|
 |
|||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №1-2, 2006 р.
Дмитро КРЕМІНЬ
ПОЛЮВАННЯ НА ДИКОГО ВЕПРА
***
Правили варяги тут i вікінги,
I жили, як Цезар повелів...
А народ збирається на мітинги
I чужих не хоче вчителів.
I своїх народ уже не хоче!
Тих, які вели у вічний бран.
Але й крові нам не треба, хлопче, –
Не для того вибухнув Майдан.
Українці з еллінськими торсами,
Чи на те свобода нам дана,
Щоб іти Боженками i Щорсами
Під козацькі стяги Богуна?
Горла позривали за свободу,
І тепер нам хто затулить рот?
...Але той, хто вийшов із народу,
Більше не повернеться в народ...
ПІВДЕННИЙ НАТЮРМОРТ У СТИЛІ «РЮС»
Осетрова юшка. Риба в клярі.
Грамів сто на Флотському бульварі.
Еллінський носатий силует
Із ольвійських крадених монет.
I тризуб на золотій монеті –
Є тепер і в нас Монетний двір...
А колись кружляли в менуеті
Дами i гусари. От i вір! –
От i вір, що в кірсі правлять меси,
Що примчали за картярський стіл
Вітер з поля, Пушкін із Одеси,
Байрон з Міссолунгі. Це вже стиль.
Міст прошпекти i слобідок нетрі
Тануть у трактирному диму...
Звідси ліпше бачиться Ай-Петрі
Там, у Воронцовському Криму.
Що ви там казали на Майдані?
На майданах наших – Іллічі...
I стоїть ескадра на лимані,
Як колись Потьомкін на Січі.
І горить крізь стяги в «Океані»
Вогник поминальноі свічі.
Може, скоро прогримлять ескадри
Та шпалери переможних військ?
Карти світові i гральні карти...
Догоряє свічка. Тане віск.
Смак ольвійських вин i ошуканства,
Золотий гвардійський еполет.
I свобода, й блиск нового панства,
Й на монеті стертий силует...
МАНДРІВКА НА КРАЙ СВІТУ
Рімейк
Поедем в Царскоє село!
Осип Мандельштам
Поїдемо у Сквиру по гриби...
Микола Вінграновсъкий
Поїхали у Таращанський ліс!
Де сяяв білий cніг – там зяє білий череп.
Десь поряд – Київ, Боричів узвіз,
А нам – правічний український жереб:
Іти у ліс, де тяжко голові
Без тіла, тяжко й тілові безглавому...
А в златоглавій Празі візаві
За убієнних молиться лукавому.
Поїдемо у Таращанський ліс!
Де золото було – тепер буяє біло.
Там череп у снігу. Iще не відболіло
Hi матері, ні нам. I все ж нам не до сліз.
Модерний автобан. Засніжене шосе.
Питання: «Бути чи не бути»?
Кого нова Тараща піднесе?
Кого відрахували в ліліпути?
Поїхали в Таращу на зорі!
А там – Teтіїв, спогадання милі...
А сплачуть на Аскольдовій могилі
За євро учорашні кобзарі.
I за Хрещатик, прибраний Майдан,
За немовлят у спалених наметах...
Там у полоні літ зійти гірким медам,
Зійтися на дуельних пістолетах —
Свободі й смерті, степові і хащі...
Ну от, i ми – в Таращі!
Приїхали удвох у Таращанський ліс!
Тут поминальний дух – мов каменюка з пращі.
Летить через шосе, понад авто навскіс,
А ми все ті – пропащі із Таращі.
Гортає вітер сторінки забутих книг.
А наша доля – хтива i лукава.
Тут половці, тут обр i печеніг
Із чашею, i череп Святослава.
Гомери українські ще живі?
Співаємо щоранку – «Ще не вмерла»
У степовій Елладі,
На лижні,
Де президенту світиться Говерла.
Нова доба нових овець пасе.
Повіяло на море, на Одесу.
А нам на Київ стелиться шосе,
I ти в полоні спогадів i стресу
Ведеш авто, ведеш – край світу, край зими
I зупиняєш. I бредеш у хащу.
Епоха: ні цензури, ні Кучми...
....................................................................
Поїхали в Таращу!
***
Архангел Михаїл. Собор Бориса й Гліба.
Видовищ даждь нам десь. А там – вина і хліба.
Хрещатик янголят. А пахне Диким полем.
Ми виспівали гріх.
Коли гріхи відмолим?!
***
...i дивиться, неначе з-під землі,
з-під бpiв камінна баба половецька.
I мов за кадром плачуть журавлі,
Мелодія відлунює на скелі,
на вітражі. Колони.
Вілла грецька.
Можливо, римська.
Від монгольських орд
I до тачанок, гусениць i траків,
Од римських імператорських когорт,
Полків козацьких – на Варшаву й Краків,
Од барельєфів бронзових i до
чавунних плит, сталевих плит, i навіть
до мідних труб, червоних, мов бордо,
до сурмача, що Першу кінну славить,
i тракторця із назвою «фордзон» –
усе тепер мipaж у цій країні.
Часи залізних мезозойських зон
так плавно переплавлено в камінні.
Рука мeciї з чашею вина
На віллi прокуратора. В печері
Під половецьким богом. Таїна
останньої таємної
вечері...
***
У Будинку художника – тінь од художника.
Пересохла палітра, старенький мольберт.
У Будинок поета заходжу удосвіта –
Тут гортає рукописи вдумлива Смерть.
Ніби все – як було ще недавно. Соузники
I со-музники ми. I палітра, й стило.
Є палітра й книжки. Не зосталося – музики!
Фортеп’яно чорніє, своє відгуло.
Над лиманом – зоря iз останнього акту.
Древній бог iз розсохлих старих колісниць.
Що в сандалях? Kaмiння поштового тракту?
Що в очу? Це камінчик погаслих зірниць?
Завиває борей. Полину й подорожника
Ти подай у своє надвечірнє меню…
Панна Смерть нам позує у Домі художника,
Доки в Домі поета – ця місячна «ню».
Чорноморська коса. Мідні пряжки i гудзики.
Еротичне свавілля хитає намет.
Але так i до нас
починалося: з музики.
А згоріло у музиці вічних комет.
***
Коли ми були молоді,
коли ми бували молодші,
до нас припливали тоді
задумливі ріки молочні.
Медові були береги
в такому далекому літі...
А спогади ми зберегли –
Любові, найкращої в світі?
Приспи мою пам’ять, приспи...
Не вернуться спомини пізні.
А небо залізні стовпи
підперли – іржаві, залізні.
Туману гірке молоко
І меду гіркого поліття...
Збиває, як душем Шарко,
Любові минуле століття.
Ми топимо в чорній воді
Забуті літа молоді,
І вітер відносить намет,
І дикий запах мені мед...
***
Я пив за тебе в штормовому морі
Вино домашнє – як любов, хмільне.
Нещасна, новочасна ця «лайв сторі»
Дев’ятим валом вкрила знов мене.
Старе вино – і ми у тому часі,
Де молодий моєї втрати біль.
Морські вовки курили на баркасі
У вихилясі чорноморських хвиль.
І вальдшнепи летіли до Кінбурну,
І королівські лебеді пливли...
І хіть любовну, і журбу амурну
Несли на крилах з білої імли.
Я пив за тебе в штормовій країні,
Яка у штиль не ляже – і каюк...
А в білому хітоні, у бікіні
До мене простягаєш крила рук.
А я пливу, а твій хітон – біліє,
А так далеко суші тепла п’ядь...
А ти живи, і море не зміліє,
А лебеді летять, летять, летять...
666
Таку ми нині прийняли офіру –
666...
І лячно птаху над Дніпром, і звіру
У темній пущі. Де ти, чорний гість?
Уже між нас посіяв недовіру,
А з нашої руки і п’є, і їсть!
І хреститься до хтивої красуні
В одінні від Кардена, а з тюрми
Виходить інший. У його парсуні
Червона свитка ходить між людьми.
Не короля, а королеву голу
Побачить знов зарізаний Івась...
Але усе це згідно протоколу,
Червона свитка відкриває школу,
Червона тінь кривавого розколу
Над домом із химерами знялась.
І лине чорна тінь чужого бога,
А для сліпих знімається кіно:
Украдена в народу перемога
В червоній свитці мчить у казино.
Згадати Берестечко і Полтаву
Іще примусить чорний гість – круп’є,
Червону свитку візьме у заставу.
Вино червоне він іще доп’є...
***
Коли нас покинуть і люди, і Бог,
І смерть за порогом, –
Поете, поете,
почни монолог, –
І ми перед Богом.
А там і безодня, і сяйво зорі,
І лаври на скелях.
А досі співають сліпі кобзарі
По градах і селах
Про те, як любили нас руські царі
В співоцьких капелах.
Але догорять дерев’яні церкви,
Зведуться камінні,
Тоді і побачите Господа ви
В небеснім промінні.
Тоді на цю землю
І рине зоря,
Звізда Козерога,
Бо вічність не прийме
Поета й Царя,
А царство – без Бога...
ДЕ ЖА ВЮ
Я лежав у траві
невідомого віку і року.
І гуло в голові! –
Так гуло в революцію Блоку.
Чорне море гуло.
Журавлина вервечка остання.
Це було. Вже було:
революції, війни, повстання.
Де стоїть Березань,
обеліск – мов увічнений постріл.
В Чорне море, у вранішню рань,
сходить Шмідт –
незнайомий апостол.
Адміральський погон Колчака –
мов салют Чорноморській ескадрі.
«Незнайомка»
з ЧК
із наганом –
в стоп-кадрі –
Учорашнє кіно...
О, які ми щасливі й багаті!
Як колись, як давно –
вам прокрутять його в казематі.
І згадають живі всі легенди і міфи...
І сім нот у траві, і сім куль в голові.
Азіяти ми. Скіфи.
Революцій, повстань
нескінченні трагедії й драми.
А в кінці – Березань,
ніби крапка в кінці телеграми...
***
Через тридцять, через сорок, через
П’ятдесят озвешся ти мені...
Дикий мед іздавна зветься верес.
Вересневі наші ночі й дні.
Ще не осінь, але вже не літо,
Павутинки срібної струна...
А по вінця, Господи, налито
Нам було і меду, і вина...
***
Ані вік золотий, ані срібний...
Помаранчевий тане туман.
I стоїш ти такий непотрібний.
А довкола вирує Майдан.
У нові, у старі кабінети
Йдуть читці Кобзаря i Ду-Фу.
А колись тут стояли намети.
А колись тут ловили поети,
Мов жар-птицю, вогненну строфу...
НОВЕ ЛІТОЧИСЛЕННЯ
Cвітлані Йовенко
Пора такої зимної весни –
Її не знали скіфи, ані анти.
Але твоєї в цім нема вини:
Війна минула, i нема війни
Червоної i Білої троянди.
Новий літопис почнемо тепер:
Ефір писали? Пишемо – етер.
Із Карфагена вийде Картагена...
Твій тренос – над сльозою Бористена!
А ти живеш у цих небес сузір’ї.
Бузок січневий в’яне на вітрах,
Але невтомно крутиться вітряк
У пана президента на подвір’ї.
Невже такої зимної весни
Я виглядав у профілі арійському?
I це безцінне слово без ціни,
I грамотку вручають Яворівському.
Така це почесть – хочеться у морг,
А так хотілось до небес захмарних...
Декамеронить київський комсорг
I вчить ycix питань гуманітарних.
А я, що я? Планида – не планета,
Тебе цілую i кажу, як є...
Вже не поет, а тільки син поета
У нас, пророків, речником стає.
А Леся українкою – Марічка,
Героєм України – той герой,
Що обійде на віражі й Павличка.
Та не звізда чекає чоловічка,
А тільки персональний геморой.
Але були в нас i князі, й буй-тури.
I є у нас жертовні, як жерці,
Старі літературні жеребці,
Старі Пегаси, з них сміються й кури,
Шосе Обухівського літеркурви...
Я вас люблю й радію: це не ви.
Орли парнаські, а з печер бізони
Мальовані. Енциклопедій ряд.
Ви сумовито, жінкою iз зони,
Йдете, де самосели вже горять.
Усе минуло – пристрасті чар-зілля,
I жінка та, що в серці бороню...
І наш старий літопис – як Трипілля,
Де тільки попіл огнищ від вогню.
Крізь наше серце перейдуть комоні,
Новий літопис пишуть...
А мені
Явився профіль жінки на коні,
Яка крізь ліс рудий промчить у зоні.
Її побачить інша на іконі…
Не омини мене, не омини,
Хай ця любов остання — з контрабанди.
Життя минуло. І йдемо з війни,
3 війни червоної та білої троянди.
Літопис із Парижа розгорни,
Чи там не скачуть українські коні?
В Парижі – не під Києвом, у зоні, —
Тепер Ахмет-наметові сини.
Мене осяє золото волось.
Сезон у зоні. В церкві править хтось.
Тут літургія, а в Парижі – меса...
А те, що відболіло, не збулось,
Про це змовчу. Про це напише преса.
СВІТЛО ВЕРШИН
Я на першому з’їзді Руху
Мов побачив розпластане зло.
А колеги побігли щодуху
За посадами. Їм повезло.
Не одному такому поету
За словесну трибунну вендету
Дуже добре дали під аршин:
Від центрального комітету
До бюджетного комітету,
I прославились на планету
Табунами халявних машин.
Усміхалися кривоусті,
Безголосі ревли до звізд.
I поділені стали у Хусті:
Став стозвіздим карпатський з’їзд.
I з’явилася правда гола,
Що не треба її, лиш бренд...
Не оплакуйте Чорновола:
Не робіть із мерців легенд.
Ніби створюють під комету
Вічне небо, а ждуть її...
Але вигнали з комітету
Чорновола таки свої.
Отаманщина загуляла
Під парламентський кулуар.
Але першою так i не стала
Та звізда, що злетіла до хмар.
Крутиш мати – іди в дипломати,
В демократи гребе сексот...
Але й нині посміли зламати
Ми неправду, бо ми – народ!
Ti, які на трибуни влізли,
Поділили i місяць, i звізди.
Але й це нам дано було...
Наче видко: Дніпро – не Вісла,
I сто партій поділять крісла,
I заплачуть: не повезло.
Не трибуни – церковні клироси
У Верховній Раді тепер.
Але діти давно вже виросли
I свободи дух ще не вмер.
Страху піт із лиця утерши,
Козаками стає дітвора.
Так колись піднімалися nepшi,
Як піднятись прийшла пора.
Тільки десь погубились поети
На розпуттях великих доріг.
Златоусти ідуть в комітети,
А літкритики ділять бюджети,
I країні вже не до книг.
Але знову встають із туману
Ti, найперші, здолавши страх.
I свобода іде з Майдану
На вітрах, на семи вітрах.
Українці – красива нація,
Нам чужа затрапезна стагнація,
Рве до бою великий дух,
Оживає великий рух...
I мальована асигнація
Не замаже утрат i скрух.
Наші діти від ранньої рані
Доростуть іще до зими,
А не ті , що були на Майдані
Після ордена від Кучми...
***
Реготала. Грала на гітарі.
А коли порвалася струна,
То її знайшли на тротуарі.
Уночі стрибнула iз вікна.
Так пішла. I не зчинила галас.
Ніби з неба випала зоря.
що мені прощально посміхалась, –
Я не вздрів за сяйвом ліхтаря.
Довгоногі діви. Сигарети.
Попіл, сірий попіл на манто...
Як ти здогадалася: поети
Вже на світі білому ніхто?
Світ – театр? Але у кожній драмі
Як таку розв’язку доберем?
А могла б ти жити. В Амстердамі.
Під отим, червоним ліхтарем...
СІЛЬСЬКИЙ ДЕКАМЕРОН
– Люби мене, – шепнула ти. – Люби…
Текла вода з іржавої труби,
У цій воді, у цій подобі лазні...
Ми з чистотілом, чистотілі блазні
I генії, і пристрасті раби.
Текли віки. Текла собі Десна...
Благословенні наші імена,
Забутий монастир часів Мазепи.
Гетьманське поле дикої трави.
I те село, де скніють дві вдови.
і чорно-білих телеків вертепи.
I запах тліну риби – з голови.
...Цей чорно-білий підцензурний світ.
А сад із-за фарбованих воріт
Цвіте святковим веселковим дивом.
Од чорних днів i золота волось
Тут яблуком це щастя налилось.
Ти прагнув щастя?
Ну, так будь щасливим!
А друг – ледь офіцерську зняв шинель,
Знімає у Чернігові готель,
I з хромових чобіт виймає стельки...
В його дружини – закордонний фарт,
Швейцари козиряють, i в театр
Ідуть коханці. Арка «Дві веселки».
Сім днів любові – I сім днів журби.
– Люби мене, – шепочеш ти. – Люби..
Люблю тебе, i все здається снивом...
I нам шепоче монастирський дуб.
I храм – отам, де був колгоспний клуб,
З аматорським, і з літургійним cпівом.
Росте пречистий літургійний спів...
– Отут, – заплачеш, – ти мене любив.
– Тепер по нашій молодості тризна...
– Любив, – схиляюсь. – I тепер люблю.
I в тебе в зорі – повені жалю,
I в тебе в роті – посмішка залізна.
Люби мене! Над снами сон-трави
Звелись у небо кам’яні церкви.
А наша вічність – лиш масштабний мізер…
Десь там і з лісу вибігає лось,
А райдуга! А золото волось!
A світ! – як чорно-білий телевізор...
ПОЛЮВАННЯ НА ДИКОГО ВЕПРА
Полювання на дикого вепра —
Коли десять районних мужчин
Залишають, а сніг у півметра,
Piвно десять блискучих машин.
I в дублянках, у валянках, гетрах
Із рушницями пруть до вершин.
Над горою займається ранок...
Що ти, веприку, їв на сніданок?
Як сирітками лишиш дітей?
Ти зайняв кругову оборону.
Але люди які! Із району!
Їм до смерті потрібен трофей!
I тоді, коли влада народна,
Aбо антинародна вона,
Влада бути не може голодна,
Бо яка тоді влада вона?
Їм подай на обід кабана!
Дикий вепр, ти виходь із нічлігу!
Ти мисливцям скрутив уже фігу,
Себто дулю, дикунським хвостом...
Але це задля мітингу – дуля.
А летить iз вінчестера куля
I по лобі тебе – батогом!
Ви мисливця вполюєте, вепрі?
Рівно десять троянд на снігу...
У Карпатах або на Ай-Петрі
Ти тікаєш од кулі у нетрі.
А куди ти втечеш? Hi гу-гу...
Обривається слід на снігу.
Полювання на дикого тура!
Це така українська натура –
Десять куль у дурній голові...
Це Говерла чи Рацинська дача,
Зафонтанила крівця гаряча, –
І смерека – мов Спас-на-Крові.
Ще рушниця із цівкою диму...
Я трофей до машини нестиму,
У стрільбі по мішенях – мастак.
Лижуть сніг – і гончак, і вівчарка.
Буде шкварка під вечір, і чарка:
Хто тепер мені скаже не так?
Переможці – стрілець і собака...
Що ж ти, з профілем дикого хряка,
Тихо схопиш з трибуни під свист?
Був мисливцем – долав перевали
І в Маріїнськім теж наливали,
А тепер і тебе зацькували
І без кулі убили на піст.
Ах, якої боявся ти зради?
Люди хочуть трофейної влади,
На фіг їм – Одіссей і Орфей...
Здуло вітром тебе із вершини,
І війнули бензином машини,
І в багажнику схлипнув трофей.
Полювання на дикого вепра.
Полювання Ахілла на Гектора.
Треба вбити вдову із дітьми,
Щоб до нас повернулася Троя...
І підсмажать тебе як героя,
Українці, троянці, це – ми!
Повертайся і ти до народу:
Спробуй, сунься в приватну природу!
Чи на Банкову, до верховіть...
Кожен з нас – і мисливець, і жертва,
Та природа, жива або мертва,
Три століття іще простоїть.
Полювання на дикого тигра...
На сафарі ти будеш один.
Там природа забути не встигла
Губернаторський твій лімузин...
БОГЕМА
У богемне минуле лягла мені карта,
Море квітів, жінок і вина...
А з вершини далекої світиться ватра
І не гасне до ранку вона.
Там шумлять ресторани і грають цигани,
І продажна любов ця, і хіть.
І не гасне віконце у матері Ганни,
І туман над верхами стоїть.
Час богеми – немов у Парижі і Відні,
Жриці в танці, і ллється вино.
А в далекому домі то свято, то злидні,
І вернутись туди не дано.
Ах, які геніальні тут пишуться вірші,
І полотна – то сюр, то соц-арт...
Але в горах од дженджиків люди не гірші,
Їм про це говорити не варт.
У богемі усі – Пікассо й Модільяні.
Мертвий Семан і мертвий Бедзір...
Але ватра не згасла, і світить в тумані,
І форель запливла в Синевир.
Наша пам’ять тепер ні копійки не варта.
Тільки це не скінчиться добром,
Понад нами і з нами ця зоряна карта
З прохідним європейським двором.
У старенької неньки Вітчизни ми пізні.
Не таку їй відлили медаль.
О богемо, богемо! Ти – танець на тризні,
Танець мертвих, і грає скрипаль...
***
Латинських літер мідні голоси.
Когорти гладіаторів. А далі
Йдемо на смерть. Пощади не проси
У Колізею, полину, роси,
І навіть у грифона з пекторалі.
Коли зоря сьогоднішнього дня
Не золотом у душу сяє –
Чорно,
Коли людська крилата комашня
Не з «Іліади», а з газет і порно,
Коли мерці бредуть поміж химер,
І ти бредеш іще живим поетом, –
Плач, як Овідій!
Сліпни, як Гомер!
А ще дуельним бався пістолетом.
Але просяє зоряний етер
І це середньовіччя з Інтернетом...
***
Ріка років закута в береги.
A сніг і лід – на cepцi й під ногами...
Поглянь у світ — як світяться сніги,
I освятись хрещатими снігами.
Ти дивишся на храми золоті —
Занесені снігами наші храми.
Засніжені дороги і путі,
Де тріє царі вийдуть із дарами.
Це наше Дике Поле й Чортомлик,
Це наша кров, що не стає рудою.
I божий лик, і материнський лик,
I ці літа, що збігли за ордою.
Перехрестись – на тихі образи,
На світло непорочного зачаття.
На образ материнської сльози, —
Ми сироти без неї, сестри й браття.
Якщо звели в могилу вороги,
Ти вічним упокоєна нічлігом,
Але поглянь:
Як світяться сніги,
I ми вже стали зорями і снігом...
ДОН-КІХОТ ІЗ ЛИМАНУ
Надивитись на все в Україні
I рукою махнути на все...
На старій деренчливій машині
На Обухівське вийти шосе.
Був би кінь, як бувало іздавна, –
Проскакав би пропащі літа.
Там історія, кажуть, неславна.
Географія, кажуть, не та.
Їх багато у душу налізло!
Принесли нам свою нелюбов.
I в чорноземі — кров i залізо.
Вже й заліза негусто...
А кров
Забіліє від дусту i хлорки.
I ніхто не назве на ім’я.
...У країні Сервантеса й Лорки
Заробляє країна моя.
На Майдані панове і панії
Не поділять Вітчизну ніяк.
Але був чоловік ув Еспанії,
Все кидавсь зі списом на вітряк...
АВТОПОРТРЕТ – XXI
Що від нас зостанеться по смерті?
Книга чи картина на мольберті?
(Грішний гріш у драному конверті?).
Вогник поминальноі свічі?
Ожили у серці i в легенді
Танець над рікою, а в джаз-бенді
Саксофон розплакавсь уночі.
Дівчинко, яка ти в танці «гьорла»!
Америцька звичка пити з горла,
Наготу звеличити в стриптиз...
Ах, які нам ворожили міфи,
Мов зі степу приблудили скіфи:
Тіло – в пристрасть, а в багаття – хмиз!
Ти прийшла у ніч, сільська дитина.
Що для тебе книга i картина,
Авдиторій гулі молоді?..
Звітрені твої дівочі губи,
А й тобі вода, вогонь i труби
Mідні озивалися тоді.
Taм жили поети i поетки,
Гіпсові стояли статуетки —
Дівчина з веслом i піонер...
Але роки – не колгоспні клячі:
Хтось гуляє на хрущовській дачі,
Хтось живе в «хрущовці» й дотепер.
Мила, мила, чую райське соло,
Тільки знаю, що таланту – голо,
В нac що не епоха – все не та...
Що тобі залишити по смерті?
Книгу чи картину на мольберті?
Там твоя любов i нагота.
Танцювала б танець живота!
Я тобі нічого не залишу,
Лиш тебе на карб собі запишу,
Та залишу на світанні тишу,
Лиш тебе залишу, найріднішу,
Тут, у жерлі непривітних міст.
Перейду самотньо у легенду.
Музика замовкне.
I з джаз-бенду
Лишиться один саксофоніст.
От i правда – як художній свист.
...Як на поминальному обіді —
Піонери з гiпcy, Ленін з міді,
Спробуй хоч до них заговори...
Але йдуть крізь дух вина i сперми
Мама з поля та корова з ферми...
Та i їx розвіяли вітри!
ОПЕРА В ОДЕСІ
Чорне море. Літа молодії.
У в Одесі – голос Нечерди...
Нині в морі більше безнадії,
Більше ностальгії, ніж води.
Може, байронічна гонорея
Виморить південний антураж?
Катакомб підземна галерея –
Ця Одеса іншою була ж!
Декабристи. Бретери. Масони.
Все життя – колода гральних карт.
А війнув майстру – і віп-персони
Не зайдуть статечно у театр.
Бідний Пушкін – фраком до народу.
Як Онєгін, п’є французьку воду,
На столі розтало монпансьє...
Каравели Дюка й Магеллана,
Гурвіца Одеса, Боделана, –
Краще б ви вернулися, месьє!
Ямби? Краще дистанційні бомби.
Гумор. Кіностудія. «Ромен»...
Промінь маяка. Картярство лоцій.
І геном – Жванецький і Висоцький,
І Щипківський Гена – супер-ген.
...Ти ворожиш на циганській карті,
На піску лягає слід у слід.
Ув Одеськім опернім театрі
Я тебе не бачив море літ.
Бачу – білий лебідь, чорний лебідь...
Оплески притулиш до грудей.
Я тебе зустріну коли-небудь,
Але там, де тільки бал тіней.
На старій квадризі із Нью-Йорка
На Одеське вимчиш ти шосе.
І заплачеш: - Йорик, бідний Йорик.
Хто тепер заплатить нам за все?
***
На літопис, у сльозі солоній,
Вічність сліз огненних не проллє.
...Став і я поетом антологій,
Вбитий у посмертний барельєф.
Серце у метал моє закуте,
У свинець оспалих черт і рез.
Як воскресну я у врем’я люте,
На виду розколотих небес?
Я любив найкращу в світі жінку,
Пив вино, пив небо голубе...
От і знов гортаю цю сторінку
Так, немов хороню сам себе...
ВІКНО
Твоє вікно виходило у парк.
Але давно немає клубу й парку,
Де ти у свято грала Жанну д’Арк,
А в тихий вечір – з Карасем Одарку.
Тепер, як доля, грає казино.
Немає клубу, лиш біліють стіни.
І ми уже постаріли давно
В чеканні українського кіно.
Кіна нема. В кордебалеті – ціни.
І під вікном не плачуть солов’ї,
Бо не були записані в сценарій.
І діти розлетілися твої
В далекі дні. В сльозі втонули карій.
Я знаю, дикі танці – не гопак,
І ми не запорожці за Дунаєм.
Завіса впала. І на серці – так,
Немов свічу востаннє задуваєм...
***
Кінець літературної епохи.
В герої подалися скоморохи.
Але тече, тече віків ріка....
І тягнуться вожді (і тягнуть карту)
До Пушкіна й Шевченка із соц-арту,
Знавці літ-арту, банків і ЧК.
Віддайте яйцеглаву-головастику
Червону пентаграму або свастику,
Тризуб і зоб двоглавого орла.
А Книга Книг – далеко, за віками,
І тільки вітер грає сторінками.
...Але яка епоха ця була!
Миколаїв
 |
|
 |
 |
 |