|
 |
|||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №1-2, 2006 р.
ВОЛОДИМИР ПІДПАЛИЙ
До 70-річчя від дня народження
УМЕРТИ ТРИЧІ І ВОСКРЕСНУТЬ ТРИЧІ
СЕРЦЕ
Для золотого, доброго засіву
я відберу зернятко до зерняти.
Як прийдуть сходи – буду я щасливий,
а в поосіння – буду я багатий!
І не біда, що біль чи смуток серця
почується у вірші а чи слові:
якщо життям прийдешнім серце б’ється –
воно й болить з великої любові!..
1960
УКРАЇНІ
Кожен пише себе, як уміє:
«Я – оргбн... Я – усйсвіт... Я...»
Кожен тішить себе, як уміє,
Україно моя...
І мені б за столом письмовим
знаків оклику стрій вести,
так забаглось у ріднім слові
зрозуміть, яка справді ти...
1966
МАТЕРІ
Я твій портрет фіалками вберу –
ти ж так любила голубі фіалки.
Мене ти вчила правді і добру,
мене до праці ти привчала змалку...
Я доторкнуся до твого чола,
на ньому зморшки – й ті такі ласкаві...
Ти все дала й нічого не взяла:
ні крихти хліба, ні спасибі навіть...
Все те, що мав, і те, що в мене є,
що від людей, що від землі святої,
що радістю в рядках моїх встає,
передано в моє життя тобою...
Дочку, можливо, матиму... Хто зна,
про що в гаю зозуля накувала...
О, як я хочу, мамо, щоб вона
твоє велике, щедре серце мала!..
1958
СМЕРТЬ СПАРТАКА
Диміла кров’ю людських тіл гора,
двигтіла гнівом помсти й непокори,
а він вмирав –
ватаг рабів і раб,
струснувши рабства римського підпори.
Іржали грізно коні бойові
і день тікав і горбився щитами...
Вмираючи, дививсь на сонце він,
і брав його зів’ялими руками,
і на свої знамена опускав,
і розумів, що опустить несила.
А голова, як смерть сама, важка
туге повітря жадібно ловила...
Його спіймати б, задихнутись ним,
умерти тричі і воскреснуть тричі,
щоб видихнути шалом вогняним
у вишкірене ворога обличчя!
І дати бій, страшніший всіх боїв –
землі щоб мало і щоб неба –
мало!..
А сонце
умочало пальці в гнів
і кров’ю білі письмена писало...
1961
ГОЛУБЕ КЛАДОВИЩЕ
Поліфонія
Перун стояв у Києві на Перуновім горбі.
З прийняттям християнства його скинули у Дніпро.
З Української радянської енциклопедії
1
Ячали лебеді. Ячали.
Чого тужили чи за ким?
А на Дніпрі старі причали
окутались у пил і дим.
Човни шугали. Люди бігли,
котився місяць в пащу дна…
Ячали лебеді й летіли
під руку бога Перуна…
2
Ой глядіть, наврочите
ще біди.
А чого ж ви хочете,
лебеді?
– Хлібчика, голубе,
хлібчика, –
на листку капустянім
випічка.
Воленьки, сизий,
волечки –
кажуть, що проходила
ондечки…
Ой глядіть, наврочите
ще біди.
Чи пропасти хочете,
лебеді?
Час такий невірний –
кайтесь!
Плакати невільно –
знайте!
ПЛАЧ РАБА
Ну для чого руки мені,
як не маю чого робити?
Ну для чого ноги мені,
як не маю землі ходити?
Ну для чого мені голова,
коли думи у ній немає?
Ну для чого мені права –
раб на право права не має!
Була віра – веселий грім.
Був Перун – моя віра в нім.
Накричали ворони страшні,
наячали лебеді мені,
що немає більше Перуна,
що у цьому не моя вина,
бо відроду вільних рук не мав,
бо в руках я списа не тримав;
не шукали ноги стремена;
не пролив кривавого вина
на столи шовкової трави.
Будьте тричі перекляті ви!
4
Ой глядіть, наврочите
ще біди!
Чи пропасти хочете,
лебеді!
Час такий невірний –
знайте!
Плакати невільно –
кайтесь!
5
Вставай, воскова Чайчихо,
пощо тобі, бабо, мари?
Тіло болить і руки –
таж ми хлібодарів рід!
Сьогодні в селі субота.
В хатах пахне опара,
сходяться внуки і правнуки –
в’язальниці й косарі…
Через село простяглася
до тебе черга, Чайчихо!
…Виносять дубове віко
у чорних, мов кров, хрестах…
Тобі на стогуни видно.
Чого ж тоді, бабо, тихо?
Чом слово твоє скували
на вічні віки вуста?
А те, що колись раділо,
лишили на лаві білій;
а те, що сміялось, гнівилось –
опало дощами слив…
Вставай, воскова Чайчихо,
щоб люди плакати сміли,
щоб слово твоє, Чайчихо,
на цвинтар не понесли!
6
Ой глядіть, наврочите
ще біди!
Чи пропасти хочете,
лебеді!
Час такий невірний –
знайте!
Плакати невільно –
кайтесь!
ЕПІЛОГ
Нових часів – нові скрижалі.
Приспіть дитиною жагу…
У сплячці ящірки лежали
в його зеленому моху.
Наснилось їм далеке літо:
– Мерщій покинь хвоста! Покинь! –
де трави пахнуть соковито,
де сохне солоно полин;
де в небі плаває шуліка,
сховавши хижі пазурі;
де тиша мудра і велика
летить в одвічній з часом грі…
У сплячці ящірки лежали.
Їм снились лементи погонь.
Вони не виповзуть
ножами
на захист
ідола свого!
1964
МОНОЛОГ СТАРОЇ ХАТИ
Я відслужила на землі своє.
Хоч промінь світла ще по стінах бризка,
вже сволок, де була твоя колиска,
прогнувся низько – і тепер гниє…
Ще вечорами йдуть пісні сюди,
натомлені, закурені, зі степу
і на моїм порозі-перечепі
ще залишають голубі сліди…
Я відслужила, наче добрий кінь.
Ти не піднось моє сумління в сором,
що зараз для твойого кругозору
зіниці моїх вікон завузькі.
У них доба світилася твоя,
коли було країні гірко й туго,
коли варила мати суп з макухи
між звершень, голоду і злодіянь.
Коли пастух в Народ себе возвів,
насупивши вождя холодні очі,
коли у дні вривались чорні ночі
воронням чорним в злобі і крові.
Тоді лягав у стіни мої біль,
де пелюшки, і поминки, і спрага.
Та бились у травневу шибку птахи,
для трударя віщуючи хліб-сіль.
Я доглядала часточку тепла…
Узяте в сонця –
сонцю повертаю!
Благословенна –
вас благословляю!
… Я віджила.
1964
ПРОЛОГ
З поеми «Остап Вишня»
Ах! Як ми сміялися –
аж із нас сміялися,
аж стіни гойдалися,
аж кури качалися…
Ми перейшли рубікон пігмейства,
ми всюди пошани добились, нарешті…
і нашій майстерності заздрять
маестро,
і разом із залами нам
у долоні плещуть:
бах-бах-ба-ба-бах
під стелю, де слава,
у зуби,
по серцю,
по совісті,
по кістках…
Аж до тайги слухає:
і запах крові, мов дощ густий,
і Колима… Не снігами – ребрами…
Ми відмовляємось від тридцяти
серебряників:
ми ж не таємні й не потайні…
Хіба ж ми іуди-виродки?
І чорний ворон смерті чорніш
у німбах вироків…
А над усім многомовне «ура!»
котить у всесвіт китайськими мурами,
а з рамців до зали Ілліч прозира,
де трійками й трибуналами
понакурювано…
А потім вагони холодні, як мла,
плакали над рейками з перебоями
і нас між кістки і сніги
Колима прийняла
з нашими
резолюціями
і з нашими
гемороями…
І місяць з туману укутавсь у німб,
немов у кожух,
і препильно стежить.
Прологу немає…
Рахуємо дні
і зуби у пащах ведмежих…
Грудень, 1964 р.
ВЕЧІРНЄ
Вдвох сьогодні посидимо ввечері, мамо...
Залиш, будь ласка, ложки і відра...
Я тобі погортаю томів сторінками,
прочитаю – бо вчений – цитати хитрі...
Я тобі розкажу, що пишуть в газетах,
чим країна живе, чим живе загряниця...
Захоплюсь – і забуду сховати в рукав сигарету,
і ти скажеш своє: – І куди це годиться...
Із прискринка дістанеш листи від татка,
жовті, наче печаль твоя удовина...
Гірко він посміхнеться до нас із картки,
запитає тебе, чи доглянула сина...
Ну, хіба за цигарку ти винна, мамо, –
хай мене покарає, аби вернувся...
Ой чекала. Не спала. Виглядала роками.
Вибігала до шляху в надії і тузі...
Хай без рук і без ніг. Аби – батько дитині.
Аби в хаті запахла сорочка пітна...
Полиняли від сліз твої очі сині:
йдуть до інших. А нашого все не видно...
Бач, куди повернулася наша розмова,
а хотілося, мамо, інтимно і тихо,
що в твоєї онуки голос шовковий,
твої очі великі, над лобиком вихор...
Що приїдем до тебе на ціле літо,
зі столиці втечем у твої тривоги –
будуть квіти в саду, і на сволоках – квіти,
і у снах будуть квіти твої. Їй-богу...
Буде внучка веселе тобі тупотіти ногами,
домагатись од тебе казок химерних...
Вдвох сьогодні посидимо ввечері, мамо,
як сиділи б удвох, якби ти не померла...
1964
СКІФСЬКІ СОНЕТИ
Да, скифы – мы...
О. Блок
1
Що степ, та віз, та прудконогий кінь,
та вогнище веселе при долині,
та добрий лук... Мені таким донині
ополуночі в сни приходить він...
Гортанне слово, як ріки узмінь,
Клекоче й плаче. В погляді орлинім
жага, любов і туга триєдині,
як дикий мед одмін і перемін.
А їх уже було-перебуло,
що годі вже усі і пам’ятати...
Розтане сон. А він у мене в хаті
в тяжкій задумі підійма чоло
й шукає диким зором далину.
Так, наче я йому віки верну...
2
Весь табір спить, притрушений зірками
вологими й холодними. А ми
зійшлись і стали на краю пітьми
над устроями, схемами, віками...
Під нами степ широкий без окаймин,
відроду не межований людьми,
у невідоме з безвісти струмить
і диха важко, наче кінь, боками...
Усе довкола в таїну сповите:
не крикне птиця, тінь не промайне.
Мовчанням іспитує він мене,
лише для нього зрозумілим спитом.
Й про себе, певно, думає: ачей
і я незгірший був би між людей...
3
П’єм дикого ячменю буйний солод
та прісний корж похапливо їмо,
та бесіду інтимно ведемо,
притишено, розмірено і кволо...
Аж перед світом похолоне соло
багаття нашого. Тоді немов
нам слів забракне. Чинно сидимо,
як маги чи парламентські персони...
Степ тирсою димить і поспіша –
у просторі, у часі, у роботі.
Басує сонце вже на горизонті,
ще скіфом не приручене лоша.
А табір пил до неба підійма –
і сну – нема. І скіфа вже – нема...
4
Їй-бо, від скіфа є щось у мені:
лякливе трохи, степове і хиже.
Як засміюся – грім стрясає тишу,
заплачу – ходять у раю сумні.
Ділю, як він, життя на ночі й дні;
клянуся сонцем – так до правди ближче;
люблю, як вітер у три пальці свище,
з ним навперейми грати на коні...
І цим печалюся: а що, коли
мені вготує доля скіфську долю,
і я, подібний перекотиполю,
з людьми не сяду більше за столи –
той, хто замінить на землі мене,
чи хоч своїм прокляттям пом’яне?...
1965
ВАСИЛЕВІ СИМОНЕНКОВІ
Все змішалося – ринги, ранги
од Дніпра до чукотських юрт –
і про тебе с л о в а соратники
видають – продають.
Бо ж однісіньким їм відомі
достеменне (й нікому більш!)
кожна крапка і кожна кома,
кожен задум і кожен вірш.
Знають, хто тебе й де підправив,
дописав, а чи вкоротив
і якби не ота... ( н е п р а в д а),
ти б і досі між н и м и жив.
В н и х би вчився писати, їсти, –
початкуюче немовля! –
на президії в Спілку їздив –
добру пенсію заробляв.
А в о н и б тебе розважали
компліментиком на обід,
ювілеями заважали
Україну писати тобі.
Поділили б тебе в азарті.
І не згледів би ти, коли
в стольнім Києві на базарі
тебе критикові продали.
Заломили б ціну належну –
(ти й не чув такої ціни!).
…Ти хоч раз на н и х кишни – нарешті,
або дулю ї м дай – із труни!
1967
МУЗИКА
Лише ти мене повік не зрадиш,
залишишся у мені назавжди
і тепер, коли іду землею,
і тоді, як в землю перейду...
Зарида дружина над могилою,
спогади перебере товариш,
а соратники по грудці глини
у могилу кинуть – й підуть геть:
самота – чекатиме дружину,
поминальна чарка – друга ждатиме,
а соратників – покличуть справи,
бо – «живому думать про живе»...
Тільки ти одна це зрозумієш.
І коли замкнеться знову коло,
не моє, а іншого, другого,
що свою цигарку допалив, –
ти розкраєш надмогильну тишу,
заячиш жіночою печаллю
і моїй могилі нагадаєш
про людей.
1966
***
Візьміть мене, ліси, – а місця досить, –
не вріжу гілку, не зламаю кущ,
гарячим листям спалахну під осінь,
вдихну в людей замрію диких пущ.
Притрусить теплим снігом нас на зиму,
сповзе відлига на корі льодком,
а дітям в сни синітиме ожина,
і даль махне березовим крилом…
Візьміть мене, степи, де пшеницями
крайнебо вітер лагідно торка,
де з маминими ніжними руками
пригладить чуба вітрова рука;
де батоги петрові на обніжку
синіють, наче очі малюків;
де праця й пісня ходять впереміжку
поміж садів, неначе берегів…
Візьміть мене, річки. На ваші хвилі
хай ляжуть думи чесні, як вінки,
і просто неба, тихі, просвітлілі,
пливуть, мої продовживши роки…
Візьміть мене, країв дитячих обрій,
казок далеких крила голубі,
бо все, що в серці виплекав я доброго,
належить вам. А зле – я взяв собі…
Квітень, 1973 р.
 |
|
 |
 |
 |