журнал "Вітчизна" №1-2, 2007 р.

ХХ СТОРІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Антологія «Вітчизни»

ІГОР КАЧУРОВСЬКИЙ
(нар. 1918)

Качуровський Ігор Васильович народився 1 вересня 1918 року на Чернігівщині у місті Ніжині в родині випускників Київського університету імені святого Володимира. Батько був юристом, згодом спеціалізувався ще й в економіці, певний час обіймав посаду державного секретаря Центральної Ради. Мати закінчила жіночі курси при Київському університеті з фаху історії. 1932 року, тікаючи від розкуркулення – мали-бо невеликий маєток із садом у селі Крути, – сім’я оселилася у місті Курську, де 1937 року Ігор Качуровський закінчив десятирічку. Почав навчатися у Курському педінституті, але навчання уриває війна. 1942 року Качуровські повернулися до Крут, а вже через рік, пізнього літа 1943-го, рятуючись од вірної загибелі, родина перебирається на Захід. Спочатку оселилися на Самбірщині, зими 1944-45 років перебули у Словаччині, а вже з лютого 1945 року опиняються у таборі в Лінці на Дунаї. Далі втеча, блукання по Австрії, недовгий притулок у австрійських таборах у Карінтїї (до 1948 року) і зрештою виїзд через Італію до Аргентина.
Понад двадцять років Ігор Качуровський заробляє на життя тяжкою працею чорнороба: вантажника на залізниці, двірника, асфальтувальника. І хоча ще в Австрії автор дістав премію за перше надруковане оповідання, попри це лише в кінці 60-х років письменник зміг нарешті присвятити себе гуманітарній праці: читає курс давньослов’янської мови та літератури на курсах славістики при Католицькому університеті та російської літератури при університеті Спасителя в Буенос-Айресі.
Слід сказати, що наприкінці 50-х років Ігор Качуровеький був вільним слухачем Графотехнічного інституту, після чого там само випробував себе у ролі викладача, предметом лектури його була художня творчість, отже, літератор знайшов свою стезю. Понад двадцять років (1968 – 1990) Ігор Качуровський на журналістській службі на радіо «Свобода» в Мюнхені, причому вже як докторант Українського вільного університету /УВУ/, захищає дисертацію «Давні слов’янські вірування та їх зв’язок з індоіранськими віруваннями» /1973/. З 1974 року викладав в УВУ курси теорії літератури та історії новітньої літератури.
У царині поезії Ігор Качуровський засвідчив свої творчі спроможності поетичними збірками, виданими у Зальцбурзі «Над світлим джерелом» /1948/, Нью-Йорку та Буенос-Айресі «В далекій гавані» /1956/, а також поемою «Село», що вийшла 1960 року у Новому Ульмі. Водночас літератор плідно працював у жанрі прози. Так, у Мюнхені вийшли друком книжки: «Шлях невідомого» (роман у .двох книгах) /1956/, комедія «Еміграційна лихоманка» /1949/, новість-п’єса «Залізний куркуль» /1959/, «Дім над кручею» (продовження «Шляху невідомого» /1966/.
З Австрії Ігор Качуровський переїхав до Аргентини, де живе у Буенос-Айресі. Певний час редагував і видавав там журнал «Пороги». Прозу письменника англійською мовою перекладав онук Дмитра Нитченка (син Лесі Ткач) Юрій Ткач.
Як літературознавець Ігор Качуровський активно працює в кількох напрямках. Видав ряд підручників та монографій; розвідку «Новеля як жанр» /1967/, «Фоніка» /І984/, «Нарис компаративної метрики» /1985/, «Строфіка» /1967/, упорядкував «Хрестоматію української релігійної літератури. Поезія. Книга І», збірки «Українська готична новела», «Генерика і архітектоніка», «Українські поети в російських перекладах», «Український сонетарій», бесіди про українських письменників «Променисті сильвети» (тисячі сторінок радіокниги з авторських програм станції «Свобода»).
На окрему увагу заслуговує перекладацька діяльність Ігоря Качуровського. А перекладав письменник ледь не з двох десятків мов. Фундаментальною працею є антологія іберійської та ібероамериканської поезії «Золота галузка» /1991/, де представлені поети іспаномовної, португаломовної та каталонськомовної ліричної палітри. З чималих здобутків Качуровського перекладача також називають Вибране Франческо Петрарки та «Пісню про Роланда», «Свічада вічности». Автор підготував до друку цілий том своїх перекладів «Круг понадземний» (порівняймо назву саг ісландця Сноррі Стурлусона «Круг земний» – спостереження Володимира Базилевського).
Українські вітчизняні дослідження творчості Ігоря Качуровського (В. Шевчук, В. Базилевський, М. Слабошпицький) лише частково висвітлюють могутній діапазон літературних зацікавлень та художніх обсервацій письменника. Зауважують, одначе, що при всій своїй європейській інтелектуальній всеохопності й культурній багатовекторності Ігор Качуровський не вільний в своїх філологічних присудах і оцінках від певного суб’єктивізму (висловлювання про Лесю Українку, Є. Маланюка, Оксану Лятуринську, Бєлінського, Герцена, Чернишевського, Горького, Блока).

ПОЕТ

Не має значення: тіара чи галера,
На раменах твоїх лахміття чи вісон.
Чи ти переступав, чи пильнував закон
І хто була вона – мадонна чи гетера.

Чепіги рільника, рушниця браконьєра,
І навіть міць берла, залитий кров’ю трон –
Не це важливо нам. Бо це міраж, химера,
А дійсність – тільки вірш і ліри чистий тон.

Хоч ти плазуєш псом до панського підніжжя
І ночі присвятив науці чорнокнижжя,
Сплітаючи діла в один гадячий сплет,

Хоч на твоїй путі отруйне зло цвістиме,
Та і найтяжчий гріх, і злочин непростимий
Тобі прощаємо, тому що ти – поет.

***

Це не день умирає на овиді,
Бо не стало б і тисячі днів
Для такої кривавої повіді,
Для таких пурпурових вогнів.

Хто ж побореться з: ніччю хмурою?
І пощо вже якась боротьба? –
З гуманізмом, прогресом, культурою
Догорає стара доба.

І, забуті в далекій гавані,
Ми плекаєм романтики хміль,
Щоб за радощі наші удавані
Заховати глибокий біль.

І, як хмари криваво-розхристані
Заливає смертельна тьма –
Споглядаєм з останньої пристані,
Звідки виходу більше нема.

1956

***

Б. П.

Пригадуєте: шляхом на Гречани,
Де мла глушила вибухів луну,
Брели тополі, як сумні прочани,
За нами вслід, у темну далину.

Плаксива мряка. Обрій трупно-синій.
І кулемет – нудний речитатив.
...В огні й диму, з-поза ворожих ліній,
Повз нас шалений потяг пролетів.

Проскочивши крізь фронтові застави,
Підпалений пронісся ешелон.
І лопотіло полум’я жовтаве,
Стрибаючи з вагону на вагон.

І довго, повні захвату і болю,
поїздом, рокованим на згин,
Дивились ми у далеч, навздогін:
А все-таки він вирвався на волю!

1956

***

І знову ніч. І знову курс зюйд-вест.
Високе небо нап’ялось над нами.
Цвяхований блискучими зірками,
На наші плечі ліг Південний Хрест.

Давно позаду втрачена мета.
Та в порожнечі нам блукати доти,
Аж доки ми тягар того Хреста
Донесемо до нашої Голготи.

КОРАБЕЛЬНИЙ ЦВИНТАР

Десь у порту, в найдальшій закутині,
Де фарватер давно обмілів,
Мов габою, туманом закутані
Кістяки неживих кораблів.

Зогнило і потріскалось дерево,
Похилилися щогли в журбі
І бортів випинаються черева,
Незугарні, обдерті, рябі.

Віджили, відслужили, відплавали,
Довершили неміряний шлях.
І матроси, смугляві дияволи,
Розбрелись по чужих кораблях.

В час мандрівки суворо-прекрасної
Підточила залізо іржа.
Чом же нам, замість нашої власної,
Нині випала доля чужа?
Ми ж бо повні весінніми силами,
Дальніх прагнемо плавань... І ось –
Поміж барками напівзогнилими
Кинуть якоря нам довелось!

ВІДЧАЙ

В старім порту солоний вітер віє;
Повзе по мурах празелень віків;
Дбайливо підмальовані повії
Полюють на веселих моряків.

Спливає труп з ножем посеред спини,
Під плескіт хвиль погойдуючись ниць.
А скільки ще ховають ці глибини
Незраджених жорстоких таємниць?

Пожар на рейді охопив шаланду,
Похмурий дим клубочиться здаля.
І темні типи зносять контрабанду
З блакитного, як мрія, корабля.

А там – бур’ян, старе залізо, сміття,
Якісь кущі – я їм не знаю назв –
І прокажений кутає в лахміття
Безпалу ногу з гноєм давніх язв.

ПОВОРОТ БРАНА

Від святих островів,
В кришталевій прозорім човні, –
Його вітер привів
Під стрімкі узбережжя земні.

Хай крізь далеч німу
Він не знайде назад вороття –
Забажалось йому
Стать на берег земного життя.

Килим квітів стеліть
Там, де гостя виносить приплив.
Він бо хвилі століть
У дзвінкому човні переплив.

Темний натовп шумить;
Невідома причулася річ;
Він радіє щомить,
Хоч не бачить знайомих облич.

А про те і не зна,
Що стрічає рокований скін:
Тільки вийде з човна –
І обернеться в порох і тлін.

1956

***

Як час іде...Старі будівлі міста,
З могутністю каріятид суворих
Чи легкістю ажурних колонад, –
Неначе загубились за новими:
За сірістю бетонних монобльоків,
За тінню хмаросягів, де панує
Модерна безнадія простих ліній,
Какографічна і бездарна. Буря
Звалила той найвищий евкаліпт,
Який здавався непорушно-вічним.
Ясно-зелений берег залила
Брунатно-чорна пасмуга мазуту.
І старовинний парк, де був притулок
Романтики минулого століття,
Де в шумі листя чувся строф Ростана
Ритмічний легіт, де Рубен Даріо,
Можливо, бачив, як прекрасна Леда,
Нага, чекає білого коханця
(А з гущини, крізь пахощі зелені
Пожадливо яскріють очі Пана), –
Тепер той древній, той священний парк
Порубано ущент. Між білих пнів
Із галасом асадо смажать чорні.

Як час іде... Я знав колись дівча,
Яке з книжками бігало до школи
І ще не знало, що воно вже – панна,
І мишачими хвостиками коси
Наївно коливались за плечима.
Пізніше коси зникли. На губах
З’явилась фарба густо-фіалкова.
І хтось її додому проводжав
(Один чи різні – вже не пам’ятаю),
За звичкою місцевою, на шию
Поклавши їй важку спітнілу руку.
А це недавно, кілька днів тому,
Я майже не пізнав її: за нею
Підстрибуючи, бігло навздогін
Дівчатко з кісками. Ще кілька років –
Із нього буде панночка – як та,
Якою вперше я побачив матір.
А в матері давно поблякли очі,
Дешева шмінка стерла колір губ,
І втратило волосся юний полиск,
І в ньому – пелюстками хризантеми –
Пробилася осіння сивина.

Як час іде... Але чого ж мені
Усе здається, ніби я – той самий?..

***

Приспану пам’ять щось розбудило, не знати,
Давньодалекі, але живі й незникомі,
Сповнені смутку бачу вечірні кімнати
В нашому домі.
Віхоть за віхтем я підкладаю солому,
Поки червоно в грубі займаються дрова.
І нагусає якось уже по-нічному
Тьма фіалкова.

Скільки тих марень злине струмочками диму,
Поки самотня тліє-горить соломинка,
Легша від диму постать пливе невловима:
Дівчина? Жінка?

Пальмовим листям холод осріблює шиби;
Очеретами вовк переходить за садом;
Тугу містичну місяць пролив на садиби
Синім каскадом.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Так би хотілось слухати дзвін до вечірні,
Бачити лози, сніжною вкриті габою,
Знов завітати в наші кімнати сумирні
Вдвох із тобою.

ПЕРЕДМІСТЯ

Я знайшов собі глуху околицю,
Ту, де всі дороги непроїжджі.
Тільки стежка будяками колеться
На давно забутім роздоріжжі.

Тут пастух жене уранці череду,
І сусіди біля живоплота
Сперечались – аж до сварки! – в середу:
Понеділок нині чи субота.

Ні одно вікно вночі не світиться,
Аж на третій вулиці ліхтарні.
Але ближче Оріону китиця
І ясніші світляки примарні.

Біла печериця під раїною,
Даль – мов пісня без кінця і краю.
А раїни пахнуть Україною,
Спогадом загубленого раю.

***

Було це в сорок першім, восени.
По кількаденній зливі, в подощів’я,
Прийшла вода з карпатського верхів’я
На придністрові села і лани.

За валом вал – росла сліпа навала.
Дерева з листом, дошки і снопи.
Роздуте падло – все це об стовпи
Ріка під мостом з люттю розбивала.

І, кажуть, з мосту бачили тоді,
Як уночі Дністром пливла хатина,
Здалека бовваніла на воді,
Світилося – і плакала дитина.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Кому й пощо ми світимо вогні
І плач душі кому звіряєм всує?
Той, хто панує в чорній вишині,
Не допоможе і не порятує.

ОВІДІЙ

Часом себе я питаю: кому я завдячую більше,
Хто мені визначив шлях до кастальських джерел і Парнасу?
Перші зустріли мене Шевченко і Лермонтов разом;
Юність бездомну мою, що в чужинному світі минула,
Квітом бузків і черемх вінчали Єсенін та Бунін.
Потім прийшли акмеїсти зі словом несхибним, як шпага.
А як вернувся додому і знову пішов на чужину –
П’ятеро лебедів рідних, подоланих – та нездоланних,
Тих, що на озері смерти бились об кригу відчаю.
Шостий, молодший їх брат, зробився мені найріднішим.

З чого ж таки зайнялося? Де кільчик знайду я найперший,
Звідки доглянув я полиск далеких вершин Гелікону?
Та вже на поміч мені несподіваний спогад приходить:
Раннє дитинство, під вікнами пломінь рожевих півоній,
Сосни і клени впритул обступили старий наш будинок.
(Певно, було це останнє шляхетське гніздо України...).
Плесо ріки зеленіє й синіє крізь віти вербові,
Під очеретяний шелест я слухаю вірші всевладні,
Зміст, невідомий мені, не затемнює музики слова,
Повагом мати ритмічно скандує латинський гекзаметр,
Повість стару і сумну про кохання Пірама і Тізби...

***

Мріялось, коли бузок цвістиме
Просто впритул під моїм вікном
І ховатиметься, наче гном,
Дім поза ялинами густими,

Я тебе збуджу і принесу,
Голу, посаджу на підвіконні,
І ми вдвох, щасливі і півсонні,
Будем пити вранішню росу.

Буде з неба чаша кришталева,
З підвіконня – доморобний трон.
І моя ти будеш королева
У короні із бузкових грон.

Мріялось, коли бузок цвістиме...

***

Як це страшно – вернутись. Щоранку той самий поштар.
І знайомий газетник так само горлає щоранку.
Вісім літ гаптував твою долю химерний гаптар,
Але все розпустив наостанку.
Лише кілька барвистих ниток на вузькім полотні.
Та недавніх узорів по них не вгадати нікому.
...Знов ті самі будинки стирчать у тім самім вікні
Як це страшно – вернутись додому.

***

Мене колись не брала жодна сила,
І спробує, було, та не здола.
Я – з покоління, що війна скосила,
Із знищеного голодом села,
З народу, здесяткованого тричі.
З тих, кочу смерть сто раз гляділа в вічі.

А потім став я мов забутий човен
На нерухомім плесі самоти,
Де тільки зрідка вітер, як Бетговен,
Торкав вербові клявіші-листи,
І музикою в тишині сумирній
Звучав осінній смуток надвечірній.

І ось тепер, забувши давню вдачу,
Покинувши і човен мій, і став,
Мов раб, хилюся, мало що не плачу,
Твій слід цілую, на коліна став
І вже не бачу світу за сльозами...
...Любов і смерть – це іноді те саме...

До змісту журналу "Вітчизна" №1-2, 2007 р.