друге, готувалася більш широка акція, в яку повинен був потрапити і Олег Ольжич як представник Мельника у Східній Україні. Але, побоюючись викриття, операцію прискорили. Зникнення Полуведька з Житомира пов’язане з його зустріччю і розробкою плану акції разом із тер-групою, яка здійснила знищення Сеника і Сціборського.
Щоб довести це, мені знову доведеться повернутися до документів НКВС. Ось що написано в особовій справі Полуведька: «У жовтні 1941 року Кіндрат Полуведько з’явився у місті на Дніпрі, щоб негайно зв’язатися з Іваном Кудрею, який дав згоду на поїздку Полуведька до Харкова з завданням вкоренитися до складу харків-ської організації українських націоналістів. Кудря також дав йому явки для зв’язку з центром...».
Полуведько поспішав зникнути з Києва, бо тут його могли швидко викрити і з’ясувати його причетність до вбивства. Це було для мене зрозуміло. Але хто став виконавцем цього теракту? Полуведька знали найкраще Сушко, Грибівський, Сеник. Він також добре знав, що похідні групи ОУН просуваються на Київ та Харків, і національно-визвольний рух в Україні зростає, незважаючи на жорстокий тиск окупаційної влади. Тому залишитися у Києві без таких агентів, як Полуведько, Кудря, Штепа, радянській політичній розвідці було те саме, що залишитися без рук. Отже, передусім було потрібно знищити тих людей, які можуть викрити її агентів-нелегалів. З цією метою й було створено групу чекістів під командою Єлізарова, яку підпорядкували Полуведьку, а він мав вивести її на вбивство намічених жертв.
Отже, Полуведько зник із Житомира для зустрічі з групою Єлізарова, яка чекала його повідомлення для початку операції, яку я дещо умовно назвав би «Каїн».
На підставі тих документів і свідчень, які я маю, можна впевнено твердити, що Степан Козій – убивця Сеника і Сціборського – був членом терористичної групи, котра мала завдання керівництва НКВС у Москві скоїти цей злочин. Він був смертником, не знаючи про це. Такого смертника вибирали із заарештованих націоналістів, сім’ї яких були в руках НКВС, – йому обіцяли, що коли він виконає своє завдання, він одержить амністію, а сім’ю його випустять.
Операцію «Каїн» було розроблено за кращими зразками підступності з використанням агента-«окупанта» у формі офіцера люфтваффе, який застрелить смертника. Такий хід був більш вдалим, ніж коли б убивця біля тіл розстріляних у спину залишив своє посвідчення на прізвище Степана Козія. Довідка фальшива, і її важко в тій обстановці перевірити. Це зроблять з роками, але на той час сліди було заметено. Вдало підібрали й офіцера люфтваффе (німецька військова авіація), який зник потім невідомо де, і німці не змогли його навіть допитати, тому вони нічого конкретного й не сказали Олегові Ольжичу.
Але це вбивство досягло своєї мети, воно забило остаточний клин у стосунки між двома крилами ОУН і посіяло ворожнечу між ними. Цю операцію міг організувати тільки той керівник НКВС, який дуже добре знав ситуацію в ОУН і її слабкі місця. Такою людиною був комісар НКВС Судоплатов.
Але у енкаведистів не все вийшло, як планували. Головного керівника ОУН-м Олега Ольжича знищити не вдалося.
Вивчаючи довідку КДБ про діяльність Івана Кудрі, я раптом натрапив на слід. Ось що там повідомлялося:

...Несподіваною і в той же час корисною була зустріч «Максима» (Іван Кудря – Ю. К.) в кінці дня 3 листопада зі співробітником НКВС т. Єлізаровим, який з групою чекістів виконував оперативне завдання і потрапив в оточення, а потім у полон і утримувався в Дарницькому таборі військовополонених. Тут їм вдалося підкупити перекладача за ручний годинник, що зберігся в одного із співробітників, і таким чином 16. Х. 1941 року їм вдалося звільнитися з табору, одержавши перепустки українців і мешканців Києва. Ідучи втрьох по місту, Єлізаров і два його співробітники випадково зустріли колишнього співробітника НКВС Великого В. І. (Стасюка), що жив у Києві під прізвищем Заремба, на квартирі якого вони й переховувалися кілька днів, поки Єлізаров не перейшов на квартиру Бремер за рекомендацією Окіпної.
...На останній зустрічі з Єлізаровим 6. ХІ. 1941 року «Максим» розповів йому все, що йому треба передати в НКВС, забезпечив невеликою сумою грошей і наступного дня направив Єлізарова з товаришами на «Велику землю». Єлізаров у свою чергу рекомендував «Максиму» «Великого-Зарембу», якого один з товаришів Єлізарова зв’язав з мешканцями Києва, які могли б зацікавити «Максима...».

До цього уривка з довідки КДБ про Івана Кудрю слід зробити деякі коментарі. По-перше, потрібно з’ясувати, хто безпосередньо керував боротьбою НКВС проти українського визвольного руху. Для того, щоб визначити це, я залучу до свого розслідування лист, направлений в’язнем Володимирської в’язниці Павлом Судоплатовим Президії XXIII з’їзду КПРС щодо своєї реабілітації.

«Цілком таємно № 298302.
...3. У 1941 році наказом по НКВС СРСР було створено Особливу групу при Наркомі на чолі зі мною та моїм заступником Ейтінгоном (він же Леонід Котов за кодовим прізвиськом «Льоня», організував убивство Льва Троцького – Ю. К.). З перших же днів війни Особливій групі було доручено: організацію агентурної, розвідувальної, диверсійної та партизанської роботи в тилу ворога, підготовку і проведення такої ж роботи щодо вкоріненню чекістської агентури в районах, які підлягають окупації...».
Отже, головним керівником українського радянського підпілля НКВС був убивця Євгена Коновальця комісар держбезпеки 3-го рангу Павло Судоплатов, він же «Павлусь», він же «Волюх», який дуже добре знав стан речей в ОУН і про те, хто є там агентом-нелегалом НКВС. Він добре розумів, що як Іван Кудря – «Максим», він же «Українець», так і Кіндрат Полуведько, він же «Половенко», перебувають під загрозою викриття. Кудрю добре знав член Проводу ОУН полковник Роман Сушко.
Що ж стосується групи терористів Єлізарова, то у зв’язку з оточенням більшої частини Південно-Західного фронту вони, після вбивства Сеника і Сціборського, переодягнені в цивільне, потрапляють у полон. Улітку 1941 року німці українців-червоноармійців, якщо за ними приходили родичі, звільняли з полону. І не тому, що вони були такі добрі, а тому, що їм потрібна була робоча сила, яка б годувала німецьку армію і розбирала руїни підприємств. Робилося це дуже просто. Тому, хто звільнявся з полону, інші полонені давали адреси і записки на волю родичам, ті приходили з тими записками і забирали своїх батьків, братів, чоловіків. Подібну записку передав на волю і Єлізаров Окіпній, яку добре знав. Вона залучила до справи Бремер та ще якусь жінку фронтовика, і вони забрали «своїх чоловіків» з полону. Допоміг у цьому ще й годинник, який вони подарували перекладачеві, про що свідчить довідка НКВС.
Єлізаров мав після цього вийти на зв’язок з Кудрею, але резиденцію агента НКВС, як свідчить довідка, підірвала міна, закладена радянськими мінерами з ГРУ в «будинку Гінзбурга». Побачивши руїни, Єлізаров почав шукати Кудрю в місті і зустрів його за кілька кварталів на Пушкінській, де Кудря влаштувався на новій квартирі.
Розслідування цієї трагедії потребувало глибокого вивчення суті справи для того, щоб зняти звинувачення, які партійна і енкаведистська пропаганда начіпляла на визвольний рух України, і глибше розкопати діяння Особливої групи НКВС при Берії, про яку свідчить комісар Судоплатов і яка була створена не так для боротьби проти німців, як проти визвольних рухів у союзних і автономних республіках СРСР, котрі потрапили в німецьку окупацію і почали відроджувати свою державність.

«Цілком таємно.
Довідка КДБ при Раді Міністрів УРСР про диверсійну розвідувальну діяльність групи підпільників м. Києва під керівництвом І. Д. Кудрі.
Серпень 1941 р. – листопад 1943 р.
...На початку серпня 1941 року, коли загроза окупації Києва стала реальною, Кудря без коливань прийняв пропозицію залишитися у Києві для проведення розвідувальної роботи у тилу ворога.
З цього моменту Кудря, що став «Максимом», з допомогою групи чекістів таємно від своїх друзів став готуватися до виконання вельми почесної, відповідальної і нелегкої роботи розвідника в тилу німецьких окупантів.
...Коли співробітник НКВС УРСР після змістовної попередньої розмови спитав власницю вказаної квартири Груздову Марію Іллівну, чи змогла б вона у випадку окупації німцями міста залишитися в інтересах радянської влади у Києві, вона в якусь мить розгубилася і не дуже повірила, що їй, дружині репресованого радянськими органами письменника, пропонують залишитися в тилу у німців для виконання важкого завдання, їй довіряють життя чекіста...».
Я дещо перерву виклад цього таємного документа, щоб зробити свої резюме до цієї довідки. Слід відзначити, що НКВС «купило» дружину письменника тим, що пообіцяло звільнити її чоловіка з концтабору, заявивши, що він живий і його випустять на волю. Але коли її вербували, чоловіка вже в живих не було, він помер у таборах. Бо далі в довідці про нього немає ніякої згадки. Ось так підступно НКВС вербувало своє підпілля в Україні.
В інтересах розслідування я змушений буду прокоментувати всю довідку і через неї глибоко розкрити ту складну ситуацію, що утворилася в Києві і в Україні під час німецької окупації. Звернімося знову до довідки про Кудрю:
«Сусідам про свого квартиранта вона (Груздова) розповідала, що він викладач української мови і літератури з Харківської області, з яким вона познайомилася на курорті в Сочі, і тепер, після дворічного листування, вирішила нарешті вийти за нього заміж. Батько у нього священик і свого часу був також репресований. В останні дні перед окупацією міста Кондратюк і його наречена на очах сусідів запасалися продовольством, створюючи враження, що вони не збираються евакуюватися. Під час цієї роботи вони зав’язували знайомство з тими, хто відверто чекав німців, готуючи з них своїх поручителів. У той же час група оперативних працівників готувала «Максиму» помічників, кур’єрів, закладала радіостанції, схованки зі зброєю, бланками, документами, шифрами і т. п.
Особливу складність становила конспіративна закладка і випробування стаціонарної радіостанції...».

І далі:

«Однак перший день роботи «Максима» в тилу у ворога почався з невдачі – встановити радіозв’язок з центром не вдалось. Друга невдача трапилася 24 вересня, коли було підірвано «будинок Гінзбурга» і під його руїнами залишилися різні документи, бланки паспортів та інших документів, гроші, зброя, шифри, адреси потрібних людей і т. п. «Максим» залишився не тільки без квартири, що було зрештою не дуже суттєво, але загинуло майже все, без чого не можна було розпочинати роботу в окупованому місті...».
У подальшому розслідуванні я ще торкнуся того, як і чому заклали штаб-квартиру Кудрі в замінованому радянськими військами будинку. Коли почалися вибухи в сусідніх будинках, агент НКВС вискочив зі своєю «нареченою» з «будинку Гінзбурга» в самій білизні, а через кілька хвилин будинок злетів у повітря разом із мешканцями, які не встигли залишити заміновану споруду... Та знову продовжу цитувати довідку:
«Та не такий був «Максим», щоб втрачати голову від невдач, він наполегливо почав збирати дані про політико-економічний стан у Києві та на Україні, про діяльність українських націоналістів... Використовуючи свої знайомства і свою незаперечну репутацію серед осіб, що відкрито чекали німців, він оселився в новій квартирі на вул. Пушкінській, № 37.
У місті тим часом не припинялися пожежі і вибухи, які набули особливого розмаху в період з 24 по 28 вересня 1941 року, в тому числі було підірвано склад з прийнятими від населення радіоприймачами, німецьку військову комендатуру, кінотеатр для німців і таке інше. І хоча ствердно ніхто не може сказати, хто конкретно здійснював подібні вибухи, що забрали в могили сотні «завойовників», немає сумнівів, що до цього доклали руки особи, які мали відношення до групи «Максима...».
Особливо підкреслюю цей абзац із довідки КДБ про Івана Кудрю, бо в ньому «закопано» одразу кілька таємниць московського більшовицького Кремля і беріївського НКВС.
По-перше, до цих вибухів група Івана Кудрі – «Максима», якщо й мала, то тільки побічне відношення, бо якщо розглянути ситуацію, то керівник групи «Максим» на той час, з 27 по 28 вересня, мав у своєму розпорядженні тільки двох радистів і господиню квартири – помічницю-«наречену» Груздову. А після вибуху в «будинку Гінзбурга», як було вже сказано, він утратив у підпільній резиденції все – навіть адреси агентів НКВС. До відома читача, автор – живий свідок тих подій: німецька комендатура, склад приймачів, кінотеатр «Комсомолець України», «будинок Гінзбурга» вибухнули майже одночасно.
Отже, можна з упевненістю вважати, що підриви здійснила інша радянська сила, про яку Іван Кудря дуже мало знав. А група його почала діяти пізніше, вже після вибухів. Відносно ж тих, хто палив місто під час вибухів, то з попередньої розповіді відомо: агентів-терористів НКВС залишило в Києві багато, і вони не знали один одного.
У той час, коли за спиною національно-визвольних сил України в Києві розгорталася ціла мережа диверсантів, шпигунів і провокаторів НКВС, активісти ОУН продовжували боротьбу проти двох ворожих сил – більшовизму і фашизму.
26 грудня 1941 року вночі у конспіративній домівці на вулиці Кузнечній Ольжич та Я. Дубовий детально інформують організаційного референта голови ПУНу-мельниківців про стан підпільних груп та політичну діяльність на переломі 1941-42 років. «Над Ольжичем нависла смертельна небезпека, – згадує О. Дніпрова, на квартирі якої він переховувався. – Він знав, що його чекають не лише смерть, а й нелюдські катування, але на його обличчі не відбивалося хвилювання. Проте він страшенно переживав арешти друзів, арешти тоді були щораз частіші».
На цій зустрічі Ольжич, проаналізувавши становище в Києві, запропонував усім розконспірованим членам ОУН виїхати з Києва, якщо можливо – за межі рейхскомісаріату, решті – перейти на нелегальне становище. В підпілля пішла й Українська Національна Рада. ОУН приступила (разом із Тарасом Бульбою-Боровцем) до утворення Української повстанської армії. Як свідчить Бульба-Боровець, таке рішення було прийнято ще в серпні 1941 року: переговори відбулися у Львові і тривали три дні. З Боровцем тоді зустрічалися полковник Микола Сціборський, сотник Омелян Сеник-Грибівський та Осип Бойдуник – члени проводу ОУН-мельниківців.
У січні 1942 року Олег Ольжич був викликаний на консультацію з полковником Андрієм Мельником. Перед від’їздом Ольжич провів останню нараду активу ОУН у Києві. Після цього він побував іще в деяких пунктах міста, аби збити зі сліду німецьких та більшовицьких шпигунів і донощиків і якнайдовше тримати свій від’їзд у таємниці. Ярослав Гайвас згадує: «Завжди скупий на слова, Ольжич тим разом розговорився. Почав він з тих великих надій, якими ми були окрилені, коли прибували до столиці України. Тепер з тих надій залишилося ніщо. Їх заступила безнадія: в існуючих умовах нам не вдасться осягнути своєї остаточної мети, відбудувати державність чи покласти тверді основи для неї. Нам залишалася тільки боротьба, продовження тієї боротьби, яку ми вели дотепер. І хоч умови дуже важкі і будуть ще важчі, ми від свого не відступимо...».
На думку Ольжича, саме тепер на Наддніпрянщину надходив найгірший час. На місце військової влади прийшла або приходила тупа партійна гітлерівська адміністрація. Ті гітлерівці, які менш за все розуміли місцеві умови, мали більше шансу для кар’єри і ступання по щаблях в адміністрації. Було ясно, що вони щораз більше покладатимуться на силу. Очевидно, що буде посилено терор проти населення і пограбування України для ведення війни. Організацію вони будуть намагатися остаточно розгромити...».
Зустрівшись у Кракові з головою ПУНу Андрієм Мельником, Олег Ольжич повертається до Києва в лютому 1942 року і зупиняється на законспірованій квартирі, про яку майже ніхто не знав, навіть з його близького оточення. Він майже не виходив на вулицю і тримав зв’язок через Ярослава Гайваса. Він зустрівся з поетесою Оленою Телігою і запропонував їй залишити Київ, але вона відповіла йому: «Києва я більше не покину! Тут має залишитися хтось, хто свідомо дивиться смерті в очі і не відступає...».
Хоч як переконував її Ольжич, вона стояла на своєму.
– Я знаю, – відповіла Теліга. – А тому, що я така сама, як і Петро, і Микола, я з ними залишуся...
– Ми почули, – згадує Ярослав Гайвас, – що вони попідводилися з крісел. Стояла довга мовчанка. Потім рух, може мужній стиск рук, а може, дружній поцілунок.
Олена швидко вийшла, за нею її охорона, що мала в умовленому місці перебрати від неї плащ і капелюх...».
Аналізуючи і зіставляючи факти й події національно-визвольної боротьби в Україні в 1941-42 роках, я маю констатувати, що розкол ОУН на два крила був не зовсім зрозумілий для рядових членів ОУН, які слабо розбиралися в концепціях протистояння ОУН-бандерівців і ОУН-мельниківців. Не розрізняли їх енкаведисти і німці. Бо провести роздільну межу між цими двома угрупованнями могли тільки амбітні керівники розірваної ОУН.
Концепція створення Української Національної Ради – революційного передпарламенту стала провідною лінією в політиці ОУН-мельниківців. У той час ОУН-бандерівці створюють своє правління, тимчасовий уряд на чолі з Ярославом Стецьком, причому ними виношувалася думка створення «Ради Старших», щось подібне до мельниківського передпарламенту. Отже, розбіжності між двома гілками руху були не дуже принципові, а проти окупанта вони виступали часто розрізнено, нескоординовано, полегшуючи справу СД і гестапо, які цю різницю не дуже бачили або ж не хотіли бачити. І ті, й ті виступали проти окупантів, тому їх заарештовували і знищували як ворожу силу – і більш лояльних мельниківців, і революційних бандерівців, використовуючи провокаційну «дезу» агентів НКВС, що підкидали компромат у гестапо на оунівців ніби як на виконавців терористичних актів, які чинили самі, провокуючи німців на терор проти визвольних сил.

«Донесення про події у СРСР № 156
Берлін, 16 січня 1942 року
Секретна справа рейху
Начальник поліції безпеки і СД
Діяльність ОУН
Айнзацкоманда звернула увагу на нелегальну діяльність прихильників Бандери. Допити багатьох українців, звільнених зі школи міліції, виявили стосовно революційних планів ОУН новий матеріал і підтвердили істинність попередніх констатацій.
У Києві тепер перебувають принаймні два важливих члени ОУН: один з них має псевдонім «Запорожець» або «Косар», так би мовити, планується на міністерську посаду в державі Бандери. Зв’язки ОУН сягають у Києві аж до керованої людьми Мельника міліції. Ці зв’язки стали, у всякому разі, настільки важливими, що людям Бандери часто вдавалося звільнити членів своєї партії, заарештованих міліцією. Удалося заарештувати частину посередників, винних у цій ситуації...
1/Р 58/220 ф 193-194».

9 лютого 1942 року Олену Телігу заарештували в Спілці письменників (на вулиці Трьохсвятительській). Свідчить Олег Штуль-Жданович: «Ми з Ольжичем тієї ночі не спали. Не тому, що боялися арешту. Ми були добре законспіровані і приготовані на втечу. Зрештою, тієї ночі ми були так прибиті, що хотіли бути заарештованими. Ситуація була зрозуміла. Ольжич сказав, звертаючись до мене:
– Пане Олеже, Рогач та інші не живуть. І перед нашими заарештованими стоїть гола смерть. Це – рішальний момент. Карти кинені раз назавжди. Відкривається новий фронт нашої боротьби!».
Для О. Ольжича це були страшні удари, і він розумів, що цих втрат не відшкодуєш. А німецький терор набував дедалі більшого розмаху. Вибивали самий цвіт, витоптували національну еліту. Як свідчать його прибічники, він і вдень, і вночі мав зустрічі з людьми, що залишалися в Києві, давав інструкції, розробляв систему боротьби в нових умовах терору.
У березні він, одягнений в старий кожух сторожа, таємно залишить Київ. А через годину після цього на квартиру прийдуть з обшуком гестапівці.
Не все вдало склалося і в Івана Кудрі. Його переслідували невдачі з самого початку перебування в окупованому Києві. Гестапо йшло по його слідах, заарештувавши колишньо-го енкаведиста «Великого Зарембу», а через нього почали «пасти» Кудрю. І він у квітні приймає рішення перейти на «Велику землю» – у нього не було радіозв’язку, зброї, шифрів, грошей, велися арешти його команди. Та спроба була невдалою. За 80 кілометрів від Києва його затримують німці, і він потрапляє до табору військовополонених.
Завдяки своїй «дружині» Груздовій Кудрі вдається вирватися з табору, німці ще тоді випускали з таборів полонених українців, якщо за ними приходили родичі ще й приносили подарунки. Але на волі він був недовго, його групу гестапо забрало – всіх підряд, а він опинився під ковпаком служби безпеки.
Івана Кудрю заарештують у липні 1942 року. З того часу він зникне в невідомості. У жодних списках розстріляних німцями його радянські органи після визволення Києва не знайдуть, ніхто з живих свідків не скаже, де він подівся. Так на двадцять п’ять років він потрапить в радянські списки «зрадників», тих, хто «розколовся» і продав німцям своїх товаришів.
Олегу Ольжичу доля підкине ще жорстокіші випробування в боротьбі проти ворога за незалежність України. Він стане відомою і популярною людиною в Україні – його визнаватимуть петлюрівці і скоропадці, мельниківці й бандерівці як молодого і перспективного лідера, який здатен об’єднати визвольні сили в боротьбі проти ворога. Це й лякатиме як окупантів, так і «визволителів». Тому Олег Ольжич стане і для тих, і для тих особою «нон грата», ворогом номер один, і вони почнуть разом, не змовляючись, переслідувати поета, отож йому весь час доведеться бути віч-на-віч зі смертю.
...3 серпня 1943 року, за кілька місяців до визволення Києва, Олег Кандиба, він же Олег Ольжич, візьме церковний шлюб з Катериною Білецькою. Свідками були сестра Омеляна Сеника-Грибівського Елеонора та інженер Василь Починок, друг і соратник О. Ольжича. Шлюб був таємний, і нікому про нього не повідомили. Всі мають мовчати до закінчення світової війни, аби він не був використаний у будь-яких інтересах. Олег Ольжич прийняв рішення віддатися повністю боротьбі за волю України, але на який шлях стати?
Німці з України відходили, більшовики поверталися. Що мало робити українське підпілля? ОУН-революціонери схилялися до концепції масового партизанського руху і активної боротьби проти комуністів. Ольжич вважав збройну боротьбу після приходу Червоної армії неперспективною, такою, що призведе до невиправданих людських втрат на українській землі.
Зі спогадів полковника Андрія Мельника: «Свій ресорт (підпільну діяльність на Східній Україні – Ю. К.) Ольжич вів сам безпосередньо до кінця 1942 року і передав його щойно, коли по призначенні його заступником голови ПУНу й намісником на рідних землях – виявилося, що треба відтяжити його з того ресорту...».
У жовтні 1942 року Олег Ольжич уже був на нараді вузького проводу ОУН у Львові. Станом на 1944 рік 95 відсотків членів ОУН, що прибули на Східну Україну в похідних групах, загинули на території рейхскомісаріату під ударами гестапо і підступних дій НКВС, про які велася розмова вище.
26 січня 1944 року гестапо провело широкомасштабні арешти членів ОУН (активу) обох угрупувань. Андрія Мельника заарештовують у Відні. Обов’язки голови проводу ОУН перебирає на себе Олег Ольжич. Він ховає вагітну дружину у батьків у Празі, а сам займається перегрупуванням сил організації. В цей час він зустрічається з командиром УПА Романом Шухевичем, який був підпорядкований проводу ОУН-революціонерів і фактично заступав Степана Бандеру, який зі своїм проводом перебував у концтаборі Заксенхаузен.
Під час зустрічі Ольжича і Шухевича позиції цих обох угруповань ОУН зближуються, але розбіжності в стратегії і тактиці залишаються. В цей час Ольжич увесь у русі – по-стійно переміщується за маршрутом Львів – Перемишль – Самбір. Оперативна обстановка вимагає його присутності на Прикарпатті в розташуванні партизанських загонів, які він планує перекинути на Волинь.
У середині травня 1944 року він пробирається до Львова. 25 травня Олега Ольжича заарештовують на приватній квартирі у Львові на вулиці Личаківській, 32, в помешканні літературознавця Романа Маланчука. Ця людина ніколи не належала до ОУН, і в колі друзів його називали Ромеха. До нього на квартиру часто приходили люди розважатися і погомоніти. Але у Львові Ольжича чомусь уже чекали. Отже, хтось із квартири «Ромехи» міг подати сигнал гестапо. Побутує кілька версій арешту поета, і я спробую в них розібратися.
Гадаю, що Ольжича весь час вела радянська агентура, з моменту від’їзду його з Києва через Рівне на Львів. Слід припустити, що в підпілля ОУН вкоренився радянський агент, який постійно інформував Центр про місцезнаходження керівника національного підпільного руху у Східній Україні. Таким агентом міг бути київський професор Костянтин Штепа, завідувач відділу культури в Київській міській управі, радянський агент на прізвисько «Костя». Після від’їзду Олега Ольжича з Києва він займає посаду головного редактора пронімецької газети «Нове Українське слово», яку під назвою «Українське слово» започаткував у Києві Олег Ольжич.
Після визволення Києва Штепу заарештують як подвійного німецько-радянського агента і розстріляють. А поки що він міг бути інформатором для гестапо і НКВС СРСР, який, маючи зв’язки в колах, близьких до Ольжича, довідувався про явки і маршрути пересування Ольжича по Україні.
Ось як згадують арешт Ольжича очевидці: «25 травня 1944 року він вийшов із внутрішньої кімнати по вулиці Личаківській, 32 назустріч гестапівцям і – посміхнувся. Командував цією операцією такий собі Яворський, прибалтійський німець, скоріше онімеччений слов’янин (перед війною він викладав російську мову десь у Литві). Обшук не дав бажаних результатів. Ані зброї, ані документів і дуже мало грошей у гаманці (80 злотих). Посвідчення фальшиве, але відчувалося, що вони знають, кого схопили. Відповідати заарештований відмовився. Удари по обличчю, по голові, ногами в тулуб. Мовчання. З Личаківської його везуть на вулицю Перчинську – львівське гестапо. Зі Львова поїздом під посиленим конвоєм допроваджують до Берліна. З Берліна автомобілем везуть у Заксенхаузен – концтабір. Така несподівана поведінка німців викликає певний подив. Щось у їхніх діях вибивалося з загальної позиції ставлення до ОУН-мельниківців. Що? Ще в листопаді 1941 року у них були певні нерепресивні погляди на ОУН-лібералів (мельниківців).

З «донесення про події в СРСР № 133
Берлін, 14 листопада 1941 року
Секретна справа рейху
Начальник поліції безпеки і СД
(...)
Айнзацгрупа
Місце дислокації: Київ
Ситуація і настрої на Волині
1. Політична ситуація.
(...) 2. Бандера та інші українські політичні течії. Серед українських політичних течій (на Волині) ОУН Бандери розгортає, як завжди, найбільшу діяльність. Виглядає, що міліція Рівненської області перебуває під сильним впливом цього руху. Симптоми звичні: вони діють самочинно, коли розпорядження німецьких інстанцій не відповідають інтересам ОУН, в окремих випадках вони йдуть на свідомий саботаж німецьких заходів.
Група ОУН Мельника має ті самі цілі, що і група Бандери, а саме – створення суверенної України, але вони виражені в менш грубій формі. Через брак ініціативи, характерний для цієї течії в ОУН, її існування у даний момент не становить гострої безпеки...».

Отже, ОУН-мельниківці, як твердить це донесення гестапо, на кінець 1941 року не становили загрози для окупантів. Що стосувалося Андрія Мельника, то це зрозуміло. Він сидів у Відні. Що ж до Олега Ольжича, то тут треба було розібратися.
Шлях Ольжича пролягав через Рівне, де він пробув недовго, а потім поїхав далі на Львів. Але його весь час «вів» спецпідрозділ московського Центру, яким керував Судоплатов, так званий загін спеціального призначення «Победители», командиром якого був чекіст, полковник Медведєв. Для виконання цього завдання йому було надано і професійного агента, терориста Миколу Кузнецова. Він мав завдання, оскільки був дуже схожий на Ольжича, «організованими» провокаціями і терористичними актами нацькувати гестапо на «американського агента-резидента на Україні» Ольжича, псевдо «Доктор».
Для того, щоб встановити, як і хто виконував цю акцію, я використаю свідчення самого полковника НКВС, агента під прізвиськом «Митя» – Медведєва і його безпосереднього керівника, комісара держбезпеки, вбивцю Євгена Коновальця Павла Судоплатова.
Наприкінці літа 1942 року Кузнецова закинули літаком до Сарненського лісу (120 км від Рівного), де базувався загін Медведєва. Дотримуючись конспірації, партизанам відрекомендували новачка як Миколу Грачова. У Рівному він мав діяти у формі німецького офіцера. У жовтні він уперше пройшов вулицями Рівного як обер-лейтенант вермахту Пауль Зіберт.
...З архівних документів НКВС. Медведєв повідомив, що Кузнецов «одет не по сезону и требует: «Первой оказией вышлите документ офицера, пехотные шинели, плащ-накидку № 50-51 с погонами обер-лейтенанта пехоты, офицерскую фуражку 58-60, сапоги – голенища бутылками № 43. Все должно быть изящным».
Командування загону подбало про створення проміжних баз («партизанських маяків») на хуторах, а влітку – в лісах поблизу автошляхів. Коли Кузнецов повертався з операції, на «маяку» його зустрічала група охорони. «Обер-лейтенант» переодягався, і його відвозили до табору. Одну з успішних операцій партизани провели в лютому 1943 року на шосе поблизу Рівного. З «офіцером» були його помічники – «група поліцаїв». Коли до них наблизився німецький автомобіль, Кузнецов подав знак, і в машину полетіла протитанкова граната. У розбитому легковику живих пасажирів не залишилося. Другий автомобіль «зупинили» кулеметною чергою, захопивши живими радника військового управління доктора Райса та технічного інспектора телеграфів обер-лейтенанта Планерта.
Ось що пише з цього приводу Судоплатов:

«...Кузнецов (кодове ім’я «Пух») особисто ліквідував кількох губернаторів німецької адміністрації на Галичині». (Судоплатов тут дещо перебільшує – то були в більшості другорядні офіцери окупаційної влади, які вагу мали невелику, але терор за їхнє вбивство був жорстокий. Як свідчить сам Медведєв: «У зв’язку з убивством Геля і Кнута та пораненням Даргеля, імперського комісара, Функ видав наказ про розстріл усіх в’язнів рівненської в’язниці...»).
Судоплатов свідчить далі:
«...Одягнений у німецьку форму, він сміливо підходив до ворога і оголошував про винесення йому смертного вироку та стріляв упритул».
(Комісар безпеки тут приховує одну дуже важливу деталь: оголошуючи вирок, М. Кузнецов оголошував його від імені українського народу або кидав написаний вирок поруч з убитим, чим перекладав відповідальність на національно-визвольні сили України і спрямовував на них терор гестапо).
«...Навколо особи Кузнецова ходить багато розмов, що ставлять під сумнів довготривалість його перебування в ролі німецького офіцера», – пише далі Судоплатов. І керівник Кузнецова тут недалекий від істини. Але познайомимося з його характеристиками далі.
Так, комісар держбезпеки Судоплатов свідчить: «Німцям було передано підроблені документи, виготовлені нами на ім’я обер-лейтенанта Пауля Зіберта (псевдо Кузнецова), і частину повідомлення Кузнецова Центру з подробицями знищення високопосадових німецьких представників на Україні...».

От із цим повідомленням ми й маємо ще розібратися, щоб розкрити повністю «героїзм» Кузнецова і спецзагонів НКВС в Україні, а також причину загибелі Олега Ольжича. Для цього ми знову залучимо іншого свідка – енкаведиста, Героя Радянського Союзу полковника Д. Медведєва, автора книжки «Сильные духом».

«...Ми взялися читати всі газети, які принесли Куликов і Галузо. Преса висловлювала глибокий сум з приводу смерті імперського радника з фінансів. У повідомленні про його смерть, між іншим, писалося, що хоча вбивця і був у формі німецького офіцера, але владі добре відомо, хто це... Ми зрозуміли, що гітлерівці «напали на слід». Ми побоювалися, щоб не залишився непоміченим «загублений» Кузнецовим гаманець. Цей гаманець мав свою невелику історію.
В одній із сутичок з бандою націоналістів до нас у полон потрапив один з емісарів-націоналістів, що приїхав з Берліна... У цього емісара й було вилучено його гаманець – новенький, гарної шкіри з клеймом берлінської фірми. Наявність документів у гаманці повністю підтверджувала свідчення полоненого: паспорт з візою на право в’їзду на територію Західної України, членський квиток берлінської організації українських націоналістів і директива керівництва про роботу ОУН. Ми почали з того, що поповнили гаманець. Ми поклали до нього приблизно те, що мало бути у гаманці полоненого націоналіста: десятка півтора рейхсмарок, стільки ж американських доларів, купюру у п’ять фунтів стерлінгів, радянські гроші. Поклали також кілька золотих коронок від зубів...
Гаманець було наповнено. В останній момент, намагаючись передбачити все, щоб гітлерівці цей фокус сприйняли як справжню знахідку, ми додали в гаманець ще й три золоті десятки царської чеканки. Що ж стосується директиви, то ми її замінили новою, написаною тим самим почерком, у якій повідомлялося:

«Дорогий друже! Ми дуже здивовані, що ти до цього часу не виконав нашого доручення. Німці війну програли – це зрозуміло всім. Нам украй необхідно переорієнтуватися, а ми скомпрометовані зв’язками з гітлерівцями. Батько не сумнівається, що завдання буде тобою виконано найближчим часом. Ця акція стане сигналом для подальших дій проти швабів.
Підпис ми підробили».

Так свідчить командир спецзагону НКВС Д. Медведєв, затятий чекіст. Але простежимо далі за його свідченнями про те, яку мету ставили керівники ЦК і НКВС у Москві, проводячи таку акцію проти ОУН, і який злий задум стояв за цим злочином. Медведєв пише:

«...Переглядаючи газети, ми переконалися, що гаманець досяг своєї мети. На похоронах Геля у своїй промові над труною урядовий президент Даргель гнівно звинуватив «панів отаманів», докоряючи їм за невдячність до Німеччини... Стало відомо також, що в Рівному за підозрою в убивстві Геля заарештовано і розстріляно 38 відомих українських націоналістів... був заарештований редактор газети «Волинь», що видавалася українською мовою, та деякі інші «діячі». Арешти не обмежилися тільки Рівним». І далі Медведєв пише: «Подібні повідомлення викликали серед нас почуття задоволення. Але вони не приносили полегшення Кузнецову».

Слід зазначити, що роль терориста Миколі Кузнецову не дуже подобалася, – він бачив, до яких жертв серед українського народу призводять його терористичні акції, і скільки заручників – жінок, чоловіків і дітей – гине під кулями окупанта. Він неодноразово вимагав використати його як професійного розвідника з великим досвідом у тилу німецьких військ як агента-легала. Він твердив, що полювання на українських націоналістів – не його профіль роботи. Але Центр вважав, що його доцільніше тримати на «Українському фронті». Зрештою його поведінка і протести викликали в Москві велике невдоволення, і постало питання про його відкликання до Москви, а це не виключало там його арешту. Його переконали, що Олег Ольжич – його останнє завдання у Львові, а після цього він буде вкорінений у німецьку армію як агент-легал. Але львівська операція закінчилася для нього трагічно.
Група Кузнецова залишалася в Рівному аж до втечі німців. Дізнавшись, що фашисти полюють на «свого» обер-лейтенанта, командування загону «підвищило» Зіберта у званні, незабаром гауптман (капітан) дав про себе знати у Львові. У будинку, де містився штаб військово-повітряних сил гарнізону, 31 січня 1944 року вбито підполковника Ганса Петерса та обер-єфрейтора Зайделя. 9 лютого на Лейтенштрассе «невідомий» допоміг розпрощатися з життям віце-губернаторові Бауеру та докторові Шнайдеру.
...З матеріалів НКДБ СРСР. Медведєв 10 лютого 1944 року надіслав повідомлення: «Когда «Колонист» с «Кантором» и «Ил» (Камінським і Бєловим – Ю. К.) выезжали во Львов, мы условились каждый четный день в 12 часов по немецкому времени встречаться у главного входа в большой театр. При объезде «Колониста» с группой у нас были слабые перспективы пробиться с отрядом во Львов, и мы обусловили с ним, что... он проводит операцию во Львове (планувалося ліквідувати губернатора Галичини Отто Вехтера – Ю. К.), после чего переезжают в Краков и, окончив там дела, будут пробиваться к нам или, уйдя в подполье, будут ждать Красную армию».
Олег Ольжич був для радянської влади чи не найстрашнішим лідером визвольного руху, навіть важливішим, ніж Мельник. Вихідець зі Східної України, син відомого всій Україні поета, пісні якого співав увесь народ, він своїми справами був добре знаний у Києві як створювач Української Національної Ради, української газети, міської управи. Тому в зручний момент ситуація могла висунути його як лідера визвольного руху на Сході України, за яким піде народ.
Тому в Москві й було відпрацьовано акцію знищення Олега Ольжича (Кандиби) за системою «підкидання гаманців», про що свідчив полковник НКВС Медведєв. У «гаманці» вкладалися долари й фунти, компроматні документи, які вказували на причетність цієї людини до американської розвідки.
З убивством віце-губернатора Галичини Бауера стає зрозумілим, що Кузнецову не потрібна була конкретна особа німецького окупаційного адміністратора, йому потрібна була будь-яка впливова особа, біля якої він міг би залишити «гаманець», можливо, з фото Ольжича, і листівку з вироком – ім’ям українського народу! Усі ці документи готувалися в Москві. На основі цих документів та речей гестапо одержувало «випадкову» інформацію, що це – терорист Кандиба, псевдо Ольжич, резидент американської розвідки при ОУН на Західній Україні.
Подаю уривок з донесення гестапо в Берлін, підписане обер-групенфюрером Таубергом.
«...У той же час і в тому ж місці та сама особа вчинила невдалий замах за допомогою вибухівки проти заступника Коха, Даргеля і начальника відділу (пропаганди) Пальцо. Факти і обставини створюють підозру, що автором (замаху) був український націоналіст...
ВАР 55/1483 ф 10».

Поліція і жандармерія Львова на той час уже мали прикмети Зіберта й розшукували його, влаштовуючи облави. Залишатися в місті групі Кузнецова було небезпечно. Вранці 12 лютого сірий «пежо» із трьома «німцями» виїхав у напрямку лінії фронту. Біля Куровичів машину зупинив пост польової жандармерії. Майор Кантер, який надто прискіпливо вивчав документи гауптмана, дістав кулю. Після стрілянини автомобіль довелося кинути, й далі розвідники рушили в напрямку села Ганачівка (Перемишлянський район).
Кілька днів Кузнецов, Камінський та Бєлов провели в лісових землянках єврейської групи самооборони. У Ганачівці Микола Іванович побачився з двома розвідниками загону Медведєва Василем Дроздовим та Федором Приступою, які заслабли на тиф і до одужання залишилися в селі. Рації у них не було. Ймовірно, тоді Кузнецов склав письмовий звіт про виконану ним роботу в тилу ворога – підстрахувався на випадок можливої загибелі. Папери підписав кодовим ім’ям «Пух», відомим лише Центру. Пакет документів адресував «генералові Ф.» (Петрові Федотову).
Далі група «Колоніста» з провідником Самуїлом Ерліхом вирушила в напрямку фронтової смуги. Шлях був нелегкий, провідник загинув...
У ніч проти 9 березня 1944 року розвідники прийшли до села Боратин неподалік Бродів на Львівщині. Саме там сталася фатальна зустріч Кузнецова з боївкою УПА. Подробиці кривавої сутички у хаті селянина Степана Голубовича викладено в архівних документах радянських органів держбезпеки (наприкінці 50-х років проведено розслідування обставин загибелі розвідгрупи).
Гості з лісу – двоє озброєних автоматами невідомих у німецькій військовій формі – опівночі зайшли до хати, де перебували господар, його мати, дружина та двоє дітей. Високий (Кузнецов) спитав німецькою, чи є в селі більшовики або бандерівці. Потім знаками пояснив, що він і його супутник голодні: кілька діб не їли й не спали. Господар звелів дружині подати на стіл – сало, хліб, молоко.
Приблизно за півгодини до хати ввійшов озброєний вояк із боївки повстанців. Він мовчки поручкався з «німцями», спитав господаря, звідки гості. За кілька хвилин підійшли ще люди з гвинтівками й наказали «німцям»: «Хенде хох!». Високий підвівся, запитав, чи це українська поліція, і, дізнавшись, що перед ним вояки УПА, зауважив, що не визнає їхніх повноважень і все це незаконно. Але автомати після наполегливих вимог «німці» мусили віддати. Пауза затяглася ще на півгодини: упівці чекали на когось зі своїх. На стіл насипали тютюну, Кузнецов першим згорнув самокрутку і, припалюючи від гасової лампи, «ненароком» погасив її. Біля печі стояла ще одна лампа. Господиня пішла по неї, а «високий німець», помітно нервуючи, шукав у кишені «запальничку». Раптом у його руці побачили... гранату. Присутні кинулися до дверей. Цієї миті другий «німець» устиг залягти.
Поранений Кузнецов упав на підлогу поруч із Камінським (є підстави вважати, що саме він був «другим німцем») і щось устиг сказати Янові. Той вибив вікно, вистрибнув у двір і побіг городами. Навздогін йому лунали постріли... Є свідчення, що в Боратині тієї ж ночі «другого німця» було вбито. Про місце його поховання відомостей немає.
До вояків УПА, а відтак до німців, потрапили документи й записи Зіберта, який помер від тяжких ран. З-поміж паперів був звіт «Пуха» про вчинені теракти. Стало зрозуміло, що Зіберт – бойовик, на якого давно полюють гітлерівські спецслужби.
Тепер зведемо все до купи. Як ми тепер знаємо, вищезгадані замахи здійснив Микола Кузнецов. Свої останні «вироки» він виконав 9 березня 1944 р. і продовжував залишати «слід» випадковими вбивствами до 28 квітня, потім утік зі Львова. Дізнавшись, що у Львові діє український терорист, гестапо перевернуло весь Львів. Ольжича заарештують 28 травня 1944 року, невдовзі після того, як у Львові здійснить свій теракт Кузнецов... Після детального вивчення всіх матеріалів у справі цих двох осіб – Ольжича і Кузнецова – у мене немає ніякої іншої версії загибелі Олега Ольжича-Кандиби. Бо подив викликає те, чому, за наявності в концтаборі Заксенхаузен ув’язнених лідерів ОУН Андрія Мельника і Степана Бандери, чомусь так жорстоко й довго мучили-розпинали та допитували саме заступника Андрія Мельника – Олега Ольжича. Про що гестапо хотіло дізнатися від нього? Чи не найлегше було допитати Андрія Мельника і одержати від нього те, чого добивалися від Ольжича?
У той час, коли Кузнецов тікав зі Львова зі своєю терористичною групою, прориваючись через лінію фронту до своїх, Олега Ольжича продовжували люто катувати в концтаборі Заксенхаузен. Мене як автора цього розслідування, дуже цікавило: чим так допік Ольжич фашистам? І тоді я почав зіставляти дати й події, аналізувати ситуацію і нарешті знайшов відповідь на цю загадку.
20 червня 1944 року, невдовзі після загибелі Миколи Кузнецова, в Берліні начальник штабу резервної армії полковник Штауфенберг підклав під стіл, де сидів Гітлер під час наради, бомбу, і тільки випадковість урятує фюрера. Після невдалого замаху на Гітлера в німецькій армії застреляться або отруяться багато генералів і офіцерів: фельдмаршал Клюге, фельдмаршал Роммель, генерал-полковник Бек і багато інших офіцерів та генералів. Гестапівці стратять близько 5 тисяч військових. Повісять у концтаборі керівника абверу адмірала Канаріса, в сейфі якого знайдуть документи, які свідчитимуть про те, що Канаріс разом з американською та англійською розвідками готував заколот проти Гітлера. По всій Німеччині почнуть шукати англійських і американських розвідників. Канаріс позитивно ставився до створення самостійної України і підтримував цю ідею, а оскільки радянська розвідка в особах Зарубіна – Розенцвейг підкинула німцям «компромат» на Ольжича, що він американський резидент в Україні, гестапо взяло його в роботу як американського агента в ОУН.
Привезли заарештованого Ольжича до Заксенхаузена автомобілем. Цей концтабір під містом Оранієнбург зажив сумної слави. Заснований 1936 року задля «перевиховання» німецьких антифашистів, Заксенхаузен проковтнув загалом понад двісті тисяч політв’язнів з усієї поневоленої гітлерівцями Європи, і не тільки Європи. Там було декілька філіалів, де запроваджувалися й випробовувалися на ув’язнених варварські способи нищення.
Відгороджений муром від табору, в Заксенхаузені функціонував секретний об’єкт «целленбаум» – залізобетонний барак-бункер, в якому тримали надто небезпечних і дуже важливих злочинців. Там свого часу сиділи син Сталіна Яків Джугашвілі, племінник Молотова Гриша, американські й англійські офіцери високих рангів: латвійський міністр оборони генерал Дамбітіс, керівник румунських легіонерів Горія Сіма, французький міністр закордонних справ Рібо, соціаліст Леон Блюм, ад’ютант колишнього партайгауляйтера Гесса, колишній прем’єр-міністр Німеччини Лютер. Садовили туди і українців: це – два непримиренних крила, майже весь провід ОУН – Бандера, Стецько, Габрусевич, Ільницький, Бойдуник, Андрієвський, Мушинський, Онацький, Штуль-Жданович, Бульба-Боровець та Мельник. Це був барак посиленого режиму, де в’язнів зодягаули в смугасті сіро-сині куртки і штани.
Був серед ув’язнених і Володимир Стахів, брат Євгена Стахіва, якого Олександр Фадєєв у своєму романі «Молода гвардія», дискредитуючи дезинформацією визвольний рух України на Донбасі, вивів як «зрадника» Євгена Стаховича. Ось що засвідчив Володимир Стахів: «Він (Ольжич) ішов рішучим кроком, похмурий, волосся розкуйовджене. Одягнутий він був у темну блузу, брунатні штани, гірські куті черевики. Він йшов з камери № 14, де звичайно були закуті в кайдани в’язні, приречені на смерть». Керівництво Заксенхаузена робило все, щоб жодна інформація не просочувалася з камери № 14. Закутого в кайдани в’язня тут садовили ще й на ланцюг, прикріплений до цементної підлоги. В сусідній камері № 15 сидів колишній ад’ютант маршала Юзефа Пілсудського капітан Єжі Кунцевич. Прислухаючись до тюремного буття Ольжича, він чув, як дають їжу, як бряжчать кайдани, як водять на допит. З допитів Ольжич повертався поволі, ледь волочив ноги. Вранці Кунцевич побачив Ольжича біля камери і почув від нього те, про що, власне, й сам здогадувався: «Б’ють страшенно». «Тримайтеся», – тільки спромігся мовити Кунцевич, і Ольжич кивнув головою.
Допитували О. Ольжича троє: оберштурмбанфюрер, урядовий радник з українських питань, керівник IV відділу у відомстві Гіммлера Вольф, гауптштурмбанфюрер, кримінальний радник з Берліна Шульце, прибалтійський німець Вільгельм Вірзінг, який видавав себе за латиша, проте, як свідчать деякі факти, був прихованим енкаведистом. Вони тягли О. Ольжича на допити і вдень, і вночі і годинами вибивали від нього зізнання. Він розмовляти з ними категорично відмовився. Олівцем, якого ледь тримали розпухлі пальці, тільки написав: «Ні про своїх друзів, ні про свою працю в ОУН говорити нічого не буду».
Востаннє його забрали на допит у кінці червня. Вночі занесли до камери напівмертве тіло. Єжі Кунцевич, хоч як прислухався, не почув ані стогону, ані дзенькоту ланцюгів. Наступного ранку наглядачі виявили в камері № 14 неживого Олега Ольжича. Він, кинутий на цементну долівку, захолов, не приходячи до тями. О 19 годині 45 хвилин небіжчика понесли до крематорію...
Гестапівці, відчуваючи, що передали куті меду, а вони ще мали певні розрахунки на ОУН, заявили, що він сам повісився у камері. Через декілька місяців Андрій Мельник, звільнений із Заксенхаузена у зв’язку зі зміною політичної ситуації, звернувся до коменданта концтабору штандартенфюрера Кайнделя з проханням віддати рідним тлінні останки Олега Ольжича, щоб поховати його по-людськи. Комендант пообіцяв, але обіцянки не дотримав – попіл спалених жертв у таборі відправили на миловарний завод.
Доля «близнюка» Олега Ольжича Миколи Кузнецова склалася не менш трагічно.
Є свідчення жителів Боратина про пошуки вночі боївкою УПА якогось «третього німця». З архівних документів випливає, що вранці наступного дня місцева селянка бачила невідомого в німецькій формі. Жінка пішла по сіно до стодоли (метрів за 200 від хати, у якій стався вибух) і там натрапила на пораненого. Він наставив автомат і заговорив німецькою. Селянка нічого не зрозуміла. Тоді незнайомець сказав українською, що його поранено в руку й ногу , і попросив жінку сходити до хати, біля якої вночі лунали постріли, з’ясувати, що там сталося. Попередив, щоб вона нікому про нього не розповідала, бо за це «буде помста».
Селянка виконала прохання. Потім принесла пораненому молока й окраєць хліба, допомогла перев’язати рани. Надвечір боєць пішов у напрямку села Суходоли. Прощаючись, сказав, що він радянський офіцер і після війни обов’язково повернеться, віддячить за добро.
... З матеріалів КДБ при РМ УРСР.
«Кто были те немцы, которые тогда находились в доме Голубовича и один из них подорвался на гранате, мне этот мужчина не говорил и не говорил, что сам был в доме Голубовича, но этот мужчина тогда меня просил, чтобыя узнала, где будет похоронен подорвавшийся на гранате в доме Голубовича немец. Он тогда записал в свой блокнот мою фамилию, имя, отчество и фамилию Голубовича, в доме которого подорвался на гранате немец...»
Селянка, що дала свідчення про пораненого вояка, упізнала його на фотокартці (Іван Бєлов) під час розслідування, проведеного наприкінці 50-х років.
Отже, з архівних матеріалів випливає, що Микола Кузнецов із двома помічниками в лютому – березні 1944-го йшов лісами до фронтової смуги. Опівночі, залишивши пораненого товариша у стодолі, двоє шукали харчів. Далі сталося непоправне...

Розділ 10
ЗАКОЛОТ

Того дня в моїй квартирі задзеленчав телефон. У слухавці я почув знайомий чоловічий голос, який зневажливо і недоброзичливо спитав:
– Це той Краснощок-фальсифікатор, про якого писала газета «Комуніст»?
По голосу я впізнав цю людину. То був чоловік приятельки моєї дружини, з якою вони колись працювали в одному з науково-дослідних інститутів. Через неї я й познайомився з ним. Він був майором радянської армії і служив черговим офіцером в оперативному центрі ППО в Києві, а потім пішов у відставку. Військової освіти він не мав, політехнічний інститут закінчив з труднощами на вечірньому відділенні, тому фах радіоінженера у нього був невисокий. Вийшовши у відставку, він залишив сім’ю і пішов у прийми до вдовички, в якої були свої «Жигулі», квартира і дача.
Свого часу його було виключено зі членів КПРС. Проте згодом він був поновлений у її рядах і вступив до «Союзу радянських офіцерів». Прізвища я його не називатиму, бо в нього є дочка, є онука, хоча він з ними майже й не підтримує зв’язків. Останнім часом він десь підробляв в охоронниках. У принципі він був непоганою людиною, але на старості, як кажуть, трохи поїхала «черепиця на даху». Я теж офіцер колишньої радянської армії, і це до якоїсь міри нас пов’язувало. Але те, що я почув від нього по телефону, вкрай мене обурило.
– Я тебе знаю як справжнього радянського офіцера і доброго журналіста, – почув я у слухавці, – ти був і політпрацівником в армії, і парторгом великого підприємства. Чому ж ти тепер чорниш колишню радянську владу?
– Бо я прозрів, – відповідаю, – коли наші офіцери ППО (я теж належав до військ ППО – Ю. К.) заарештували і розстріляли Берію! Прозрів, бо за те, що я добре виконував рішення ЦК КПРС, мене мало не запроторили на Колиму!
– А я цього не знав…
– Ти багато чого не знав та й сьогодні багато чого не знаєш, – відповів я йому.
Я розмовляв з ним різко і неввічливо, бо він мене справді образив. Двадцять років я розкопував таємниці руйнування більшовиками в 1941 році культурного центру столиці Київської Русі Києва і злочинного підступного підриву святині Київської Русі – Успенського собору Печерської лаври. Цей злочин комуністи готували 50 років, а після того, як я в українській пресі надрукував свою документально-детективну повість «Терористична акція «Смерч», центральний орган українських комуністів надрукував на своїх сторінках пасквіль «Відсіч фальсифікаторам», звинувативши мене у спотворенні історичної правди. Хоча насправді це комуністи дурили український народ, – мовляв, ці злочини скоїли фашисти. Невдовзі я видав книжку під назвою «Диявольська гра», де як свідок тих подій і на підставі свідчень та документів остаточно довів, хто ж таки був Геростратом ХХ століття.
Розмовляючи з ним, я висловив своє обурення ще й тим фактом, що нащадки Сталіна і Берії, користуючись анархією, яка запанувала в країні з легкої руки олігархів і комуністів, тепер знову рвуться захопити і узурпувати владу в Україні. З цією метою вони вдаються до залякування й інсинуацій, викрадень і вбивств. Саме перед цією розмовою було викрадено журналіста Георгія Ґонґадзе, і вся Україна здригнулася від обурення і гніву. Я тоді болісно розмірковував: за що вбили Ґонґадзе? І, чесно кажучи, сам побоювався, що мені за розкопування більшовицько-московських злочинів можуть, образно кажучи, скинути цеглину на голову.
Та в цей час моя дружина вихопила у мене слухавку з рук і виказала нашому приятелеві, якого вона знала краще, ніж я, все, що думала про нього: як про людину, так і про офіцера-українця. Після такої «роз’яснювальної» роботи колишній радянський офіцер швидко повісив слухавку.
Я б, може, не надав уваги цьому епізодові, якби у пресі невдовзі не з’явилися сенсаційні повідомлення, котрі неабияк заінтригували мене. Вони здалися мені якимсь чином пов’язаними з тим телефонним дзвінком колишнього радянського офіцера, який зловтішався з приводу опублікованого на мене пасквіля.
Ось який матеріал вмістила газета «Демократична Україна» 20 вересня 2000 року:

«Повідомлення прес-центру СБ України

Готували переворот
У ході здійснення оперативно-розшукових заходів співробітників СБ України встановлено групу осіб – мешканців Чернігівської, Запорізької і Сумської областей, які протягом останнього часу цілеспрямовано готувалися до повалення конституційного ладу в Україні. Вони розробили план дій, розпочали формування бойових груп, з’ясовували дислокацію військових частин та місць зберігання зброї, обговорювали спосіб їх захоплення; визначили перелік об’єктів для проведення диверсійно-терористичних акцій (Чорнобильська АЕС, гребля Київського водосховища, магістральні газопроводи), спрямованих на дестабілізацію обстановки в країні. Крім цього, виготовили листівки із закликами до збройного повстання, підготували проекти документів для їх прийняття новими органами влади. З урахуванням наявності в діях зазначених осіб складу злочину, передбаченого ст. 56 Кримінального кодексу України («дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади»), прийнято рішення про припинення протиправної діяльності. Управлінням СБУ в Чернігівській області 21 вересня цього року порушено кримінальну справу № 585, ведеться слідство. У ході здійснення попередніх оперативно-слідчих дій вилучено листівки, топографічні карти, проекти документів, робочі записи стосовно організації повстання та інші речові докази».
З цього ж приводу агентство ДІНАУ оприлюднило коментар Івана Плюща:
«Повідомлення СБУ коментує Іван Плющ
Голова Верховної Ради Іван Плющ прокоментував повідомлення ЗМІ про розкриття СБУ спроби державного перевороту в Україні. «Сьогодні в Україні є політичні сили з достатньо численним електоратом, які, скажімо так, ще не до кінця повірили в те, що Україна – суверенна держава надовго і назавжди. Ці сили комуністичного спрямування намагаються агітувати за відтворення Союзу з Білорусією та Росією у новій формі, за інші форми міждержавних об’єднань, що можуть призвести до часткової втрати державного суверенітету. По-перше, я дуже не хотів би, щоб ці сили, про які я говорю, сьогодні хтось пов’язував із групою людей, яка, за твердженнями СБУ, готувала державний переворот. По-друге, я б не радив саме тому, що потім їм стане дуже важко відмежуватись від таких випадків, як цей, що був розкритий СБУ. Хочу підкреслити, що і на цій проблемі хтось спробує нажити політичних дивідендів. На мою думку, повідомлення Служби Безпеки зроблене, з одного боку, для упередження чуток і об’єктивного інформування громадськості, з іншого – для того, щоб люди знали про такі випадки і були пильними, захищаючи завоювання 9 років нашої незалежності».
Я не стану обговорювати коментар екс-спікера Верховної Ради України, єдине тільки зауважу – він видав бажане за дійсне. Насправді ж ситуація з антиукраїнським заколотом складалася і складається значно серйозніше, ніж говорив про неї Голова Верховної Ради України. Скоріше за все, він робив вигляд того дворецького з пісеньки: «Всё хорошо, прекрасная маркиза!».
Повернувшись у своїх роздумах до дзвінка мого колишнього приятеля, офіцера Глибіна – так я назву його – я не міг позбутися дивного враження. Він так затято захищав радянську владу, від якої навіть не одержав квартири, а змушений був будувати кооперативну. У його мові були ті пропагандистські трафарети, які йому всі двадцять п’ять років служби у Збройних Силах Радянського Союзу втовкмачували в голову органи партійної пропаганди. І я подумав, що повідомлення СБУ таки мало під собою ґрунт. Подібних людей неважко підняти на заворушення фальсифікованими гаслами: влада – народу! Хоча кому не відомо, і це я можу підтвердити як колишній радянський офіцер, що величезну армію більшовики підготували, особливо командний склад, за рахунок народу таким чином, аби вона була здатна стріляти у свій народ.
Можливо, я й після цього не надав би великого значення тому телефонному дзвінку, якби невдовзі не мав розмови з одним полковником із Міністерства оборони України.
Не стану викладати суть усієї розмови, вона була в принципі дружньою, але зупинюся на тому, що стосується тільки мого розслідування.
Я, зокрема, сказав йому, що Міністерство оборони погано виховує в українського солдата почуття державного українського патріотизму. Що в солдатських бібліотеках української армії, крім застарілих книжок, серед яких є й історія ВКП(б), нічого немає, та ще й поповнюються ці бібліотеки антиукраїнською літературою, що надходить з Білорусі та Росії.
На що полковник мені відповів:
– А що, я вважаю, що історія ВКП(б) має бути в солдатських бібліотеках, і її не слід звідти вилучати. Вона висвітлює історичні події.
– Які історичні події?! Як висвітлює?! У ній же все перекручено і сфальсифіковано! – не погодився я.
– Ну, не кажіть, – відповідає він мені, – солдати мають знати про Жовтневу революцію…
І тоді я зрозумів, що в ньому заговорив радянський офіцер, що він іще мріє одержати полковницьку пенсію, і йому неважливо, хто її дасть, ту пенсію, – чи Україна, чи Союз слов’янських держав.
І я сказав йому:
– Не дивно, що у нас в Україні почали організовувати змови під прапором «Союзу радянських офіцерів»…
– А ви вірите, – дещо знервовано запитав він мене, – що така змова була?!
– Вірю, – кажу.
– А я не вірю! – зірвався він. Потім зрозумів, що ляпнув щось не те, й почав викручуватися…
У те, що такий заколот був, не зовсім повірили і деякі українські ЗМІ.
А мені пригадалися події 30-річної давності.
Десь у 1970 році – я тоді працював начальником управління Держкомвидаву УРСР – нас, начальників управлінь міністерств і заступників міністрів республіки, за планом заходів так званого Штабу цивільної оборони УРСР зібрали на десятиденні курси з відривом від виробництва. У той час точилася жорстока холодна війна поміж НАТО і Варшавським пактом. Ми посилено готувалися до гарячої війни і виготовили стільки зброї, що можна було озброїти нею всі армії світу. Самих танків і бронетранспортерів у нас було понад сто тисяч. А атомних бомб і ракет було достатньо, щоб знищити всю нашу грішну планету.
Отож на цих курсах ми мали десять днів сушити голови, що мають робити наші міністерства, коли несподівано вибухне гаряча війна. Нам читали лекції з різних питань цивільної оборони, після яких ми мали складати заліки.
Одну з таких лекцій з картами і схемами, яку вів полковник – прізвища його не пам’ятаю, – було присвячено питанню: що мають робити міністерства УРСР у випадку початку війни або стихійного лиха, коли буде зруйновано Київську ГЕС і саму греблю. Він розповідав нам, як хлине на Київ 11-метровий водяний вал, що змітатиме все на своєму шляху, і що коли не буде відкрито шлюзів інших гребель на Дніпрі, хвиля Київ-ського моря зруйнує нижні греблі і так дійде до Чорного моря, руйнуючи села й міста, заливаючи водою луки, поля і ліси на сотні квадратних кілометрів.
Після того, як він закінчив свій виступ, ми почали задавати йому запитання. Один із нас запитав:
– А в якому разі зруйнується гребля?
– У трьох випадках, – відповів він. – Перше – це коли буде війна, і ворог скине на греблю атомну бомбу. Друге – стихійне лихо, коли греблю прорве, і третє – коли в інтересах стратегічної оборони під час війни потрібно буде зупинити на лінії Дніпра ворога, тоді греблі підірвуть…
– Що ви маєте на увазі, – спитали ми, – під стратегічною обороною?
– З досвіду минулої війни, – почав він нам розповідати, – ми знаємо, що Дніпро не став, як планувалося, оборонним валом Радянського Союзу. Німець швидко форсував Дніпро і захопив промислові центри України, досягши Сталінграда. Отже, Дніпро було легко форсувати, і тому, готуючись до війни з НАТО, наше радянське командування врахувало цей недолік в нашій обороні. Ми побудували в стратегічних інтересах насамперед кілька гребель на Дніпрі, які в мирний час забезпечують промисловість електрикою, а під час війни ці моря мають стати великим водним рубежем оборони, який ворогу буде важко форсувати. Зараз збудовано греблі на Україні. У подальших заходах оборони будуть побудовані греблі до самого верхів’я Дніпра в Білорусії з тим, щоб перегородити і там шлях ворогу на Москву. В разі необхідності буде зруйновано і Чорнобильську АЕС – вона перекриє радіоактивною зоною цю оборону на Дніпрі.
Хтось із присутніх захоплено обговорював такий геніальний план оборони по Дніпру, а я з жахом думав, що чекає Україну після цих «оборонних» заходів. Десятки років точаться на нашій землі війни, Україна стала полігоном протистояння армій у першій світовій війні, її рубали шаблями під час громадянської війни, орали гарматами і боронували танками під час Великої Вітчизняної, а тепер у новій війні з НАТО на її чорноземах планують влаштувати світовий потоп…
Площа ставу, що прорвав греблю на Куренівці, була всього один квадратний кілометр, площа Київського моря – майже 1000 квадратних кілометрів. Що діятиметься, коли, не дай Боже, прорве його греблю?! Оболонь загине на третій хвилині, Троєщина – на п’ятій, до Подолу гідрохвиля дійде на десятій, до Русанівки – на п’ятнадцятій, до Березняків – на двадцятій, по Харківському масиву вона вдарить через 20 – 25 хвилин, потім знесе Корчувате. Тобто постраждає фактично увесь лівий берег і пониззя на правому березі Дніпра.
Висота хвилі буде десь метрів 15. Прокотиться вона на рівні мосту метро, мосту Патона зі швидкістю 150 км/год. Крім того, рине в річки Ірпінь, Козинку і заллє водою землі до Фастова і Обухова, вода Десни потече проти течії, затоплюючи землі до самого Чернігова. Гіпотетична катастрофа у Києві стане початком всеукраїнської катастрофи, бо Київське море – це початок Дніпровського каскаду. Попереджені диспетчери на гідро-електростанціях, які розташовуються нижче Київської ГЕС, відкриють повністю всі шлюзи, аби запобігти удару хвилі по інших греблях, і вода почне затоплювати землі до самого Херсона.
Хай читач уявить собі, що готувала йому радянська влада у разі війни, створюючи оборонний вал по Дніпру, або що б сталося, коли б Союз радянських офіцерів виконав свій зловісний намір підірвати греблю на Київській ГЕС:
а) Київське море має 922 квадратних кілометри загальної площі води, його довжина – 165 кілометрів;
б) Канівське море – 675 квадратних кілометрів загальної площі, довжина 123 кілометри, ширина 15 кілометрів;
в) Кременчуцьке море – площа 2250 квадратних кілометрів, довжина 149 кілометрів;
г) Дніпродзержинське море – загальна площа 410 квадратних кілометрів, довжина 129 кілометрів;
д) Дніпрогес (Запорізька ГЕС) – площа 567 квадратних кілометрів, довжина 144 кілометри;
е) Каховське море – загальна площа 2155 квадратних кілометрів, довжина 250 кілометрів.
Загальна довжина цих штучних морів 860 кілометрів, ширина від двох до 20 кілометрів, глибина в середньому близько 20 метрів. Отже, якщо випустити воду з морів на поля, ліси і луки України, біблійний світовий потоп здаватиметься звичайною повінню. Вода морів заллє таку територію, яка дорівнюватиме за територією всій Київській області – 6700 квадратних кілометрів. А коли штучні моря розливатимуться по долинах і луках, по полях і лісах, вони заллють територію вдесятеро більшу, ніж займають зараз самі моря, і вона дорівнюватиме території європейської держави Данії.
Ось такий оборонний вал було споруджено на українській землі. Ідея Дніпровського каскаду була офіційно втілена в документах ще в 1926 році і підписана самим Сталіним. Проект не був розрахований на розвиток народного господарства. Для цього достатньо було підняти рівень води на 4 – 5 метрів. Інакше річки, які впадають у Дніпро, не могли б у нього впадати, бо опинилися б нижче його рівня, і води штучних морів погнали б води річок угору. Зараз маємо систему могутніх компресорних станцій, які перекачують ці річки. На перекачку витрачається коштів у п’ять разів більше, ніж дають електро-енергії всі ГЕС каскаду.
У тому, що цей проект мав військово-стратегічний характер, немає жодних сумнівів. План, що про нього нам розповідав полковник на курсах цивільної оборони, існував насправді. Згідно з ним дніпровські моря мали при відкритті гребель розрізати Україну на дві половини водним масивом, який форсувати звичайними понтонними засобами військам НАТО було б неможливо. Разом з тим, цим планом від України відрізалася промислова її частина – Запорізька, Луганська, Донецька, Харківська, Чернігівська, Сумська та Миколаївська області, де зібрано всю важку, оборонну, суднобудівну промисловість. Причому, було розроблено додатковий план стратегічної побудови нових морів на Дніпрі з тим, щоб залити водою і в Білорусі всі підступи на Москву. У кінці книжки я подаю таємний план будівництва нового каскаду на Дніпрі, за яким мали побудувати у 80-х роках ще вісім гідроелектростанцій зі спорудженням штучних морів: Любецьку – біля міста Любеча, Речицьку – біля Гомеля, Жлобинську – біля Жлобина, Біляхівську – нижче Могильова, Могильовську – вище Могильова, Смоленську – біля Смоленська, Дорогобузьку – південніше Вітебська.
Отже, читач може собі уявити, що було б з Україною при виконанні радянським командуванням плану стратегічного перекриття дороги на Москву військами НАТО. Площа потопу на українській землі, яка могла б ринути на неї з висоти 14 метрів, зросла б удвічі і зрівнялася з територією Норвегії.
Нас дурили роками, буцімто Дніпро – ріка рівнинна. А він (в усякому разі, по Україні) постійно тече по похилій. Тому, коли зруйнується найвища гребля, всі нижчі впадуть одна за одною – за принципом доміно. Коли Сталін, розглядаючи проект, ненароком зачепив греблю на макеті (там ще й води налили для більшої наочності), то цей принцип і спрацював. Вождь, вражений, спитав, чи справді таке може статися. Вчені закричали: «Ні, ні, ніколи!» «Ви мене не зрозуміли, – відказав Сталін. – Я питаю, що потрібно зробити, щоб таке сталося?» «Підняти воду вище 10 – 11 метрів, – відповіли йому, – але потім треба буде перекачувати всі річки, що впадають у Дніпро, а це дуже дорого». «Вас це не повинно цікавити!» – відповів вождь. – ЦК дав завдання, працюйте…».
І вчені, маючи таку вказівку вождя, почали працювати. До чого допрацювалися вже після смерті Сталіна, виконуючи його наказ, читач зрозумів вище. У разі війни Україна знову стала б заручником агресивної політики Росії, внаслідок чого загинули б у потопах мільйони людей, а український чорнозем загинув би назавжди.
У секретних документах Міністерства оборони СРСР писалося дослівно таке: «У разі наступу військ НАТО Київська гребля та всі греблі Дніпровського каскаду буде зруйновано…».
У цю систему оборонного валу по Дніпру включалася і Чорнобильська АЕС, яку в разі наступу військ НАТО на Москву належало підірвати, утворивши зону радіоактивного зараження, яка охопила б райони України, Білорусі й Росії в радіусі на сотні кілометрів і через яку без спеціального одягу і транспорту солдати НАТО не могли б пройти, наступаючи на червонозоряну Москву.
Тому в своєму розслідуванні я маю зупинитися ще на одному злочині диявольської гри, яка весь час розкручувалася навколо України. У повідомленні прес-центру СБУ було написано: «Вони (змовники) визначили перелік об’єктів для проведення диверсійно-терористичних акцій… Чорнобильська АЕС…».
Я добре пам’ятаю той злощасний трагічний день 26 квітня 1986 року, коли вибухнув реактор на Чорнобильській АЕС. То була страшна трагедія. Тим часом 1 травня кияни, молодь крокували Хрещатиком у легкому весняному одягу, а керівництво ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР тихенько літаками відправляло своїх дітей, онуків і рідню подалі від Києва. Я ж особисто на травневі свята того року лежав під своїми «Жигулями» на дачі, за сімдесят кілометрів по прямій від Чорнобиля, й ремонтував свою машину, ні слухом, ні духом не знаючи, що на голову мені сиплеться радіоактивний пил 4-го блоку зруйнованої ЧАЕС.
Тепер, через багато років після цієї ще однієї трагедії українського народу, можна, на підставі документів, відповісти на запитання: чому українська партноменклатура втікала з Києва, як щури з корабля, що тоне? Вона добре знала, що трапилося в Чорнобилі і до чого це може призвести. Тому ховала правду від свого народу, залишаючи його напризволяще, як це зробили більшовицькі керівники в 1941 році, залишивши свій народ в окупації фашистів, а самі повтікали до Москви чи за Волгу.
Що ж знало ЦК Компартії і приховувало від народу? Чого боялося? Сьогодні на це запитання вже можна з впевненістю відповісти, хоча ще багато документів про Чорнобильську трагедію приховано в московських архівах.
Як відомо, атомна бомба зроблена з двох половинок критичної маси урану-235. Вибух може статися тільки за умови, коли звичайним зарядом вибухівки з’єднуються ці дві критичні півкулі, і тоді починається ланцюгова реакція розщеплення атомів урану-235 та відбувається атомний вибух.
Воднева бомба зроблена за принципом, коли в ній поєднують дві бомби. Звичайна вибухівка, критична маса урану-235 і заряд плутонію. Для створення ядерного вибуху потрібно, щоб вибухнула спочатку атомна бомба, яка має утворити надто високу температуру і надмірно великий тиск, після чого починається ядерна реакція, внаслідок якої плутоній перетворюється в нову речовину – цезій, при чому виділяється така величезна енергія, яка в кілька десятків разів перевищує ту, що утворилася при розщепленні атомних ядер урану.
Від українського народу приховувалася ще одна таємниця: Чорнобильська АЕС була арсеналом з виготовлення плутонію, до того ж, першим в СРСР, де з допомогою атомних реакторів марки РБМК-1000 у графітовому захисті вироблялася у великих кількостях ця речовина.
Отже, виробляючи атомну енергію для електротурбін, цей реактор виробляв одночасно і плутоній як сировину для ядерної зброї. Весь цей плутоній зберігався на Чорнобильській АЕС і перебував там, коли стався вибух реактора.
Москва і Київ були в шоку. Ніхто не знав, що буде далі. Якщо станеться атомний вибух, то він викличе ядерний. Тому передусім потрібно було вивезти з Чорнобиля запаси плутонію, який зберігався в спеціальних контейнерах. Для цього потрібно було пригнати спеціальний залізничний состав з вагонами-контейнерами, і, поки цю операцію не було проведено і плутонію не вивезено, партпропаганда чіпляла громадянам України на вуха локшину, – мовляв, ситуація тримається під контролем, – і людей вивели на першотравневу демонстрацію.
І ось тут я хочу залучити до матеріалів розслідування свідчення Віталія Врублевського, які він дав у своїй книжці «Владимир Щербицкий: правда и вымыслы». Це досить поінформована особа, колишній помічник першого секретаря ЦК Компартії України, і тому його свідчення про Чорнобильську трагедію ширше розкривають злочин партії комуністів проти українського народу. Ось що він пише: «…Колосальні прорахунки, на мій погляд, що межували зі злочинністю, були допущені в розвитку атомної енергетики, особливо на Україні. У світовій практиці немає аналогу подібної концентрації електростанцій на невеликій площі у верхів’ях рік, і в першу чергу всього Дніпра та його головної притоки – Прип’яті. У басейні проживають десятки мільйонів людей. Але разом з тим у радіусі 250 – 500 кілометрів експлуатувалося і будувалося дев’ять атомних енергооб’єктів: Чорнобильська, Рівненська, Хмельницька, Південно-Українська, Запорізька, Курська, Смоленська, Ігналінська АЕС і Мінська АТЕЦ…».
Я перерву свідчення В. Врублевського і зверну увагу читача на те, що, коли він подивиться на карту, то побачить, що каскад дніпровських морів (оборонних) перекривали атомні реактори АЕС по тій же лінії оборони, що й моря. Тобто всі атомні енерго-блоки були стаціонарними атомними бомбами при відступі за Дніпро радянських військ. Під натиском НАТО було б зруйновано всі ці енергоблоки, які б накрили Україну хмарами радіоактивного пилу, після чого тут припинилося б усяке життя. Як же таке могло трапитися? Для розуміння суті цього злочину і демонстрації того, як він міг бути втілений в життя, я знову залучу свідчення В. Врублевського:
«…Політико-економічні рішення приймали політбюро ЦК КПРС та Рада Міністрів СРСР. Республікам дозволялося «просити», в кращому випадку «заперечувати» і «пропонувати», однак не переходячи визначеної межі. В іншому разі це могло бути розцінено як хуторянщина або націоналізм та зневажання союзних інтересів…».
У 1998 році в № 1/210 газети «Дзеркало тижня» від 10 – 16 жовтня було надруковано публікацію під назвою «Реактор зірвала брехня?». Для підтвердження своєї аргументації я скористаюся уривком з цієї публікації:
«В американській пресі з’явилося повідомлення про те, що трагедія в Чорнобилі сталася зовсім з іншої причини, ніж вважалося раніше. Журнал «Вісті українських інженерів», що видається Товариством українських інженерів Америки, умістив статтю, в якій стверджувалося, що загальноприйнята гіпотеза, яка пояснює причину катастрофи на ЧАЕС, не відповідає дійсності. Аварія на четвертому блоці, на думку автора, сталася внаслідок дуже грубого порушення технології: в активну зону реактора завантажувалося не штатне паливо, а стержні, що мали високозбагачений уран. Це робилося, щоб одержати збройний плутоній. Якщо, згідно з технологією, що застосовується на реакторах РБМК, для збагачення урану-238 використовується 1,8 % урану-235, то окремі тепловиділяючі елементи (твели), які завантажувалися в реактор четвертого боку, мали збагачення, що досягає 27%. При їхньому вигоранні створювалися можливості налагодити промислове одержання плутонію, що використовується з воєнною метою.
Отже, наскільки цей новий погляд на причину чорнобильської катастрофи відповідає істині?» – запитує «Дзеркало тижня». Це запитання кореспондент газети поставив відомому українському радіобіологові, голові Національної комісії із захисту населення від радіації при Верховній Раді України, завідувачеві відділу клітинної біології і радіобіології Інституту клітинної біології і генетичної інженерії НАН України, академікові Дмитру Гродзинському.

Ось що відповів академік Гродзинський:

«…Таку версію не можна легко заперечити, – вважає вчений. – Відступ від звичайного збагачення урану справді дозволяв одержувати збройний плутоній, в чому були зацікавлені військові. Які ж факти маються у нашому розпорядженні, щоб зробити по-дібний висновок? Насамперед це окремі частини ядерного палива, збагачення якого виходить далеко за межі 1,8 %… Правда, є одне «але»… Збагачення палива неможливо провести з такою точністю, щоб воно повністю перемішалося. В цій «каші» завжди знайдеться кристалик солі значно більший, ніж інші. І все ж дані припущення уявляються мені досить реальними. А ось другий аргумент. Під час аварії в навколишнє середовище потрапила доволі велика кількість плутонію. Ви спитаєте, за якими ознаками я роблю такий висновок? Існує порівняно з коротким періодом існування гамма-випромінюючий ізотоп цезій-144, який викидається з реактора у збалансованій відповідності стосовно до плутонію, – пояснив учений. – Так ось, ми зустрічали цезій у дуже великих концентраціях. Деякий час його активність навіть перекривала активність гамма-випромінюючих радіонуклідів. А це свідчить про те, що плутонію з реактора було викинуто куди більше, ніж якби твели були «заряджені» строго за технологією…».
На запитання кореспондента: чому радянські спеціалісти не висунули подібних міркувань? – академік Д. Гродзинський відповів:

«Така точка зору в СРСР просто не розглядалася. У перші дні і тижні після аварії, коли я намагався її висловити, мені в багатьох інстанціях різко затикали рота, даючи ясно зрозуміти, що про плутоній у нас не говорять і ніколи не говоритимуть…».

Отже, про те, що Чорнобильська АЕС була заводом з виготовлення плутонію для радянських ядерних ракет, жодних сумнівів немає. Але який парадокс: експериментами з виготовлення плутонію на ЧАЕС радянський уряд викличе катастрофу, яка коштуватиме україн-ському народові десятки, а то й сотні мільярдів доларів збитків, запаси плутонію, які були вироблені на ЧАЕС і коштували знов-таки кілька мільярдів доларів, вивезли до Росії, на закриття ЧАЕС Європа виділила знову мільярди доларів, – а Росія, незважаючи на це, вимагає мільярди доларів з України на придбання твелів для атомних електростанцій України. Тому, будуючи таку велику кількість атомних реакторів для виробництва електроенергії в Україні, виробництво з виготовлення твелів розташували в Росії, і тепер по всіх усюдах Москва волає, що Україна – її велика боржниця… То хто ж кому винен?!
Розкриваючи цю таємницю, я хочу, щоб мій читач уявив собі, які підступні задуми мали керівники «Союзу радянських офіцерів», намагаючись знову випустити джина з пляшки Чорнобиля.
Отож чи була змова «Союзу радянських офіцерів» проти суверенної України, чи не було її? І чого хотіли таємні радники цієї терористичної групи?
У 2001 році під час святкування Дня Конституції в Росії, виступаючи у програмі ОРТ, Президент Росії сказав слова, які мене приголомшили: «Настав час збирати державу!». Не «наводити порядок в державі», а саме «збирати державу»! У чому ж справа? Адже держава Росія зібрана, Чечню і Дагестан загнали до неї силою, Татарстан і Якутію прибрали до рук. Отже, постало питання, що керівництво Росії має намір збирати у цю державу когось іншого? Кого? Білорусь із допомогою «Союзу радянських офіцерів» уже «зібрали», Молдову за допомогою фальсифікованих виборів поставили на два кроки до вступу в цю державу. На черзі стала Україна… Але як це можна було б зробити?
Звернімося до історії: як більшовики захопили Україну? Всупереч проголошенню незалежності України, створений більшовиками український радянський уряд під захистом багнетів Червоної армії втік до Харкова і там, на Лівобережній Україні, проголосив створення Радянської республіки України у складі Російської Федерації. Після того, як Червона армія, укомплектована в більшості росіянами, зайняла Київ, український радянський уряд з Харкова переїхав у 1934 році до Києва вже як уряд Української радянської республіки, члена Радянського Союзу.
Викладаю свою версію щодо плану, розробленого «Союзом радянських офіцерів», до якого входило завдання підірвати Київську ГЕС і Чорнобильську АЕС. Внаслідок такої терористичної акції, якби розлилися дніпровські моря, після підриву Київської греблі, Лівобережна Україна була б надовго відрізана від Правобережної. Вал води Київського водосховища на своєму шляху знищить хімічні заводи і нафтові термінали, Деснянську і Дніпровську водогінні станції, зруйнує три ТЕЦ у межах Києва, а також Трипільську ДРЕС, Бортницьку очищувальну систему. Не вціліють жоден міст і жодна комунікація через Дніпро. Київ залишиться без води та електроенергії, життя столиці України буде паралізовано надовго.
У такій катастрофічній ситуації російський уряд прийме рішення надати допомогу Україні і введе свої війська в Лівобережну Україну. У Харкові буде проголошено новий уряд України, який прийме рішення про входження до Союзу слов’янських держав на чолі з Росією. Користуючись ситуацією, Росія свої війська з Лівобережної України ще довго не виводитиме, і певний час існуватимуть дві України – Лівобережна і Правобережна. Можуть бути два варіанти вирішення цієї проблеми: Лівобережна Україна приєднується до Росії, а Правобережна буде куцою (як це зробили з Придністров’ям), ніким не визнаною державою, яка загине, бо Польща може приєднати до себе знову, на правах автономії, Західну Україну.
Подібні варіанти ми вже в недавньому минулому мали: відокремлення від Грузії, з допомогою російських військ, Абхазії і відокремлення Придністров’я, знову-таки з допомогою російських військ, від Молдови.
У мене немає сумнівів, що такі розробки в російському генштабі відносно ліквідації України в зручний момент існують, і про це керівництво українського «Союзу радянських офіцерів» знало й на щось розраховувало.
Аналізуючи ситуацію, що склалася за останні два роки в Україні, можна дійти висновку, що наш великий сусід так і не відмовився від ідеї об’єднання України з Росією. Після того, як у Росії замість президента Єльцина, який стояв біля колиски рішень Бєловезької пущі при створенні незалежних держав Росії, України і Білорусі, прийшла людина із зовсім іншим мисленням і комплексами КДБ, на озброєння було взято старе гасло царів і компартійців: «Даёшь Великую Россию!» І тому в досягненні цієї мети всі засоби будуть добрі, бо, як казали колись лідери більшовизму, «цель оправдывает средства», для чого в Росії зараз об’єдналися шовіністичні сили з дивізіями російської армії та комуністичними загонами і великодержавними олігархами. Тому фраза, кинута Президентом Росії В. В. Путіним: «Настав час збирати державу!», – в цій інтерпретації набирає зловісного змісту. Настане ще час, і ми дізнаємося, яким чином маловідомий кадебіст прийшов у Росії до влади, хто стояв за цим тихим переворотом, як використали російських військових, міністра оборони Росії генерала армії Сергеєва, якого потім за віком відправили тихо на пенсію, призначивши на його місце президентового друга Сергія Іванова, теж недавнього полковника-кадебіста, керівника ФСБ Росії.
Але це вже не моя тема – це проблеми Росії. Та насторожує кілька моментів у проблемах, що стосуються України. Мене цікавило, хто стояв за спиною «Союзу радянських офіцерів України» і надихав їх на чорнобильсько-дніпровські справи. На це запитання я випадково знайшов відповідь. Якось, напередодні виборів до Верховної Ради України, я зайшов до київського універмагу. На сходах якийсь молодий чоловік роздавав листівки. Одну із них він сунув мені до рук.
Вдома, виймаючи з кишені ключі, я наткнувся на цю листівку і уважно прочитав її. Це була ксерокопія документа, який мав прямий стосунок до мого розслідування.
Подаю цей документ у перекладі з російської.

«Комуністична партія України. Центральний комітет.
254070, м. Київ-70, вул. Борисоглібська, 7 тел. (044) 416-23-79, 416-50-56, факс 416-54-87
№ 23/101-к
13 жовтня 1998 р.
Першому секретареві ЦК КПРФ тов. Зюганову Г. А.

За наслідками візиту голови Державної Думи РФ товариша Селезньова до України нами проведено позачерговий закритий пленум ЦК КПУ, на якому обговорювалися питання, порушені товаришем Селезньовим під час візиту. З питання використання грошей, представлених фінансовим управлінням ЦК КПРФ для проведення передвиборної кампанії, нами було подано повний звіт. Останні надходження з фондів ЦК КПРФ використані для розгортання виборчої кампанії, а також значною мірою для активізації діяльності Союзу радянських офіцерів і формування бойових дружин із їх складу. Несправедливі, на нашу думку, докори товариша Селезньова з приводу низької ефективності фракції КПУ, а також фракції братської партії у Верховій Раді України.
Відповідно до побажань ЦК КПРФ нами зроблено таке:
1. За допомогою комуністів – членів уряду і працівників адміністрації Президента України підготовлено передачу безкорисливої продовольчої допомоги братському російському народові на суму 1,5 мільярда доларів.
2. З трибуни Верховної Ради ведеться постійна агітація за інтеграцію до СНД та відновлення Радянського Союзу.
3. Робиться все можливе, щоб не допустити приєднання України до Європейської структури і розширення НАТО на Схід.
4. Фракцією КПУ, а також фракціями братських компартій заблоковано прийняття всіх законів і рішень, спрямованих на зміцнення капіталістичних відносин на Україні, приватизацію землі та іншої загальнодержавної власності. З метою полегшення проведення агітації за відновлення соціалістичного ладу комуністи – керівники підприємств та органів соціального забезпечення затримують виплату заробітної плати і пенсій, що значно погіршує соціальну обстановку в суспільстві і підігріваються класові антагонізми. Невиплачені гроші передбачається використати на президентських виборах.
5. Проводиться робота щодо заборони діяльності неонацистських бандерівських партій (КУН, Тризуб, УНСО та інших), осуду та ізоляції від суспільства їхніх керівників. Робота проводиться за активної участі керівників правоохоронних органів, органів прокуратури, суду та місцевих властей.
Протягом найближчих місяців фракція комуністів виступить із законодавчою ініціативою про вступ до Міжпарламентської Асамблеї СНД, а потім про проведення всеукра-їнського референдуму про відновлення Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
Просимо розглянути питання про виділення додаткових коштів для проведення президентської кампанії 1999 року.
Перший секретар Центрального Комітету Комуністичної партії (підпис) Симоненко П. М.».

Уважно ознайомившись із цим документом, я спочатку вирішив, що це фальшивка. Хтось із правих, вдавшись до нечесних методів у передвиборчій боротьбі, змайстрував такий опус. А потім подумав: а що ж у цьому документі може бути вигадкою? Всі пункти цього листа ЦК Компартії України до ЦК Компартії Росії відповідають дійсності. Та ж улеслива мова васала перед сувереном, як це було при СРСР. У тому, що це справжній документ, особливо мене переконав факт, який стався у 2001 році. З друку вийшла моя книжка – документальний детектив «Гільйотина для маршалів». У ній йшлося про те, як в 1937 – 1941 роках напередодні Великої Вітчизняної війни Сталін, Молотов і Ворошилов знищили понад 50 тисяч червоних командирів, обезголовивши Червону армію напередодні нападу фашистів. У книжці розкривалася таємниця знищення радянською владою так званої військової опозиції на чолі з маршалом Радянського Союзу М. Тухачевським. Більшість радянських полководців вважала, що ці широкомасштабні репресії в Червоній армії й були головною причиною наших тяжких поразок на фронтах Великої Вітчизняної війни і величезних втрат, які становлять 20 мільйонів радянських солдатів. Книжка вже майже розійшлася через торгівлю, і залишалося десь із 500 примірників, які я вирішив розповсюдити серед ветеранів війни напередодні Дня Перемоги. Я – стара людина, якій перевалило на восьмий десяток, квола і хвора, – особисто обійшов і об’їхав кілька великих київських підприємств і домовився з головами місцевкомів, що вони придбають мою книжку за собівартістю (3 гривні), а я в свою чергу зроблю авторський автограф для кожного ветерана підприємства на книжці, за списками, які мені дасть профспілка. (До речі, у книжковій торгівлі, в тому числі в українському парламенті, книжка продавалася за ціною від 5 до 9 гривень за примірник). Згоду профспілкових організацій було одержано, невеликі кошти для придбання книжки пообіцяно знайти і до свята Перемоги вручити ветеранам війни ці гіркі сувеніри, які вони, може, й хотіли б придбати за власний кошт, але нелегко пенсіонерові знайти сьогодні троячку на книжку. Все було ніби гаразд. Але раптом від деяких заводів почали надходити відмови. Я поцікавився у голів профспілкових організацій – що трапилося. І тоді вони почали викручуватися переді мною: мовляв, ми «за», а ось голови ветеранських заводських організацій чомусь проти.
Я докладніше з’ясував цю проблему. І що ж вийшло? На чолі майже всіх ветеранських організацій великих підприємств Києва стоять комуністи. При деяких великих підприємствах Києва створено первинні компартійні організації, а на окремих заводах – навіть райкоми компартії України…
І стало зрозуміло: ці партфункціонери компартії України правду про терор радянської влади нізащо не пропустять. Вирішувати ж проблему якимись іншими способами не стало сили: у мене стався серцевий напад, і я потрапив до лікарні.
У мене на війні загинуло троє близьких людей – батько і два рідних брати. В лісах і на полях ще лежать мільйони останків радянських солдат, згублених бездарністю полководця-терориста Сталіна, а компартія України намагається повісити замок мовчання на цю трагедію радянського народу тепер, через 50 років. Зрозуміло, що в архівах ЦК Компартії України приховуються ще й не такі таємниці.
І я втямив, що й цей документ з канцелярії ЦК КПУ, мабуть, взяли патріоти України, які теж є серед апарату ЦК Компартії України, і оприлюднили його.
Не аналізуватиму весь документ – усі його пункти можна почути на мітингах в доповідях керівників цієї партії, і вони не є відкриттями для українського народу. Але оскільки я зупинився на діяльності «Союзу радянських офіцерів», зверну увагу читача на один пункт вищенаведеного листа: «Останні надходження з фондів ЦК КПРФ використані значною мірою для активізації діяльності Союзу радянських офіцерів та на формування бойових дружин із їхнього складу…».
І тут напрошується запитання – чи не з цих бойових дружин до Львова на 50-річчя визволення міста від фашистів приїхав загін «радянських офіцерів», одягнений у форму російських морських піхотинців, для демонстрації сили? Чи не на московські гроші обмундирували їх, поїли і годували?
Мені чомусь усі ці акції нагадали німецький аншлюс Австрії 1939 року, коли Гітлер приєднав силоміць Австрію до Німеччини.
А як же тоді із заколотом «Союзу радянських офіцерів», спитає мене читач, – адже був суд? Ось що повідомила наша українська преса з цього приводу:

«…Минулої п’ятниці (тобто 3 жовтня 2000 року – Ю. К.) Служба безпеки так і не змогла переконати Верховну Раду в достовірності інформації про державний переворот. Повідомлення глави СБУ Леоніда Деркача про змову стареньких членів Союзу радянських офіцерів народні депутати сприйняли з іронічною посмішкою: мовляв, у нас не може бути перевороту, бо нема чого «перевертати»…».
Чи не нагадує читачеві позиція українських нардепів позицію австрійських парламентарів у 1939 році, коли вони говорили з трибуни парламенту, що Гітлер ніколи не захопить Австрії, бо у нього немає для цього можливостей і бажання? Але аншлюс відбувся.
Документи мого досьє стверджують, що такі можливості існують, і певними силами в Росії та Україні робиться все, аби досягти своєї підступної мрії – зробити з України повного сателіта Великої Російської імперії.
Відчуваючи, що військовими методами Україну до рук не прибереш, певні сили в Україні й Москві посилили економічну експансію на нашу державу. Ніби збираючись розвивати власну авіаційну і аерокосмічну промисловість (в якій країні це могло статися?), продають росіянам те, від чого залежатиме обороноздатність України, – глиноземний завод у Миколаєві, який виробляє сировину для алюмінію, і алюмінієвий завод у Запоріжжі. Красиво робиться! Україну оббирають на російських кордонах високими митами на експорт, і за ці ж гроші купують нашу «оборонку». Чи не абсурд?!
Навесні 2001 року, завдяки затіяному певними силами перевороту в українському уряді, несподівано «завалили» прем’єра українського уряду Віктора Ющенка. І це при всьому тому, що при уряді Ющенка Україна досягла певних економічних досягнень. Народові України було зовсім не зрозуміло, чому першого прем’єра, який довів світові, що Україна може піднятися економічно, при якому зріс валовий продукт, так несподівано скинули. Зробили це антиукраїнські сили (комуністи і олігархи) цинічно, безцеремонно, домовляючись за лаштунками.
Націонал-демократична преса ще задовго до цієї події була переповнена аншлагами: «У нас є серйозні побоювання, що комуно-олігархи під тиском Москви скинуть уряд Ющенка!». На жаль, так і сталося.
Ось що писала тоді, коли навколо прем’єра Ющенка ще тільки плелася павутина змови, «Народна газета» від 16 – 22 квітня 2001 року: «До Києва приїздив голова адміністрації Путіна Волошин з єдиною метою: змусити Кучму скинути Ющенка. Мовляв, скільки можна «тянуть резину». Юлія Тимошенко і все інше – це результат вказівок з Москви. Внутрішньо Кучма проти Ющенка. Але проблема глобальніша. За Ющенка Захід. Перед Кучмою дилема: що буде, якщо, припустімо, почне падати гривня? На чию підтримку сподіватися? Американського долара чи російського рубля?..».
У численних інтерв’ю пресі один з лідерів КПУ Георгій Крючков, не приховуючи, заявляє, що у комуністів і олігархів щодо відставки Ющенка «мнения совпадают».
Хай читач пригадає як «совпали мнения» у Леніна і його соратників-есерів, коли вони, готуючи жовтневий переворот, зв’язалися з німецькими банками, і до чого це призвело Росію і Україну в тому числі.
Та невдовзі після «совпадения мнений» комуністів і олігархів сталася ще одна подія, яка свідчила, що аншлюс по-московськи до України наближається все ближче й ближче.
Несподівано Кремль змінив свого посла в Україні. Явище ніби звичайне, але те, як це було зроблено і кого призначено новим послом Росії в Україні, насторожувало.
Наведу публікацію в газеті «Московский комсомолец» під назвою «Посланный Президентом»:
«…Коли ситуація на якійсь ділянці дипломатичного фронту стає вкрай гарячою, на амбразуру, зазвичай, кидають політичних «важковиків»… Призначення Черномирдіна належить до тієї серії. На нього покладено місію, яка під силу тільки «важковикові». Протягом останніх 10 років дипломатична ситуація була дуже сприятливою для української влади, і Київ постійно вигравав на суперечностях Москви і Вашингтона. В результаті Україна одержувала пільги і від тих, і від інших. Але тепер ситуація різко змінилася. Після скандалу навколо вбивства журналіста Георгія Ґонґадзе Кучма повністю втратив підтримку Заходу. У Москві сприйняли цю ситуацію як подарунок долі і винятково історичний шанс повернути собі хоча б частину втрачених унаслідок розпаду СРСР політичних позицій…».
Отже, виходячи з цієї публікації впливової московської газети, можна зробити висновок, що Москва була дуже зацікавлена у створені «ситуації Ґонґадзе». І чи не слід шукати кілерів та їхніх керівників не тільки у Києві, а й у Москві та Мінську?
Для того, щоб довести правильність моєї версії про те, що Георгій Ґонґадзе знав про цей заколот радянських офіцерів, і це могло стати причиною того, що «орли» Кравченка його викрали і вбили, скористаюся свідченням плівок майора Мельниченка. Я вже тоді звернув увагу на дивний збіг у часі – викрадення Георгія Ґонґадзе, заколот радянських офіцерів і розмови Леоніда Кучми з Литвином, записані на плівки майором Мельниченком.
Отже, Георгія Ґонґадзе викрали 16 вересня 2000 року. Публікація про заколот в українській пресі з’явилася 20 вересня 2000 року. Слід припустити, що заколот почав готуватися рано навесні того ж року, і Георгій Ґонґадзе міг тоді ж довідатися про нього. У цей же час СБУ України заарештувало заколотників, і інформація про це лягла на стіл Леонідові Кучмі на початку травня того ж року. Одночасно його поінформували, що Георгію Ґонґадзе про цей заколот теж стало відомо, і він готує великий матеріал в опозиційній пресі про можливе захоплення влади комуністами при підтримці Росії і потуранні Президента України Кучми.
Ця інформація СБУ дуже стурбувала Леоніда Кучму, у зв’язку з чим між Литвином – тодішнім керівником адміністрації Президента і Кучмою відбулася конфіденційна розмова, зміст якої зафіксував майор Мельниченко.

Ось фрагменти розшифрованих записів у кабінеті Президента України Леоніда Кучми, які визнані Службою безпеки України достовірними. Подаю ці матеріали, як це виклала на своїх сторінках газета соціалістів України «Товариш» у жовтні 2005 року.
Леонід Кучма – Володимир Литвин (травень 2000 року)

КУЧМА: Мне давай этого самого, по «Украинской правде», нужно решать, что с ним делать. Он просто оборзел уже... «Украинская правда» тут просто, конечно, уже оборзела. Подонок грузин этот.
ЛИТВИН: Ну, он активно сотрудничает с «Гранями» (в той час опозиційна газета – Ю. К.),
КУЧМА: В суд может дать, пусть юристы да подадут в суд. Этим же прокуратура занимается?
ЛИТВИН: Я думаю, Кравченко сказать, чтобы они другими методами подействовали…».

Дізнавшись про те, що журналістові Георгію Ґонґадзе стало відомо про спланований заколот проти незалежності України, кучмівське оточення провело операцію з переорієнтації цього заколоту на такий собі фарс про стареньких радянських офіцерів, які хотіли, мовляв, пожартувати і пограти в ігри так званих заколотників. А справа, на мій погляд, мала вигляд значно серйозніший – у разі заворушень проти Кучми і його промосковської політики на Правобережжі Україну мали «розрізати» на дві частини, випустивши воду з Київської ГЕС.
Мені можуть закинути, що це, мовляв, вигадки і фантазії автора. Тоді я запитаю: а як же пояснити виступи сепаратистів Харкова, Донецька, Луганська та інших регіонів, тобто майже всієї Лівобережної України після перемоги помаранчевої революції, про відокремлення від держави Україна, за що інспіраторів лівобережного сепаратизму викликбли до Генеральної Прокуратури України і було заведено кримінальну справу – хіба це не той же варіант розривання України на дві частини, яке хотіли здійснити радянські офіцери-заколотники, але тільки дещо видозмінений в сепаратистське відокремлення східних областей України і приєднання їх до Росії?
9 січня 2006 року Апеляційний суд Києва розпочав розглядати справу про вбивство Георгія Ґонґадзе.
Ось що повідомляла з цього приводу «Газета по-киевски» в 4-му номері за 10 січня 2006 року:

«…Підсудні. Їх поки що троє – всі вони екс-співробітники міліцейської «наружки» (відділ Міністерства внутрішніх справ України за часів Президента Кучми, який вів стеження за підозрюваними – Ю. К.) Валерій Костенко, Микола Протасов, Олександр Попович. Останній, між іншим, безпосередньо журналіста не вбивав – він був водієм машини, яка відвезла нещасного журналіста в ліс разом з його катами. Звинувачені вже неодноразово заявляли про те, що головним злочинцем, який безпосередньо задушив журналіста, був генерал Пукач, який зараз у розшуку. Цей генерал є четвертим злочинцем, заочно звинуваченим у вбивстві. Костенко, Протасов, Попович стверджують, що вбивали журналіста всі разом, – ролі були визначені кожному і кожний робив своє діло».

За наслідками свідчень цих трьох підсудних було знято фільм, де звинувачені разом і кожний окремо демонструють, як вони вбивали Гонгадзе. Звинувачені стверджують, що Ґонґадзе задушив особисто Пукач – ременем.
Самого генерала на суді поки що немає. Його бачили то в Ізраїлі, то ще десь – але для українського правосуддя він поки що невловимий. А проміжна ланка між замовником і виконавцями злочину, за версією майора Мельниченка, – генерал Кравченко – закінчив життя самогубством, двічі вистреливши собі в голову з пістолета. Але я з твердженням про нібито самогубство не згоден. Висловлюють свої сумніви і десятки журналістів України. Не вірять у самогубство Юрія Кравченка і спецслужби інших європейських держав, бо це замасковане під самогубство вбивство.
Повідомлення про смерть Юрія Кравченка в українській пресі було дуже лаконічне, але багатозначне. Ось що повідомила газета «Правда Украины» від 10 березня 1995 року. «На своїй дачі в елітному дачному селищі «Золоті ворота» в Кончі-Заспі під Києвом було знайдено мертвим одного з головних «фігурантів» плівок Мельниченка, екс-міністра МВД, генерала Юрія Кравченка…».
Підбиваючи підсумки свого розслідування у справі викрадення Бойчишина, автокатастрофи з Ярославом Чорноволом і вбивства Вадима Гетьмана, я звернув увагу на одну важливу закономірність. У двох останніх випадках розслідування злочинів Президентом Кучмою доручалося міністру МВД України Юрію Кравченку. В обох випадках він безпосередньо керував і тримав на контролі слідство у цих справах. В обох випадках він обіцяв громадянам України знайти вбивць і їх замовників. Але нічого з цього не вийшло. Чи знав щось утаємничене про ці вбивства Юрій Кравченко? На мій погляд – так! Більше того, він «влип» ще й у справу вбивства журналіста Георгія Ґонґадзе, що стало відомо з плівок майора Мельниченка. Він так забруднився в кілерних справах, що Леонід Кучма, аби «відмити» його, спочатку перекине керівником Податкової інспекції, а потім губернатором Херсонської області, тобто примусить «лягти на дно». Але занадто багато знав Юрій Кравченко таємниць Банкової. І він постійно відчував, що рано чи пізно його теж, як і тих кілерів, що проходили у справі Гетьмана, буде відстріляно.

Далі буде.

До змісту журналу "Вітчизна" №1-2, 2007 р.