журнал "Вітчизна" №1-2, 2006 р.

ХХ СТОРІЧЧЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

АНТОЛОГІЯ «ВІТЧИЗНИ»

БОГДАН КРАВЦІВ
(1904 – 1975)

Богдан Миколайович Кравців народився 5 травня 1904 року в селі Лоп’янка (Лоп’янці) Долинського повіту – нині Івано-Франківська область, Рожнятівський район. Навчався в Академічній гімназії у Львові, а згодом в Українському таємному університеті та Львівському університеті на філософському факультеті. Був членом літературної молодіжної групи «Листопад». Ще в студентські роки став активним членом ОУН, де очолював сектор молоді. Редагував періодичні видання націоналістичної ідеології: «Вісті», «Голос», «Голос нації» та літературні «Дажбог» /1935/, «Обрії» /1936–1937/, «Напередодні».
У вісімнадцятирічному віці Богдан Кравців надрукував першого вірша у місячнику «Український пласт» /1922/, а через сім років з’явилася друком і перша збірочка віршів «Дорога» /1929/. Не забарилася й друга – «Промені», в якій переважають мрії про далекі мандри та патріотична риторика.
За участь у національно-визвольному русі на західноукраїнських землях, активну діяльність в Українській військовій організації та ОУН Кравців двічі зазнав ув’язнення /1930 – 1933/. У в’язниці він переклав біблійну «Пісню пісень» і написав чимало ліричних творів, що увійшли до книжки «Сонети і строфи» /1933/. Збірку було відзначено літературною премією Товариства Письменників і Журналістів у 1934 році.
У вересні 1934-го, невдовзі після першого ув’язнення, Б. Кравців одружився з дочкою виславського пароха Неонілою Головацькою, та вже за три тижні по одруженні тридцятирічного поета було запроторено до сумнозвісної львівської Берези Картузької, де відбував колись ув’язнення й писав свої арештантські сонети Іван Франко. Лише завдяки втручанню митрополита Андрія Шептицького Кравціва звільняють з тюрми – на той час уже з важким захворюванням нирок, що спричинилося внаслідок катувань.
Війна виштовхнула Б. Кравціва в еміграцію. 1939 року він опиняється у Берліні, де редагує газети українських остарбайтерів «Вісті», «Українець», «На шахті», щоденник «Голос». Під страхом примусової репатріації після війни поет оселяється у північнобаварському селі й намагається навіть вести там своє господарство, закуповує реманент. Тимчасом продовжує пристрасно збирати літературу, здебільшого доступну німецьку: Гайне, Рільке. З Рільке Б. Кравців переклав поезії, що склали цілу збірку «Речі й образи» /1947/. Під впливом творчості М. Зерова поет працює у цей час над книжками, яким судилося вийти нескоро: це «Зимозелень» /1951/ та «Глосарій» /1974/. Між виходом цих збірок аж двадцять три роки. У збірці ж «Кораблі» вміщено було твори, датовані 1948-м роком. За рік до смерті письменника з нагоди його сімдесятиріччя, крім «Глосарію», позначеного впливом неокласиків, вийшли також «Квітоліт» та «Станси».
1949 року Б. Кравців емігрує до Америки, де живе спочатку у Філадельфії, а згодом у Рутерфорді. Тут він працює редактором щоденного видання «Америка», газети «Свобода», пластового журналу «Молоде життя», зрештою літературного місячника «Сучасність». Був він також членом редколегії «Енциклопедії українознавства» та альманаху «Слово».
У ці «американські» свої, вже зрілі роки, Б. Кравців засвідчує неабиякий літературознавчий смак і пріоритетну зацікавленість фундаментальними науковими дослідженнями, громадською роботою, працею у царині міфології та картографії (фахові розвідки про міфологію «Слова о полку Ігоревім», бібліографічні довідники та коментарі до видання карт України, літературні огляди в окремих виданнях: «Обірвані струни» /1955/, «На багряному коні революції» /1960/, «Поети чумацького шляху» /1962/, унікальне видання антології української поезії «Шістдесят поетів шістдесятих років» /1966/).
Публіцистика, дослідницька літературознавча й культурологічна робота забирали чимало сил і часу, то ж справжньою несподіванкою стали вінок сонетів Б. Кравціва «Дзвенислава» /1962/ – весільний дарунок дочці – та ліричні зворушливі «Осінні строфи», частково опубліковні в «Сучасності».
Помер Богдан Кравців 21 листопада І975 року у м. Рутерфорді неподалік від Нью-Йорка.
По смерті вийшли три томи запланованого чотиритомника «Зібраних творів» Б. Кравціва /1978,1980 та 1994/ – видання нью-йоркської групи за редакцією Богдана Бойчука.
«Якщо я мав би схарактеризувати життєвий шлях Богдана Кравціва узагальнюючою метафорою, то буде це: ЖИТТЯ В ОБОРОНІ. Він-бо, як оголений нерв, стояв на вітрах історії й реагував на кожну несправедливість, вчинену українському народові, на кожну загрозу, яка нависла над нашою колективною долею», – так підсумував двобій письменника з ідеологією російського імперського чобота не менш сумлінний дослідник історії української літератури Богдан Бойчук.
Віддали данину вивченню життя и творчості Богдана Кравціва також Остап Тарнавський, Юрій Шерех, Стефанія Андрусів, Тарас Салига, Михайло Слабошпицькнй. Останній у тридцяту річницю по смерті письменника відзначав: «Кравців – і фактолог, і систематизатор матеріалу, й дослідник, й осмислювач, який піднімається над голою «емпірикою», і популяризатор, і колекціонер імен та літературних образів, у нього сусідують такі дослідження, як, наприклад, «Червоний заспів» /до реабілітаційного процесу в УРСР/ й розлогі коментарі тутешніх письменницьких з’їздів, студія суспільно-політичннх поглядів Івана Франка й колективний портрет «Шістдесят поетів шістдесятих років», або огляд, назва якого розкриває його зміст: «Розгром українського літературо-знавства 1917–1937 рр.», й скрупульозний аналіз того, як радянська цензура ставилася до поезії Лесі Українки».
Понад сторіччя тому іванофранківська земля подарувала Україні дбайливого майбутнього господаря історичного культурного космосу нації. Як бракує нам нині рівних Богданові Кравціву у сумлінній точності й всеохопності літературознавця, неупередженого, мов Тацит, бібліофіла й передусім небайдужого читача!

І. ХI. 1918

Кривавим листом котить падолист –
І серце прагне знов далеких візій.
Щоб понад нами знову пронеслись
Бої одважні і залізні!

Щоби дзвеніли списи і шаблі
І жах вогню будив до дня оселі,
Щоб ісходило сонце на землі
В вінку шрапнелів.

Щоб місто знов під чоботи ватаг
Коври стелило і стяги шовкові.
Щоб в синім небі стрічка золота
Благословила нашій крові.

1927

З УРОЧИЩ І ГАЇВ

З урочищ і гаїв, із рідного привілля –
в чужину ідучи – узяв я жменю зілля,
і горсточку пісень, і жмут цілющих слів.
В дорожній клунок вклав і чаром перевив:
любисток і чебрець, шавлії трішки й рути
про вроки і дання, від пристріту й отрути;
а надто ще листків гіркого полину.
Та стерлося все те у сумішку одну –
і нині гірчавінь на серці безустану...
Зберіг окремо я лиш пучечку євшану:
щоб, нюхавши його колись, мої сини
знайшли додому шлях далекий та ясний.

СЛУЖУ КАМЕНІ ЗНОВ...

І як будуть вівчарики білі вівці пасти,
будуть моі співаночки за крисаню класти.
Із коломийки

Служу Камені знов. Віршую водно й тільки.
І друзями мені: Овідій, ніжний Рільке,
і Рильський, і Зеров, олександрійський вірш
переманив мене, подобався найбільш,
немов солодкий лад колядки чи гагілки,
біль серце заторкне: а що, як ці листи
прийдеться знов мені розвіять, розмести
із вітром із чужим, по несвоєму полі?!.
І не діждатися, не бачити ніколи
Признання любого, найкращої із слав,
щоб співанку мою хтось за крисаню клав.

МИКОЛІ ЗЕРОВУ

І тугу, й гострий біль, тривожних днів неспокій
розводив гоже ти в майстерності високій
сонетів різьблених, станких олександрин,
стоявши, наче жрець – між варварів один,
при олтарі Камен, сатрапами проклятих.
І вирік захват твій, що долю поділяти
з Насоном-вигнанцем приречено й тобі:
тож ти «нікчемних од» не вмів плести юрбі!
Тож навіть – в’язнем вже, зневаг зазнавши й горя,
закинутий у сніг, у вихор Біломоря,
ти в тиші зморених тюремних вечорів
Горацієм ясним замерзле серце грів.

АРГО

Да не ущитятся щити своими,
и да посечени будут мечи своими.
Договір Ігоря з Греками 944 року

В ясну далінь Колхіди-України
ти через море негостинне й чорне
синів Геллади не зряджай, Язоне,
за руном золотим! У тій даліні

тебе обмарять ночі солов’їні,
данням любовним зможуть гожі жони,
і шлях заступить плем’я необорне
залізним проростом зубів зміїних.

Ти, може, й цілий вернешся в Гелладу,
здолавши чарами догонь чужинну,
і грім, і зудар зловорожих скель.

Та замість руна привезеш ти зраду:
вродлива бранка вб’є дітей, дружину,
тебе ж розчавить власний корабель.

ПРАОСІНЬ

Як ніжна праосінь ти йдеш – моїми снами.
М. Зеров. «Камена»

І зелен-зілля й зеленяві клени,
і прозелень примхлива, наче мить.
Дитячі очі й зорі день зелений
прозорим зеленцем обзеленить.

Промають маєм дні зеленкуваті,
нестиглих ягід спраглі і вина –
і молодість нестримна й захватна
порветься зазелень барвінок рвати.

Та сплинуть з плес вінки зелені рути,
любов гарячим процвіте жар-зіллям,
і в глеках літошніх достигне вмить

данням терпкавим прозелень отрути.
То праосінь, кмітлива ворожиля,
зелінкою нам зорі й зір затьмить.

КАЛИНА

Догнав голуб сивую голубку
на калиновій вітці.
Із пісень, зібраних Грінченком

Рясним вогнем в Купальному багатті
горіли коси русі й зорі віч –
і вабила снажна липнева ніч
в хрещатому барвінку зорювати.

Вона ж, ненатла щастям примхуватим,
далеких, нових спрагнена облич,
варила завжди любчики й тирлич
і чаром чарувала сни багаті.

І він з’явився, воїн буревійний,
і сад стоптав їй, поламав калину,
що злотом шовку хтіла заплести.

Зотліло літо й одгриміли війни –
і тче їй осінь пісню журавлину
про юні дні й калинові мости.

АRS РОЕТІСА

Учора мов – хлопчиною замурзаним
Я рвався з долею у жмурки гратись.
Стругав і коней, і вірші – і з музами
Ставав неначебто запанібрата.

І вже ось літо відтрубило сурмою.
Все менше чару, захвату і скрику –
і вривану мелодію зажур мою
Виводить вечір під осінню скрипку.

7 березня 1973

ОСМЕРКНЕ ЗАПАЛ СЛІВ

Осмеркне запал слів і зсутеніють речі –
і з померхів у сад виходиш ти надвечір
і з дивом дивишся: згоріли ясені,
зотліли липи вже в жовтневому вогні.
І тільки повз плетінь стежок твоїх колишніх
останнім багром ще горять і клени, й вишні.
Сплеснувши крильми, день
на захід мчиться вчвал
крізь заграву лісів і мрій далеких пал –
і гасне спогадом: так сплеском перелесним
майнули дні ясні, минули літа й весни, –
і котиться в далінь чужинну без мети
осіннє листя дум. І тихо меркнеш ти...

До змісту журналу №1-2, 2006 р.