журнал "Вітчизна" №1-2, 2006 р.

До 70-річчя від дня народження Володимира ПІДПАЛОГО

ІВАН ГНАТЮК

СИЛА ПОЕТИЧНОЇ ДОВГОВІЧНОСТІ

Моя дружба з Володимиром Підпалим народилася з першого погляду – влучила в серце, як стріла.
Коли я повертаюся в спомини про нього, завжди відчуваю кривду лихої долі, що так рано, так боляче передчасно забрала його в мене. Я вірю в долю, в якусь приховану закономірність випадків, що позначає нам життєві дороги, які ми часом називаємо несповідимими путями Господніми. Його, справді, дала мені доля – так несподівано, як щастя, а воно буває, на жаль, короткочасним, миттєвим.
Якось, коли я був у Малині на Житомирщині і загостив до молодих поетів та прозаїків – членів літературного об’єднання «Поліська ластівка», хтось із них несміливо попросив мене розповісти про Володимира Підпалого. Я довго мовчав, здивований тим, що не кимось із визнаних метрів сучасної української поезії й не котримось із голосних новобранців, чиїми іменами тоді рясніла наша періодика, зацікавився молодий літстудієць, а саме ним, поетом, що давно залишив нас і живе лише в своїй болючій творчості. Я думав: у чому сила його поетичної довговічності, адже за життя він серед своїх колег-шістдесятників нічим особливим не вирізнявся, був надто скромний і далекий від літературного самоутвердження? Правда, він кожним нервом свого єства болісно сприймав людські переживання, кривду й несправедливість. Сприймав як власні болі – й хапався за перо, аби хоч трохи полегшити їх, переливши у строфи своїх поезій. Може, це акумулювання у собі людського болю та вміння тонко й правдиво передати його у слові й забезпечило В. Підпалому цю поетичну довговічність. Його вірші п’ятнадцяти – двадцятилітньої давнини так перегукуються з духом нинішнього дня, ніби вони щойно написані, і допитливий літстудієць «Поліської ластівки» попросив мене розповісти про нього не безпідставно.
...Пригадую, як десь улітку 1967 року ми випадково зустрілися в довгому коридорі тодішнього приміщення видавництва «Радянський письменик», де готувалася до друку моя книжка «Повнява», і потроху розговорилися. Запам’ятався він мені з цигаркою в руці, в кільцях диму, що виходив з його ледь помітної усмішки, худим і по-дитячому відвертим; запам’яталася й тема розмови – пробудження духовного життя, над яким знову почали збиратися хмари тоталітарного гніту, і поезія, зокрема молодої генерації, яка на цілий світ заявила про себе й про те духовне пробудження. Ми зразу збагнули, що наші погляди збігаються у всьому – в розумінні часу, в любові до рідного народу, до України, в несприйнятті державного тоталітаризму, відчули взаємоспорідненість наших душ, що з першої зустрічі стала дружбою, побратимством у повному розумінні цього слова. Він сказав, що візьме на редагування мій рукопис, що читав мою «Калину», і саме тому такий відвертий зі мною.
Творчість для нього була такою органічною, такою природною, як дихання, – він думав не про себе в літературі, а про саму літературу. Звичайно, йому було не байдуже, як сприйме читач його вірші, яку оцінку дасть їм критика. От, наприклад, як у листі до мене відреагував поет на мовчання критиків про його збірку «В дорогу – за ластівками»: «...уже майже півроку, як вийшла книжечка, а наша преса про неї мовчить. Хай би уже лаяли, проклинали, але не мовчали. Хіба ж я писав її для себе?!» Що ж, байдужість до творчості тих, хто пише «не для себе», не задля галасу навколо свого імені, – то вже хронічна хвороба нашої критики. А він по-хліборобському – адже батьки були хліборобами – дбав, щоб слово його було чистим і ядерним, як посівне зерно, щоб у його віршах не було ні кукілю, ні привабливих для ока волошок, – писав тільки тоді, коли чув, що слово у ньому дозріло, навіть якось по-святковому настроював себе, сідаючи за робочий стіл.
Визначальною рисою його характеру була кришталева чистота, не менш важливими ознаками душі – любов, доброта, людяність. Він переймався чужим горем, як своїм, більше, ніж своїм, бо ніколи так не дбав про себе, як про своїх друзів, приятелів, знайомих. З яким болем він писав мені про тих авторів, чиїх віршів чи книжок не міг відстояти, будучи їхнім редактором! Він справді жив поезією, літературою, суспільним життям. Скільки разів, бувало, просив мене надіслати з листами нові вірші; частенько надсилав свої – просто так, почитати. Я зумисне згадав про це, бо не бачу, аби хтось із поетів так щиро цікавився новими віршами свого колеги.
Дружба для нього була чимось святим. З друзями був винятково сердечним і самовідданим, хоч і принциповим. Особливо це відчувалося в його редакторській роботі. Почуття дружби, як і високі посади та чини авторів, чиї рукописи потрапляли йому на редагування, не впливали на його ставлення до справи, - він бачив лише майбутню книжку і прагнув, щоб вона побачила світ у якнайкращому вигляді. Ні-ні, він у своїй принциповості не був свавільним і непоступливим, як дехто з малодосвідчених та безвідповідальних редакторів, а переконливо доводив авторові свою правоту, вказуючи на конкретні вади рукопису. Якщо кого й ненавидів – то лише зрадників і зраду, як таку, – він мав право на ту ненависть, бо сам був послідовним і вірним у всьому: у своїй любові до України, в дружбі, в особистому житті, в творчості. Зради не прощав нікому, не простив би, як сам зізнається у вірші «До дочки», й рідній дитині.
Щоразу, коли я приїжджав до Києва, ми зустрічалися, як рідні брати, не могли наговоритися – і все про одне й те ж: про літературу, про жорстокість нашого часу й про зрадливе пристосуванство до нього, зокрема деяких письменників, про нові репресії і беззаконня. Але найчастіше все-таки говорили про поезію – ми жили й дихали нею, рятувалися у ній від того страшного зла, що незмигно стежило за нами. Частково ті переживання знайшли своє відображення у наших віршах та листах, – ми нічого так не берегли, як свою людську честь і гідність.
З такими людськими рисами Володимирові було тяжко працювати редактором: він переживав за кожний вірш редагованої ним книжки, за кожного здібного автора, бачив, як ті вірші бездушно калічили літературні чиновники та цензори, бачив безборонність їхніх авторів – і нічим як редактор не міг їм зарадити! Скільки разів поривався він кинути своє редакторство й тікати світ за очі від нього, але я щоразу умовляв його, переконуючи в тому, що без нього ті автори у видавництві, як і їхні вірші, будуть ще безбороннішими.
Ніколи не забуду, як він переживав за мене, коли 1972 року в «Радянському письменнику» не знати хто зняв мою книжку з плану перед самим редагуванням або коли тогочасне керівництво «Каменяра» безпрецедентно знущалося з мене, редагуючи мою горе-книжечку «Життя», через яку я мало рук не наклав на себе. Як він умовляв мене не писати скарги з цього приводу до УЗАПу, добре знаючи, яка на це буде реакція, але, коли я все-таки написав ту скаргу й накликав-таки на себе гнів усемогутніх партадміністраторів, він навіть натяком не дорікнув мені, що я не послухався його поради: просто як друг співчував мені й завжди у той важкий для мене час був зі мною поруч.
Часто він і сам скаржився мені, зокрема в листах, на те, як декотрі керівники видавництва, «мов кашалоти», шматують та викидають з видавничого плану не тільки відредаговані ним рукописи, а й, аби догодити своїм богам, коять що хочуть і з його власною підготовленою до видання книжкою: не зупиняла їх навіть страшна невиліковна хвороба, яка забирала, особливо після другої операції, останні його сили і дні стражденного життя. Вони поіменно названі в його листах до мене, опублікованих у журналі «Київ» /1989, №№ 6-7/.
Десь у лютому 1972 року я, будучи в Києві, зайшов до Володимира на роботу й побачив, що в нього пашить лице, а сам він ледве говорить – захрип, важко дихає і при тому вичитує чийогось рукописа. Майже силоміць я забрав його й завів додому. Температура висока – до сорока градусів, а він, як завжди, жартує. Переночував, попрощався і поїхав додому з якоюсь великою підсвідомою тривогою. Це був початок його страшної хвороби... Незабаром надійшов лист, потім другий, стали йти листи все важчі й важчі. Кожної його вістки я чекав як вироку – ні про що не думав, нічим іншим не жив, лише тривогою за життя свого побратима. У листах він був скупий на слово, але про своїх дітей писав майже в кожному: як вони ростуть, як бешкетують, і частенько – як хворіють. Про свою недугу писав так, ніби нічого страшного в ній немає. Хочу навести кілька прикладів з його листування: «...вигляд... став у мене ліпший. От тільки біда, що маю препаскудний організм: дуже швидко звикає до ліків, і вони перестають діяти на нього (ось уже два дні мені знову гірше). Але думаю якось видряпатися з цієї халепи...» /6 лютого 1973 р./
Дні минали так тривожно й поволі, що здавалися нам роками, проте ми разом з ним хапалися за соломинку надії на його одужання, навіть тоді, коли його доля вже була очевидною. А листи йшли: «Не ображайся, що довго не писав, хвороба мучила, а писати про це тобі, то й тебе хвилювати...» /22 квітня 1973 р./. «Аж оце зібрався на силі та й пишу тобі після другої операції листа. 11 травня мене оперували, операція була короткою, але дуже больовою, і я після неї ще й сьогодні не очухався зовсім, але вже ходжу трішки, читати не можу, бо очі дуже болять (про голову промовчу). Але... є надія, що вилізу з цієї оказії... рана затягується, хоч і повільно. Гірше, що сплю на кулаках, бо на обидва боки лягти не можна (як і на спину), а на груди не ляжеш, бо після операції зліва дуже серце болить...» /16 травня 1973 р./.
Останній лист, писаний 8 червня 1973 р., був уже як вирок: «Отримав твого листа давненько, вірші дуже сподобалися, – спасибі тобі, – а от відписати не міг. 28 травня ВТЕК дала мені першу групу інвалідності...».
Скільки не перечитую його останніх листів – щоразу й нині, як і тоді, переживаю біль великої втрати. Я пам’ятаю, з яким зусиллям, уже будучи невиліковно хворим і знаючи про це, він клопотався, щоб у якомусь художньому журналі чи в тодішньому квартальнику «Поезія» надрукувати свою поему «Повернення у Кавраї». Своїми переживаннями він ділився в листах зі мною: «Повернення у Кавраї» наче піде в «Дніпрі», але з такими правками, – що ти жахнешся» /7 червня 1972 р./, «Є верстка у «Дніпрі» поемки «Повернення у Кавраї». Страшно попсована, та хай іде, бо подумають, що Підпалий уже нічого не пише» /4 вересня 1972 р./. І, нарешті, у третьому листі: «Викинули, брате, мою поемку із «Дніпра» /29 вересня 1972 р./. Так він і не побачив своєї поеми надрукованою – п’ятнадцять літ довелося їй чекати тієї щасливої можливості.
Восени 1973 року, перебуваючи на лікуванні в Ірпінському тубсанаторії, я часто провідував його. Він тоді вже був майже утратив голос, хрипів, не міг розмовляти, і ми вимушено мовчали. Та й, зрештою, про що мали говорити, коли й так усе було обом нам зрозуміле. Ми грали в шахи. Партію за партією, грали, аби ні про що не думати. Так за шахами, коли його дружина делікатно залишала нас на самоті, ми промовчали не одну важку годину.
Після закінчення терміну лікування я поїхав додому і, як засуджений на смерть, став чекати телеграми. Вона прийшла дуже скоро – десь за тиждень: Володі не стало – похорон такого-то числа... І все. Коли я приїхав, застав свого побратима у горах квітів і в червоних кетягах рідної калини. Було дуже багато письменників.
Увечері в його осиротілій хатині, в якій зібралися на поминки його рідні та друзі, було сказано про нього багато теплих слів, а Михайлина Коцюбинська назвала його еталоном людської чесності. Звичайно, це не пройшло повз увагу вищих інстанцій, але найбільше розлютило їх прощальне слово І. Драча на тих поминках. Я добре пам’ятаю те слово. І. Драч сказав, що йому пригадався житель його села, який не любив солов’їв, і щовесни шукав солов’їні гнізда, діставав з них малесеньких солов’ят і відкручував їм голови ...
– Сам не знаю, чому мені це пригадалося тут... – сумно закінчив промовець.
Дорого коштувала йому та притча, але ще дорожчою стала вона покійному Володимирові Підпалому. Не вгодив він і своїм похороном керівництву: вже підготовлена до видання його поетична збірка, ота «шматована кашалотами», запізнилася через те з виходом аж на шість років... Ще перед тим, коли він посмертно потрапив під заборону, я був підготував добірку його віршів і три роки даремно оббивав з нею пороги редакцій наших літературно-художніх журналів, аж поки І. Драч, що завідував тоді відділом поезії у «Вітчизні», не опублікував тих віршів і таким чином не допоміг зняти з його імені ще й посмертного табу.
Поезії В. Підпалого вже давно переступили межі його життя, визначеного долею, і, не втративши своєї болючої актуальності, живуть повнокровним життям нашого часу. Справді, тільки час може визначити міру талановитості поета і його місце в літературі. Володимир за свій недовгий вік устиг видати лише п’ять поетичних збірок, і тільки на одній із них, а саме – на збірці «Тридцяте літо», яку редагував П. Засенко, міг сказати в автографі: «...не зрікаюсь тут жодного слова». Решта збірок, як тоді було унормовано, побачила світ з гіркими «правками» та скороченнями; тож не дивно, що багато віршів за життя поета так і не було надруковано. І аж тепер ті покалічені чи вилучені з колишніх збірок вірші опубліковані в журнальних добірках і в посмертних його книжках.
Стали нарешті одна за одною з’являтися статті та рецензії на його книжки й добірки віршів, лунають по радіо його твори.
Володимир Підпалий був людиною із вразливою і чистою душею. В нього нема жодного вірша, написаного знічев’я чи з принуки. Він знав, що поезія – це самопожертва, знав про що та в ім’я чого повинен писати. Саме тому його нині так читають і люблять.

Борислав, 1990

До змісту журналу №1-2, 2006 р.