|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №1-2, 2007 р.
Світлана ІЩЕНКО
ВАНКУВЕРСЬКА ЗИМА
Світлана Вікторівна Іщенко народилась на півдні України, в Миколаєві.
1988 – 2001 рр. – актриса Миколаївського українського театру драми та
музичної комедії. З 1997 р. – член Асоціації українських письменників,
з 1998 р. – член Спілки письменників України. Автор поетичних збірок «Хорали
неба і землі» (Київ, «Укр. письменник» – «Вир», 1995), «Сі-дієз» (Миколаїв,
«Можливості Кіммерії», 1998). У 2001 році емігрувала до Канади, де живе
у Північному Ванкувері провінції Британська Колумбія. Почала писати англійською.
Збірку її поезій англійською мовою «In the Mornings I Find a Crane’s Feathers
in My Damp Braids» було опубліковано у 2005 році видавництвом Leaf Press
у Канаді.
Публікувалася в українській пресі: у журналах «Дзвін» (Львів), «Горожанин»
(Миколаїв), «Дивослово» (Київ), «Art-Line» (Київ); літературних часописах
«Кур’єр Кривбасу» (Кривий Ріг), «Вежа» (Кіровоград); альманахах «Борвій»
(Миколаїв), «Бузький Гард» (Миколаїв), «Освітянські вітрила» (Миколаїв);
поетичних антологіях «Початки» (Київ, «Смолоскип», 1998) та «Миколаївський
оберіг» (Миколаїв, «Можливості Кіммерії», 2004). Публікаціїї в канадській
пресі: у літературних журналах «The Antigonish Review» (Antigonish, Nova
Scotia), «Lichen» (Whitby, Ontario), «Event» (Vancouver, British Columbia),
поетичних антологіях «From this new world» (Vancouver, В. С., 2003) та
«Che Wach Choe – Let the Delirium Begin» (Lantzville, В. С., 2003).
Полем діяльності С. Іщенко у Канаді є поезія, тексти пісень, живопис,
праця на зйомочних майданчиках кіностудій Ванкувера, праця вихователя
у дитсадку, створення і викладання для дітей творчих програм з різних
видів мистецтв («Art Blast Camp», «Tutus in Training», «Ballet Fundamentals»,
«Creative Dance», «Dance, Music and Drama Combo», «Creative Adventures»)
у спортивно-мистецьких центрах Північного та Західного Ванкуверів, викладання
візуального мистецтва у школах Північного Ванкувера у програмі «After
School Art», пропаганда українського слова: поетичні виступи та інтерв’ю
на радіо «Voice of America» (Washington, USA) у програмі «Музична Веселка»
з Олександром Кагановським та на радіо-шоу «The World Poetry» (Vancouver,
Canada), виступи у бібліотеках і літературних кафе Ванкувера.
Нова збірка українських поезій Світлани «Танок Дани дощовий» є модеративним
зв’язком між поезіями, написаними нею в Україні за два роки до еміграції
до Канади та текстами створеними у Ванкувері. Вірші у цій збірці відбивають
широкий діапазон жанрів, стилів і форм від класичного сонету і канцони
до ліричної мініатюри і поетичної прози.
Мазепа
Лиман сіяв при місячному сяйві,
Ковтав зірки, звивався, наче звір,
У дзеркало води вдивлялись мальви,
Лиман сіяв, сіяв, як богатир.
Безславно відступало шведське військо:
Полтаву програно. І вже не Ворскла – Буг...
Очаківські улуси... Море близько –
На обрії з’явився чорний пруг...
Лиман сіяв. Та сумно іноземці
Тяглися за возами по стерні.
А гетьману навік посіли серце
Удушливі гіркотні полини.
Важкими кроками шлях міряє Мазепа.
Надії на державність – море втрат.
І, ідучи востаннє рідним степом,
Він, мов дитина, плаче... в сімдесят.
Все прахом! З королем удвох би
Він ще надію мав... Пусте! Дарма! –
Схилила Україна всі корогви –
Ні сил, ні сліз, ні гордощів нема.
Турецькі вздовж Кінбурну йдуть галери –
На чужині не знайдеш оберіг.
Вже скоро вересень, і шлях лежить в Бендери.
Вози зі скарбом – ув улусах золотих...
Що далі? Там? Чи втримають атланти
Свою державу? А чи є – своя?
І перші політичні емігранти
Йдуть за водою. А лиман сія...
Лиман сіяв і вчора, і сьогодні...
Де королі, де гетьмани, де Січ?
На зміну ватажки приходять модні
Із ночі в день, зі світла в ніч.
Лиман сіяв при місячному сяйві
І спогадами сповнювався вщерть –
Хіба для рідної землі ми справді зайві
Допоки нас вже не здолає смерть?..
=
Ти, о великий всесвіту засновник,
Надав людському тілу пару ніг:
Немов заведені, вони скінчають біг,
Де жалить п’яти грішникам жертовник.
Їх не лякає вже Харонів човник,
І що у небутті – важкий батіг?
Тепер мій дух, на щастя чи на гріх,
Є Дантовим терцинам співрозмовник.
Де місце моє, де? Мов лебеді спросоння,
Вмирають думи гарні в самоті
Близ берега любові і осоння,
Без справжнього кохання в висоті.
Де міць природи тре красу із гноєм,
Свобідний дух стає вовік ізгоєм.
Джерело
Де країна під вербою,
Де широкий степ,
Там твоя вітчизна, хлою,
Сонце й неба креп.
Де історія пекельна,
Де калина й глід –
Там твоя вода джерельна,
Український світ.
Не жахала серце страта –
Шабля на боку, –
Гордості – не позичати
Й сили козаку.
Де поснули гайдамаки
Споконвічним сном,
Поросли волошки й маки
Понад джерелом.
Де між небом і землею
Журавлиний клин
Починає одісею,
Де росте полин,
Де батьки за стіл з тобою
Кличуть все село –
Там твоя вітчизна, хлою,
Там і джерело.
=
Чого так боляче, так гидко і паскудно
На серці, на душі, в умі,
Немов мене купили привселюдно, –
Чи вік страшний?.. чи ми такі німі?
Чи просто так купляються поети
У суєтності
між святих хвилин?
В вік двадцять перший тінями Лаерти
Спішать встромить клинок до Гамлетових спин.
І нібито я сплю чи потерпаю.
Забутих
тіні предків
чи живих
Мене виштовхують з спаскудженого краю...
До раю?
Ні! – до теренів нових.
Каштани
Йой! – як зраділа душа, побачивши червоно-брунатні каштани,
що випали зі своїх їжачих колисочок
на вічну бруківку міста!
Йой! – скрикнула й зірвалася у височінь, неначе пташка, – Йой!
це ж моє дитинство:
повні кишені й мамина сумка цього добра!
можливо, їх можна їсти? смажити? зліпити звіряток?
як виблискують на сонечку їхні поліровані спинки!
ні, це вже спинки страусів, мишенят, ведмедиків!
куниці на нашому горищі грають ними у футбол,
а унизу, у хаті, все чути! – от сміху!
Йой! – проїхав тролейбус і розчавив... спогади.
=
Вітер виє штормовий. За вікном – зима.
Зимно зимньому зимів’ю зимувати.
Горобина нахилилася до хати
Колихати
Мою доню – снігове горобеня.
Ванкуверська зима
Тут у лютому буде весна,
Тут все буде не так, як завжди,
Тут у лід не заковані баржі,
І дерева не відають сна,
Тут з дощем океанська вода
Прибуває у Тихому тихо,
І Гавайями теплими диха
Кожна хмара над містом руда,
Тут занурився місяця серп
В світлові перспективи й проспекти,
Тут на спинах посріблених нерп
Сплять індіанських тотемів спектри,
Тут у хвої столітніх смерек
Захлинулися бідні легені,
Й замість крил українських лелек
Нам шумлять тільки кедри зелені,
Тут, неначе блакитний тунець,
Нас піймали рибалчині сіті,
Й ми штовхаємо хвилі свинець,
Й живемо, як у палеоліті,
Тут вкриває тіла наші сіль
Від хапання повітря вустами,
І в коханні, запливши на міль,
Ми обіймемо берег плавцями.
Берегом моря
Світла поезіє – чорний мій стриж.
У фалдах хітону хитається вітер.
Гніздами віршів розстріляний криж
Червоної глини –
Запещена жінка між птахами літер.
Блакитна чапля
Ніч виростає синьо
у морських зірках твоїх очей переді мною.
Я стою блакитною чаплею нерушно,
вдивляючись крізь солону воду:
зірки глянули на мене,
поповзли по коралях та перлинах
та й зійшли на небо,
лишивши дві блукаючі срібні рибки своїх зіниць
протистояти течії.
Вода гіркотна – по одне коліно,
вода солона – по друге,
вода холодна – по ребра,
вода прозора – по груди:
затону у самій собі,
якщо не прорветься... по очі.
Я не здатна читати твої думки,
бо слова і літери стрибають навколо
срібними рибками, як ув діслексії,
я ловлю лише звуки їхнього руху.
Я застигла у рівновазі
між тобою й собою,
та хіба втриматися на одній нозі?
Чапля.
Блакитна чапля у солоній воді.
Вода,
як скло телескопа, замацане спостерігачами,
наближає до дна, та не прояснює речей;
я – неймовірно маленька,
світ – неймовірно великий.
Цілий світ замерз у моєму спинному мозку.
Я втрачаю рівновагу навмисно,
і срібні рибки щезають миттєво.
Я роблю зусилля,
розчахую крила
і лечу понад
тобою.
В тобі.
Чапля.
Блакитна чапля
у солоній
воді.
=
Обережно: на чорні барви
Наступає червона ніч,
Напів-янголи, півкентаври
Крила стягують з зморених пліч
І спочиють на краю мольберту
У моєму червоному сні,
Де ще пахне блакиттю роздертий
Збіг волошок на полотні.
ПЛАВБА
Твоє тіло влито в мій човен.
Човен пливе по місяцю, місяцю...
=
Цей берег міцніше за ліванські кедри,
Цей берег сонячніше за сто світил,
Синіше за море його небосхил,
Але зоряні коні прямують на Тендру.
Тут олень заходить у воду вкотре,
Чаїний гомін розтанув у нетрях.
Та зоряний птах мене кличе у Кодри,
І зоряні коні прямують на Тендру...
=
Я читала монолог на долівці неба,
смарагдова трава росла піді мною весняно,
дихаючи і рухаючись,
з’являлися мохнаті сосни і розчинялися
на кінчиках моїх вій,
кожна пташка заглядала в мої очі
зернятками смородин,
сапфірове повітря
з білими плямами неіснуючих тварин
мчало у бік моєї вітчизни...
Я читала монолог на долівці неба,
Я не знала нічого,
крім свободи.
Північний Ванкувер, Британська Колумбія, Канада
 |
|
 |
 |
 |