журнал "Вітчизна" №1-2, 2007 р.

Валентин ЧЕМЕРИС
ЦЕ Я,
ЗВАНИЙ ІЩЕ ЧЕМЕРИСОМ

Роман

МАБУТЬ, Я Й СПРАВДІ КОМУСЬ ПОТРІБНИЙ У ЦЬОМУ СВІТІ

Сумними були роки по визволенню Заїчинць від німецько-фашистських окупантів – сорок третій (зокрема осінь) та сорок четвертий і сорок п’ятий. Ще частково й навіть сорок шостий: надто часто поверталася до нас проклята війна, якої після травня сорок п’ятого мовби уже й не було. Зненацька серед білого дня то на тім кутку, то на тім гриміли оглушливі вибухи, здіймаючи хмари зловісного чорного диму над селом, і жінки злякано хрестилися: «Ой, Божечку… Кого ж цього разу?.. Та допоки ж ця війна забиратиме наших дітей?..».
Після тих вибухів – од яких дзвеніли шибки у вікнах – у кращому випадку (прости, Господи!) більшало малолітніх калічок, а в гіршому – з’являлися свіжонасипані дитячі могилки на старому цвинтарі. Надто багато після визволення, як прокотилася нашими краями війна, позалишалося в селі різного роду боєприпасів – здебільшого снарядів і мін (траплялися й бомби, що, пірнувши в землю, не вибухнули й чекали свого слушного часу) та крупнокаліберних патронів, що їх малеча кидала у вогонь (ото здіймалася тріскотнява!), і взагалі різної вибухівки. Було те «добро» і наше, залишене солдатами при відступі в сорок першому, а більше – німецьке, кинуте де попало, як чужинці спішно відходили в сорок третьому з Семенівки через Заїчинці на Біляки і далі.
Ні по визволенню, ні пізніше аніякі спецзагони мінерів у селі не з’являлися чи які інженерні частини, і ніхто не обстежував місцевість на шляхах війни, не знешкоджував її «дари» – це залюбки робили діти. А втім, сьогодні, за даними прес-служби військового відомства на більш як 60 відсотках території України все ще діють 77 позаштатних пересувних груп інженерних військ Збройних сил України з розмінування. У 2003 році військовими саперами було виявлено та знешкоджено понад 37.000 вибухових предметів, зокрема 62 інженерні міни, близько 14.000 артилерійських снарядів, понад 6.400 мінометних мін і 1.000 гранат, а також близько 16.000 інших вибухово-небезпечних предметів (ВНП).
А ось, наприклад, дані за 1992 рік, коли саперами Збройних сил України було виявлено і знешкоджено понад 422.000 ВНП і переважна більшість їх – з часів Великої Вітчизняної війни. І це більш, як через піввіку після того, як вона завершилася!1 А що тривало у перші місяці і роки по звільненню! Українські села тоді, як на захід відкотилася ворожа навала, почали розплачуватися життям своїх маленьких жителів – війна, якої вже мовби й не було, рік за роком викошувала підлітків не згірш, як дорослих на фронтах. Страшний молох пожирав хлопчиків (передусім хлопчиків, дівчаткам не притаманно від природи вовтузитись із різним залізяччям й особливо зброєю) – і тих, хто тільки-но зіп’явся по воєнному лихоліттю на слабенькі ще ноги, і старших. Особливо підлітків. Полишені самі на себе (дорослі зрання й дотемна в колгоспі), вони день у день (а день, як вік) зграйками нишпорили селом та його околицями, а більших нишпорок, як відомо, за дітей годі шукати – вони швидко знаходили й підбирали, навіть із землі виколупували, снаряди, міни та гранати (особливо там, де в сорок першому та сорок третьому стояли батареї), а кинуті напризволяще боєприпаси та різні вибухові предмети й поготів. А знайшовши, відразу ж всідалися кружком і заходжувалися – з солодким острахом і непереборною цікавістю – розбирати знайдене (страшенно було цікаво дізнатися, а що там у середині штучки, що вибухає, та сховано) – рубали його зубилами, кленцяли молотками та різним підручним залізяччям, розкручували та розламували, неймовірно радіючи, якщо із смертоносного нутра вдавалося витягти жовті локшини чи макаронини пороху, чи здебільшого розпалювали багаття, висипали у вогонь патрони, які з тріском починали стріляти навсібіч, хурчали й свистіли, розлітаючись, кулі (діти з галасом розбігалися, якщо встигали) чи й совали в жар снаряди та міни. (Гранати розкурочували на колінах).
І не було такого місяця (а відразу ж по визволенню часом і тижня), коли б сонну тишу села не струшували потужні вибухи, і в селі тоді зчинялися розпачливі плачі матерів, і маленькі домовини несли на кладовище…
Така цікавість, цілком природно властива дітям, відкривачам і пізнавачам світу, розносила малих на шмаття…
Пригадую, як нещасна тітка Соломія Шеремет після чергового вибуху за селом біля глинищ з моторошним криком потягла туди розсохлого, торохтливого возика на двох високих колесах з вузькими металевими ободами збирати те, що лишилося після того, як її сини Михайлик та Василько надумали там розібрати знайдену міну. Частини їхніх тіл порозкидало на сотні метрів від воронки, і бідна жінка ще видобула в собі сили позбирати їх та поскладати у візок (довго не могла знайти білявенької голівки старшенького Михайлика, але врешті-решт і її знайшла), привезла до села свій страшний вантаж і, захитавшись, схопилась за груди й осіла біля возика – серце не витримало…
Всіх разом їх і поховали односельці – матір і останки двох синів… Чоловік її і батько загиблих хлопчиків (голоси в них були як дзвіночки, і вони часто співали удвох, як ішли вулицею чи гралися в дворі, і старі люди казали, що то не до добра) помер з голоду взимку тридцять третього і десь був похований у спільній ямі (могила не збереглася). Після загибелі синів та наглої смерті дружини хата їхня, маленька і ветха, як ото в казках на курячих ніжках, довго стояла з відчиненими дверима, що од вітру часто гойдалися й скрипіли, наче хто їх уночі відчиняв, та на даху біля бовдура, що вивершувався старим відром, ночами вили пугачі-сичі, аж доки хатка й не розвалилась і не пірнула в бур’яни. На тому їхній рід і припинив своє існування на планеті Земля…
Відступаючи, німці не інакше, як із садистською насолодою вар’ятів, розкидали по вулицях, на вигонах, край доріг та деінде в інших людних місцях (навіть закидали через тини у двори) різні привабливі на позір, різнобарвно пофарбовані залізячки, що найперше мали привернути увагу допитливих до всього малюків – із звичайно ж смертоносною начинкою, яка якщо й не вб’є малого, то покалічить його вже точно при спробі розібрати її. Так завдавався удар по майбутньому нації. Сільські діти (а в селах залізяччя не так і багато було) такі речі охоче підбирали. Особливо іграшки, теж для цього нарочито виготовлені й начинені вибухівкою. Навіть безневинні на перший погляд авторучки примудрялися начиняти смертю й каліцтвом. Діти до всього цікаві, а до іграшок особливо, тож підбирали їх і відразу ж розпочинали знайдене розкручувати… І залишалися без пальців чи й очей – з багатьма такими калічками (але їм ще й поталанило, живими зосталися!) я дружив у повоєнні роки і вчився з ними, одноокими та безпальчниками у школі…
Одного разу і сам трохи не став калічкою чи – гірше – не поплатився за цікавість життям.
Це було вже по весні сорок п’ятого. Йшли ми кудись вулицею з дідом Макаром. Власне, дід мене вів за руку. І ось в одному місці вулички, що спускалася до Хоролу, я несподівано загледів якийсь химерно-барвистий металевий ящичок, схожий на шкатулку (його вимили весняні води). Затремтівши – ось так повезло! Ні в кого з хлопців немає такого ящичка, а в мене буде! А раптом у його нутрі сховані якісь… якісь скарби?! – я кинувся схопити знахідку, але пильний дід Макар устиг мене схопити за сорочку.
– Ану… тпр-ру, Валько! – осадив мене. – Ич, який прудкий жеребчик! Хто надто спішить, той швидше за інших на тім світі опиняється, а туди квапитись нічого – все одно всі там будемо…
Нахилившись, роздивлявся ящичок, який мені так хотілося схопити й дременути з ним навтьоки, щоб десь у кущах його хутчій відкрити.
– Чи ж це, бува, не гостинець від тих супостатів, га? У наших дядьків такі ящички не водилися і не водяться. Не інакше, як підкинули ті антихристи у війну, штучка їхня пролежала у піску, а це її дощі й вимили на світ Божий…
Відіславши мене на безпечну відстань, дід перехрестився (хрестився він дуже і дуже рідко, і це мене насторожило), нахилився і обережно, наче гадюку яку взяв, жовтими од нікотину пальцями ту шкатулочку…
– О-о, важкенька…
– Діду, діду, а що як там… скарб? – вигукнув я і в горлі в мене вмить пересохло від хвилювання. – Давай її… розберемо.
– Не будемо квапитись на той світ, а перевірити, який у ній скарб, перевіримо…
Я хотів було підбігти до нього, але старий сердито бликнув у мій бік.
– Стій на місці, кому кажу! Без тебе впораюсь.
– А ти потім даси мені… ящичок?
– Дам, дам, якщо буде що давати. Кажу, не підходь до мене – я вже пожив дещицю на світі, а тобі ще ряст треба топтати й топтати.
Дід Макар завертівся на місці, не знаючи, що йому далі робити із знайденою «штучкою», а потім його погляд надибав на клину вигону напівзруйнований колодязь. Води в ньому не було після того, як він завалився, цямрина зотрухла, а дірка для безпеки була обтикана гіллям – колгосп його барився засипати, а поки що жінки з ближніх хат висипали туди сміття, викидали різне залізяччя, хмиз і навіть дохлих тварин… З провалля (особливо в спеку) завжди тягло смородом, тож діти завбачливо його обминали.
Серце моє завмерло (так жаль було гарного барвистого ящичка), як дід обережно, наче крадучись, підійшов до колодязя і жбурнув у нього знахідку. Я аж крикнув від обурення – такий ящичок у колодязь кинути! Дід, незважаючи на вік, прудко відскочив від колодязя й присів. Кілька секунд нічого взагалі не було – мабуть, знахідка летіла до колодязного дна, – а тоді я відчув, як піді мною раптом здригнулась земля, колодязь наче зітхнув – о-ох! – і тієї ж миті вгору шугонуло сміття з чорним димом…
Тремтячою рукою дід перехрестився і поволі звівся.
– Бачив, Валько, – повернув до мене зблідле обличчя, заросле рудою щетиною, – яким… ящичком ти хотів погратися… Еге, грався б ти оце ним на тому світі, коби не я – старий та вумний…
Підтягнув штани – такі ж, як і в мене, полотняні, пофарбовані бузиною, тільки більші, що вічно з нього сповзали – по причині худоби, – і закінчив майже весело:
– Знать, ми ще комусь і для чогось потрібні в цьому світі, коли Господь залишив нас на грішній землі. Але ти ж (у нього, як завжди, вийшло тиш) гляди – бабі чи матері – нічичирк! Бо буде плачів та крику!..
Але того літа доля послала мені ще одне жорстоке випробування.
Купалися ми в Хоролі біля мосту – наше улюблене місце, де можна було стрибати у воду з настилу мосту, тож ми кисли у воді днями, накупуючись до посиніння, до гусячого жиру, а старші хлопці на протилежному боці нишпорили раків у прибережжі. А надибали толові шашки (вибухова речовина, скорочено від тринітротолуолу), скріплені між собою по дві-три штуки металевими скобами.
Коли хлопці з галасом почали ритися в тому прибережжі (бережок колись обвалився й прикрив собою шашки), то витягли ще трьохлінійку з розбитим прикладом, але примкнутим штиком, та заіржавілий, уже геть ні на що не придатний наган з порожнім барабаном. Але скільки радощів було – справжнісінькій наган!
Ми всі збіглися на той берег, штовхаючи один одного, рилися в слизькій муляці і гуртом понавитягували з добрий десяток тих шашок.
Не знаю вже хто, потягнувши за сплетене коріння латаття, витягнув… міну. Її й вирішили покласти у вогонь та підірвати – ото прогримить салют, аж у селі буде чути!
За мостом, у безлюдних Богівцях, у старий окоп наносили хмизу, висохлого прибережного плавника, розвели добрячий вогонь і сунули в нього мокру, обліплену мулякою міну.
Через мить вона зловісно зашкварчала в полум’ї. То шкварчала й сичала вода, але ми сприйняли те за початок вибуху і хтось розпачливо закричав:
– Хло, тіка-айте-е!!!
І старші діти, і малеча так і сипонули в різні боки. Кудись побіг і я. Не знаю, чи далеко відбіг від вогнища з міною, як перечепився і впав за якимось горбочком, що ледь-ледь прикрив мене.
Там уже передихнув, трохи отямився, наперед смакуючи, який то дужий вибух зараз прогримить – аж земля піді мною здригнеться!
Проте лежати довелося довго, вже й тіло почало терпнути, цікавість – що там? – намагалася мене підняти на ноги. Чути було, як тріщало в багатті паліччя, та щось все ще шипіло. Осмілівши, я визирнув з-за горбочка – полум’я, у якому лежала міна, аж гоготіло, там і там виднілися спини дітей, які поприпадали до землі в рівчачках та низинках… Дехто з них теж уже з нетерпінням зводив голови з вигорілими на сонці білявими чубами – чи скоро вже воно… гахне? Швидше б уже…
І тут я, лежачи на піску грудьми, відчув, як щось мені муляє в лівий бік грудей. Грудка там виявилась чи якась палиця? І я повернувся на бік і застиг на правому боці.
І тієї ж миті шарахнуло…
Та так, що піді мною наче все провалилося і мене зверху геть засипало піском. (Від того вибуху вуха мої кілька день наче хто позатикував і дід з бабою змушені були до мене кричати). Я навіть відчув, як, розсікаючи повітря, захурчали врізнобіч осколки…
Засвистіло і в мене чи не над головою, плюхнулось поруч, ще обсипавши мене піском. Я схопився і подивився на те місце, де воно плюхнулось, цвіркнувши піском… Подивився і в першу мить аж зажмурився. А тоді, передихнувши, розплющив очі – якраз там, де на піску зберігався відбиток лівої частини моїх грудей (це коли я спершу лежав грудьми на піску), стирчав чималий осколок рваного металу із зазубреними кінцями і все ще димів…
Коли б я не повернувся за мить до вибуху на правий бік – не писав би ніколи цих рядків…
…Ні, ні, та іноді нині, згадуючи той випадок, я думаю: і хто ж то за мить до вибуху замуляв мені в ліву частину грудей і змусив мене повернутися на правий бік? Мабуть, і справді, як казав дід мій, я ще комусь потрібний у цьому світі…

АВРААМ ПОРОДИВ ІСАКА,
або
ДУМКИ НА КЛАДОВИЩІ…

Старе заїчинське кладовище…
На ньому перестали ховати моїх односельців ще десь в п’ятдесятих роках, у зв’язку з переповненням та браком місця. Тоді ж було відкрито нове кладовище за селом, обабіч миргородської дороги. Звідти, з гори, привільно, видно долину Хоролу трохи не до Семенівки. Там в одній оградці лежать моя баба Зінаїда і хрещена Одарка Макарівна. А дід Макар, мій батько Лука і сестричка Ніна – на старому, в селі. Від сільмагу, від колишнього вигону, де колись здіймалася каланча, вулиця веде до обійстя діда Оласа (тепер там живуть інші, звісно, люди), якому я носив книги, тягнеться далі, мимо Тупорів, Малишків, мимо вигону, де тоді був – та й зараз є – колодязь нашого кутка. Першими праворуч жили мій дядько Афанасій Чемерис і мої дід з бабою, де виріс мій батько і де в ранньому дитинстві жив я (востаннє, після перерви, як ходив півроку у восьмий клас). Вулиця йде далі, аж до берега, а праворуч, де кінчався тин моїх діда й баби на межі, вхід до старого кладовища. З боку вулиці воно окопане ровом, що вже в мій час осунувся, змілів і густо заріс кущами дерези – з інших боків його оточують людські городи, в тім числі з одного боку й город моїх дідиа та баби, себто колись батьків город.
То і є старе кладовище села Заїчинці. Єдине, що до того було в селі і в пам’яті старих людей. Певно, йому вже років зо двісті, якщо не всі триста. На головному вході (біля тину Чемерисів) колись (але вже не за моєї пам’яті) стояли ворота, згодом вони струхли, розсипалися і зникли, більше їх ніхто не відновлював. Але вхід той завжди йменувався воротами кладовища.
Старі люди казали, що той, кого останнім за часом ховали, має стояти на воротах доти, доки не з’явиться новий покійник і він передасть йому своє чергування. В селі, звичайно (навіть старі люди), помирали не кожний день чи тиждень. Бувало, що між похоронами й по кілька місяців минало. Іноді й до року і більше. То моя баба, бувало, казала: а такий-то все стоїть на воротах кладовища, чекає, кому передати свою варту і, напевне, вже стомився від довгого чекання. Як у квітні сорок п’ятого, тепер уже минулого сторіччя, поховали мого батька, наступного покійника не було кілька місяців. І весь той час батько мій, за переконанням старих людей, – чи традиції, фольклору, – мав стояти на воротах кладовища, виглядаючи собі змінника. Бувало, погляне баба Зіна на кладовище, згадає сина свого (а кладовище межує з городом, тож воно потрапляло на очі бабі й по кілька разів на день), зітхне, витре сухі очі (вже виплакала сльози) і скаже сама до себе:
– А Лука все на воротах стоїть і стоїть…
Мені, тоді дев’ятирічному, було якось недобре від тих слів. Нема, нема та й позирав я на ворота кладовища, і все здавалося – особливо у вечорових сутінках чи в тумані, що я бачу свого батька – як стоїть він, зігнутий, на воротах кладовища, виглядаючи собі заміну. І я навіть думав – прости мене, Господи, малий був, за батька було обидно, – чому ніхто досі не помер і не звільнив на воротах мого батька? Коли ж по якомусь часі – вже й не пригадую точно, скільки минуло місяців, – принесли на кладовище нового покійника, баба моя полегшено сказала:
– Тепер вже Лука здав ворота і пішов на вічний спочивок…
Наприкінці п’ятдесятих на старому кладовищі перестали ховати – нікуди вже було приткнути бодай одного покійника. Останніх, як уже ховали на краєчку, то хоч земля там зверху й була ніби рівною, а неодмінно на глибині натикалися на чиїсь кістки – гомілки, черепи з волоссям (пригадую, якось викопали череп і довге жіноче волосся, власне, косу). Зрештою, сільська влада закрила старе кладовище – та й не гоже бути кладовищу в центрі села, а нове далеко за селом відкрила.
Про старе звідтоді й забули. І стало воно мовби вже нікому й не потрібне – пустка, та й годі. Заросло травою та кущами дикої смородини, барбарису, що так гарно по весні квітнув крихітними жовтими квіточками. А коли влітку з’являлися маленькі, чорні та червоні ягідки, ми, діти, ходили ними ласувати, не звертаючи уваги, що під ногами, на глибині двох метрів, лежать люди… Барбарисом заросло й багато прадавніх могилок, що вже зникали з лиця землі. В густих травах (а де й у бур’янах) лише там чи там збереглися могилки, ледь видимі в траві, наче застиглі хвильки. В давні часи могили у селі ніхто не огороджував (де того металу набрати), тож час та люди чи худоба швидко їх руйнували. Та ще коли в селі у покійних уже не залишалося нікого з нащадків. Скільки поколінь заїчинців знайшли там свій останній вічний притулок – хто тепер скаже! За триста років існування села. Всі заїчинці (принаймні хто не вибрався з села в інші краї) – там! На тих могилках ні хрестів, нічого, та й самі могилки ледь видимі. А подекуди їх уже не видно, пустка, толока, та й годі. Ми, діти, за відсутністю в селі іншого придатного місця (парк з’явиться лише в сімдесятих роках) любили там гратися в піжмурки-ховки чи й просто гуляли ватагами. Вдень ми не боялися мертвих, увечері ж обминали кладовище із забобонним острахом – темно, моторошно. Через кладовище були протоптані – глибоко, певно, не одним поколінням селян, – дві стежки. Одна з них вела навпростець до мосту через Хорол. Нею й користувалися (увечері навіть дорослі обходили кладовище вулицею). В кінці стежки лежали ті, хто наклав на себе руки, тих могил боялися. (За християнською традицією самовбивць завжди ховали трохи окремо). Кілька могил збереглося лише неподалік від входу – в тім числі й мого батька, діда та сестрички. Та ще в сімдесятих роках там упорядкували могилу солдата, який у 1943 році при визволенні села був тяжко поранений і помер невдовзі в селі. (Здається, літ через тридцять по війні навіть розшукали когось з його рідних, і вони приїздили в село).
І все ж таки неприємно було бігати старим кладовищем, я розумів, що там, під нашими ногами, лежить усе село, всі його жителі за 300 років, а їх безперечно більше, аніж було живих на той час. І ніхто їх не пам’ятав, за винятком хіба що кількох могил. Цілі роди повимирали і пішли з цього світу, і нікого навіть з нащадків вже не лишилося в селі. Кілька поколінь заїчинців стали просто землею – яка тяжка і жахлива доля чекає кожного з тих, хто живе на білому світі!
Не дуже в нас пам’ятають предків своїх – так, діда ще хто пригадає, дуже і дуже рідко – прадіда. І – все. А з часом і діда забувають, як підростуть онуки, не кажучи вже про прадідів чи пращурів. Наче й не було їх, наче ми якісь безбатченки, івани, які й рідні не мають (чи не мали). То лише дворяни колись пам’ятали свої родоводи, навіть до далеких прапращурів, на сотні років у минуле. І пам’ятали, і гордилися ними, і поминали їх. У простого – скажемо так, не титулованого, – люду цієї благородної традиції – пам’ятати прадідів своїх – не було. Та й нині немає. На жаль, на жаль.
Пригадую, якось я прочитав, що в Іспанії живе прапра…внук самого Христофора Колумба. І він пам’ятає свій родовід аж до самого Колумба, в глибину на п’ятсот років. Що ж, скаже хтось, не в кожному роду з’являються такі видатні історичні особи, як Христофор Колумб. Але в кожному нашому роді є свого роду колумби, першопрохідці. Для нас вони відстояли в минулих сторіччях Україну, зберегли її і нам у спадок передали. А ми їх і забули. Навічно. І нас далекі нащадки теж забудуть. Навічно. А з неба ж ми не впали, від батьків-дідів, пращурів, від селян та козаків тягнуться наші роди, які ми не знаємо і вже ніколи й не знатимемо.
Принагідно. Якось я, пригадую, прочитав одне фантастичне оповідання. Дія його відбувалася на якійсь там планеті в далекому Космосі. Жителі тієї планети – розумні істоти, трохи, правда, відмінні від нас, людей. Так ось там, на тій планеті, існує такий віковічний звичай. Як тільки юнак (молода істота) досягне певного віку, його (її) приймають до клану дорослих, і звідтоді він стає повноправним членом тамтешнього суспільства. Але приймають лише за однієї умови: під час посвячення в громадянство тамтешня молода особа має на раді Старійшин назвати всіх своїх предків і пращурів. Усіх до одного. Поіменно. Якщо його рід триває сто років – за сто років, якщо тисячу літ – за тисячу літ! І предків, повторюю, треба знати і пам’ятати поіменно – хто за ким, хто за ким. Бо інакше забудькуватому чи такому, який не шанує своїх предків, не дадуть права громадянства. І тамтешні мешканці, як молитву, повторюють імена своїх предків – такий-то породив такого-то і так далі, далі. Ось нам би їхні звичаї!
Пригадуєте, як у святій книзі Біблії, в Євангелії від Матвія, у книзі родоводу Ісуса Христа, Сина Давидового, Сина Авраамового сказано:
«Авраам породив Ісака, а Ісак породив Якова, а Яків породив Юду й братів його.
Юда ж породив Фареса та Зару від Тамари, Фарес же породив Есрома, а Есром породив Арама.
А Арам породив Амінадава, Амінадав же породив Наассона, а Наассон породив Салмона.
Салмон же породив Вооза від Рахави, а Вооз породив Йовіда від Рути, Йовід же породив Єссея.
А Єссей породив царя Давида, Давид же породив Соломона від Урієвої.
Соломон же породив Ровоама, а Ровоам породив Авію, а Авія породив Асафа.
Асаф же породив Йосафата, а Йосафат породив Йорама, Йорам же породив Озію.
Озія ж породив Йоатама, а Йоатам породив Ахаза, Ахаз же породив Єзекію.
А Єзекія породив Манасію, Манасія ж породив Амоса, а Амос породив Йосію.
Йосія ж породив Йоякима, Йояким породив Єхонію й братів його за вавилонського переселення.
А по вавилонськім переселенні Єхонія породив Салатіїля, а Салатіїль породив Зоровавеля.
Зоровавель же породив Авіюда, а Авіюд породив Еліякима, а Еліяким породив Азора.
Азор же породив Садока, а Садок породив Ахіма, а Ахім породив Еліюда.
Еліюд же породив Елеазара, а Елеазар породив Маттана, а Маттан породив Якова.
А Яків породив Йосипа, мужа Марії, що з неї родився Ісус, званий Христос.
А всіх поколінь від Авраама аж до Давида – чотирнадцять поколінь, і від Давида аж до вавилонського переселення – чотирнадцять поколінь, і від вавилонського переселення до Христа – поколінь чотирнадцять».
Так ось ми повинні пам’ятати і родовід Ісуса, званого Христос, і свої власні роди – хто й кого в нашому роду породив. А будемо ми пам’ятати тих, хто був до нас, пам’ятатимуть і нас – наші діти, онуки, правнуки і праправнуки. І ланцюг роду ніколи не загубиться в пітьмі історії, і ми знатимемо, хто ми і хто нас породив і нам життя в білому світі дав і край наш, Батьківщину нашу, звану Україною, нам у вічний спадок передав.

<...>

ТІ, ЩО ДОМОВИЛИСЯ З ЛЮДЬМИ

Лелеки – рід птахів родин лелекових… Так, здається, про них пишуть у науковій літературі.
У тлумачних словниках до терміну «лелека» написано: «Великий перелітний птах із довгим прямим дзьобом та довгими ногами». Гай-гай, хіба ж то цим рядком можна передати, що таке насправді лелека білий – він же бусол, він же чорногуз? Олесь Завгородній – поет і перекладач з Придніпров’я, великий збирач і знавець скарбів рідної мови, створив синонімічний словник української мови. Яке там багатство, коли, наприклад, до одного лише слова «говорити» зібрано понад півтисячі синонімів! Так ось до слова «лелека» Олесь Завгородній зібрав таке гроно слів: провісник весни, птах сонця, бушля (лелечиха), бузок, чорногуз, бузько, бусол, боцян, бучак, бусель, боцюн, бусик, гайстер, клекотень, дівчачий Бог (жарт), гроза жаб, Іван: ноги високі, ніс довжелезний (у загадці), поважний болотний пан (жарт), торохтій (торохтить дзьобом), жабоїд, рибоїд (чорний лелека), боцок, довірливий людинолюб, лелечич (самець), коваль щастя, віщун (сповіщає про настання весни й осени), влаштувався на роботу у найближчому болоті (у загадці), бочан, боцок, боцан, астер, гарист, гастір, на хатину злітає, високим паном походжає (у загадці), бусень, бусил, бусіль, бусял, бушель, бусля, ЛЕЛЕКА…
Найсимпатичніші, найромантичніші і найзагадковіші птахи України. І найбільш національні. Я певний, що з рослинного світу соняшник та калина, а з тваринного – лелека є символами України. Хоча він і буває в нас лише з весни й до осені, відлітаючи на зимівлю в теплі краї, в незнану Африку, а все одно більш українського птаха, як лелека, у нас немає. Малим я навіть не підозрював, що в Африці лелек теж вважають своїми рідними птахами, котрі невідомо чому у велику спеку кудись летять з Африки на цілих півроку…
Жоден птах не хвилював мене в дитинстві так і не приваблював, як лелека білий. Заїчинці з давніх давен і у всі часи завжди були багатими на лелек, адже розташовані на півострові, що його обмивав Хорол із заплавами, луками, озерами, плесами і болотами, а все то рай для бузьків. Як велично ходили вони луками, навіть серед корів на пастівнику в Богівцях, повільно, неквапливо-ґречно, елегантно й сановито. Але загледівши здобич – що-небудь із класу земноводних, – чорногузенко блискавично кидався вперед, хапав здобич і вже високо здійнявши голову, підкидав те нещасне земноводне, хапав його в повітрі і, заковтнувши, знову чинно і благородно ходив луками чи бродив мілководдям. Або неспішно, відпочиваючи на висхідних потоках повітря, кружляє над селом, здіймаючись все вище й вище в безмежну голубизну неба. Звідтоді, де не побачу лелек, так і згадую своє дитинство, село…
Ніде правди діти, ми, малі шибайголови-забіяки, всюдисущі сільські хлоп’ята, кривдили в дитинстві малих пташок, розорюючи їхні гнізда, забираючи яєчка (аби позабавлятися, показати комусь, похвастати і викинути потім за непотрібністю). Перепадало від нас у першу чергу вельми терпеливим горобцям (їх ми взагалі навіть за птахів не вважали, так, наче сміття, але вони нас терпіли – що, мовляв, з них, малих та нерозумних візьмеш?), страждали від нас кропив’янки і горихвістки, вівчарики і горлиці, сороки й ластівки, граки, дрозди і кам’янки, галки і вівсянки, кобилочки солов’їні і самі солов’ї, королики жовтоголові й сорокопуди (гнізда останніх, правда, потрапляли на наші очі дуже і дуже рідко), жайвори й стрижі, мухоловки і щиглики, пастушки і плиски, очеретянки і ремези, рибалочки й синиці, славки садові й поповзні з посмітюхами, чечітки…
В Україні здавна вважалось, що на орлів, наприклад, полювати не можна. Гріх великий. Як і взагалі кривдити цих птахів. Ну, а якщо вже хтось забагне добути орла, то мусить тричі спитати його: орле, орле, чи нажився ти на світі? Цим орлові давалася остання можливість врятуватися, бо поки мисливець тричі запитував, чи він нажився, птах міг зникнути… (Я не знаю, чи є нині орли на світі білому? Але спеціальні словники запевняють, що в Україні, наприклад, поширено шість видів орлів: беркут, могильник, орел степовий, підорлик великий, підорлик малий, орел-карлик).
Сьогодні ми, кривдячи Божу твар, чомусь не питаємо її, чи нажилася вона на світі білому? Та і як можна на світі білому нажитись? Ми, зобижаючи братів своїх менших, які літають, бігають, повзають, плавають, не питали, чи вони хочуть жити на світі білому? І хоч ми, люди, проголосили себе царями природи, для природи ми такі ж, як і кожна твар. Божа твар.
Ніде правди діти, сільські діти багато руйнують гнізд.
Ластівкам пощастило, здавна в селах в українського народу існує повір’я, що ластівки Божі птахи і великий гріх їх чіпати. Це передається з покоління в покоління. Пощастило ластівкам, що їхнє ймення одного кореня із словом «ластовиння». (Ластовиння – руді пігментні цяточки на шкірі, зокрема на обличчі). Мовляв, кривдитимеш ластівок, будеш у ластовинні… Кривдили птахів переважно хлопчики, а хлопчики дуже боялися ластовиння, щоб з них потім не сміялися дівчата, а тому ластівок завжди уникали чіпати. Хоча вони живуть у кожного під стріхою і дістати їх легко, але ні в кого з хлопчиків, пригадую, не зводилась рука на ластівок. І тому касатки були завжди в безпеці. Жити біля людей, селитися в їхніх оселях сільські ластівки почали десь із сотню років, тому і не прогадали, знайшовши в людині свого великого друга.
Відкриймо словник української мови: «Ластівка, ластівонька, ластівочка, ластівчаний, ластівчин, ластів’я, ластів’ятко, ластів’яний, ластовеня, ластовенятко…».
А яке ніжне й поетичне порівняння: «Дочка – як ластівка: пощебече, пощебече та й полетить». Та й самих дівчат називають ластівками, дітей – ластів’ятками…
Це я відчував, як свою дочку заміж віддавав. Слава Богу, її сімейне життя гарно склалося, але нема-нема, та й згадаю мудрість народну: «Дочка – як ластівка: пощебече, пощебече та й полетить». Сьогодні мені щебечуть онуки (як і їхнім батькам), але я знаю, що і їх чекає така ж вічна жіноча доля: «Дівчина – як ластівка: пощебече, пощебече та й полетить…».
Молоді ластівки, вилітаючи з гнізд, що зліплені під стріхами селянських хат, ще кілька днів тримаються рідного місця, їх підгодовують батьки, а тоді вони збираються у зграї і весело щебечуть на дротах… Ось тоді люди й кажуть: «Ач, як щебечуть… Але пощебечуть, пощебечуть та й полетять…». Перелітаючи від села до села, ластів’яча молодь усе далі й далі просувається на південь, аби на зимівлю вирушити за море – зимують ластівки в Африці, Індостані, в Індокитаї, на островах Малайського архіпелагу, на Новій Гвінеї… Де ті Заїчинці Семенівського району Полтавської області, що в Україні, а де та Нова Гвінея, а бач, крихітні ластівки долають цю відстань, аби по весні знову повернутися додому, в село Заїчинці Семенівського району Полтавської області, до тієї селянської хати, де було їхнє гніздечко і де вони з’явилися на світ білий і вперше защебетали… Звідтоді, як де побачу ластівок, теж згадую своє село, дитинство, під стріхою своєї хати гніздечко, зліплене з крихіток землі, змішане з водою та з слиною самих крилатих будівничих, з яких виглядають чорні голівки ластів’ят – як вони тихо щебечуть.
Але – пощебечуть, пощебечуть та й полетять…
Як і наші доньки… Як і наші дівчата…

Про солов’їв (якщо я вже зачепив тему пташок) я вже писав, солов’ї – одні з героїв моєї історичної повісті «Був у султана соловейко», а тому тут повторюватись не буду.
Особливо ми робили жорстокі наскоки рано по весні на острови, в колонії річкових чайок, – такі рейди закінчувалися відчутним спустошенням чаїних гнізд на голій, ледь-ледь ще зазеленілій землі, яєчка потім ми викидали, навіть не дійшовши до села – що було, те було. Шастали ми по всіх кущах, малі варвари, особливо всюдисущої в нашому селі бузини, де любила селитися пташина дрібнота. Як вони ще після того примудрялися виводити пташенят і весело співати в нашому селі – досі дивно. Адже більших кривдників за нас не було. І не тому, що ми були такі вже жорстокі кривдники, ні. Просто надто цікаві. Знайдеш, бувало, гніздо якогось вівчарика чи кропив’янки і ходиш, терпиш, що ти знаєш таку таємницю, а інші не знають – що ти назнав гніздечко з барвистими яєчками. Гнізда ти не чіпаєш, тільки іноді заглядаєш до нього і – терпиш. Терпиш день, а тоді найближчому другові під страшну-престрашну клятву його покажеш. Тепер уже приятель твій мучиться, що знає таку таємницю – гніздечко з блакитними яєчками, і нікому не може повідати. Не втерпівши, під страшну таємницю повідає своєму приятелеві, а той своєму… І пішло, і поїхало! І вже до бідного гніздечка з блакитними – чи якими там – яєчками ціле паломництво – протоптана стежка, поламане гілля… Якщо й не розорять гніздечко, то господарі самі його покинуть, не стерпівши щоденних делегацій малих екскурсантів…
Тільки лелек ми не чіпали. По-перше, вони великі птахи із здооровенними дзьобами – ану, лупоне в тім’я! – а по-друге, вони жили високо на хатах чи недоступних деревах, куди не просто й дістатися. Та й дорослі нас не пустили б кривдити лелек. А по-третє (і це головне): дорослі нас застерігали: того, хто скривдить лелеку, чекає лихо. Бо хто лелек обижає, того Бог карає. Ображений за кривду лелека, аби відомстити кривднику, підбере десь із багаття пастухів жарину, принесе її в дзьобі і суне в стріху капоснику. І згорить хата. А пожежа в селі, де всі хати криті очеретом, соломою чи рогозом, то жахне видовисько.
Тому лелек ми ніколи не займали.
Лелеки на хату – щастя в хату. Так споконвіку вважалося в Україні. Я теж вірив у це і бажав, аби лелеки поселилися й на нашій хаті. Щовесни чекав, а раптом?.. А раптом… Хата з лелеками – це як знаменитість на все село. Тож і гадалося, а раптом молоде лелече подружжя, шукаючи місця для свого гнізда, зверне увагу на нашу хату, криту очеретом. Але – не звернули… Чи лелек чимось не влаштовувала наша хата, чи хат було більше в селі, аніж лелек (що, звичайно, так), чи ще щось… Якось, пригадую, сів лелека на гребні даху (о, то була для мене подія з подій!) і довго стояв замислено, наче щось важливе й значне обдумував, а я боявся в дворі навіть голосно говорити, аби не сполохати негаданого гостя… Лелека постояв-постояв і – полетів собі далі. А я все чекав і чекав, що він повернеться і скаже на своїй лелечій мові: тут буду селитися, кращої хати, як у Валька Чемериса, для мого гнізда у всіх Заїчинцях не знайти. І про нас казатимуть: у Чемерисів живе лелека з лелечихою…
Але щастя обминуло нашу хату. Тож я ходив до тих хлопців, у кого на хаті, повітці чи й на дереві в городі жили білі птахи з чорною відзнакою (пам’ятаєте прекрасний кінофільм Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною відзнакою»?). Всівшись у холодку під деревом, ми годинами спостерігали лелече подружжя, як вони шанобливо вітають одне одного. Лелеки – птахи німі. Голос подають тріскотінням, клацанням двох половинок великого кістяного дзьоба, і виходить у них це вельми мелодійно і по-своєму оригінально, наче то справді їхні голоси. Ми так спершу й сприймали. Клацання можна слухати й слухати, й воно ніколи не набридне – яка віртуозність, яке інтонаційне й музичне багатство!
О, то було видовисько з видовиськ у нашому небагатому на події повоєнному селі. Обідня пора, полудень, спека, на городі все в’яне. Тиша. Ані шелесне. На хаті, над гніздом мати-лелечиха розпростерла крила над своїми лелечатами – іншої тіні на даху ніколи не буває. Сонце в зеніті, своїм промінням воно, здається, просвердлює все живе. Лелечиха, сама терплячи жароту, утримує тінь над лелечатами – їх четверо. І так стоїть над ними годинами, малеча вільно сидить у гнізді під захистом маминих крил. А як їй, лелечисі, тримати розпростертими крила годинами на такій спекоті – її стан видає лише широко розкритий дзьоб. Терпить заради дітей. А батько в цей час стоїть або на бовдурі, або на гребені даху, стоїть замислено, наче думу яку заповітну думає. Стоїть неодмінно на одній нозі. (Завжди з цього приводу згадую народну усмішку: «Дядьку, – питає хлопчик, – а чому бусол стоїть на одній нозі?». Дядько, подумавши: «Та тому, що коли він і другу ногу підніме, то впаде»).
Тиша – млява, сонна, тяжка від пекучого сонця.
Та ось у небі з’являється білий птах, він летить собі високо і далеко. Летить піднебесний мандрівник своєю дорогою у своїх справах, але пара на хаті враз ніби оживає, змахує крилами і, закидаючи за спину голови, тріскоче дзьобами лунко, радісно й завзято – вітає свого крилатого брата. Лелеки, як ніхто з птахів, люблять вітати один одного при зустрічах. Якщо на гнізді сидить одне подружжя, а друге прилітає до хати – не з дальніх мандрів повертається, а з луків, що он через кілька хат починаються за селом, куди літав на годину, – але яка врочиста церемонія зустрічі! Наче вони не бачилися сто років! Як вони граційно ходять одне перед одним, розпростерши крила, дзьоби їхні безугавно тріщать-клацають – лунко, дрібно, злагоджено. Кілька хвилин бузьки граційно танцюють одне перед одним, як кланяються при цьому одне одному і як потім закидають за спину дзьоби і тріскотять, тріскотять, вітаючи одне одного, а тоді нарешті заспокояться, і знову їх огортає буденність.
Лелечі пари вважаються еталоном вірності, символом любові. Коли я вперше «закохався» (беру це слово в лапки, бо сталося те десь у п’ятому класі), то ходив і повторював десь вичитані рядки: «Кохай мене, я твій завжди, незмінна подруга далека. Моя зажурена лелеко, прилинь сюди!». Предмет мого тодішнього захоплення, дівчинка з іншого кутка, їй не треба було кудись линути, ми бачились щодня, я величав її лелекою, а вона сердилась, бо геть їй не подобалось таке порівняння. І взагалі до мого кохання вона ставилась вкрай несерйозно, безвідповідально, заявивши якось мені: «Якби ти задачки з алгебри міг рішати, щоб давав списувати, а так…». Але алгебру я сам ходив списувати до інших, тут я нічим не міг зарадити своїй симпатії, чи бути їй корисним, і моє палке перше кохання згасло – задачок з алгебри я так і навчився розв’язувати.
Щоосени лелеки, десь починаючи з кінця серпня, збиралися на луках цілими зграями. Готуючись до вирію, наче уточнювали деталі майбутнього великого перельоту: Заїчинці (Україна) – Африка.
Як ми їм заздрили, діти, які ніде не були далі околиць рідного села, адже скільки лелеки побачать і – бачать! – світу! Згодом, уже в дев’яностих роках, я дізнався, що в європейських лелек два основні осінні напрямки перельоту. Ті птахи, що гніздяться на захід від Ельби, підтягуються до Піренейського півострова, долають Гібралтар і потім залишаються на зимівлю в західних частинах Африки, в смузі степів між Сахарою і зоною тропічних дощових лісів. У цій місцевості, за даними орнітологів, зимує близько 110 тисяч лелек з Піренейського півострова, 140 тисяч з Марокко і близько 50 тисяч птахів з Алжиру й Тунісу. Приблизно третина птахів, що зимує в Західній Африці (в Тунісі та Східному Алжиру), летить на зимівлю прямо на південь, через середню Сахару, інші ж, в тім числі і європейські лелеки, прямують через Марокко і західні частини Сахари.
Східні ж лелеки, тобто ті, що гніздилися в Європі на схід від Ельби, стягуються восени до Боспору, летять через Малу Азію і Палестину, потім долиною Нілу в Судан і осідають на зимівлю на значній території Східної Африки між Південним Суданом і Південно-Африканською Республікою. Невелика кількість лелек зимує в Ефіопії та Південній Аравії. Багато молодих лелек залишаються на літній час у місцях африканських зимівок або затримуються на весняному перельоті за дві-три тисячі кілометрів від своєї батьківщини (сімейством вони обзаводяться не раніше, як через три роки, буває й пізніше). Ті ж дорослі птахи, що затримуються на місцях зимівок у Південній Африці, можуть іноді там і гніздитися, але таке трапляється нечасто.
Від східного перелітного шляху відходить невелика гілка ще далі на схід. Північними берегами Перської затоки вона приводить білих птахів з чорною відзнакою аж у Північну Індію.
Залишається додати, що білі лелеки здійснюють перельоти, користуючись головно ширяючим польотом і летять вузьким фронтом, вибираючи найбільш сприятливі з погляду аеродинаміки місцевості. Летіти над морем вони, природно, уникають.
А я думав – малим, – що лелеки тільки наші, заїчинські, ну ще полтавські, ну, ще українські. А вони, виходить, можуть жити не лише в селі Заїчинці на Полтавщині, не лише в Україні, а й на берегах Нілу в Судані, Східній Африці, Ефіопії, Аравії та Африці і навіть в Індії. І всюди наші – наші, заїчинські! – лелеки відчувають себе, як удома. То що вони – космополіти? Всюди у них батьківщина? І що українці, що африканці, що індуси – їм однаково? Так-то воно і… І може, не так. Чому ж тоді лелеки не літують в Африці, Єгипті, в Судані, Індії, чому летять – долаючи тисячі й тисячі небезпечних кілометрів, щоб вивести своїх діток не де-небудь, а на своїй батьківщині, в селі Заїчинцях Семенівського району Полтавської області в Україні? І це сповнювало мою дитячу душу почуттям гордощів: наші лелеки, заїчинські, не забувають – на відміну від деяких людей – свою батьківщину, які відстані долають, аби до неї дістатися і під її голубим небом вивести своїх крилатих дітей! Якщо в птахів є почуття батьківщини, то мусить воно бути в людей? Мусить українця, де б він не був, як лелеку по весні кликати-манити Україна, мусить! Ця тема мене так хвилювала – і хвилює, – що я десь у вісімдесят шостому році написав маленьку повість з елементами казки чи фантастики (хоча взагалі реалістичну) про лелек з Приорілля (на матеріалі другої своєї батьківщини, дніпропетровської) «Аравійська пустеля». Але враження, що лягли в ту повість, були взяті ще в Заїчинцях, у моєму дитинстві, хоч писав я про приорільських лелек. Бо звідтоді, де б я не був, де б не побачив цього білого птаха з чорною відзнакою, так і згадую рідні Заїчинці, Хорол-річку, чорногузів… І себе бачу малого, що спостерігає лелек… Як в Індії священні корови, так в Україні – лелеки. У мене й досі відчуття, що це святі птахи. А скільки б вони – коли б уміли говорити! – розповіли нам, хлопчикам, про свої перельоти з Судану чи берегів Нілу, від пірамід через страшну Аравійську пустелю, через Туреччину, Балкани, Болгарію до берегів Дніпра і далі до його притоків, у тім числі й до Хоролу, до села Заїчинців, щодня долаючи по сто п’ятдесят – двісті кілометрів, аби наперекір усьому дістатися до рідних хат і як урочисто-радісно заклекотіти, затріщати дзьобами у своєму гнізді, до якого вони подолали тисячі й тисячі кілометрів територій багатьох держав.
Як ми щовесни чекали-виглядали їх з теплих країв, і коли вони прилітали, зустрічали їх як рідних! А якось мені баба розказувала, що однієї весни – давно те сталося, – дуже рано потепліло, десь чи не на початку березня, і один лелека, відірвавшись від своїх, – а мо’ поквапився, щоб хутчій додому дістатися! – прилетів у село, а на другий день повалив сніг, ударили морози. Напівзамерзлого лелеку односельці зняли з даху, з гнізда, що було вже забите снігом, і поселили його в клуні. Що тільки не давали ранньому гостеві їсти – нічого він і в дзьоб не взяв. Стояв непорушно кілька днів (а хуга не вгавала), доки одного ранку не побачили його в клуні на долівці… Я, малий, слухаючи розповідь баби, гаряче вигукував: «Чого ж ви його силоміць не погодували? І не зерном, а – м’ясом. Шматочками м’яса. Напхали б йому в дзьоб силоміць і він би живим залишився». «Не докумекали, – зітхала баба. – А сам він нічого не брав. І – пропав, бо дуже рано прилетів додому, так йому, бідолашному, мабуть, хотілося до свого гнізда пошвидше дістатися. А морози тієї весни трималися довго, чи не до квітня».
Але якою була наша радість, коли, задерши вгору голови, ми побачили у високому весняному небі Заїчинець білих птахів і як неслося від хати до хати: лелеки прилетіли!
Лелеки прилетіли!
Слідкуючи за гостями, перегукувалися: до Мининків полетіли! До Савченків! До… Заздрили тим, до кого в першу чергу прилітали бузьки… Першим з’являвся, як заведено в лелечому світі, він, лелечич. І заходжувався до прильоту господині лагодити після зими гніздо (якщо нове споруджував, то впорувався за добрий тиждень щоденної праці), і терпеливо чекав на хаті коло гнізда свою лелечку. Виглядав її. А в небі все летіли й летіли його земляки, він стріпувався, розправляв крила, тріщав-клекотів до них, вітаючи їх з поверненням… Бусли далі летіли, він затихав і знову терпеливо чекав день, два, три… І раптом лелечка, наче біла хмарка, падала до нього на хату… О, Боги, ви бачили б, як вони раділи зустрічі, як вони церемонно, красиво й граційно танцювали одне перед одним, розправляючи крила й закидаючи голови на спину, то опускаючи їх до ніг одне одного! Ритуал відбувався неспішно, довго, вони все радувались, тріщали дзьобами, танцювали одне перед одним, а внизу селяни, поглядаючи на їхню красиву радість зустрічі, тихо всміхалися, і очі в людей тоді добрішали, і в очах їхніх з’являлося щось осяйне і щире… Птахи, німі створіння без голосу й без мови, а бач, як радіють одне одному, скільки в них почуттів.
Нарадувавшись зустрічі, пара заходжувалася коло гнізда.
Десь на другому яйці лелечиха сідала на гніздо (а втім, її час од часу змінював лелека), і починалося висиджування дітей… І діти їхні, молоді лелечата, які виростали на хаті в небі Заїчинець, уже ніколи не забували нашого краю, він манив їх, кликав з будь-яких далеких доріг і вів їх до своєї батьківщини, і не було такої сили, яка б утримала їх на чужині…

А втім…
Цю історію мені б не хотілося ворушити, бо й досі не по собі, як згадаю, хоч звідтоді минуло піввіку.
Був у нашому селі дядько Фанасій. А втім, це по-вуличному так, насправді його ім’я Афанасій, але в селі його всі кликали тільки Фанасієм. Прізвища його не називаю, чоловік вже давно на тому світі. Зла на нього вже не маю, хай тримає дядько відповідь перед Всевишнім, але те, що він учинив, ніколи не можу забути.
У дворі в нього, навпроти хати, стояла невелика повітчина, на даху якої, скільки себе пам’ятаю, завжди жили бузьки. З літа в літо, рік у рік, казали років з двадцять підряд.
І ось одного літа Фанасій захворів, щось у нього там з легенями сталося. І хтось йому порадив нібито «народний» спосіб лікування – лелечим жиром… Ні до того, ні після того я нічого подібного не чув. Пригадую, казали, що борсуковим жиром лікують легені, але щоб лелечим?…
Того літа в лелеки з лелечихою, які жили на повітчині у Фанасія, вивелося четверо лелечат. Малі сидять на гнізді десь днів п’ятдесят з чимось, а тоді залишають його, але ще тиждень-два супроводжують батьків. Фанасій, задумавши своє, пильно стежив за лелечатами, аби не проґавити, як вони залишатимуть гніздо. Власне, дах повітчини. Лелечата вже ходили по гребені даху, розмахували крилами, готуючись до лету, а в гніздо збігалися, як прилітали батьки з кормом. Самі вони літати ще не могли, тож і не зважувалися покинути повітчину. Відчувши, що вони ось-ось уже полетять, Фанасій найняв кількох підлітків, пообіцявши їм «канахвет подушечок» купити в сільмазі, і ті полізли на дах повітчини з палицями й мішками в руках. Лелечата занепокоїлись – батьків «дома» не було – і, махаючи крилами, марно намагалися злетіти. Але крила ще були слабенькі, для польоту в рятівне небо їм ще не вистачало кількох днів. Отож, підстрибуючи й допомагаючи собі крилами, лелечата (а зростом вони були вже такими, як і батьки, тільки ще з чорними дзьобами й ногами, а не з червоними, як у дорослих) по гребені даху перебралися на протилежний кінець. Туди ж перебралися й ловці. Тоді лелечата (в такому віці їх називають лелекунами) спустилися по схилу даху аж до його кінця – сюди підлітки не могли дістатися. На мить з’явилася надія, що лелекуни порятуються. Але тут Фанасій виніс довгі тички і дав їх ловцям, і ті, сидячи на гребені даху, довгими палицями дістали лелечат і один за одним поспихали їх із даху. Допомагаючи собі крильми, лелечата приземлилися в дворі й високо закидаючи голови, забігали сюди-туди. Але двір був з усіх боків загороджений тином. Від природи німі, лелечата не могли кричати і кликати на допомогу батьків… Ловці спустилися вниз і разом з Фанасієм та його жінкою заходилися ловити нещасних птахів. Це було зробити неважко – перелетіти через тин лелечата не могли. Їх швидко переловили, хоча вони й намагалися боронитися довгими дзьобами, але їм на голову накидали ряднину, в’язали й заносили до клуні – звідки їм уже не судилося вийти.
Побачивши з вулиці через тин, як ловлять лелеченят, я вражено крикнув:
– Що ви робите, дядьку Фанасіє?!
– Ану геть! – відмахнувся дядько од мене. – Буду я перед тобою відчитуватись! Тобі лелеки дорожчі за моє життя?
– Всі кажуть: гріх кривдити лелек, – з останніх сил намагався я врятувати приречених.
– Для кого гріх, а для кого й не гріх.
– Але ж ви не маєте права, – вдався я до ще одного аргументу.
Дядько аж визвірився:
– У мене в дворі живуть, на моїй повітці і – не маю права?
– Це ж не ваші кури…
– Геть, лелечий защітнік! – замахав руками Фанасій. – Без тебе знаю, що мені робити.
І тоді я вдався до останнього засобу:
– Вони ж їдять жаб… Пх-е!.. І – гадюк! А ви… Ви будете з них жир пити?
– Щоб позбутися хвороби, я й з чорта питиму жир, – відрізав Фанасій і пішов до хати.
Треба було, очевидно, хутчій звернутися в сільраду чи й до міліціонера, але останнього в селі якраз не було. Як і голови сільради, котрий поїхав того дня в район.
Доля лелечат була вирішена того ж дня: Фанасій до колоди повідрубував нещасним довгодзьобим головки і викинув їх до купи гною. Чи перетопив Фанасій їхні обезголовлені тіла на жир і чи пив його – не знаю, але жив він після того довго і помер (як писали мені родичі) у вісімдесят з чимось літ. Мені здається, він ніколи й не хворів, бо скільки його пам’ятаю, був собі нівроку.
Пригадую, лелеки-батьки повернулися того дня під вечір з луків, як усе було скінчено. Вони довго оглядали гніздо, дах, не розуміючи, де поділися їхні діти. Неспокійно кружляли над подвір’ям, над хатою, сідали то на бересток, то на хату – німі і не могли запитати: а де ж поділися їхні діти? А тоді, певно все збагнувши, ніч простояли, горблячись на хаті, і вранці ні світ, ні зоря полетіли. Куди – не знаю. Більше вони не повернулися і наступної весни не прилетіли й усе літо на повітчині Фанасія чорніло порожнє гніздо – у його боках лише квартирували горобці.
Звідтоді минуло піввіку, а я все ще не можу забути ту жахну трагедію. Малим я вірив – та й нині, коли я вже сивий, я все ще вірю і віритиму завжди, – що лелеки й справді уклали з людьми угоду про дружбу і, як би ми сказали, «про мирне співіснування». І люди зі свого боку її дотримуються. І коли б я знав лелечу мову, то передав би їм, що Фанасій з мого далекого дитинства – то ще не всі люди. Ще є Олесь Завгородній, поет. І є в нього такі поетичні рядки про лелек:

І небові журно без крил білосніжних,
Та ось прилітають провісники весен.
Дніпро уже скрес, все нарешті воскресло! –
І рідна земля у красі розчудесній.

Лелеки, лелеченьки, клекотні любі,
Імен-бо у вас, мов у краплі-дитини…
…Дивлюся на всі усміхнені губи,
Шепочуть самі: Україно, раїно…

P. S. До речі, про Олеся Завгороднього, поета, перекладача і просто чудову людину, друга мого молодшого, сина письменника Сергія Завгороднього, якого я шанував і шаную, і про якого – земля йому пухом! – написав і видрукував у дніпропетровському журналі «Бористен» свої спогади.
Завдячуючи Олесеві Завгородньому, я негадано навіть для самого себе написав оповідання.
І ось як те сталося.
З Дніпропетровська, проживши там більше сорока років, у 1993-му я зовсім негадано (про те мова піде вже іншим разом) перебрався до Києва. А десь через три роки, в липні, якраз на своє шістдесятиріччя, приїхав на свою другу – після Полтавщини, – батьківщину. Це були два незабутні тижні зустрічей з друзями та моїми читачами і, як прийнято казати, шанувальниками моєї творчості, – даруйте за такі високі слова!
Шеф-редактор «Бористена» Фідель Сухоніс разом із симпатичними жіночками, працівницями музею імені Д. І. Яворницького та літературного музею, влаштували мені в меморіальному будинку-музеї Дмитра Івановича Яворницького зустріч з мистецькою громадою Дніпропетровська, що залишила незабутнє – для мене – враження.
Так ось одного такого липневого дня я разом з письменником, громадським діячем та своїм другом Володимиром Зарембою поїхав у гості до Олеся Завгороднього – він мешкає далеко за містом, у житловому масиві Червоний Камінь, що розкинувся біля Дніпра та села Діївки. Спека тоді була неймовірна, і все ж Олесь (пригостивши перед тим нас чудовим холодним вином) повів показувати нам свої володіння. Ось там, у козацькому – колись – селі Діївці, де городи підбігали до дніпровської саги, Олесь і показав нам на всохлому дереві полишене лелече гніздо, розповів про трагедію, що спіткала крилату господарку того гнізда – лелечиху.
Історія мене розхвилювала. Нічого не вигадуючи і нічого не додаючи, я лише описав свої враження від подорожі селом та історію загибелі лелечихи, а вийшло невигадане оповідання «Жила собі лелечиха». Володимир Заремба відразу ж видрукував його в своїй газеті «Січеславський край». Після «Аравійської пустелі» то мій другий твір про лелек.

«МИ ПІДЕМ НЕЗЛАМНО, НЕСТРИМНО ВПЕРЕД!».
РИМУВАННЯ-ВІРШУВАННЯ, ЯК ВОНО ПОЧИНАЛОСЯ.
ТА ЯК Я ВПЕРШЕ І ВОСТАННЄ У СВОЄМУ ЖИТТІ
БУВ ГОЛОВНИМ РЕДАКТОРОМ

Ще в школярські свої роки я потай мріяв стати письменником, а як точніше – поетом. А втім, хто з школярів не мріяв про віршування, не марив віршуванням як про дуже просте, легке і доступне всім заняття, де головне навчитися заримовувати слова і писати їх стовпчиком, як дехто й досі «творить», видаючи свої римувальні спроби за поезію.
Коли я вперше в своєму житті побачив «справжню» книжку (в першому класі і була то збірочка українських народних казок), то відразу ж твердо-щоякнайтвердіше вирішив: як виросту, то писатиму книги. Тільки книги і нічого більше! Яка самовпевненість першокласника, який ще навіть усіх букв до пуття тоді не вмів писати! І все ж я вирішив: стану письменником і квит! Хай там що, наперекір усьому! Тільки письменником і більше ніким.
І сьогодні, коли в мене вийшло більше сорока книг – збірки гуморесок, оповідань, повістей, романи – я вважаю (і твердо переконаний), що найкраще, і найблагородніше, і найсвятіше, але найтяжче, найневдячніше у світі заняття, що прирівнюється і до солодкої праці, і водночас до каторжної прикутого до весел галерника – так ось таке воно, писання книг. А тому письменство для мене було, є і буде, аж доки житиму на цьому світі, життям, його сенсом, вірою в завтра. Це мій кисень для дихання, кров для життя, все те, без чого я вже не можу жити.
У цей світ я з’явився, як і всі ми, з волі мого батька та моєї матері. Забаглося їм мати дитину в році 1935-му, от я і з’явився у світ білий роком пізніше. Тут моїх заслуг, як то кажуть, немає. (Цікаво, як все на світі білому залежить від волі Його Величності Випадку. Одружився б мій батько з іншою дівчиною, а не з тією, яка згодом стала моєю матір’ю, і мене як такого, який я сьогодні є, вже й не було б ніколи. Від іншої жінки у батька був би зовсім інший син, може, кращий, може, гірший за мене, але інший, а такого, який я є, не було б. Себто був би інший хлопчик, із своїм світом, а не я, теж із своїм. Але це окрема тема окремої розмови). Так ось, народився я з волі батьків своїх, а письменником народився лише з власної волі й бажання. Тільки зі своєї і – нічиєї іншої. Тут я сам себе породив, діючи за відомим принципом: кожен сам коваль свого щастя. (І нещастя, – додам, – теж). Це була та моя мета, яку я ще з малих років поставив перед собою, до якої затято, наперекір усьому йшов, йшов і йшов і, врешті, досягнув її. І більше мені в цьому світі (крім як чистого паперу, бажання писати й можливості видаватися) нічого не треба. Як сказав один відомий латиноамериканський письменник-класик: «Ніхто не може мене змусити відмовитись від того, що я роблю. Я – пишу, і в цьому все моє життя».

Але повернуся до свого духовного початку, до тих ранніх днів мого дитинства, коли я вперше познайомився з книгою і започаткував з нею вірну дружбу на все життя – книги мене ніколи не зраджували, рятуючи від всіх негараздів, а я їх теж.
Точно не пригадую, починаючи з якого класу я став читачем, але десь із третього я вже був найактивнішим відвідувачем шкільної бібліотеки і книжки, як кажуть, ковтав. І досі пам’ятаю відчуття в собі тієї радості, що я її отримував, беручи в бібліотеці нову книжку. Не йшов додому, а на крилах летів: швидше б дійти і почати читати, читати, читати… Звідтоді й упродовж усього мого шкільного життя я відвідував шкільну бібліотеку щотижня, а коли й частіше, і брав стільки книг, скільки хотів, як і пізніше журнали (лише мені одному видавали за один раз і по кілька книжок). Я читав часом на шкоду гулянню – мої друзі гуляли де хотіли і скільки хотіли, а я здебільшого в цей час горбився над книгою і, щасливий та захоплений, ширяв бозна-де. Лише в неділю я дозволяв собі погуляти з хлопцями і розвіятись, хоча однаково перебуваючи у полоні прочитаних книг.
Невдовзі я став не просто активним, а найкращим читачем нашої шкільної бібліотеки. Десь починаючи з п’ятого класу, допомагав бібліотекарці збирати книжки в неакуратних учнів – таких було, на жаль, багато: взяв книжку на тиждень, а не повертає – вже й забувши про неї, – півроку. Після уроків я обходив таких забудькуватих читачів і забирав у них книги, повертаючи їх до бібліотеки. А коли все перечитав у шкільній бібліотеці, то записався ще й у дорослу, себто в колгоспну, і брав там книги та журнали пачками. В другій бібліотеці я теж став активістом, та ще й книгоношею – старим людям, які хотіли читати, але не могли відвідувати бібліотеку, носив книги просто в хату. Багато літ я був особистим книгоношею (тоді навіть термін такий був) діда Оласа. (Щоправда, це по-вуличному, всі звали їх Оласами, хоча справжнє ім’я діда було Улас, прізвище – Кишеня). Високий, чи не найвищий у селі дід Олас дуже любив читати книги про війну та історичні романи – чим товстіша книга, тим краще. Тонких він принципово не визнавав. «Що то за книженція, – скаржився мені, – як вона така тоненька, що ні виду в неї, ні солідності. Не встигнеш почати читати, не встигнеш і вчитатися, як уже й кінець. Казна-що таке! Ти мені, Валько, бери книги потовстіші, щоб я хоча б тиждень одну читав».
Я носив йому книги роками, аж доки старий не заслаб на зір.
«Ех, Валько, – жалівся він мені, – скоро я піду на той світ, а туди вже книжки мені ніхто не принесе – ні товстої, ні навіть тонкої… А в цьому світі я вже своє, здається, відчитав. Сліпий чоловік не читець!».
Невдовзі його не стане. А я, поки жив у селі і ходив у школу вулицею мимо обійстя Оласів, згадував діда Оласа – чи ж носить йому хто на тому світі книги?
Що я сам читав? І літературу для дітей, і чи не найбільше «дорослу». Перечитував усі журнали, які отримували дві бібліотеки нашого села, різні збірники, особливо естрадні, науково-популярну літературу, історичну, фантастику та пригодницьку. Десь починаючи з п’ятого класу, я регулярно – потай, звичайно, – вів щоденник, так ось у ньому чи не на кожній сторінці одні й ті ж записи: був у бібліотеці, взяв такі й такі книги… Жаль, що українських книжок (і рідною мовою) в українському селі Заїчинці було обмаль, усе – російські та російськомовні, тож їх я змушений був читати більше. З одного боку, це було добре, адже розширювало загальноосвітні обрії, а з другого – кепсько, бо відривало мене від свого, українського, від української історії, від розуміння – тут уже старався аж із шкури ліз, так званий совєтський інтернаціоналізм, насправді не дуже прихована русифікація – хто ти за національністю, що ти українець, а не якийсь там – совєтський… До всього ж російськомовна література засмічувала мені мову – коли багато читаєш російською, то й у розмові чи письмі неодмінно почнуть лізти русизми, що швидко перетворюється на так званий суржик – жахливу покруч, мовну інвалідність, що нині гуляє в містах України, особливо сходу і півдня. З русизмами-суржиком непросто боротися, особливо, коли в тебе немає національного гарту, розуміння, хто ти і якого роду-народу…
З української літератури я читав усе, що міг дістати. Передусім мене захоплювала класика – Леся Українка, Тарас Шевченко, Панас Мирний, Іван Франко (особливо його «Захар Беркут»).
Із сучасної мені української літератури читав Олеся Донченка, його твори про школу – «Юрко Васюта» і «Золота медаль». (Олесь Донченко був нашим кумиром, кожний клас вважав за честь для себе перечитати його твори). Олександра Копиленка про братів наших менших «Як вони поживають», його романи «Десятикласники» та «Дуже добре» (ними тоді, як і творами О. Донченка, захоплювалися школярі). Степана Васильченка прочитав усього, все, що знайшов у двох наших заїчинських бібліотеках, «Олов’яний перстень» – кілька разів. Читав також «Молодість» Олександра Бойченка (нині я, живучи в Києві, щодня ходжу вулицею Михайла Грушевського мимо будинку, в якому жив по війні і помер автор «Молодості»). І, звичайно ж – тоді цю книгу всі читали – в обов’язковому порядку – «Як гартувалася сталь» Миколи Островського, хоча Павки Корчагіна і його залізну, фанатичну стійкість я не зовсім вже тоді сприймав, розуміючи, що люди, серед яких я виростав, були далеко не такими. Люди є люди, а реальне життя є реальним життям, і воно часом різниться від того, яке зображувалося в книгах тих часів. Як не розумів я й автора популярної «Молодості» (повість ця, попри всю її заідеологізованість, все ж таки читалася – не знаю, яке б вона враження на мене справила сьогодні, мабуть, скептичне) Олександра Бойченка – помічника електромеханіка, з діда-прадіда робітника, потім профспілкового та комсомольського лідера. Звичайно, в мужності йому не відмовиш, але мужність та була ним розміняна на дріб’язок та ідеологічний порив, нікому не потрібний. У 1931 році він, тоді секретар ЦК ЛКСМУ, член уряду (після війни вже таких самовідданих на високих партійних постах не було), укинувся в котлован з крижаною водою щось там рятувати і якусь там колоду копійчану таки врятував. Сам після того зліг паралізований і помер сліпим та нерухомим у віці сорока семи років. І це в ім’я дірки в котловані, через яку ринула вода, – чи варто людське життя, найдорожче серед усіх цінностей планети Земля, міняти на якусь там колоду? То був безрозсудний, дурний подвиг, але… Так тоді виховували. Людина – ніщо, гвинтик у державному механізмі. Головне – героїзм. Порив, стрибок на амбразуру, яка абсолютно нічого не вирішувала, як за великим рахунком. А що потім такий герой лежатиме паралізований, нікому не потрібний (у тім числі й тій системі, заради якої він віддав здоров’я) – то дріб’язок, не суттєве. Головне – надихнути своїм поривом інших, хоча котлован той нічого не вартий порівняно з людським життям. Але Бойченко віддав за нього життя. Як пізніше віддасть за таку дрібноту життя Микола Островський, теж герой, якого постійно ставили в приклад і піднімали до небес. Та, зрештою, паралізований інвалід завдасть державі більше клопотів і витрат, ніж ті речі, які він, жертвуючи життям, рятував. Ось так у тодішньому есересері й плодився нікому не потрібний героїзм та герої, хоча в реальному, щоденному житті потрібні не осліплені ідеологією герої, а – трудівники. На них і тримається світ.
Але повернуся до книжок, які я тоді, школярем, читав. Повість «Господарі Охотських гір» Івана Багмута (до того я захоплювався його повістю «Щасливий день суворовця Криничного») стала моєю першою книжкою, яку я купив у сільській крамниці (ніколи там не було книжок і раптом – з’явилася! Ніколи в мене не було грошей, і раптом десь узявся карбованець!) – досі відчуваю навіть її запах, наче б то була моя власна, щойно видана книга. Читав Якова Баша «Професор Буйко». (У Києві, по вулиці Банковій на будинку, якраз навпроти резиденції Президента України, в якій близько року працюватиму і я, висить меморіальна дошка про те, що там жив перед війною професор Буйко, герой повісті Баша). Запам’яталися і його «Гарячі почуття». Ковтав науково-фантастичні твори Володимира Владка «Аргонавти Всесвіту» та «Нащадки скіфів». (Твори ці вперше були видані ще до війни, і ними – будучи тоді школяркою – захоплювалась ще моя хрещена), гуморески Остапа Вишні та Степана Олійника, не кажучи вже про «Енеїду» Івана Котляревського чи співомовки Степана Руданського. Запам’яталися партизанські вірші Платона Воронька, п’єса Ярослава Галана «Любов на світанні», казки Наталі Забіли та Марії Пригари, «Син Таращанського полку» Петра Панча (пізніше і всі його твори), «Наливайко» Івана Ле, «Юрко Крук» Петра Козланюка і, звичайно ж, «В неділю рано зілля копала» та «Земля» Ольги Кобилянської. Але особливо захоплювався творами Миколи Трублаїні, його пригодницькими повістями «Лахтак» чи «Шхуна «Колумб». Читав вірші Тичини, Сосюри, Малишка, Бажана. Читав усе, що надибував у бібліотеці, – твори світової класики, зокрема захоплювався книгами Ярослава Гашека та Броніслава Нушича, не кажучи вже про російські твори.
Майже постійно писав щоденники (потай, ясна річ). Усі вони погубилися, але два чи три учнівських зошити збереглися аж до 1994 року. Писання щоденника – це, по суті, літературна праця, один з її елементів, що навчає творчості, спостережливості, вміння помічати деталі, давати характеристики подіям тощо. До всього ж, я багато читав спогадів різних письменників, зокрема речі з серії «Секрети творчості» – все це налаштовувало на писання власних речей.
Редактором «головним» сатиричної газети я став, здається, в шостому класі. Правда, стіннівки. Оскільки творчість з мене так і перла – особливо гумор, – і я не знав, до чого її докласти, то й подав ідею – випускати сатиричну стінну газету. З ідеєю звернувся до свого класного керівника Михайла Федотовича Легкого, він її схвалив. А по якомусь часі мене раптом викликав до себе в кабінет директор школи. Я трохи здрейфив, але, перебравши всі події останніх місяців, ніде не виявив ніякого проколу зі свого боку. Та й двійок не мав. Більше того, починаючи з шостого класу я ходив в активістах. Раптом ні з сього, ні з того в мені прокинулись замашки лідера, я непомітно захопив старшинство в класі і за відсутністю класного керівника до мене вже за порадами почали звертатися учні. Михайло Федотович підмітив мою активність і запропонував на зборах класу обрати мене старостою, що й було зроблено. Звідтоді я незмінно рік у рік обирався старостою класу. Вчився я на «відмінно» лише в першому класі, в другому-п’ятому – по різному (є настрій – п’ятірки отримував, немає – трійки, мені було все одно), але з шостого класу я вирівнявся, а ставши старостою, вчився лише на п’ятірки (що не завадить мені в сьомому класі на іспитах з рідної української мови схопити трійку – ай-ай! По-перше, полінувався вивчити якийсь там вірш, а він, зануда, мені й трапився, а по-друге, затіяв суперечку з учителькою. Вона й вліпила мені трійку!). Активність моя зростала від чверті до чверті, і Михайло Федотович просто не міг мною нахвалитися, я став його щонайпершим помічником у класі.
Оскільки ініціативи з мене так і перли, я й запропонував власними силами випускати ще й сатиричну стіннівку. Директор школи підтримав мій почин, і я взявся до справи просто-таки з ентузіазмом. Себе я негайно оголосив головним редактором (так і підписувався). І так сталося, що я був, по суті, і єдиним її автором. І навіть художником (не лише сам оформлював газету, а й навіть малював карикатури з шкільного життя), і поетом, і фейлетоністом, і… і випусковим. Сам газету й вивішував у коридорі.
Сатирична стіннівка, яку я започаткував і редагував, називалася «Каланча». Це я так придумав, і класний керівник та директор школи схвалили мій вибір. Чому «Каланча»? У словниках термін «каланча» трактується як висока спостережна башта на будинку пожежної команди. Так воно, власне, і є. Тільки в нашому селі пожежної команди ніколи не було, а ось каланча бовваніла. Село наше було бідне не лише на статки, а й на події, глухе-глухе, наче розташовувалось воно не за двадцять з чимось кілометрів від райцентру, а десь аж на задвірках світу. Тож якби я склав перелік найважливіших подій, що в 1946 і 1953 роках трапилися в селі Заїчинці і врізалися в мою пам’ять, то він був би аж надто коротким, не кажучи вже куцим. І каланча наша зайняла б у ньому чи не перше місце. У центрі села, де сільмаг, сільрада та довгий сарай, що правив нам за клуб, де була клуня-льодовня та вигін, і здіймалася каланча. Ось про неї, про каланчу, і варт було б записати до анналів села Заїчинці. Хто й коли її збудував – не знаю, роками вона залишалася найвищою спорудою, що здіймалася над селом, так би мовити, нашим хмарочосом-знаменитістю. Мабуть, її збудували ще в тридцятих. Пам’ятаю, як у сорок шостому-сьомому роках щоночі на каланчу піднімався дядько пильнувати сонне село. Кому випадала черга (а чергували на каланчі всі без винятку), той брав старого кожуха, вилазив на каланчу і там, на верхотурі, на останньому майданчику вежі стелив його і палив цигарку, споглядаючи село. А знизу видно було – блимає на каланчі вогник цигарки, сидить сторож-доглядач, значить, можна спати спокійно. Дядько-сторож (чи, як на кораблях, той, хто дивиться вперед) спостерігав, вдивляючись у пітьму, чи не горить де на якому кутку села, щоб підняти на ноги людей. Але Бог милував. Тож тільки влягалося село, влягався на каланчі на простеленому кожусі й дядько і благополучно спав до ранку – пожежі, слава Богу, обминали село.
Не знаю, чи у тридцятих роках була потрібна каланча, але вже по війні вона стала анахронізмом, потім – небезпекою. Кругляки, з яких вона була зроблена, вже давно стали ні на що непридатними, сама каланча похилилася, як Пізанська вежа, і в негоду рипіла й хилиталася. І люди внизу боялися ходити – ану шарахне на голову! Чи й утечеш? Та дітей, особливо підлітків, підпарубчаків та парубчаків вона притягувала до себе, як магнітом. Найулюбленішим заняттям заїчинських дітей тих років була каланча. На неї вже навіть дорослим заборонили вилазити, вже ніхто на ній ночами не чатував село, а вона все ще стояла. І діти вилазили на неї і влаштовували там чорти батька зна що, як казала моя баба. Крім усього ж, там збиралися любителі зеленого змія, влаштовуючи на цілу ніч гармидер. Зрештою, каланча вже дійшла до такого стану, що можна було вилізти лише на її перші два майданчики, а вже на четвертий-п’ятий і далі до десятого ніхто не зважувався вилазити – навіть одчайдухи. Зрештою, начальство вирішило її зламати. Якось у неділю зачепили каланчу тросами, підпиляли її опори, трактор потягнув, і каланча, затріщавши, простяглася через увесь вигін, заваливши його своїм паліччям, кругляками, наче кістьми доісторичних тварин, якихось там динозаврів чи мастодонтів.
Не стало пожежної каланчі, і наче щось зникло в селі, бо ж раніше з якого боку не глянеш на село, погляд неодмінно в неї впреться. Того року спогад про каланчу ще був свіжим у селі, тож я й назвав свою новостворену стіннівку «Каланча» – казали, що вдало. Для своєї стіннівки я сам діставав – хоч це було й непросто, – аркуші цупкого паперу, сам малював, оформляв її і сам же – автури в мене чомусь не було, – й писав до неї матеріали. Як і в справжніх газетах, у мене теж була передова (про школу чи політичний момент у країні, в основному про «будівництво комунізму», про його «скорий прихід» і про тих, хто не засукає ніяк рукава, щоб прискорити той прихід). Карикатури я або сам придумував, або перемальовував з «Перця», вміщував свої гумористичні мініатюри, байки (звичайно ж, під псевдонімом, хоча всі в школі знали, хто насправді їхній автор). У кожному номері (газету я «видавав» раз на місяць) неодмінно був фейлетон про ті чи ті події, що сталися в школі, звичайно ж, про двієчників, порушників, неслухів тощо. Оскільки я знав конкретні імена таких героїв, газета моя мала успіх, і біля неї постійно товпилися читачі. Ті ж, хто потрапляв у герої «Каланчі», сердилися на мене (бувало, що й погрожували мені показати, де раки зимують), траплялися випадки, що й зривали газету, і тоді, аби її вберегти, біля «Каланчі» виставляли пост із добровольців, моїх прихильників.
Скільки вийшло випусків «Каланчі», я вже й не пам’ятаю, але галас у школі вона здіймала постійно. За ту сатиричну стіннівку нашу школу хвалили навіть у районі і ставили в приклад іншим школам. Авторитет мій ріс, як на дріжджах. Як старосту класу, мене теж ставили в приклад. Одне слово, в школі я був авторитетом. І так мій авторитет зріс, що, пригадую, як я вже ходив у сьомий клас, мене разом з директором школи обрали до президії урочистих зборів нашого села, присвячених якійсь там черговій річниці «Великої Жовтневої соціалістичної революції». І я, на заздрість усій школі (а всю школу привели колонами до сільського клубу на ті урочисті збори), сидів у президії зборів нарівні з сільським начальством. Звідтоді на мене діти позирали навіть аж з якимось забобонним острахом: це ж треба, всього лише учень сьомого класу, а сидів разом з усім начальством у президії урочистих зборів. Та ще й поруч з директором школи, наче рівний з рівним!
А ще я – і тоді, і раніше, і пізніше, – писав вірші. Ліричні – на відміну від сатиричних мініатюр, які «друкував» у «Каланчі» під псевдонімом – я нікому не показував і ні в якій стіннівці не вміщував. Я писав їх суворо таємно, навіть найближчі мої друзі-однодумці не здогадувалися, чим я займаюся. Хоча взагалі вони вважали мене за дивака: гуляє мало, вряди-годи, а більше сиднем сидить. То читає, то випускає свою «Каланчу», то уроки зубрить. І не набридне йому? Ну, прочитав там книгу-другу, а далі набридне. Та й однаково всіх книг не прочитаєш. А він замість того, щоб гуляти, сидить і читає, читає, читає… Правда, просили мене (як набридне, бувало, безцільно тинятися вулицями чи вигонами) розказати щось із прочитаного – особливо, як сіявся дощ, а ми збиралися під чиєю-небудь стріхою чи на колгоспному дворі. І я переказував романи й повісті – добре, що пам’ятав їх багато. Іноді вигадував якийсь буцімто роман, а насправді розказував те, що сам же на ходу й вигадував. І нічого, виходило добре, принаймні слухали моє розпатякування, мої фантазії захоплено. Для мене це теж був один з видів літературного навчання.
Писав я тоді не лише вірші, а й навіть замахувався – знай наших! – на поеми! Ба, навіть на цикли поем! Ось запис із щоденника від 22 вересня 1953 року: «Закінчив велику поему… (про що саме – не зазначив, де вона, як і інші, не відаю), написав оповідання «Ключик», задумав повість… Купив олівці «Спартак», малюю…». Ось із таким розмахом я тоді творив – писав великі поеми і одночасно задумував повість!
Вірші складав здебільшого про природу, про річку нашу Хорол, навіть про море, якого я тоді й у живі очі не бачив, а також на інші, здебільшого літературно-книжні теми. Про що інші поети, яких я тоді читав, писали, про те негайно і я сідав писати. Наприклад, видав поет на-гора цикл про любов, я відразу ж про любов – якої, звісно, не знав, – теж видавав на-гора цикл. А то і два. Щоб більше було. Писав поет про зраду, я теж писав про «зраду», про невірницю – жагучу, пристрасну і підступну, хоч сам тоді ще гаразд не знав, що це таке… Але одне було добре: все написане – і великі «поеми», і «цикли» про любов та зраду я по якомусь часі безжально знищував. Для мене важливішим був сам процес писання. Гірше, що віршував за рахунок уроків, домашніх завдань, і тоді в моєму щоденнику починали з’являтися трійки. Аби виправити становище й не вронити свій авторитет, довелося кидати на якийсь час писання віршів і братися за «ліквідацію» малопрестижних трійок.
І обережно – час од часу чи й при нагоді – випитував, чи ніхто, бува, з учнів не займається тим, чим займався я, – себто писанням віршів, поем, циклів, оповідань, повістей?.. Хоча був упевнений, що ніхто, крім мене. Бо й книг стільки, як я, в школі ніхто не читав, то й потай вважав себе поетом № 1 не лишень нашої школи, а й самого села Заїчинці. На більшу територію я не замахувався.
Яким же був мій подив, коли зненацька виявилося, що, крім мене, поет у селі таки є! Більше того, він уже надрукувався в справжній газеті – про що я тоді й мріяти не міг!
А сталося те ось за яких обставин. У березні 1953 року помер Сталін. А десь днів через три по кончині «батька всіх народів» і «кращого друга всіх дітей» приходить у село районна газета «Комуністичним шляхом» – увесь номер її, звісно, був присвячений смерті вождя, в основному стандартними відгуками, писаними хоч і від різних людей, але явно одним газетярем. Розворот було відведено під вірші читачів. На все ту ж тему. І ось на тім розвороті газети я, вражений до безміру, під одним з віршів прочитав: «Іван Гулий, с. Заїчинці». Річ у тім, що Іван Гулий був не просто з мого села, а й з одного зі мною класу! І ні я, ні інші навіть не підозрювали, що він писав вірші. Чи – пише. Особливого потягу до книжок я за ним ніколи не спостерігав, нахилу до поезії теж. Учився він, як і більшість з нас, абияк, а ось зростом з-поміж нас вирізнявся, бо був найвищий у нашому класі. І – найстарший. (Переростків у старших класах тоді було багато – війна, окупація, – і хлопців іноді брали до війська навіть із сьомого класу). Пригадую, якось із школи повиганяли тих учнів, які стриглися не наголо, як треба було, а під «польку». Серед вигнаних опинилися і ми з Іваном Гулим. Наказ директора школи був безжалісним і, як то кажуть, оскарженню не підлягав: доки ми не поголимо свої нерозумні голови – ніяких «польок»! – на шкільний поріг не пускати нас і ногою!
Виручив Іван Гулий, він десь дістав машинку і сам нас на бригадному дворі й постриг… І ось – «Іван Гулий, с. Заїчинці». Його вірш я прочитав кілька разів, перш ніж переконався, що Іван таки й справді написав вірш. І навіть надрукував його, хоч і в районній, але ж у справжнісінькій газеті, як ото друкуються справжнісінькі поети! Це ж треба! Чи заздрив я йому в ту мить? Напевне, щось схоже на ревнощі в моїй школярській душі й ворухнулося тоді, але я був більше подивований і вражений, що мій однокашник надрукувався в газеті, про що я тоді навіть мріяти не міг. Правда, мені й на думку не спало відразу ж, як оголосили про смерть Сталіна, хапати папір та ручку, писати вірша й слати його до районки. А Іванові, бач, спало. І він надрукувався. І міг же й я надрукуватися, аби додумався на смерть вождя відгукнутися віршем. А натомість я «творив» вірші про любов та зраду! Ех! А хто про ту любов буде друкувати, та ще в районній газеті. Інша річ – смерть Сталіна. Такий був зручний момент дебютувати в пресі як поет, і я його проґавив. Тепер чекай, коли ще якийсь вождь помре.
Вірш на смерть вождя мого однокашника зітерся з моєї пам’яті. Пригадую лише один рядок з поетичного дебюту Івана Гулого: «Ми підем незламно, нестримно вперед!».
Ми гуртом до Івана: ти вірші, виявляється, пишеш?
Вищий за нас на дві голови, Іван трохи розгублено, але в цілому щасливо усміхаючись (він взагалі відзначався добротою та незлобивістю, як і всі великі та дужі люди) відказував:
– Та не пишу я тих віршів! Звідки ви взяли? І не писав ніколи. То я так… Сів і склав. Надіслав до газети, а вони й надрукували.
Більше віршів Іван не писав і поетом так і не став. Власне, тому й не став, що не писав. Після служби у війську повернувся в рідне село, одружився, обзавівся дітьми, збудував хату і все життя працював у колгоспі. Механізатором. Так і життя промайнуло. Не знаю, чи й пам’ятає він нині той далекий вже, школярський свій вірш, присвячений смерті «батька всіх народів»?
Я ж уперше надрукувався в газеті десь через дев’ятнадцять чи двадцять років після того, як іще жовторотим школяриком почав писати вірші. А до того я писав і невдовзі знищував написане. І знову писав. Щоб знову – вкотре! – знищити все написане. І лише в шістдесятому році зважився звернутися – вже в Дніпропетровську – до редакції обласної молодіжної газети «Юний ленінець», де й з’явилася друком моя перша гумореска (на той час я вже облишив віршування і остаточно, так, власне, й не ставши поетом, перейшов на прозу, чомусь на веселу) з трохи дивною, як для початківця, назвою: «Як навчитися писати гуморески».
Сьогодні, коли в мене надруковано в газетах і журналах та колективних збірниках більше тисячі творів (гуморески, байки у прозі, памфлети, новели, оповідання, есе, нариси, повісті, романи, не рахуючи сорока власних книжок), – я чомусь уже не відчуваю такої бурхливої, якоїсь аж фантастичної радості, як того зимного дня року 1959-го, коли, з насолодою вдихаючи запах свіжої друкарської фарби, якою насолоджувався вперше в житті, тримав у руках номер обласної молодіжки зі своїм первістком, під яким було вперше надруковано моє прізвище – Валентин Чемерис, м. Дніпропетровськ. Пригадую, того дня тихо сіявся й сіявся лапатий, м’який і якийсь теплий сніг – чи не березень був? – міська вулиця й будинки потонули в ньому, і було в мене на душі тихо і врочисто, і якось аж умиротворено – нарешті я, заїчинський Валько, вперше надрукувався, – ні, ні, не в стіннівці під назвою «Каланча», що її сам же й випускав, а в справжній-щонайсправжнісінькій газеті, і таким чином збулося те, про що я вперто й відважно мріяв чи не з сорок четвертого року і йшов до своєї мрії незрадливо і вірно. Я на радощах накупив у ближньому кіоску «Союздруку» чи не пачку номерів газети, чим дуже вразив кіоскерку, адже подібного за роки її роботи в тому кіоску ще не було, сунув їх собі під пахву, а один примірник розгорнув і, стоячи посеред тротуару, заліплений пухнастим снігом (сніг заліплював і газету, і я його раз по раз струшував), читав, читав, читав і перечитував оте, що було так дивно підписано – Валентин Чемерис, м. Дніпропетровськ, і мені хотілося всьому світові сказати, що це ж я і є – хлопчина в кухвайці й кирзових чоботях, – Валентин Чемерис, м. Дніпропетровськ.
На мене, заліпленого снігом, уже з білою копичкою на шапці, один навушник якої був опущений, а другий піднятий догори знаком питання, натикалися перехожі й незлобиво бурчали: «Знайшов цей читака місце для читання газети. І що він у ній взагалі таке… розцікаве надибав?..».
А мені здавалося, що в ті хвилини – майже історичні! – на мене вражено дивився увесь світ білий (справді білий од снігу), дивуючись разом зі мною, що оце ж я і є, той Валентин Чемерис, м. Дніпропетровськ, як зазначено в кінці гуморески… Тільки дивно мені було, що в світі білому, бодай лише в межах самого Дніпропетровська у зв’язку з такою подією чомусь нічого не змінилося, після того, як у газеті вперше з’явився Валентин Чемерис, м. Дніпропетровськ. А втім, змінилося: Валько Чемерис із полтавського села Заїчинці нарешті став Валентином Чемерисом – ну хіба це не подія, думалось тоді мені. І думається й нині, даруйте, братове, за можливу нескромність.
СТОЇТЬ ГОРА ВИСОКАЯ…

Здається, я тоді ходив у п’ятий клас – це мав бути сорок сьомий рік – і мені доконче треба було пройти якийсь непотрібний (на мою думку) медогляд. І заодно зробити таке ж непотрібне щеплення, аби я не псував загальної позитивної картини піклування про дітей та звіту школи про успішне проведення профілактичного медогляду учнів.
У моєму рідному селі лікарня була лише до сімнадцятого року, за радянської влади тільки фельдшерський пункт – банки поставити, температуру зміряти, виписати, якщо буде потреба, направлення в районну лікарню тощо. Тож доведеться мені йти в сусіднє село Біляки, де була кущова лікарня, у якій навіть хворі лежали, – щоправда, в сільських хатах, але ті хати звалися палатами, як ото в районній лікарні у Семенівці.
До Біляків рукою подати – кілометрів зо три. Я вже якось там раз побував, але зовсім малим і взимку, на санях. Тому майже нічого не запам’ятав, лише білі-білі сніги та ще безмежну (так здавалося) холодну пустелю, звану степом, виття полозків і вовків. Дядько, котрий нас віз, вигукував: «Тю! Чи ти ба? Чи ж то бува не вовк завиває? Та й ондечки щось у березі під очеретом очима світить… А бий тебе коцюба, таки він, сіроманець! Небезперемінно він! Знову в когось скотину задере, розвелось їх за війну!..».
І ось той шлях я тепер мушу подолати сам-один. Щоправда, не взимку, а по весні, та однаково. Про всяк випадок мені розказали, як іти в Біляки, де й куди повертати і навіть на піску очеретиною намалювали той шлях – не близький світ, як мені тоді здавалося.
Тут, очевидно, треба пояснити, чому я, школярик, мав сам-один іти в сусіднє село для медогляду й щеплення. Річ у тім, що з біляківської лікарні приїздили підводою дві тьоті в білих халатах, вони й зробили всьому класові щеплення… Мене ж у школі не було, бо того дня я цілком свідомо (хоча як точніше, то вимушено) сачкував. А не пішов я до школи, аби не схопити двійки з математики, бо домашнього завдання – якась хитромудра задачка трапилась, яку я, незважаючи на всі мої героїчні зусилля і не менш героїчні зусилля діда Макара, так і не зміг вирішити. Мій добрий дід і вніс рацпропозицію:
– А ти сьогодні – злиняй!
– Як? – спершу не второпав я.
– А так… Змийся. Ніби тебе й немає. А там, дасть Бог, зададуть слабкішу задачку, ти (тиш) її вирішиш і отримаєш п’ятірку. А йти сьогодні в школу, щоб схопити двійку, – я б не радив… ать-переать. (Дід любив ввернути круте слівце, я до них звик і вже не звертав на них уваги).
До школи я не пішов, медогляду не пройшов і на другий день, коли я з’явився в класі, певний, що небезпека вже поминула, мені раптом було заявлено: оскільки я без поважних причин не був учора в школі і не пройшов медогляду та щеплення, то маю негайно йти в Біляки, в тамтешню лікарню, і все зробити, аби завтра школа могла відрапортувати в район про стопроцентне виконання плану щодо охоплення дітей медоглядом.
Не було б щастя, так нещастя допомогло. О, якими заздрісними очима проводжав мене клас. Це ж треба, як йому, себто мені, пощастило: замість того, аби нудитися за партою, він іде в сусіднє село, цілий день вільний, нагуляється… Ех!..
Мене відпустили з першого уроку. Вийшовши зі школи, я насунув на лоба картузик з тріснутим козирком і вирушив у свій перший самостійний похід у сусіднє село, наче за тридев’ять земель. Прямою і широкою вулицею, що від школи вела за околицю села, я пройшов без пригод, усім стрічним гордо кажучи, що оце йду «аж у самі Біляки». За селом почав підніматися вгору. З обох боків дороги буяв квітом, гудів бджолами колгоспний сад. Був початок травня, весна видалась ранньою, було тепло, як улітку, наді мною і над моїм селом, над полями панували високе блакитне небо, сонце і благодать. Я перебував на сьомому небі від захоплення і ще від якогось незвичного стану душі, коли я і світ білий були віч-на-віч і я кожною клітиною свого тіла вбирав у себе той білий світ. Щоправда, мій негаданий похід за кордони села, попри все, мав і одну прикрість. Річ у тім, що вдома я ніколи не снідав з тієї простої причині, що й не було чим. А тому завжди з нетерпінням чекав шкільного обіду, що складався з тарілки супу – пісного, про який кажуть, аж курить, з картоплиною та ложкою перловки. Але все ж то був наїдок, і він рятував мене від голоду. Вся надія тоді була на ту миску шкільного супу, вона й допомагала моїм ногам рухатись. Жаль тільки, що рятівну миску дадуть лише під час великої перерви, а я в цей час буду вже в Біляках і тому до вечора мушу голодувати. Але заради волі можна було й тарілкою супу пожертвувати – не кожен-бо день випадало таке щастя: самому аж у Біляки сходити. А без ріски в роті я й два дні витримаю, не вперше.
Коли я піднявся на гору (садок обабіч дороги скінчився, почалися поля), то застиг від подиву й захоплення. Ліворуч од мене і ген аж до обріїв зеленіла рівнина. Мабуть, аж до невідомих мені міст Хорола та Миргорода (в нашому селі ті шляхи звалися миргородським та хорольським). Праворуч гора круто обривалася, і за нею була привільна долина – річище Хоролу, там луки, далі очерети, плеса, озера, птаство – далина незбагненна і загадкова, наче світ іншої планети. А попереду дорога трохи спускалася вниз, і там, де вона переходила в рівнину, починалися Середівщина – невеличкий хутірець на одну вулицю, приписаний до нашої, заїчинської сільської ради. Хутір тому й звався Середівщиною, що був посередині між селами Заїчинці та Біляки. Потрапити в Біляки, минувши Середівщину, аж ніяк не можна було, тож я й попростував на хутір, маючи по праву руку далеко внизу привільне річище Хоролу. Дорога потроху спускалася вниз, хутір все ближче й ближче, наче не я, а він іде мені назустріч. Ось-ось при вході до хутора буде великий видовжений ставок з вербами, дорога зав’юниться його лівим берегом і біля вулиці поверне направо, огинаючи став, і далі вже простягнеться попід горою, що півколом охоплює долину (Хорол у тих місцях різко повертає на схід). Отож я йшов на Середівщину, де й мала закінчитися половина мого шляху в один кінець. Смоктало під ложечкою, я заквапився, щоб біля ставу пошукати яку-небудь молоду рогозину і пожувати, аби заморити черв’ячка. І раптом щось забриніло в повітрі, спершу ледь-ледь, а далі ясніше, чіткіше, виразніше, хоча слів ще й не можна було розібрати. Я збагнув, що десь співає жінка, і голос у неї був вельми гарний – «як у кіно». Невдовзі побачив співачку – вона сиділа на взгірку, неподалік від дороги на молодій зеленій траві й, схилившись над шитвом, орудувала голкою. А по обніжку ходили дві вівці з ягнятами і коза з козенятами. Жінка була у вишиваній сорочці з тонкого полотна, барвистій спідниці, простоволоса, довга чорна коса покоїлась у неї на грудях.
Незнайомка співала проникливо і ніби журно, але жура-печаль її була світлою. Ось вона звела голову, відклала шитво і, задивившись на хутір, співала, наче до нього зверталася. Я тільки тоді прислухався до слів пісні, гарної пісні, що її я вже якось чув у своєму селі, але чомусь тоді не звернув на неї уваги. А тепер жадібно ловив кожне її слово:

Стоїть гора високая,
Попід горою гай,
Зелений гай, густесенький,
Неначе справді рай.

Так вона співала, і пісня мене раптом схвилювала. Я закляк на місці і не міг збагнути, чому ж мене так розтривожила, збентежила ця пісня? А жінка далі виводила:

Під гаєм в’ється річенька,
Як скло, вода блищить,
Долиною зеленою
Кудись вона біжить.
Край берега у затінку
Прив’язані човни.
А три верби схилилися,
Мов журяться вони.
Що пройде любе літечко,
Повіють холода.
Осиплеться з них листячко,
Та й понесе вода…

Охоплений чарами пісні, глянувши на Середівщину, на ставок з вербами і човнами на березі, на гай попід горою, я раптом збагнув – та це ж пісня про Середівщину! Про наш край! Он же попереду все те, про що співає ця жінка: стоїть гора високая, попід горою і справді зелений гай, густесенький. А під гаєм, як скло, блищить річка, і справді «долиною зеленою кудись вона біжить». А он «край берега у затінку», як співається у пісні, прив’язані човни – справді там три верби схилились і наче журяться…
Жінка співала про молодість, що ніколи не повернеться. Чому молодість ніколи не повернеться, я ще не знав, але світлий щем співачки, що таки не повернеться, передався й мені. І я… я заплакав. Це було несподівано для мене самого, я стояв розгублений, що плачу, зачарований піснею і беззвучно плакав, власне, сльози самі котилися і котилися по моїх щоках…
Доспівавши, жінка оглянулась, лагідно усміхнулась, а тоді, звівшись, підійшла, взяла мене за руку, повела і всадовила мене на шмат ряднини, на якому сама щойно сиділа. І витерла мені сльози долонею – її рука була м’яка й тепла.
– Ти плачеш, почувши мою пісню? – запитала вона гарним голосом. – Я теж, як уперше її почула, то заплакала. Не знаю й чому. Мабуть, від щастя. А ще, може, тому, що я тоді чи не вперше відчула: оце ж навколо мене не просто земля, не просто білий світ, це моя рідна земля, мій рідний, отчий край, це моя Україна. І небо наді мною, і над цими краями, теж моє, бо це небо України… Ти чув про таку прекрасну і незвичайну країну в світі, як Україна? Оце вона навколо нас і є. І доки вона є, доти будемо й ми. І ще я подумала: як гарно в світі жити, що є в нас рідний край і своя пісня…
– А то правда, – зважившись, запитав я незнайому і таку незвичайну жінку, – що пісню ви співали про Середівщину? Про оту гору, про гай під горою, про верби і про човни. Он вони, три човни під трьома вербами…
– Мабуть, правда. Принаймні так люди кажуть, так і я тобі кажу. Пісня зветься «Журба», і написав її Леонід Іванович Глібов. Ти байку «Вовк та Ягня» вчив у школі? – Я кивнув. – Її теж Леонід Іванович Глібов склав. А народився він у наших, полтавських краях, неподалік звідси, – вона показала рукою кудись вдалину. – Отам, за Заїчинцями та Паніванівкою, село Веселий Поділ. Чув про таке село? – Я кивнув. – Його батько був управителем маєтків у Родзянків. Кажуть люди, що молодий Леонід Глібов, мандруючи нашим краєм, проїздив мимо Середівщини, побачив гору і гай під нею, і річку, і ставок отой з вербами та човнами на березі… І так йому все побачене сподобалось, що він і пісню склав… Ось так люди кажуть, а так воно достеменно чи ні, я не знаю… (Забігаючи наперед, скажу, що років через двадцять з гаком після тієї моєї зустрічі з жінкою біля Середівщини, я прочитав про цю легенду в «Літературній Україні». Полтавський краєзнавець писав про Середівщину і про те, що пісня Глібова «Журба» написана саме про ці краї).
Жінка погладила мене по голові, зазирнула мені в очі і раптом вигукнула:
– О, то ти, хлопчику, голодний?! І ріски, мабуть, сьогодні в роті не мав? – кажучи це, жінка, на моє безмежне щастя, розв’язала вузлик, дістала звідти кавалок овечого сиру та коржик і дала мені. О, то був цілий бенкет! Коли я з’їв усе, то подякував і звівся, щоб іти.
– Ти куди це сам-один дорогою йдеш? – запитала жінка.
Я відповів, що в Біляки, у лікарню…
Та гарна і незвичайна жінка побажала мені щасливої дороги. І я пішов. І скільки йшов, стільки й бриніла в моїй душі її пісня. І здавалось мені, що пісню співає увесь великий білий світ, званий Україною. А самої жінки немає і не було, вона мені просто привиділась…
Більше мені в Біляках ніколи не доведеться побувати, як я назавжди виїду з рідних країв на Дніпропетровщину, але вони самі якось прийдуть до мене. Негадано прийдуть аж у році 2000-му – себто через 48 років по тому, коли я вже оселюся в Києві і працюватиму в редакції «Літературної України», прийдуть до мене однією цікавою і веселою книжечкою, про яку я й напишу в «ЛУ» відгук, що його тут і подаю.
Того дня я без пригод дістануся Біляків, пройду медогляд у тамтешній лікарні, але біля Середівщини, як повертатимусь увечері з Біляків, не побачу більше гарної жінки, і мені навіть подумається, що все то була омана. Видиво якесь незвичайне, хвилююча мара. Але наді мною, як ітиму додому тим краєм, лунатиме – здається, над усім світом лунатиме сумом сумовитим, як сама печаль-журба вкраїнська, наганяючи тугу на серце, про те, що весна ще вернеться, а «молодість… не вернеться, не вернеться вона!..».
Сьогодні, більш як через піввіку після тієї події, я вже точно знаю, що се так. Себто молодість не повернеться. Ніколи. Як і саме життя. А про жінку ту й досі не можу збагнути: була вона насправді чи не була? Чи все то мені привиділось? Але ж хто тоді співав, хто пас овець та козу край шляху, хто пригощав мене, голодного, овечим сиром та коржиком, хто витирав теплою і м’якою долонею родзинки моїх дитячих слізок? Хто вперше в моєму житті говорив мені незабутні слова про Україну, єдину в світі білому країну мою, що їх я запам’ятав звідтоді назавжди? А мабуть, таки вона була, добра і незвичайна жінка, українка на українській землі під безмежним українським небом із смуткуватою, але й світлою в зажурі, як саме наше життя, піснею на устах. І мовби ж нічого такого тоді й не сталося, проте звідтоді, після тієї зустрічі з жінкою край дороги на хутірець Середівщину, в душі моїй щемливо й радісно водночас бринить її співуча журба й бринить, і я з тих уже далеких дитячих літ своїх знаю, що я ж таки є у світі білому людей планети з ласкавим йменням Земля, і є українцем.
На своїй на вкраїнській землі.

Як хороше, як весело
На білім світі жить!..
Чого ж у мене серденько
І мліє, і болить?..

Але хто мені про те скаже? Та й чи варто…

БІЛЯКИ – СЕЛО НА НАШІЙ УКРАЇНІ

Як? Ви не знаєте Біляків? Самих полтавських Біляків – славних-преславних і водночас… звичайних? Жаль, жаль, ви багато втратили. Хоч тепер надолужуйте прогаяне. Отже: «Село Біляки розташоване на лівому березі річки Хорол серед широкої долини, оточеної мальовничими пагорбами, що звуться у нас горами. В минулому річка Хорол неодноразово міняла своє русло серед болотистої заплави, утворюючи численні стариці, рукави, озера, брідки. Вони розмежовували малі й великі болотяні й лугові ділянки, оперізували урочища, що поросли густими гаями і дібровами. У річках було багато риби, а в болотах та лісах – звірі і птиці. Після недавнього осушення заплави Хоролу все це зникло».
Зникло, додамо, завдяки планові «перетворення природи». Зник, власне, і сам Хорол, перетворений «підкорювачами» природи на канал-канаву (як раніше занепала на Київщині симпатична річечка Ірпінь), а на «осушених» заплавах нині успішно ростуть осот та очерет. Але це вже інша тема… Повернімось до передмови Володимира Ленченка (яку оце вище процитували) із збірки біляківських бувальщин «Спіймав батько зайця…», що вийшла у Києві під редакцією (і, треба сказати, за сприяння) директора кооперативного економічно-правового технікуму Ф. І. Ленченка. Одне слово, добрі люди допомогли з’явитися цікавій збірці.
На її сторінках жителі с. Біляків Семенівського району Полтавської області розповідають «про себе, своїх батьків, дідів та прадідів, про їхнє життя, побут, звичаї, жарти, небилиці – оповідають з гумором, веселим та сумним сміхом, як ще з правічних часів ведеться у нас в Україні. Кожна бувальщина документальна, бо має своїх реальних героїв та оповідачів, прізвища яких вказують…».
А тепер кілька слів про невгамовного (я б сказав: справжнього!) біляківця, вчителя за фахом (нині пенсіонера-ветерана) Івана Івановича Кравченка, який і нині живе (най здоровий він буде!) у рідних Біляках і всі оті придибенції (а їх мало не триста з гаком) від своїх земляків записав, вказуючи в кожному конкретному випадку, від кого записано, тож його праця має наукову цінність, і збірку цю незвичайну, веселу, а часом і сумну утворив. Завдячуючи, звісно, своїм землякам.
Біляки – одне із старовинних сіл Полтавщини, засноване наприкінці XVI ст., тож різних історій у селі від давнини й по наші дні зібралося чимало – це своєрідна енциклопедія в мініатюрах з народного життя. Колись Біляки належали до «Вишневеччини», володінь князя Яреми Вишневецького, потім надані були «на ранг» утримання миргородським полковникам та іншій козацькій старшині. Біляківці брали участь у повстанні Якова Остряниці, воювали пізніше під проводом Богдана Хмельницького, були добрими козаками, за російського царату – кріпаками, за радянської влади – колгоспниками, що, власне, одне й те ж. Воювали у всі часи і у всіх війнах, були завжди невмирущо-дотепними і добре розумілися на політиці. Ось запис мініатюри, зробленої з уст біляківця Пащенка І. М.: «Почалася війна 1914 – 1918 років. Забрали Савку Діра до війська. В газетах почали писати про намір царського уряду пробитися до Середземного моря, забрати в турків протоки Босфор і Дарданелли. (Був такий задум у російських імпер-шовіністів. – В. Ч.). У селі тільки й розмов про це. Батько Савчин, дід Маркіян, послухав ті балачки та й каже:
– На чорта мені ті Дарданелли? Хіба я пожену волів туди напувати? Савку мені верніть…».
Ще один запис, почутий від односельця Шинкаренка А. Д.: «Забрали Гарбуза Івана Івановича на імперіалістичну війну в 1914 р. Дома лишилась молода дружина та старі батьки. Пройшло скільки там часу, загадують молодиці: всім, у кого чоловіки на війні, виплачують у волості гроші.
– Оце ще горе, – каже молодиця, одягаючи перед дзеркалом квітчасту хустку, – аж у Заїчинці йти…
– Еге, тобі горе, – озвався з лежанки свекор. – Іван он пише, по пояс у воді стоїть, кулі над головою свистять, та ще й відстрілюватись треба, – ото горе!».
Отож у старовинному селі Біляки (на мапі України французького військового інженера і картографа Гійома Левасера де Боплана значиться як Голяки) чого тільки не траплялося за 400 останніх літ – і веселого, і сумного, і тяжкого. Згадати хоча б відомий голодомор 1933 р., коли в селі, що налічувало 300 дворів, вимерло більше тисячі чоловік! А в Другу світову загинуло теж стільки. І все ж землячки мої сміються – часом весело, а часом і сумно та гірко, – таке життя. Але тримаються, духом не занепадають, оптимізму не втрачають, як і віри, що колись таки й справді стане краще. Вистояли, пережили віковічні лихоліття, відродили село, відбудувалися, жити стали краще. Хоч і не дуже, але, попри все, з веселою мудрістю дивляться у майбутнє.
Такі вони, Біляки – в мініатюрі українське сільське Габрово, де живуть справді дотепно-мудрі й працьовиті люди. А втім, в Україні нашій, либонь, кожне село таке, лише записуй та видавай дядьківські невигадані перли!
Звернення до читачів збірки «Спіймав батько зайця…» закінчується добрим побажанням: «Щасти, Боже, і вам, і нам, і всім біляківцям на світі сущим!». Одразу ж скажу: до славетних біляківців я не належу, але… Але в симпатичній книженції згадуються кілька сіл, добре мені знаних ще з дитячих літ: Радалівка, Середівщина, Білогуби, Грицаї, Кривенки, Веселий Поділ, Заїчинці (де церква, до речі, Михайлівська, була збудована, знаєте коли? У 1681 році!). Так ось, Заїчинці – моє рідне село, мала і безмежно мені дорога моя батьківщина в Україні нашій. Заїчинці колись мали ранг волості Хорольського повіту, до якої належали й Біляки, а в Біляках, у свою чергу, була і нині є лікарня (ще земська), куди я через Середівщину ходив малим хлоп’ям на різні там щеплення. Як і Біляки, Заїчинці теж розкинулися в розкішній долині розкішного (місця там, до осушення заплави, і справді були чарівні) Хоролу, тож я, крім того, що заїчинець, наполовину ще й біляківець, а тому до славних біляківців (як і до не менш славних заїчинців) маю пієтет – най їм, весело-мудрим моїм землякам, добре живеться!
З районного центру Семенівки завжди ходив – та й нині, мабуть, ходить – рейсовий автобус Семенівка – Біляки, через Василівку та мої Заїчинці. Я завжди ним їздив і чого тільки під час тих поїздок не чув, – мабуть, тому й гумористом пізніше став. Та й у моїх Заїчинцях здавна жили – і живуть – такі ж дотепні трударі, як і в сусідніх Біляках. Пригадую один випадок з дитинства, свідком якого я був. Якось до нашого сусіда діда Мазанька зайшли у двір, – а він у нього просторий, хоч конем гасай! – дядьки і, як водиться, балакаючи, задиміли цигарками. І тут старий раптом насупився й каже: «Ану не накурюйте мені у дворі!».
Такі там люди – і в Біляках, і в Заїчинцях, і в Середівщині (її чарівна природа надихнула Леоніда Глібова на створення знаменитої «Журби»), і у Веселому Подолі, де в Аркадія Родзянка в 1845-м гостював Тарас Шевченко, а гостюючи, відвідав і мої Заїчинці, і сусідні Біляки, і в селі Оболоні (батьківщина Віктора Женченка та Івана Перепеляка), і в самій Зачепилівці, що Україні дала Бориса Олійника, і у всій моїй (нашій) славній-преславній Полтавщині, на просторах якої все ще лунає (і лунатиме вічно!) невмируща «Наталка-Полтавка». Пригадуєте рядки безсмертного полтавця І. П. Котляревського: «Де згода в сімействі, Де мир і тишина, Щасливі там люди, блаженна сторона. Їх Бог благословляє, Добро їм посилає і з ними вік живе!» І хай із щастям (чи із заможним життям) у полтавців (як і в біляківців, як і у всіх українців нині сущих) все ще є проблеми, але віриться, що ми їх врешті-решт розв’яжемо. Як і провіщав Іван Петрович Котляревський, Бог з нами. А ще запорукою моєму оптимізмові слугує і невмирущий гумор – і біляківський, і полтавський, і взагалі – український!

БІЛЯКІВСЬКІ ПРИДИБЕНЦІЇ

Яке найбільше свято?

– Дідусю! – питають старого дітлахи. – А скажіть, яке найбільше свято – Різдво чи Паска?
– Яке найбільше свято? Як молодий та здоровий – ото найбільше свято.

Пропив – добре зробив

Зінченка Тараса батько, Михайлом звали, мав до революції двадцять десятин землі. А любив випити і частенько пригощався. Так потроху рік за роком і пропив ту землю.
Після революції, як відібрали в майновитих людей їхнє добро, Михайло й каже:
– Добре я зробив, що пропив землю, однаково пропала б.

Бідні люди

Діло після війни було. Послали Федора Івановича Даценка колгоспною машиною в Київ. Пасажирів набралося чимало: той – до дочки, той – до сина. Під’їхали до Дніпра, стали перед закритим шлагбаумом. На березі – пляж. Людей – як оселедців у бочці. Тут котрась із бабів глянула в той бік, питає злякано:
– Чого вони всі голі?
Федір Іванович вигулькнув з кабіни та й каже:
– А де ж на них обмундирування набрати? Ви ж бачите, скільки їх?
– Бідні люди, – похитала головою стара. – Це ж літо, тепло, а що вони зимою робитимуть?

Те, що на парканах пишуть

Не встигла вчителька зайти в третій клас, як Оля Ковтун уже стоїть з піднятою рукою.
– Що тобі, Олю?
– Я сьогодні чергова, а Михайло Гайдар не слухає, коли йому роблять зауваження.
– А що він?
– Я сказала, щоб він застебнув штани, бо в нього видно те, що на парканах пишуть, а він не хоче!

На грушу не залізу

Вернувся Степан у рідне село та навідався до старих. Батько сам у повітчині живе, а мати – в хаті, окремо.
Каже Степан матері:
– Ви б уже сходились та жили разом.
А мати йому:
– Е, сину, я вже стара, на грушу не залізу. Тож я, поки молода була, хоч на дереві від нього, п’янюги, спасалась, а тепер куди тікатиму? Хай уже буде так.

Дієта

– Я, кумо, – каже одна сусідка іншій, – вже тиждень як борщу не їм. У мене тепер дієта – одним салом тільки й спасаюся.

Аби було що тягти

– Слухай, куме, – каже мені Михайло Григорович, – що ти тепер робиш?
– А, свате, нічого, – кажу.
– Іди до мене завгоспом у лікарню.
– Е, – кажу, – я, мабуть, цього не потягну.
– Та чого б ти не потяг? – каже. – Потягнеш, аби було що тягти.

Чом п’яних не видно?

Сидять люди біля магазину, ждуть хліба. Баба Оксана глянула туди-сюди, знизала плечима.
– Що це сьогодні п’яних не видно? Вчора получка була. А дивись, ні горілки ніхто не бере, ні під тином ніде не валяються.
А Дерид їй:
– Ви не знаєте, де п’яниці? Сьогодні ж партійні збори: вибори секретаря парткому. Там вони всі.

Стара стала

У понеділок Михасько з’явився біля контори хмурний і невмитий.
– Що це ви, Вікторе Васильовичу, сьогодні такий пожмаканий? – питають хлопці. – Мабуть, жінка висповідала?
– Е, в мене жінка вже не та, що була.
– Чого?
– Стара стала, слаба, нікудишня. За день уже й вилаяти нездужає. Сьогодні як почне, то аж на другий день кінчає.

Хіба мені подорожчало?

– Миколо, – гукають брати по чарці до колгоспного слюсаря. – Ти ж чув, горілка подорожчала.
– Хіба то мені подорожчала? То вона бабам подорожчала. Мені однаково: зроблю сапу – став півлітра, склепаю хрест на могилу – давай дві пляшки. А скільки за неї платити – не моє діло.

Що хоч звариш

– Що його завтра варити? – бідкається в скрутний 47-й рік Лукера Тимофіївна. – Картоплі немає, крупа кінчилась. Просто ради собі не дам.
– Ось я завтра книжку з бібліотеки принесу «Домашні страви», – озивається син. – Там такого понаписувано – що хоч звариш.

Не міг підождати!

В одній долині, що Ґавиною зветься, колись Ґава жив. Це ще перед війною діло було. От заслаб старий Ґава. Покликали лікаря. Оглянув він хворого, виписав ліки, каже рідним:
– Це хіба що в хорольській аптеці дістанете.
Виходить так, що треба аж у Хорол за ліками йти. Кому ж іти? Більш нікому, як тільки синові, парубчакові. Пішов Іван у вівторок, а вернувся аж у четвер. Тільки став спускатися в долину, бачить – похоронна процесія назустріч іде, хреста і хоругви несуть.
– Хто ж це помер? – питає Іван у людей.
– Та ж твій батько.
– Туди к лихій годині! Не міг підождати. Я ж йому ліки несу.

І нашенці важко

Дід Пахоль, було, везе корівкою очерет з болота, дивись – стане вона на гору: важко.
То дід випряже корову, вхопиться сам за голоблі, протягне сани.
– Е, – каже, – де ж їй, бідній, протягти, як воно і нашенці важко.

Як у вікно глянув

Мій дідусь жив довго. Більше дев’яноста йому було, як помер. Під кінець вийде, було, за двір, сяде на колоді і так жадібно дивиться на світ Божий. Заходять люди, посидять, погомонять, інший раз питають:
– А що, діду Федоре, яким для вас життя здалося, довгим?
– Чи довгим, питаєте? Ні, не довгим. Таким, мов у вікно глянув.

<...>

ОЙ СМУТКУ МІЙ, ОЙ СМУТОНЬКУ ЧУБАТИЙ…

І хоч наді мною тоді нависла загроза залишити восьмий клас, якщо я, як радили бувалі, «не схаменуся», та я не журився. Згадував діда Макара, якого на той час вже давно не було на цьому світі, та його мудру пораду: хай коні журяться, у них голови великі!.. Мабуть, це було з мого боку надто несерйозно, але поруч була Оля, і я про все забув. Навіть про школу. Головне, що є Оля на світі білому, все інше не суть важливо!
Ми усміхалися одне одному (тільки усмішка Олі була трохи сумна), і нам було гарно, і я, пригадую, ще подумав: середню освіту, на випадок чого, можна й у вечірній школі здобути – тільки й того. То чого журитися, чого в смуток впадати, як життя тільки-но починається?.. І його ще попереду!.. І сонячні дні ще будуть, і місячні солов’їні ночі на білому світі планети Земля, адже нам просто неймовірно поталанило, що ми бодай і випадково, як, зрештою, і всі, а з’явилися у світ людей. А тому, як баба Зіна каже, ми теж люди. Тож геть жур з голови! Та й більше копи лиха не буде. А копа, і це я вже тоді знав, – складається з 60 снопів (не рахуючи того, що зверху), один сніп лиха я вже, сподіваюсь, змолотив, ще залишається всього лише 59 снопів лиха – перемолочу і їх! А зерно посію на своїй – своїй ниві. Буде і в мене врожай. А врожай обмолочу, знову його висію і житиму своїм хлібом… Так воно, власне, й триває до сьогодні. Правда, я все ще не знаю, скільки я вже снопів лиха перемолотив, але думаю, що на мій вік їх ще вистачить. Як і чубатого смутку. Бо як же людині без цього? Про це якось, пригадую, у ті роки я написав вірша – може, не зовсім і зграбного з боку літературних достоїнств (я тоді ходив лише в шкільних поетах), але повірте, щирого:

Кажуть люди: не горюй,
неодмінно згине туга.
Кажуть люди: не радій –
неодмінно прийде друга.
І така ж зубата…
Ой смутку мій,
ой смутоньку чубатий!
Як тебе навік забути?
Як без тебе потім бути?

Цього я не знаю й досі і, мабуть, уже ніколи й не знатиму.
Та й чи варто знати?
Бо ж і справді – хіба може людина без смутку? Це без веселощів-радощів ще можна якось обійтися (часом і обходиться людина – не завжди веселе наше життя), а ось без журби-смутку аж ніяк не можна. Бо ж смуток наш, як ще моя баба Зіна казала, веселий та чубатий. Тож і вічно незмінною залишається мудрість народна: згине туга – прийде друга…
Таке воно – буття людське.
А може, й добре, що таке?
Бо хоч як було бідно, тяжко, голодно й безправно в моїх тодішніх Заїчинцях (та хіба тільки в моєму селі? Хіба не у всій Україні?), на лівому березі нижньої течії річки Хоролу, а згадую роки свого дитинства й частково юності, себто вже парубоцтва, проведені в рідному селі як загалом щось гарне і добре (люди ж бо які тоді були! І я мав щастя з ними жити!), мало не романтичне, хоч і журливе, але ж і ліричне, хоч і хмарне, але ж сонячне!.. А сонячного – попри все, попри все! – було більше – і в душі, і в природі, тож і згадую ті роки, село, де я народився, ріс і відкривав для себе світ білий, як щось незвичайне, як те, що вже ніколи-ніколи не повториться задруге. («А молодість не вернеться… Не вернеться вона!..»). А може, це ностальгія за тим часом: «Село! і серце одпочине. Село на нашій Україні – Неначе писанка село…».
І хай воно не таке було – не завжди писанкою, бо ж і в Поета відчувається гіркота, – та все ж… Село – і серце одпочине…
Була й проза. Але більше було поезії. Принаймні для мене, який, з’явившись року 1936-го на планеті Земля, на милій моєму серцю Полтавщині, жадібно відкривав для себе наш єдиний у Всесвіті світ людей. Мабуть, тому й став літератором (що була й поезія) – і не тільки гумористом, як сказано в енциклопедичному довіднику «Полтавщина».
Отже, 16 років мого життя у світі білому минули в Заїчинцях. А вже року 1954-го я назавжди залишу рідне село (що прискорило виїзд – про це в наступному моєму біографічному романі «В Зоні Змієносця»), але звідтоді і назавжди залишився я – і залишатимуся до кінця моїх днів у цьому світі – не лише українцем, а ще й заїчинцем. Себто полтавцем. Може, все ж таки більше гумористом. Та й село в році 1954-му я залишав не без гумору, трохи не вскочивши через нього в пеню-халепу, з якої мене визволили – спасибі їм – добрі люди. Я вже тоді збирав анекдоти, любив їх, запам’ятовував й охоче при нагоді переказував, додаючи дещицю й від себе. (А часом і сам видумував анекдоти, видаючи їх за «почуті від одного дядька»).
Так ось, почув я той злощасний анекдот десь за день-два до мого від’їзду з села, посміхнувся, подивувався, як здорово хтось же придумав, і поспішив з кимось поділитися своєю радістю. А той з кимось іншим, а той, інший, і передав у сільраду – такі не переводились у всі часи, не переводяться й нині, бо – безсмертні й невмирущі!
Отож мене одразу ж і викликали в той орган сільської влади.
– Хлопче, – кажуть мені загадково, – ти, звичайно ж, не міг розказувати той… ммм… антирадянський анекдот – чи не так?
У першу мить я й не второпав, який анекдот, бо розказував їх безліч, але миттєво збагнув, що мені йдуть назустріч, намагаючись мене, дурного, порятувати. І пропонують мені свої рятівні правила гри. І я, миттєво зорієнтувавшись (та і як не зорієнтуєшся, як виразно запахло смаленим!) підхопив запропоновані мені правила гри:
– Так, так, не міг, – упевнено одказую, все ще не збагнувши, про який саме анекдот іде мова.
– От і добре. Ми в цьому й не сумнівалися. Не міг ти розказувати, все то неперевірені дані, що їх розпускають твої недоброзичливці. Ти, здається, в Дніпропетровськ зібрався їхати? Лікуватися? От і їдь собі та лікуйся. Та язичок все ж тримай за зубами, – це вже наостанку порадили. – Аби не загримів до бісової матері. – Я миттєво пригадав, який анекдот я розказував. Таки розказував! – Чи й далі. Бо гумор, хлопче, не завжди до добра доводить, а ти тільки-но розпочав топтати свою життєву стежку… Тобі скільки? Вже шістнадцятий?.. О-о, можеш, вже можеш загриміти і далі ніж до бісової матері. Тож гляди!..
(У тодішньому Кримінальному кодексі – про це я дізнаюся пізніше, – були статті № 58 і 70, які тяжко карали за «антирадянські анекдоти» – від 5 до 10 літ).
Але, попри все, про гумор що тоді, що тепер я зовсім іншої думки (що він, мовляв, не завжди до добра доведе), я цілком погоджуюсь з Павлом Глазовим, який запевняє, що гумор – це наше сонце.
Але анекдот, який було мало не відправив мене «до бісової матері», я все ж записав тоді до свого потаємного зшитка, що з ним ніколи не розлучався, і через роки увів його до «Українських анекдотів», солідного тому сміховин, що вийшов у 1995 році в моєму впорядкуванні з моєю передмовою.
«Колгоспники з великими труднощами дістали десь кілька листів фанери і міркують, де її використати.
– В корівнику дірки залатаємо, – пропонує один.
– Збудуємо халабуду, – пропонує інший.
Зрештою, слово бере найстаріший колгоспник:
– Давайте із цієї фанери змудруємо аероплан і полетимо до бісової матері з цього колгоспу!».
А був ще у мене в потаємному зшитку ще один анекдот на подібну тему, як добре, що я не встиг його ще розказати:
«На порядку денному колгоспних зборів тільки двоє питань:
1. Будівництво сарая.
2. Будівництво комунізму.
З огляду на відсутність дощок відразу ж перейшли до другого питання».
Мабуть, я й «полетів» тим аеропланом з колгоспу… Ні, ні, на щастя, не до бісової матері, а в місто Дніпропетровськ, де й мине сорок один рік мого подальшого життя і, таким чином, Придніпров’я стане після рідної Полтавщини моєю другою малою батьківщиною на Великій Україні.
Але багато років по тому, як залишу село і школу свою, мені часто снитиметься один і той же сон: урок, мене викликають до дошки а я… я не знаю… Типово для таких, як я, – нестійких у науці «про кількісні співвідношення та просторові форми дійсного світу», як мудро в словниках тлумачиться термін «математика». (Я ж бо гуманітарій!). Ще мить – і виявиться, що я не знаю. Ганьба! Та й кінець чверті. Я завмираю біля дошки ні живий, ні мертвий, не відаючи, як порятуватися, і в цю мить рятівно дзвенить наш знаменитий шкільний дзвінок-реліквія, виготовлений у 1943 році з артилерійської гільзи… Дзвенить, а я мало не підстрибую: ура! Перерва. І прокидаюсь, радий, що викрутився на уроці математики.
Багато, багато років по тому, як залишу своє село, дзвенітиме в моїх снах наш шкільний дзвінок, і я тепер розумію, що то не дзвінок озивався, то дитинство моє озивалося до мене з далекого, вже минулого сторіччя, те дитинство, яке неможливо забути.
Та ще прилітали до мене листи із Заїчинець од матері моєї хрещеної, од Дашки Чемерисівської, або просто, по-сільському Одарки, що починалися так хвилююче:
– Привіт з Полтавщини!..
Гай-гай, коли ж то було!..
Хрещена вже на тому світі, лежить у полтавській землі, на кладовищі, що розкинулось на високій кручі над річищем Хоролу в моєму рідному – і її теж рідному – селі, лежить, нарешті, наробившись, набігавшись, навертівшись в цьому суєтному світі, в колгоспі і в домашньому господарстві. Вже відпочиває. А за життя цього не вміла робити, а вміла тільки працювати. Все підбігом, бігом – то з косою, то з сокирою, то з лопатою, то з сапою, то з вилами, то з мішком за плечима, то з в’язанкою, то з рептухом сіна – все життя сама, тож доводилось і за себе робити, і за неіснуючого чоловіка, або як вона, бувало, гірко казала: і за того хлопця, що його забрала проклята війна.
– Одарко, присядь, все ’дно всього не переробиш, – озивались, як вона бігла вулицею, з чийогось двору жінки.
– Е-е, —відмахувалась Даша-Одарка, – біжу, бо немає, трясця його мамі, коли сидіти чи лежати, хоч і пече поперек та в боку стріляє. Корові треба біля річки паші накосити, дров нарубати, город дополоти, порося погодувати і саж полагодити, в сільмаг встигнути, хату побілити, розсохлі ворота перебрати, сорочку довишивати, дах перекрити, сіно переворушити і пора вже стіжок класти, онукам на гостинця десь копійчину заробити, на штанці та сорочечку їм стягтися, собі на похорон дещицю відкласти, і в колгосп ще треба на роботу збігати, хрещеній допомогти… А вже на тім світі спочину, там бага-ато доведеться лежати, ще належуся!..
– Не жила, а наче у вікно подивилася, – якось зітхнула. Воно й так. Закінчила десятирічку – війна, потім рабство в фашистській Німеччині, куди її погнали в колоні молоді – працювала на підземному заводі2 . Витримала. Вціліла. Після визволення ще рік працювала в Берлінській групі радянських військ. У сорок шостому демобілізувалася і повернулася додому в село Заїчинці, що на Полтавщині, де й працювала до останніх своїх днів – усе бігцем, бігцем, бо й у колгосп треба встигнути, і дома все поробити…
Так і минали роки, десятиріччя – на ходу, на ногах, у клопотах-роботах, а на восьмому десятку раптом відчула хрещена за своїми плечима смерть, хоч і підбігом усе робила, хоч і не присідала, а костомаха таки наздогнала… Ранувато, бо ще ж стільки було недоробленого – в хаті, в дворі, на городі, у полі… Та хіба тій, з косою, що доведеш. Треба збиратися, бо не відчепиться від душі…
Написала прощального листа дочці та онукам, поклала його на столі, щоб зразу побачили, як у хату зайдуть… В листі зазначила, де в неї (у шафі, на третій полиці під рушниками) лежать гроші, відкладені на чорний день та на страховку. Страховку за хату заплатіть, а решта піде на похорон… Там ще якась копійчина має лишитися – то вже онукам на канахвети…
І лежить над Хоролом, де кладовище – далина з високої кручі здається на пів-України. Там лежать і бабуся, і хрещена. А внизу, край села, на старому кладовищі, лежать мої дід, батько і сестра-немовля… І все то моя батьківщина.
Немає хрещеної, і ніхто вже мені не шле листів, що починалися так хвилююче: «Привіт з Полтавщини!» І ніхто вже не запрошує мене в гості і не пише лагідно, ледь докірливо: чому ж ти, Валіку, так довго не приїздиш у село своє на Полтавщині? Це ж рідний твій край, мала батьківщина твоя, це ж земля твоїх батьків, дідів, прадідів… Це ж твоя Полтавщина…
Моя Полтавщина…
І я нема-нема, та й згадую Анатолія Косматенка, свого старшого побратима і його щемкі, пісенні слова:

Полтава! –
Одне тільки слово, красиве й ласкаве,
А душу бентежить до дна.
Полтава, Полтава! –
І мова Наталки, проста й величава,
І сміх «Енеїди» луна…

1995, 2004

2 У рабство, на каторжні роботи до Німеччини з району було силоміць відправлено 4059 молодих моїх земляків, серед них і мою майбутню хрещену матір, тоді десятикласницю Дашу Чемерис.
Усього ж до Німеччини було вивезено з Полтавщини 149116 осіб, значна частина з них – загинула на каторзі.

Повністю роман читайте на сторінках журналу

До змісту журналу "Вітчизна" №1-2, 2007 р.