|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №1-2, 2005 р.
МИКОЛА ГОРБАЛЬ
РУСЬКИЙ ЛІХТАР,
або
НЕБО ЛЕМКІВ
Минулого року у львівському видавництві "Світ" вийшла книга вибраних поезій Єжи Гарасимовича у перекладі з польської Ігоря Калинця - "Руський ліхтар, або Небо лемків". Видана добротно, ба, навіть розкішно: на доброму папері, з суперобкладинкою, зі вставками кольорових репродукцій малюнків лемка Епіфанія Дровняка (знаного в Польщі як Никифор Криницький). Ошатності видання, гадаю, треба завдячувати державній підтримці - на форзац-сторінці значиться: "Випущено на замовлення Державного комітету з інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України за Національною програмою випуску суспільно необхідних видань". Книга гарного формату, об'ємна - 460 сторінок. Лишається сердечно подякувати Державному комітету з інформаційної політики за добру справу, а поетові Ігорю Калинцю - за громадянську гідність і талановитий переклад.
Появу цього видання вважаю значною подією в культурному житті України,
особливо на тлі "Року Польщі в Україні". Але через невеликий
тираж (всього 1000 примірників, через що книга не зможе потрапити навіть
в усі державні бібліотеки) її майже не було в продажу. Через те, очевидно,
й розголос абсолютно не був адекватний події. Я зауважив лише невеличку
замітку з двох речень Миколи Рябчука в "Книжник-review" (№ 14,
2003) у рубриці "Що читати влітку?":
"Однією з найцікавіших мені здається книжка Єжи Гарасимовича, польського
поета, який нещодавно помер. Над нею добре попрацював перекладач - Ігор
Калинець". Оце й усе. Може, цього й достатньо з уст метра сьогоднішньої
української літературної критики, але як на мене, українця-вихідця з Лемківщини,
про поета Єжи (Юрія) Гарасимовича - українця за походженням, що писав
польською мовою, варто сказати більше. Власне, це й спонукало взятися
за перо.
В передньому слові до збірки перекладів Ігор Калинець цитує присвяту Чеславу
Мілошу, де на одній зі своїх збірок Гарасимович власноручно пише: "Вельмишановному
Панові Чеславу Мілошу, Великому Поетові, з виразом поваги присвячує цей
надто скромний томик Єжи Гарасимович, що є внуком українського селянина,
який ходив босоніж по снігу у рідних Карпатах. Який також, як той Дідусь,
бідний, але вільний".
Цікавим є і вибір адресата. Чеслав Мілош також, згадуючи про своє коріння,
скаже: "Дідусь походив звідти, зі сходу..." і цитує дідусеве:
"Але у наших забавах і суперечках частіше, аніж латина, з'являлася
народна білоруська мова, на яку ми без проблем переходили". Очевидно,
в особі Мілоша Єжи Гарасимович бачив споріднену собі душу. З цього приводу
Ігор Калинець у передмові зазначить: "Поети Пограниччя часто мають
інші проблеми, аніж митці корінних земель. Мета цієї книжки - підтвердити
також і це, подаючи українському читачеві дивовижний світ Поета другої
половини XX століття, що жив у центрі Європи, але творив на пограниччі
двох світів: польського й українського, польсько-римо-католицького і вкраїнсько-візантійського
(на гадку самого поета):
"Єдиний доказ
На два народи
- я був -"
(З-за ікон, зб. "Зимівник")
Тут аж ніяк нема потреби з'ясовувати, чиїм поетом є Гарасимович. Він
про це дуже виразно скаже сам у своїх передсмертних записках-одкровеннях:
"Сам себе називаю реєстровим козаком на службі Речі Посполитої...
Моїм героєм був Петро Конашевич-Сагайдачний, який вигравав для Польщі
битви і війни. Через усі літа утверджувався мій еталон поета, що є нічий,
бо ж реєстровий жовнір чи найманець - нічий, не має свого стягу. ...З
цієї духовної летаргії вирвала мене велика поезія Тараса Шевченка... По
літах походів, маневрів і вагань я можу спокійно сказати, що я - український
письменник, хоча доля так розпорядилася, що польськомовний".
Щодо цього зізнання у передньому слові до збірки перекладів Ігор Калинець
скаже: "Від несподіванки (цей документ я отримав аж по закінченні
перекладання) мені перехопило дух. Від ролі поклонника поезії Є. Гарасимовича
ще з початку 60-х років я стаю тим, хто вводить Поета до української літератури
і як польського, і як українського письменника! ...Ще треба чимало часу,
аби звикнути до останньої заяви Єжи Гарасимовича як нам, українцям, так
і полякам".
Видається, що на початку третього тисячоліття постать Гарасимовича насправді
стала вельми знаковою для зближення двох культур і двох народів: польського
і українського. А поява на українській культурній ниві в "Рік Польщі
в Україні" його "Руського ліхтаря, або Неба лемків" у перекладі
Ігоря Калинця є добрим подарунком двом народам.
* * *
З нетерпінням чекав відкриття "Року Польщі в Україні" як фактора
збалансування ментальності західного і східного українця. Якщо сьогоднішня
Польща офіційно декларує, що без незалежної України незалежна Польща неможлива,
то сьогоднішня Росія і далі виношує панславістську імперську ідею. Правда,
цей російський панславізм бачиться їм чомусь лише у кордонах "трієдіного
Государства" (Росія, Бєлорусь і Україна) - ніби словаки, чехи, поляки
уже не слов'яни.
Позаминулого року був "Рік Росії в Україні". (Уточню - в зрусифікованій
в більшості своїй Україні. За такої ситуації логічніше було б провести
бодай один - "Рік України без Росії").
На торішньому відкритті і президент Кучма казав про непрості стосунки
між поляками і українцями упродовж історії, і про гірке минуле... В той
час, коли на аналогічному заході позаминулого року не обійшлося без купи
величальних епітетів на кшталт "великий братський народ", "споконвічна
дружба" тощо. Ніби Українську Народну Республіку на початку минулого
століття було потоплено в крові не московськими штиками, ніби 7 мільйонів
українців було виморено голодом не за наказом із Кремля, ніби сотні тисяч
української ітелігенції було винищено не політичною поліцією Совєтської
імперії, правонаступницею якої є сьогоднішня Росія.
Ніяким чином не хочу стверджувати, що польський шовінізм щодо українців
був солодшим від російського. Така вже доля бездержавних націй, де будь-яка
спроба вибороти незалежність розцінюється колоніальними режимами як бандитизм.
Але, як кажуть, усе пізнається в порівнянні. Сьогодні тільки в одному
Воронежі (місто в Російській Федерації) на мільйон населення живе 137
тисяч українців - і ні однієї української школи, ні однієї української
газети. "Зачем?" (Це десь в тих краях записали частівку: "Гей,
словянє, гей, словянє, москалі і кієвлянє, нам лі с вами Родіну дєліть?").
В той час, як у Польщі на 30 тисяч українців (за останнім переписом населення)
є чотири повноцінних українських ліцеї. (Достатньо це чи мало і чи тільки
30 тисяч українців у Польщі - це вже інша тема). Зате в Росії живе понад
чотири мільйони українців і жодної повноцінної української школи. Ні однієї!
Окрім окремих класів у деяких школах та декількох недільних шкіл. (То
хто нам за такої ситуації ближчий - Польща чи Росія?) Наприклад, на Кубані
одна недільна школа значиться як школа з вивчення "мєстного нарєчія".
І хоч це "нарєчіє" є ніщо інше як справжнісінька українська
мова (вчать за українськими підручниками), але на "нарєчіє"
спокійніше реагує влада. Це на тій Кубані, де до 30-х років минулого століття
було сотні українських шкіл. За наказом Сталіна і Молотова про заборону
там української мови усі ті школи були ліквідовані. Характерно, що цей
злочинний наказ до сьогодні не скасовано владою "великого братнього
народу".
Така атмосфера всіляко сприяла відторгненням - у Краснодарі (адміністративний
центр Кубані) лише 193 тисячі визнають себе українцями, а 500 тисяч уже
називають себе представниками "новой народності" - "козаки".
Це ті, що після розгрому Запорозької Січі Катериною IІ перебралися в ті
степи - згодом ревно служили царю-батюшкє, а тепер найвідданіші президенту
Путіну. Так легше жити. Такі ось дивні метаморфози на східних розселеннях
українства. (Ця ситуація чимось нагадує і західні розселення, де частина
нашого етносу називає себе "русинами": це ті, які ще не зовсім
рускіє, але вже вперто не українці. Напевно також за принципом - так легше
жити).
Як так могло статися, що та частина України, яка була під Польщею, сьогодні
вважається національно свідомою, а та, що під Росією - денаціоналізована?
Велика частина (якщо не більша) українських парламентаріїв розмовляє мовою
іншої держави - "так історічєскі слажилось". (Я часом страшенно
шкодую, що будучи депутатом Верховної Ради, не виступав польською "przepraszam
panstwa, tak sie historycznie zlozylo").
Само собою зрозуміло, що Львівська міська рада веде свої засідання українською
мовою, в той час коли Донецька, Луганська, Дніпропетровська, ба, навіть
Запорізька, - російською. Чому? Знову виникає запитання: як так сталося?
Заходжу в Києві у польський костел св. Олександра і чую, що ксьондз Богослужіння
і проповідь веде українською мовою (з відчутним акцентом, але українською),
і це мене зворушує. В той час, коли заходжу в Києві в Українську православну
церкву (Московського патріархату) і батюшка "только по-русскі",
і це мене не зворушує, щоб не сказати інше.
Українські театри і концертні сцени напхані художніми колективами з Росії
- "ето же наши словянскіе братья", але чому тільки з Росії,
а не із Праги, Варшави, Братислави? Вони, що - уже не слов'яни?
Направду, з нетерпінням чекав "Року Польщі в Україні", (Добре
було б провести такі заходи ще зі словаками, чехами - може, нашим хахлам
трохи розвидниться). "Рік Польщі в Україні" розпочався таким
спалахом, як прихід в українську літературу "Руського ліхтаря, або
Неба лемків" Гарасимовича, що об'явив себе українським письменником.
Не все виразним було в житті Поета. Якийсь час (через брак іншої інформації)
він піддався офіційній комуністичній польській і радянській пропаганді
у розумінні збройного опору українців, констатуючи її як німецьку інспірацію,
але в поемі "Руський ліхтар" він усе-таки осуджує виселення
лемків. Довго він ішов і до розуміння приналежності лемків. Але в передсмертному
листі-заповіті він виразно з цього приводу скаже: "...у Польщі ніхто
переді мною не писав, що є якісь лемки... Лемки - це тільки українці,
що мешкають найдалі на захід". Ігор Калинець про вічний пошук Гарасимовичем
себе скаже: "Боротьба в душі Поета тривала усе життя, принаймні у
поезії, - і ця драма душі пішла на користь тій же поезії: ось чому вона
така динамічна, сповнена пошуків правди, пошуків ідентичності Поета, стражденна...".
Том Єжи Гарасимовича в перекладі на українську мову - це "зріз його
поезії з української тематики".
Творчість Гарасимовича належно поцінована польською громадськістю, а тепер
є можливість віддати належну шану Поетові і в Україні.
Єжи Гарасимович стає надбанням світової культури, з чого можемо пишатися
й ми. Поезія Гарасимовича гарна, її читаєш як музику, вона надихає. Так
і хочеться заговорити поетичною мовою Гарасимовича (сентенція а ля Гарасимович
на поняття "русини", "козаки", "українці",
які випадково зіставив у цій статті):
Гнані вітрами степів
добрели усвідомлення себе русами
обперлися об гори і ні кроку далі -
їм стало цього досить
щоб залишитись відторгнутими
від плину часу
бо хіба інші з їх плем'я
що звитяжно пробивались шаблями
до свого козацького "Я"
не впали на цьому знамені?
щоб пан узяв їх з "ласки"
на ситу службу
в той час як братове і далі
через вигнання голод і страти
несуть на собі віками
хреста Господнього
ім'я котрому тепер -
Україна.
 |
|
 |
 |
 |