журнал "Вітчизна" №1-2, 2005 р.

Олександр ГЛУШКО
Грані революції і фарс переможених.
Нотатки публіциста

2004 рік завершився могутнім акордом помаранчевої революції. На щастя, мирної, позначеної високим сплеском позитивної енергії, а не люті чи ненависті. Листопадово-грудневі події, що відбулися в Україні, без перебільшення, сколихнули світ. На чотирнадцятому році незалежності нашу державу фактично визнали на всіх континентах планети. І посприяло цьому аж ніяк не її керівництво, що дедалі більше втрачало довіру і повагу до себе як у власній країні, так і за її межами. Пришвидшив те визнання з боку світової спільноти сам народ України. Людям увірвався терпець. Їм остогидло жити у корумпованій, кримінально-поліцейській державі, де про конституційного суверена згадували здебільшого лише як про покірливий електорат під час чергових виборів, котрі в умовах авторитарного режиму увінчувалися не так обранням нової влади, як фактичною пролонгацією повноважень чинної.
Стимулювала те прозріння, звичайно ж, не бажаючи цього, сама влада. Її соціальна політика, внаслідок якої переважна більшість громадян України опинилася за межею виживання, утиски свободи слова, цинічне нехтування інтересами, думками, прагненнями переважної більшості людей не могли не викликати обурення і масового протесту. Заколисувані удаваною всемогутністю, яку посилювала підтримка з боку великого, значною мірою кримінального капіталу, що обертався переважно в тіні, представники владних кіл втратили на якийсь час реальне сприйняття дійсності. Вони не завдавали собі клопоту пам'ятати, що з волі певних обставин посіли керівні пости у державі, традиції культури якої сягають сивої давнини, держави, яка дала світові багатьох велетів духу і що за всієї природної шляхетності народ України здатний у критичні моменти до рішучого протесту, відстоюючи власну свободу й гідність.
Нехтуючи реаліями, представники владного табору були впевнені, що й цього разу їм удасться ошукати виборців, підсадити з їхньою допомогою у президентське крісло свою людину, аби довершити кланову приватизацію не тільки найпрестижніших промислових підприємств, земельних угідь, засобів масової інформації, а й самої України з її безмовним електоратом укупі. Чи могли вони - ситі, самовдоволені, маючи у своєму розпорядженні награбовані капітали, а у підпорядкуванні численні силові структури, бодай на мить уявити, що їхні наміри продовжити панування в Україні спопеліють у жовтогарячому вогні революції? Народ сам визначився у власному виборі. Президентом, будемо сподіватися, нової України став визнаний лідер коаліції "Сила народу" Віктор Ющенко, перемігши кандидата від влади з розривом у 2 млн. 268 тис. голосів. І хоча переможені аж із шкіри пнулися, оскаржуючи результати переголосування у другому турі виборів, відчайдушні потуги шуфричів та їхніх закулісних ляльководів взяти реванш виглядали всього-навсього як останні конвульсії кучмівського режиму, що агонізує.
Яскраві грані помаранчевої революції, її причини, перебіг і наслідки ще ждуть свого поглибленого осмислення вченими, політологами, письменниками. Та вже сьогодні, коли ще не потьмяніли в пам'яті, не стерлися в душі враження від побаченого, почутого й пережитого, можна зробити бодай попередні висновки. Зрозуміло, що вони матимуть цілковито суб'єктивний характер і аж ніяк не претендуватимуть на вичерпність чи, тим більше, на остаточну істину.
Революція чітко виявила акценти політичного й морального вибору громадян України, безвідносно до їхнього соціального, вікового статусу, роду занять, мови, національності, віросповідання тощо. Мертвонароджене прагнення консервативних сил розколоти суспільство за географічним принципом, протиставивши, а то й зіштовхнувши між собою Схід і Захід, зазнало краху в зародку.
Основний водорозділ проліг між орієнтацією людей на європейські демократичні цінності з вільним розвитком прозорої, соціально спрямованої економіки та консервацією кланово-олігархічної пухлини, метастази якої вразили майже всі сфери нашого життя. Одним із завдань помаранчевої революції і було, на мій погляд, видалення чи принаймні нейтралізація того злоякісного наросту, що упродовж тринадцяти років знекровлював Україну. Поспішливе звільнення Кучмою керівника державного управління справами (ДУСі) при адміністрації президента Ігоря Бакая і його злодійська втеча з награбованими капіталами за межі країни, загадкове самогубство (чи усе ж таки вбивство?) міністра транспорту і зв'язку Георгія Кирпи, термінова видача десятків дипломатичних паспортів людям, які не мають жодного стосунку до зовнішньополітичної діяльності держави, заполошний виїзд за кордон екс-міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, котрого підозрюють у причетності до організації вбивства Георгія Гонгадзе, інші не менш промовисті факти лише підтверджують наше припущення. Спритніші вже встигли, як вони гадають, сховатися від правосуддя, інші ж поквапливо намащують п'яти, замітаючи сліди неправедного збагачення.
Паніка в таборі шахраїв, грабіжників, тіньовиків усіх мастей, можливо, одне з реальних свідчень результативності помаранчевої революції. Бо чого, скажімо, боятися бізнесмену, який став мільйонером, успішно розвиваючи сучасне виробництво, сферу послуг, створюючи нові робочі місця і у повному обсязі сплачуючи податки до державної скарбниці? Саме такі підприємці-патріоти з власних коштів забезпечували продуктами харчування, теплим одягом, наметами, газовими обігрівачами, іншими необхідними предметами побуту учасників протестних виступів на Майдані Незалежності.
З іншого боку, у "рентгенівських" променях революції з особливою виразністю розкрилися застарілі, витягнуті з темних закамарків ще сталінського тоталітаризму пропагандистські страшилки про американські гроші. Не дивно, що ті, списані, здавалося б, в архів кліше реанімували політики позавчорашнього дня. Помаранчева революція, за їхнім просторікуванням, тому і збирала на майдани багатотисячні маси, що щедро фінансувалася з-за океану. І "американські валянки" - то лише вершина айсберга в подібних вигадках. Деякі звинувачення скидалися щонайменше на маячню. Йдеться про чіпи, які в разі перемоги Віктора Ющенка на президентських виборах нібито примусово вживлятимуть зловорожі американці у кожного з нас, регулюючи у такий спосіб спочатку народжуваність дітей в Україні, а потім і повне винищення її народу. Який жах! Куди тому Ежену Іонеско - засновнику відомого "театру абсурду". І що найприкріше, цей гріх - втовкмачувати у голови довірливих мирян подібні нісенітниці - узяли на свою душу деякі священнослужителі УПЦ Московського патріархату. Невже забули християнську заповідь: "Не обмовляй"? Такі та інші баєчки упродовж виборчих перегонів методично й затято повторювали з парламентської та мітингових трибун, з телеекранів і газетних шпальт непримиренні опоненти Віктора Ющенка. Особливо вправлялися в антиамериканських філіппіках симоненківські комуністи. Не відставали від них представники ПСПУ Наталії Вітренко, партії регіонів, СДПУ(о) і, звичайно ж, сам претендент від влади на найвище державне крісло. Спростування тієї дурниці з боку офіційних кіл США (еге ж,так вони їм і повірили), а також керівництвом оновленої ЦВК (без вірного владі Ківалова вона в їхніх очах нелегітимна) навіть не бралися до уваги.
Звісно, аж ніяк не можна ідеалізувати зовнішню політику США, котрі, відчувши себе після розвалу СРСР єдиною наддержавою у світі, не завжди, скажемо так, коректно поводяться у розв'язанні тих чи тих міжнародних проблем. Проте розмахувати жупелом американського втручання, упритул не помічаючи у себе вдома безпрецедентної за масштабами корупції, використання спритними ділками "під патронатом" влади, яка, будемо сподіватися, відходить у небуття, мільйонів бюджетних коштів не за призначенням, тотального переслідування чесного підприємництва, свободи слова, зрештою, відвертої підтримки у ході виборчої кампанії провладного кандидата у президенти з боку найвищого керівництва сусідньої держави, її політтехнологів та прикуплених легіонерів від журналістики - значить щонайменше вводити в оману суспільство, показувати дійсність у викривленому дзеркалі.
Моє покоління добре пам'ятає, якому нищівному паплюженню в СРСР піддавався так званий План Маршалла - програма відбудови і розвитку країн Західної Європи, надання їм економічної допомоги з боку США відразу ж після Другої світової війни. Комуністична пропаганда тлумачила ту програму виключно як намагання Америки підім'яти під себе Європу, нажитися на її біді. Ще й досі не вивітрилися з пам'яті уїдливі сатиричні куплети, які часто лунали тоді з естради. Ось один з них (наводжу в оригіналі): "Янки шлют Европе голой// Две бутылки кока-колы.// Эта кока с этой колой// Выйдет боком, станет колом". Ну, чим не "наколоті апельсини"? Живий, виявляється, курилка. Але ж, позбавлені іншої інформації, ми беззастережно вірили у щирість тих саркастичних рядків, у правдивість звинувачень на адресу заокеанської держави. Єдине, чого ніяк не могли второпати: з якого дива так стрімко почали розвиватися країни, які опинилися під "нищівним пресом" Плану Маршалла? Що дало могутній поштовх до їхнього економічного відродження, піднесення добробуту й соціальної захищеності людей? У той час як у країнах Східної Європи, що перебували під опікою СРСР, не кажучи вже про самого "опікуна", про такий рівень життя годі було й мріяти.
Кажуть, історія вчить того, що нічого не вчить. Проте хочеться сподіватися, що помаранчева революція, яка привела до зміни влади, здатна принаймні відкорегувати цей іро-нічний вислів. Ми мусимо усе ж таки добувати уроки з прорахунків як попередніх поколінь, так і вчорашніх політичних систем. Прямі іноземні інвестиції, які є одним з найпотужніших джерел економічного розвитку, за режиму Кучми становили в Україні трохи більше одного мільярда доларів. Це не йде в жодне порівняння з нашими найближчими сусідами, зокрема Польщею, Чехією, Словаччиною, країнами Прибалтики. А їхні ж стартові можливості були набагато нижчі від тих, які на початку незалежності мала наша держава. Тим часом, вони значно випередили нас у своєму розвитку і вже стали повноправними членами Європейського союзу. Україна ж, яка географічно розташована в центрі Європи, незважаючи на унікальні природні, людські ресурси, високий інтелектуальний потенціал, змушена задовольнятися поки що маргінальним становищем на континенті.
Перетворююча роль помаранчевої революції виявилася і в тому, що вона і цей за-мшілий камінь спотикання зрушила з місця. Перемога на президентських виборах кандидата від демократичних сил - людини європейського складу мислення - змусила багатьох політиків, державних діячів розвинутих країн Заходу новими очима подивитися на Україну, на перспективи її розвитку і входження до світового співтовариства. У статті "Наступні кроки в Україні", опублікованій у газеті "The Washington Post", колишній посол США в нашій державі Стівен Пайфер висловлює думку про необхідність якнайшвидшої допомоги Києву у створенні сприятливого бізнес-клімату, у вступі України до СОТ уже цього року та вільному доступі українських товарів до зарубіжних ринків. Події, які відбулися в Україні наприкінці минулого року, змінили ставлення до неї і з боку Європейського союзу. Тут переконані, що після приходу до влади команди Віктора Ющенка інвестиції в економіку держави щороку збільшуватимуться щонайменше у три-чотири рази.
Неоціненна роль помаранчевої революції виявилася і в тому, що вона здійснила справжній переворот у сфері, яка суттєво впливає на формування наших поглядів і переконань, визначення позиції і поведінки кожного в тій чи тій життєвій ситуації. Маю на увазі засоби масової інформації. Їхня демократизація, в усякому разі переважної більшості ЗМІ, протягом надзвичайно короткого часу навряд чи може викликати у когось сумнів. Уже на початку масових виступів людей на майданах незалежності Києва та інших міст України журналісти багатьох видань, теле- та радіоканалів почали рішуче розривати пута всіляких "темників", інших цензурних заборон, якими всупереч Конституції істотно обмежувався рух вільної журналістської думки. З газетних шпальт і ефіру до людей стало надходити більше правди, що відіграло не останню роль у свідомому волевиявленні переважної більшості виборців 26 грудня під час переголосування. Звичайно, ідеалізувати стан прозріння наших шановних колег-журналістів ще, мабуть, зарано. Мертві якорі інерції, фінансової, адміністративної залежності ще заважають багатьом з них вийти з правдивим, об'єктивним словом у вільне плавання. Але крига скресла. І це вселяє надію.
У помаранчевих променях мирної народної революції рельєфніше окреслилися різні політичні постаті, їхній світогляд, спосіб мислення, зрештою, інтелект, що має не останнє значення, коли йдеться про чолових нації, шляхи розвитку України. Кожен з нас мусив замислитися: кому можна довіряти важелі управління державою, чи матиме достойний вигляд Україна серед інших держав світу, обравши того чи того керівника? Тут важило все - і освіта, і професіоналізм, і вміння логічно мислити, переконувати людей у своїй правоті і, звичайно ж, моральне обличчя, етика поведінки, що визначає рівень інтелекту державного діяча. Обираючи нового Президента, переважна більшість народу України, безперечно ж, враховувала особистісні якості кандидата. Гадаю, що вони не в останню чергу вплинули на результати голосування. Виборці, які хочуть бачити нашу державу в колі цивілізованих європейських країн, не могли віддати перевагу людині, котра не в ладах з граматикою, використовує під час масових виступів ненормативну лексику, плутається в елементарних поняттях і термінах. Народну революцію, могутні хвилі якої збурили всю Україну, привернувши увагу світової громадськості, переможений кандидат у президенти з усіх трибун вперто й методично називав не інакше, як "помаранчевим путчем".
Мабуть, цим терміном, що має негативне забарвлення, він хотів здрібнити, звузити розмах народної непокори у листопадово-грудневі дні 2004 року. І ніхто з вірнопідданих помічників не спромігся поправити свого патрона-"проффесора". А варто було усього-навсього відіслати його до "Словника іншомовних слів", щоб потім не осоромитися перед людьми. А в ньому чорним по білому написано: "Путч - державний переворот, здійснений невеликою групою змовників". Близьке до цього тлумачення знаходимо і в 11-томному "Словнику української мови": "Путч - збройний виступ змовників з метою вчинити державний переворот". Навівши ці визначення, я подумав, а що як Віктор Федорович усе ж таки зазирав у словники, щоб уточнити зміст узятого на озброєння терміна? Але в такому разі постає природне запитання: невже він такий короткозорий, що мільйони людей, які повстали проти цинічної фальсифікації виборів, сприйняв за невелику групу змовників? А якщо під "збройними виступами" висуванець Кучми на президентське крісло мав на увазі пісні, що лунали на майданах і в яких рефреном повторювалися справді вибухові слова: "Разом нас багато, і нас не подолати!" чи "Ми не бидло, ми не козли. Ми України доньки й сини!", то що ж тут сперечатися? Справді, могутня і ефективна зброя. Тільки використовувалася вона не "невеликою групою змовників", а, повторюю, сотнями тисяч, мільйонами людей, які підвелися з колін і продемонстрували свою громадянську гідність.
Свого часу великий росіянин Лев Толстой занотував у щоденнику: "Коли б я був цар, я б видав закон, що письменник, який вживає слово, значення якого не може пояснити, позбавляється права писати і отримує сто різок". Думаю, що його застереження не меншою мірою стосується й тих, хто поривається кермувати не тільки літературним словом, а всією державою.
У бурхливому вирі помаранчевої революції, нуртуючи, перепліталися і чисті, кришталево-прозорі, і каламутні струмені, що утворювали брудну піну. Прикро вразила Одеса, місто, неподалік якого я народився і виріс і яке з дитинства увійшло в моє життя неповторністю південного колориту, доброзичливою іронічністю його жителів, іскрометним гумором, що став своєрідною візитівкою одеситів. І раптом ніби якесь затьмарення чи наслання. Місто, хай і на коротку мить, втрачає головну свою рису - почуття гумору. На бруківці однієї з його центральних вулиць під істеричні вигуки екзальтованого натовпу асфальтовими котками чавляться тонни соковитих помаранчів. А звіддалік за цим тупим дійством, ковтаючи слину, з тугою стежать десятки пар дитячих очей. Малюкам лишається хіба що вдихати дух густого помаранчевого соку, що потоками стікає в каналізаційні люки. А ще: завжди гостинна Одеса брутальною лайкою, погрозами зустрічає учасників автопробігу дружби. Натовп агресивно налаштованих молодиків відповідної зовнішності й екіпіровки блокує в'їзд до міста людям, які прибули з відкритим серцем і добрими намірами. Але ж під помаранчевими прапорами.
Чудово розумію, що дії тих, відповідним чином підготовлених, "загороджувальних загонів" з біло-голубою символікою не відбивали настроїв і позицій усіх одеситів. Тому й не можу збагнути, чому промовчали, відсторонено спостерігаючи за тими діями, не дали їм належної оцінки, зрештою, не стали на захист доброго імені приморського міста його літератори, митці, інші представники інтелігенції, непересічними талантами яких завжди славилася Одеса? Такі ж сумні почуття ви-кликав і мій рідний Миколаїв, на центральній площі якого розлючені прибічники Януковича, при мовчазному потуранні місцевої інте-лігенції, варварськи потрощили заздалегідь підготовлену сцену, на якій мали виступити учасники того ж самого автопробігу дружби. Позицію "моя хата скраю" зайняли, на жаль, і в літературно-мистецьких колах Донецька. Не почули ми, на жаль, ані словечка протесту з боку інтелігенції Донеччини, коли до обласного центру не впустили учасників автопробігу, погрожуючи їм розправою. Асфальтівка була перегороджена "їжаками", якими зазвичай зупиняють автомобілі зі злочинцями. Пригадалися гіркі слова відомого німецького пастора Неймюллера, сказані ним за інших обставин понад півстоліття тому: "Спочатку вони прийшли по євреїв, та я не заступився, бо не був євреєм; потім вони прийшли по комуністів, але я не заступився, бо не був комуністом; після того вони прийшли по членів профспілок, я знов не заступився, бо не був членом профспілки; тоді вони прийшли по мене, але за мене вже нікому було заступитися". Вельми повчальна історія.
Загальнонародне піднесення, духовне прозріння мільйонів людей увінчалося перемогою здорових сил демократії. Проте заспокоюватися рано. Справжня боротьба за її утвердження тільки розпочинається. Попереду - крутий, крем'янистий шлях. Як ми вже переконалися, сили реакції не складають зброї, що з особливою наочністю проявилося під час розгляду у Верховному суді України позову команди Януковича про нібито бездіяльність ЦВК під час переголосування у другому турі президентських виборів, та й після ухвали суду, котрий юридично підтвердив перемогу Віктора Ющенка. Усупереч здоровому глуздові, прихильники Януковича ніяк не бажають змиритися з поразкою свого кандидата. Але відсутність у його стані яскравих, самодостатніх особистостей, свіжих, оригінальних ідей змушують їх повторювати, пародіюючи по суті, методи боротьби своїх опонентів. У Донецьку, Херсоні, деяких інших містах Сходу і Півдня тепер уже справді купками невдоволених результатами президентських виборів ставляться намети, лунають заяви стояти до перемоги. Якої?! "Машина, - як з гіркою іронією констатує персонаж однієї з телереклам, - тю-тю!" І хоча дії таких, з дозволу сказати, борців за справедливість виглядають щонайменше як фарс, мавпування, недооцінювати їхню підступ-ність і небезпеку аж ніяк не можна. Породжені кучмівщиною олігархічно-кримінальні клани і їхні ревні служки, які іноді прикриваються прогресивною термінологією, мертвою хваткою чіпляються за награбоване. Йдучи ва-банк, вони готові принести в жертву заради власного порятунку найсвятіше - цілісність України, її тисячолітні національні, духовні традиції, відкинути нашу державу у своєму розвитку на десятиліття назад. Тож не розслабляймося. Навчені гірким досвідом попередніх змагань, не маємо права допустити, щоб і цього разу справдився сумнозвісний вислів: "Революції здійснюють романтики, а їхніми результатами користуються негідники". Це вже ми проходили, в тому числі й у 1991 році, коли, здобувши омріяну незалежність, не змогли розпорядитися нею на благо всього суспільства.
Отже, мусимо вистояти до переможного кінця на своїх духовних майданах. "Відкиньмо вчинки темряви й зодягнімось у зброю світла". Ці слова, написані апостолом Петром майже дві тисячі років тому у його Посланні до римлян, звернені й до нас. Варто прислухатися.

* * *
P. S. Поки журнал виходив з друку, політичні колізії, про які йдеться у цих нотатках, вже стали історією. За цей час відбулися події, які можна назвати логічним продовженням помаранчевої революції. Одна з головних - інавгурація, в тому числі й на Майдані Незалежності, новообраного Президента України Віктора Ющенка. За його поданням Верховна Рада затвердила і нового прем'єр-міністра. Ним стала відомий по-літик Юлія Тимошенко, набравши під час голосування в парламенті рекордну (375) кількість депутатських голосів. Приступив до роботи новоутворений Уряд держави, який не тільки задекларував, а й почав реалізовувати програму політичного, економічного, соціального й духовного розвитку України, виведення її на європейський шлях цивілізації. Побажаймо успіху йому у здійсненні цих благородних намірів.

До змісту журналу "Вітчизна" №1-2, 2005 р.