журнал "Вітчизна" №1-2, 2006 р.

РОМАН ГОРБИК

Жанр кризи

Вже стало недоброю традицією те, що українська література щороку збагачується на один текст, який заживає слави «культового» і «знакового». Нещодавно ці одвічні цінності зволили втілитися в першому романі Сергія Жадана «Депеш Мод». Дивно – роман дебютний, а враження таке, ніби знаєш цього прозаїка сто років. І він, властиво, є чудовим формальним приводом поговорити про одну проблему української літератури – проблему, про яку заведено говорити далеко рідше, ніж про Сергія Жадана.
Натомість не постидався говорити про неї один із авторів, скаржачись на «рабську отару наслідувачів», якій він колись порадив був не віршувати на тверезу голову. «Ледве прорік я те – й тут же пиячити стали поети: ніччю хлистати вино, перегар його вдень видихати». Так, це старий добрий Горацій, посилатись на якого нині, самі розумієте, не заведено. Однак саме він влучив точнісінько в найболючіше, як на мене, місце сучасної української літератури, котра виглядає так, ніби постала десь на півдорозі між витверезником та наркодиспансером.
Погляньмо: перший роман Жадана – це історія одного дня із життя юнаків, які слухають Степана Галябарду в супроводі речовин характерної дії, а попередній його бестселер, збірка оповідань «Біг Мак», увесь зав’язаний на алкоголізмі. Немилосердно свинячать персонажі Юрка Іздрика (не кажучи вже про тексти з редагованого ним часопису «Четвер»), по-естетському випивають герої й героїні Оксани Забужко, не відстає й молодь в особі Любка Дереша – на сторінках його романів подибуємо своєрідну енциклопедію підліткової наркоманії. Перебиваються пігулками мешканці світів головного деміурга сучасності Єшкілєва. Про Ірванця якось і згадувати незручно. Та, звісно ж, Андруховича – його герої киряють вже з півтора десятиліття поспіль, не кажучи вже про безліч маргінальних авторів із андеґраунду.
Щонайменше кумедним, певна річ, видається лемент невігласів про моральний занепад і пропаганду сексу, війни та насильства («а що ж робиться з нашою молоддю!») – хоч, далебі, незрідка трапляються тінейджери, що набули шкідливих звичок значною мірою тому, що їх мають герої текстів перелічених вище і, безперечно, популярних авторів. Та не про це мова: досить очевидно, що українське письменство потрапило під вельми згубний вплив моди. Успішність і схвалення тексту залежать не від його естетичної довершеності, оригінальності, вправності автора, а від чинника вельми другорядного – вибору теми, яка мусить бути обов’язково алкогольно-торчковою і з обридлими сексуальними сценами. Це забезпечить принаймні те, що автора не забудуть і помітять, кваліфікуючи яко «культового» й «знакового».
Я не проти такого рецепту успіху – я лише проти його теперішнього засилля. Те, що наприкінці минулого століття відіграло важливу роль у звільненні від народницьких та соцреалістичних забобонів, вочевидь гальмує українську літературу сьогодні, накидаючи їй доволі неприємну інерцію. Те, що тривалий час було табуйоване, тепер самостійно накладає табу та уособлює культурну репресію, вже в іншому форматі, іншими засобами, на іншому рівні.
Справді, дуже важко згадати сучасного письменника, не зосередженого на маргінальних сторонах життя, чий герой не був би а) поетом, б) пияком, в) лібертеном. Можливо, дехто зрідка і руйнує цю оскомну парадигму (Прохасько?), однак, по-перше, дехто, а по-друге, зрідка. Творчість же наших живих класиків нагадує поведінку закомплексованого підлітка, який нарешті «дорвався» і порушив усі заборони суворого й нудного татуся у вишиванці. Ну гаразд, табу зруйновано, а де ж література?
За останнє десятиліття вона ствердила, по суті, страшну, небезпечну і зазвичай хибну тезу «мистецтво – дзеркало життя». Як і українська держава, українська література витворила за невеликий час свою олігархію і свою владу, яку «годі вичавити»; вона стала жорстко контрольованим, майже монопольним ринком, входження в який (якщо вже послуговуватись економічною термінологією) надзвичайно ускладнене. Пропускають у галузь лише «своїх», тобто таких самих, як і панове монополісти, їхніх духовних і біологічних дітей. Звідси, може, ця однаковість, цей суповий набір: пияцтво, наркоманія, секс, Центрально-Східна Європа? Звідси, точно, цей такий поширений жанр снобістських мемуарів на зразок «Як ми бухали з Юрком Іздриком» чи «Як ми забивали косяк із Сашком Кривенком» – спосіб довести свою причетність до обраного кола, що складається переважно зі своїх же кумів та корешів. Ми несподівано опинилися в культурному просторі, в якому нема місця для людей, що відмовляються жити в системі координат «інтелектуальний сноб» – «інтелектуальний рагуль». Власне, за сотню з гаком років стан парадоксально не змінився. Місце Кобзаря посів Антонич, Запорозької Січі та Української духовної республіки – Центрально-Східна Європа, козака або скривдженого селянина – поет-пияк.
Може, звідси і звична криза, а зовсім не з браку ілюзорної державної підтримки? Скидається на те, що за останні роки ми за розвалом видавничої справи, податковим пресом, цінами на папір, експансією російської книжки та іншою маячнею не зуміли добачити справжньої причини кризи нашого письменства – нашу цілковиту і нездоланну бездарність, відсутність справжніх, цілісних талантів, які так і не з’явилися впродовж всієї незалежності. Всі наші класики просто експлуатували наші споконвічні комплекси, тому всі вони – провокатори на одне обличчя. Їм виразно бракує індивідуальності, яку не створить довге волосся, лисина чи екстравагантний одяг. Справжньому ж талантові чхати на наявність/відсутність системи книгорозповсюдження й підтримку з боку держави чи фондів. Що ж, ми так і залишились невиправними матеріалістами і за жалюгідним лахміттям матеріального не вгледіли сутнісну вбогість і красу, яка щезла з нашого світу (в т. ч. й красу потворного, ще більш неприступну для більшості адептів вітчизняного бітництва).
Ми пропустили повз вуха кілька важливих слів: досконалість не вимірюється у відсотках і не заноситься окремою статтею в бюджет Міністерства культури; визнання публіки не знімає відповідальності за власну неспроможність; немає правил, яких не можна було б порушити; всі ідоли фальшиві. І що раніше збагнути це, то краще.

До змісту журналу №1-2, 2006 р.