|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №1-2, 2007 р.
Петро ФЕДОТЮК
Етюди про мову
На мій «добридень» знайома поетеса щоразу з притиском відказує «доброго
дня» – мовби правильно вітається вона, а не я. Але для мене мій варіант
звучить природніше. Тим часом не тільки ця знайома – дедалі частіше також
і в ефірі лунає «доброго дня», «доброго вечора» – простежується тенденція
до витіснення форми «добрий день», «добрий вечір»... Втім, хоч в 11-томному
СУМі є «добридень», «добрий день», «доброго дня» та «Добривечір», «добрий
вечір», «доброго вечора», а також «добрий ранок» і «доброго ранку», Словник
Грінченка фіксує тільки «доброго ранку» (є ще й «добридосвіток») та «добридень»
і «Добривечір», подаючи російські відповідники «добраго утра» та «добраго
дня». Ще знаходимо тут цікавий вислів «давати на добридень» (здороваться,
желать добраго утра(!). Ближчий до сучасності 3-томний РУС, наприклад,
на «доброе утро» дає тільки «доброго ранку», так само унормовує лише «добридень»,
«добрий день» та «добривечір», «добрий вечір».
Літературна традиція засвідчує незмінну форму з прикметником «добрий»
в основі у прощанні – «добраніч» (а не «доброї ночі»), «на добраніч».
А крім «доброго ранку» маємо форму родового відмінку в зиченні, скажімо,
«доброго здоров’я».
Загалом і «добрий день» («добрий вечір») – «доброго дня» («доброго вечора»)
за змістом своїм – зичення (порівняймо «добрий вам день», «доброго вам
дня»), лише для непрофесійного вуха у формі називного відмінку вони виступають
не так чітко вираженими, як у родовому. У перлинах народної творчості
– українських піснях, де вислів доведено до класичної довершеності, чуємо:
«Добрий вечір, дівчино, куди йдеш?», «Не сказала «добрий вечір, бо мати
стояла», «добрий вечір тобі, зелена діброво», «добрий вечір, господарю»
та ін.
З’являється останнім часом, щоправда, й така уривана відповідь на «добрий
день», «добрий вечір» – просто «добрий». Найчастіше чуєш її від начальства
до підлеглих, узагалі – до людей, залежних від когось, що не надає мовцеві
інтелігентності. І посилання на те, що схожа недбалість з’явилася за прикладом
фамільярних «морген» у німецькій чи «монінг» в англійській, замість «гутен
морген» чи «гуд монінг», де вже й саме «добре» слово здиміло, – не виправдує
такої новації.
«Косяком» у нас пішли «стокові» магазини – це такі, що стоять на стоках
або торгують стічними водами? Чи не кожному перше спаде на гадку саме
таке визначення. Але ж продавати нечистоти людина при здоровому глузді
навряд щоб одважилась. І лише цілком випадково (лексику позичаємо востанньочас
із Західної Європи) довідаєшся, що «стоки» по-болгарському – товари. Химерне
запозичення, чи не правда, і кому воно потрібне? Адже чим іще можуть торгувати
магазини, як не товарами, – повітрям? Ах, ми вже проходили – нечистотами...
Ще 1997 року я опублікував у «Слові просвіти» № 7 зауваження щодо кальки
з російської «співпадати» і покруча-іменника «співпадіння», зазначивши:
«якщо мислити по-українському, розтлумачити його можна хіба що як спільне
з кимось падіння». І ось розгортаю книжку Олександри Сербенської та Марії
Волощак «Актуальне інтерв’ю з мовознавцем» («Просвіта», 2001) і на с.
91 читаю: «Якщо взяти на допомогу «здоровий глузд», то співпадіння можна
тлумачити хіба що як «спільне з кимось падіння», – останні слова пані
професор О. Сербенська таки взяла в лапки, але скромно замовчує, звідки
взято цитату.
Слухаю передачу однієї з небагатьох по-справжньому симпатичних українських
телеведучих. І раптом з її уст спурхує чужий наголос – «вчорб». Обмовка?
Ні: ось і вдруге, втретє... Здавалося б, дрібничка, та щось передача од
того маленького кім’яха вже не така мила.
Одне-однісіньке зіпсуте слово засвідчує, що, попри свій задекларований
патріотизм і козацьке прізвище, жіночка ця мислить російською, а рідною
послуговується лише як інструментом зарібку. То чого ж тоді варті її правильні
гасла і її праведний гнів?
* * *
Питома наша лексика вже виходить з ужитку; нинішнє покоління виховується
на словниковому багажі газет, журналів і телепередач а що то за багаж,
і говорити нема про що. І ось, «обтяжений» такими знаннями, сучасний редактор
чи коректор править, скажімо, слово «хрещик» на «хрещеника». Йому й невтямки,
що є така народна гра, в котрій одна пара гравців ловить другу, так само
й танок, під час якого хлопці й дівчата міняються місцями.
Вчитаймося: «Мотря Войтиха маленькою була при мені (мовиться устами дівчини.
– П. Ф.), разом у хрещеника «грались» (оповідання «Безталанна» у книзі
Данила Мороза «Неспарована пара», К., «Просвіта», 2005). Трішки б замислитися
тому, хто правив, у якого це «хрещеника» могли гратися дівчата? А логіка
тут проста – про «хрещеника» такі фахівці ще чули, а «хрещика» уже сприймають
як помилку.
Сваволять у нас і з піснями, які вже стали класикою, власне народними.
За приклад може правити ситуація з шедевром «Ніч яка місячна!» Упереваж
співають і друкують у пісенниках, переставивши слова у першому рядку,
через що втрачається римування з рядком третім:
Ніч яка місячна, зоряна, ясная!
Видно, хоч голки збирай.
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай.
Тоді як у Михайла Старицького, чий вірш «Виклик» і став основою для пісні, рима ніде не ділася:
Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай...
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай.
Певне, войовничі атеїсти свого часу, викидаючи згадування про Господа,
знищили й риму.
А от у пісні «Чорнії брови, карії очі» на слова Костянтина Думитрашка
нікому не спало на гадку змінити русизм «під час» («Чорнії брови, карії
очі! Страшно дивитись під час на вас») на питоме українське «часом»: «Страшно
дивитись часом на вас». До речі, російське «подчас» пишеться разом, щоправда,
можна знайти і в нас схоже слово – «підчас», що означає юшку з молодих
буряків та молодого бурячиння...
Мовилося чимало й про редактуру пісні «Взяв би я бандуру».
Взяв би я бандуру
Та й заграв, що знав,
Через ту бандуру
Бандуристом став, –
мовляв, яка ж це поезія та логіка: через бандуру бандуристом став»? Зокрема,
й Максим Рильський звертав на те увагу і запропонував варіант: «Через
ту дівчину / Бандуристом став».
Утім, хто зна. З десяток літ тому у підземному переході під майданом Незалежності
я почув од літнього бандуриста: «З великого журу / Бандуристом став».
Чи не оце воно, найкраще розв’язання давньої спірки?
У своїх нотатках я неводнораз наголошував на тій шкоді, що її завдають
помилки в друкованих виданнях, надто ж школярам. І ось іще одне підтвердження
цієї тези. У статті «Наручники» («Літературна Україна» від 23.VI.2005)
Никанор Дубицький розповідає, що вчителька скаржиться на місцеву газету
з безліччю помилок: «...Пояснюю шестикласникам, як пишеться те чи інше
слово, як правильно скласти речення, а вони – тиць мені газету під ніс:
в газеті он і слова не ті, і речення не так складені, як ви нас навчаєте...
Друковане слово для них авторитетніше, ніж те, яке я виведу крейдою на
дошці».
А ми бідкаємося, звідки беруться неграмотні люди: неуки неуків плодять
у геометричній прогресії.
Магістр історії спогадує недавні події, пов’язані з виборами Президента
(альманах «Молода нація». Спецвипуск: «Помаранчева революція», 2005):
«Тоді ж більшість людей вперше почули і почали скандувати гасла, які зараз
здаються мало не самоочевидними: «Схід і Захід разом!», «Київ – ми з тобою»,
«Львів – ми з тобою!» та інші, але найчастіше усе ж «Ющенко» і «Зека геть!»
Притому саме останнє гасло чомусь виходило особливо дружньо (виділення
моє. – П. Ф.) і вдало». З недоречним м’яким знаком у виділеному слові
фраза набуває присмаку абсурдності. Адже дружній – це прихильний, тут
же малося на увазі – злагоджено.
* * *
Майже пародію на назву моєї книжки «Добродії та лихочвори» знаходжу в
інформаційному матеріалі з діаспори про доброчинні пожертви, що їх надали
«члени та добродії». Річ у тім, що є охочі створити іменник жіночого роду
від слова «член» (якоїсь громадської організації тощо). Отож і експериментують:–
«члена», «членка», «членкиня». Коли це й справді комусь потрібно, то,
їй-право, вже ліпше спинитися на «членкині», щоб не плодити сумнівних
двозначностей, як це виходить, зокрема, у множині.
Про те, як у нас у школі виховують патріотів своєї держави, свідчить хоч
би й коротенький витяг з газети «Депутат» від 10.VI.2005: «...то тут,
то там було чути старі та вічні шкільні слова: «Буквы разные писать тонким
перышком в тетрадь учат в школе», «Когда уйдем со школьного двора под
звуки нестареющего вальса», «Расстаемся мы со школой, но не навсегда...»
А святковий концерт, який ми побачили на місці, остаточно переконав нас
в тому, що «Ще не вмерла України ні слава, ні воля».
Чи автор і справді така наївна людина, щоб сподіватися, що в російськомовній
одежі легше плекати національну гордість, чи це, як би мало висновуватися
із змісту мовленого, в’їдливий сарказм?
* * *
У Києві чоловік питає вуличного торговця, як пройти у сільпо. Що за фанаберія,
скажете ви. Яке там сільське споживче товариство може бути в столиці (сільпо
– то лише скорочений суржиковий його відповідник)? Але не поспішаймо з
висновками: «Сільпо» нині стали розгалуженою торговельною системою під
такою – інакше й не скажеш – ідіотською назвою і в містах, і десь же це
реєструвалося, узгоджувалося! Але й там, де реєструють, либонь, сидять
такі самі «гіганти мислі», як і оті, в чиїх кучерявих мізках зародилася
провокаційна ідея називати магазини.
* * *
На жаль, такого жлобського мовного продукту у нас повно-повнісінько. Так
само отруйним цвітом квітнуть на нашому мовному полі всілякі «растішкі»,
«бурьонки» та іже з ними. Витягнути б на сонце хоч одного канцелярського
щура, що благословляє на світ мовне сміття!
Що казати про «чужі» видання, обтяжені помилками, коли власний прикрий
досвід... Виходить нарешті твоя книжка. До видавництва було подано дискету
з майже чистим набором, та от одержуєш верстку, де після коректора досить-таки
чимало правок. У чім же річ? По-перше, коректорка виправляє правильне
на неправильне, у прямій мові замість коми після закритих лапок виставляє
її перед закритими – по всьому тексту, і скільки це зайвої праці, щоб
повернути до норми, нетямуще втручається з синоніміку. А потім... нав’язує
авторові вислів «це мало місце», коли кожен грамотій знає, що то калька
з російської та ще й канцеляризм; ще перероблено «тих чи тих» на «тих
чи інших», а потім «тих чи інших» на «тих чи тих», «спало на гадку» –
на «спало на думку» тощо.
Після таких «мудрих» операцій щось і не виправилося до пуття: певне, комп’ютернику
набридло переливати з пустого в порожнє.
Це, так би мовити, діється за живого автора. А уявімо сваволю горе-фахівця,
коли ти вже не можеш втрутитися в процес?
Отож видаваймо, друзі, книжки, допоки ми живі, все-таки браку буде менше!
* * *
Потрібні книжки не завжди знаходять адресата вчасно, надто ж у наш час,
коли території, де вони побутують, можна означити як острови в океані,
навіть не архіпелаги. Ось так із запізненням прибився до мене «Антисуржик»
за загальною редакцією Олександри Сербенської (Львів, «Світ», 1994) –
видання у нашому повсякденні дуже потрібне, корисне, адже нинішній мовний
простір – чи не на дев’яносто відсотків суржикомовний. Передовсім – про
тавтологічні вислови, що на них звернуто увагу в книжці, позаяк навіть
ті, хто, здавалося б, правильно розмовляють по-українському, не замислюються
над такими усталеними помилками, як «адреса місця проживання» (адже адреса
– це і є місце проживання), «бачити сновидіння» (бачити і видіти – синоніми,
тобто треба: «бачити сни»), «вільна вакансія» (вакансія й означає вільне
місце), «пам’ятні сувеніри» (адже сувенір – подарунок на спомин), «період
часу» (період – це і є відрізок часу, впродовж якого щось відбувається),
«сьогоднішній день» (у слові «сьогоднішній» уже є корінь «день»). Не кажучи
вже про такі банальні описки, як «моя автобіографія», «мій автопортрет»,
«мій власний погляд», «моє особисте враження» (бо займенник «мій» це і
є «власний», «особистий»)...
Проте, попри всі плюси видання, не можна й не спіткнутися об речі сумнівні
або й неприйнятні для правильного мовлення. Наприклад, на с. 14 читаємо
«бенкет... вимагає тостів», «любовні листи вимагають особливої уваги до
слова» – с. 19, хоча доречно було б в обох випадках вжити дієслово «потребують»
або ж по-іншому побудувати фразу (скажімо, «на бенкетах не обійтися без
тостів»). На с. 25 замість «блюдечок» пропонують «тарілочки», хоч є й
«блюдо» – широка посудина, в яку кладуть або насипають страви, «блюдце»
– чайний посуд, «блюдо» – ще й геологічний термін. Для чого ж збіднювати
мову, викидаючи з неї «блюдечко», «блюдце»? Пригадаймо, в шістдесяті роки
минулого століття по-українському було писано лиш «літаючі блюдця», а
не «тарілки»...
На тій же с. 25 замість неправильного «чердак» подано «горище», а в дужках
ще й «стрих». Мабуть, у діалектному слові немає потреби, коли йдеться
про норму, позаяк виникає небажаний перегук зі «стріхою». Там само на
суржикову фразу «не трож нічого» подається як правильний відповідник «не
рухай нічого», хоч по-літературному – «не чіпай», то більше, що на с.
27 у вислові «не трогай Оксанки» подано: «не чіпай Оксанку». Через одну
сторінку «щоб були острижені» виправлено на «нігтики щоб були обтяті»,
але ж можна й – «обрізані».
Рекомендоване на с. 28 натомість «кружки чисті» – «горнятка чисті» не
всі сприймуть, оскільки в літературній мові «кружка» – це кухоль, металева
ще – кварта, а «горнятко» відоме як зменшувально-пестливе до горня (маленький
горщик). Отож «кухлики (кухлички) чисті»? З наступної сторінки дізнаємося
про табу на слово «прохолодно», бо «прохладно» трактується лише як «холодно».
І на тій-таки сторінці читаємо, що замість «скоро» треба казати «незабаром»,
але ж може бути й інший контекст, де до речі буде «швидко», «прудко»,
«хутко»; хіба ж скажеш: «він біг незабаром»?
Далі нам пропонують не «прогулятися», а «пройтися»; чом не можна «погуляти»?
Коли «трамвай битком набитий», то це, звісно, віддає калькою, але й рекомендоване
«напхом набитий» не є взірцем, хоч його й пропонують словники: краще «напхом
напханий». Шанувальники української з «Антисуржику» чомусь оминають слово
«борошно» у вислові, де йдеться про «муку», не хочуть «пряників», лише
«медяників», хоч медяник – то і є «медовий пряник»; «підодіяльник» трактовано
як «пішву», хоч є й «підковдра» і не зафіксоване в словниках, але досить-таки
незлецьке слово «наковдреник». Чомусь замість «корзинок» запропоновано
«кошечки» (усе ж «кошички»), унормовується «будь-ласка» (непотрібний дефіс),
«холодець» замінено не «драглями», а «дриглями». На с. 47 пропонуються
вислови «ми не конкурентноздатні» (неконкурентноспроможні), а на с. І28
– «конкурентноздатний», «конкурентоспроможний»; нормою можна вважати лише
«конкурентоспроможний». А ще замість «толковий спеціаліст» подано «розумний
фахівець» – чому ж не «тямущий»? До «керосину» немає літературного відповідника
«гас», лише діалектне «нафта», до «дубльонки» – «шкірянка», чому ж не
«кожушок»?
На жаль, таких неточностей у книжці чимало.
Добре було б, після належних виправлень, перевидати її.
Далі буде
 |
|
 |
 |
 |