журнал "Вітчизна" №1-2, 2006 р.

ГРИГОРІЙ СОЛОМОНЧУК

ЖИТИ ХОЧЕТЬСЯ

Жити хочеться. Що б там не було. Буває, находить. А так усе нормально. Ветеранам у нас набори дали до виборів. Коробка сірників... на двох, кусок мила... на трьох, пакет перловки... на всіх. Жити можна. Правда, тут і невдоволення зразу:
– Що це за набори? Мало! Ганьба!
А сільський філософ Вася Кріт каже:
– Щоб ви знали, шановні громадяни, що до наших виборів ні в Європі, ні навіть в Америці ветеранам взагалі нічого не дали.
Усі тут:
– Не може бути. Вася їм:
– Газети треба читати, – й пояснив далекоглядну політику керівництва. Торік зайняли перше місце в районі з надоїв молока. Бабі Теклі козу онук подарував на сімдесятиліття. То вона трохи молока здавала. Цього року вже на другому місці. Зате перші з м’яса. Баба козу здала: їсть, клята, багато. Тепер у нас темно. Хоч світла й немає півроку, а все одно жити хочеться. Ну, не зовсім немає. Вдень світить. Зверху. Але чим ближче до зими, тим менше. Філософ каже:
– Менше світить, менше бачиш. Ціліші нерви. Довше про живеш.
Але понаписували листи до районної влади. «Всіх підтримуємо, дайте світло». Надійшла відповідь: «Вашу скаргу розглянуто. Зауваження слушні. Притягнуто до відповідальності районного двірника Петра Мітлова і няню санаторію «Орлятко». Примітка: іншого разу пишіть розбірливо. У вас що там – світла немає?». Самі ж винуваті. Вдруге написали. Збираємо гроші на конверта. Найактивнішу участь беруть пенсіонери. Вони у нас найстабільніші. На конверт зібрали. Ще марка потрібна. Тепер інтенсивно збираємо гроші на марку.
Колгосп функціонує. На полях росте здебільшого те, що сіється... саме. Кукурудза родить хрінова. Зате хрін – як кукурудза! Тепер – ферма. З свинством покінчено. З великою рогатою – також. Жодної голови на фермі. Тільки три в конторі лишилося. Директор, бухгалтер, економіст. Демократія діє. Директор – лівий, економіст – правий, бухгалтер, він же й касир, центрист. Видає наліво й направо.
А так усе нормально. Жити хочеться. Реформи пройшли по селу. Як татаро-монгольське іго. Так витоптали землю, що картопля погано родить. Але для себе вистачить... До Нового року. Буряк непоганий. Сіна є копиця. Худоби не тримаю. Скільки ж тієї копиці? А в хаті чотири душі.
Сусід минулого року тримав бичка. Ніс йому сіно. По дорозі став нюхати. Бичок угледів. Подумав, що їсть. Одірвався. Й так його поколошматив – два тижні лежав без тями в лікарні. Так і виписали. Бо бичка не вистачило, щоб лікувати далі. До тями прийшов уже вдома. Та як узнав, куди пішов бичок, — знов утратив свідомість. Так і ходить. Нікого не признає. Тільки на тещині команди реагує. А від сіна утікає, мов спринтер від стартового пістолета.
Філософ якось зачитував статистику нашого розвитку. Нічого. Обнадіює. Щоправда, за час реформ кількість колорадів на душу населення збільшилася вдвічі. Не відстає й «вовчок» Не відчувають, паразити, позитивних зрушень.
Що мені дали реформи? Це – апетит. Причому на все без винятку. Якщо раніше їв тричі на день, то тепер цілодобово... їсти хочу. А так усе нормально. Жити хочеться.

ПОЛIТИЧНИЙ ВИР

Надумав я піти геть із великої політики. Навіть публічну заяву зробив. Дружині на городі. А тут вибори підвернулися. Приїжджають якось до мене лідери партій «Хрін» і «Редька» та й ну мене умовляти, щоб очолив виборчий блок.
– Кіндратовичу, – в один голос, – нам потрібне ім’я. Авторитетнішої людини в селі, аніж ви, немає.
– Ще якісь партії входитимуть до блоку? – цікавлюся.
– Найімовірніше, – кажуть, – увійде партія «синіх».
– А «рудих»? – питаю.
– Вони йдуть лівим флангом.
– А ми яким флангом?
– Фланги уже всі зайнято, – кажуть. – Центр також.
– Будемо... іти... – вирішую я, – впоперек! З назвою визначилися?
– Ні, – відповідають. – Уся надія на вас. У вас голова, досвід. І програмку, Кіндратовичу, прикиньте. А ми постараємось ще кілька партій запрягти в наш блок.
– У нашому селі, – розмірковую, – зареєстровано сто тридцять чотири партії. Ще вісімнадцять чекає на реєстрацію у Мінюсті. Отже, щоб нам створити потужний блок, потрібно партій із... двадцять. Я беруся працювати над програмою, якщо ви забезпечите цю кількість.
– Будемо гнуздати, Кіндратовичу, – вони мені, – кого тільки зможемо, то й розвернемо впоперек.
На тому й розійшлися. Через тридцять вісім годин відбувся з’їзд, на якому створили Поперечний виборчий блок «Вила» – із двадцяти трьох партій. Я зачитав програму, в якій, зокрема, говорилося:
покінчимо в селі з колорадами;
виведемо наш район зі світових циклонів і торнадів;
ліквідуємо блохи в собак і котів;
доможемося скасування смертної кари на Островах Зеленого Мису;
вимагатимемо надання Макогінському Національному Округові економічної незалежності.
Штаб наш розмістився в моєму порожньому хліві. Де колись мукала корова й хрюкали свині – тепер кипіли політичні пристрасті.
До нас зачастили персони навіть із району. Знайомилися з програмою, пропонували фінансову підтримку. Завдяки спонсорам, рекламні щити було розміщено по всьому селу й на полях.
Кількість наших прихильників зростала щомиті. Соцопитування показували: за нас готові проголосувати вісімдесят відсотків електорату. Але... але яблуком розбрату стало формування виборчого списку. Поступатися ніхто не хотів, і блок розпався на блочки та півблочки. Зі мною лишилися тільки безпартійні: дід Матвій і баба Текля. Я не міг покинути вірних мені людей без діла. Тож терміново скликав прес-конференцію, на якій у присутності діда Матвія, баби Теклі, собаки Сірка, півня Будильника, двох курок і кота Васька оголосив про створення правої партії лівого заднього крила «Резервісти ново-старої генерації».
Дід Матвій і баба Текля бурхливими оплесками привітали цю подію. Півень Будильник вилетів на паркан і протяжним «Ку-ку-рі-ку» сповістив усьому куткові про створення нової партії, а Сірко, погнавшись за котом, розпочав виборчу кампанію: «Гав-гав-гав».

До змісту журналу №1-2, 2006 р.