|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №1-2, 2005 р.
БОРИС ЧІП
Я УЧЕНЬ СВІТУ
ІЗ ЦИКЛУ "НАД "КОБЗАРЕМ"
ПЛУЖНИК
І
Ніч відійшла. Вже скоро вії невмите сонце підведе.
Вік злодія і Час повії на Україні - Божий день.
Спішать в підземні переходи, повзуть на велелюдний ріг
Огризки гордого народу - селяни і пролетарі.
А я ні те, ні се - ні гвинтик, ні шайба, ні володар душ:
Старого Бога й глини синтез, та вже не в Божому саду.
Я приблукалець до Содому іще безгрішний, без бажань.
Я ще Ніхто, але й Нікому іще не відданий у дань.
Я споглядач. Я учень Світу. Чому ж у нього я навчусь,
Коли мені у серце мітить ще нерожденне Слово з уст?
Я споглядач з мішенню серця, таким мене замислив Хтось.
А може, я на себе сперся, щоб іншому не довелось?
Щоб самостійно-незалежний, в умовно-вільному краю,
Я анітрохи не бентеживсь, коли на все і вся плюють
Діди, батьки, сини і внуки... і в копійчане рабство йдуть.
ІІ
Володар мислить під копірку, щоб множитися між людьми.
Він не рубає власну гілку, а ту, де примостились ми.
Хто ми? Народ - словечко з літер. Що ми? Добра і зла оплот.
Вже все було у цьому світі. Тебе лиш тільки не було.
Дивись в майбутнє! Сонце світить! (На твій, щоправда, ешафот).
ІІІ
Дивлюсь в минуле, бо майбутнє ніколи кращим не бува.
Дивлюсь в минуле, бо майбутнє - іще не дія, а слова...
Минуле - кості кров і порох в шари навічні уляглись.
Там друг є друг, а ворог - ворог, там Бог, якому відмоливсь
Народ. І, помінявши більма, в порожнє небо задививсь.
ІV
Молітеся! Молітеся! Молитва не камінь.
Борітеся! Борітеся! Боролись віками.
І втомились-притомились, попадали спати.
Прокинулись - самі голі й зґвалтована Мати.
На кого ж ви уповали і віки губили?
І кайданів накували, ярем наробили,
Хомутів навишивали хрестиком і гладдю...
Дурисвітом був ваш тато, матінка - озаддю
Усіх світів, що бували, і тих, які будуть.
Кохайтеся, чорнобривці, в нуртовищі блуду
До самого, до страшного, єдиного суду!..
І звідусюд возвило:
- Бийте!
Лупсарте по губах! Ату-у-у!
У нашій праведній молитві
Він зрить не мрію золоту, а пустоту!..
Та мудрість світу - єзуїти -
Багаті на діла й слова,
Шепнули:
- Будемо не бити,
а цілувать, а цілувать...
V
Ніч відійшла. І перезріле викочується сонце в рань.
Я споглядач. Дивлюсь, як тіло уже вмира од цілувань.
ТОРГОВИЦІ
Торгували дідом-прадідом
Ті направо, ті наліво,
Годувалися неправедно
І нічого не боліло.
Аж дійшли до батька-матері:
Мабуть, час і їх проциндрити.
Доки є іще куплятелі
З необрізаними цінами.
І пішли торги-торговиці:
Матір хочуть з рушниками,
Із горнятами при горниці
Та крутими рогачами.
Батька - з люлькою облізлою,
Де заснув козацький спалах.
Можна разом із ойчизною,
Яка й так все 'дно упала...
Ой, пани мої дрібнесенькі,
З грязей рідних та заморської,
Як вам радо, як вам весело...
А у мами руки зморщені.
Ой, пани мої, соловії
З голосами ніжно тканими.
Батько дивиться солоними...
Ніби й карими, та... ранами.
*
Веселий бог вина і молодого цвіту
У золотого рога затрубив,
Щоб ми пили до дна своє щасливе літо
І цілувалися, як в пісні голуби.
Тремтіла даль серпневого блакиту,
Сад кружеляв і яблука губив.
І ми пили до дна своє щасливе літо,
І милувалися, як в пісні голуби.
Захмільно дихав степ осмаглими вустами
І зацвітав удруге травоплин,
І крила розпростер у небі понад нами
Криштально-дзвонний журавлиний клин.
Так радісно птахам літать у дім із дому,
Бо ж всі краї - твої, що крилами пізнав...
Щасливе літо ми не віддамо нікому,
Хіба що краплю богові вина.
ОДИНОКИЙ СОНЕТ
Ол. Костіну
Одинокий.
Ти просиш любові у самоти,
Як жебрак при порозі жде у долоню окрайця.
Він очі заплющив і голову опустив,
І пахне йому дитячий дарунок - від зайця.
Одинокий.
Та кожен в цім світі такий:
Один проти світу, один проти себе. Все - анти...
Ще можеш для себе придумати світ навпаки,
Та перший зустрічний його загребе у свій лантух.
Одинокий.
Любов твою інші на поводі провели
Поз руку твою, поз серце твоє, поз тебе...
А ти все стоїш, мов знак запитання - коли?!
Ніколи!
Твоєї любові в цім світі нікому не треба.
Одинокий.
Ти навіть і дома не вдома:
Окрайця від зайця не знайдеш на полі чужому.
ПАРАЛЕЛЬНИЙ СОНЕТ
На роздоріжжі стрілись два боги -
Йшов древньому юнак на переміну,
Не вічний став на золоті коліна
І роззирнувсь прощально навкруги.
А вічний оглядав незнаний степ,
Сади і села, ниви неомірні.
Де, кажуть, все у варварів росте,
А тільки в душах не зростає віра.
Тут ще довчора кидали рабів
На пожертовник, приглушивши спершу,
Крутили ніжні шиї голубів,
І кланялись вогню, що все довершить.
Бач, в них вогонь, як пастка для душі!
Старий сказав:
- Юначе, не гріши!
СЛУЖИВИЙ СОНЕТ
Як на побачення ходити в сни чужі
І підглядати - хто кого кохає,
І знать, що на крутому віражі
Тебе таки хтось виштовхне із раю.
І втрапиш ти в земляцтво всеземне,
Де не заморські піняться напої.
Там хтось попросить розказать мене:
"Хто скільки ще і в снах гріхів накоїв?"
І кожен, та на іншого кива:
"Он в тих гріха-а-а, а в мене на мізинець!"
Юдоль земна воістино жива
І під землею. Тут і там - звіринець.
Возрівняний, здавалося б, та ба:
Чини і тут по висоті горба.
МЕНТАЛЬНИЙ СОНЕТ
Тим міряли носи, тим голоси,
А в жіночок лише Любов і Віру.
Спаси мене, Спасителю, спаси,
Бо на сьогодні в мене можна змірять
Хіба що слово, коми і тире
Та ще три крапки, де я не домислив:
Не зрахував, кого ти більш береш, -
Медоязиких чи язикопрісних.
Он соловей так душу вилива
У травень під перехрипи півнячі,
І хлипає, мов дівчинка, трава,
Що солов'я не зрять, а півня бачать.
Хай так і є: хто пісню шле в світи,
А хто до хрипу славить рідний тин.
ПРОЩАННЯ 3 ЛАСТІВКОЮ
М. Вінграновському
Забудь мене, ластівко, на осінь та зиму,
Тополю забудь біля нашого тину,
Старого Бровка, що беріг твої діти
Від Мур-Муркота найхитрішого в світі.
Забудь нашу річку з крутими бровами,
Забудь мого тата, забудь мою маму.
Криницю забудь з журавлем одноногим
І швидко лаштуйся в далеку дорогу.
Забудь. Хай у серці оселиться пустка.
Наповнене серце із дому не пустить.
А як не зумієш нічого забути,
Весною до нас не забудь повернути.
*
Вечір кинув місячну уздечку
На баску лошицю - на ріку.
Перепел дівчат гукає в гречку,
Де росте всім по медянику.
Де меди із келиха у келих
Ще невинна ніч перелива,
Де так непомітно в коси стелять
Вічні, вперше сказані слова.
- Я люблю...
Неначе вдих і видих
Понад цвітом-заквітом зрина.
Перепеле, глянь, тобі не видно?
Може, і до мене йде вона?
Я її лиш поглядом покликав
І на гречане поле перевів.
А в отвіт - чи усміх а чи виклик
Більш, ніж таємничий, із-під брів.
Що ж, слова бувають недоречні
В кожного, напевне, на віку.
Вечір кинув місячну уздечку
На безвітрям приспану ріку.
І почулись кроки... Ще несмілі.
Та й навіщо їм уже сміліть...
О, яке гаряче в гречки тіло,
І який пречисто-білий цвіт.
*
По лунах прийшла,
Як по дивній струні,
І перше, що мовила:
- Ні!
Рукам моїм диким,
Чуттям без'язиким,
Очам синьозгубним
І думам нешлюбним:
- Ні!
Як у вогні,
Стояв я...
І дні,
тобою наповнені
з краю
й до краю.
Я чув - у мені
До золи відгорають.
Враз холодно стало
Мені серед літа…
І небо не впало,
І зорі ще світять.
*
Там у лугах такі щасливі хори,
Що звук пошлеш навстріч - і полетиш,
Аби побачить, де в квітковім морі
Незнаним цвітом затаїлась ти.
Легенький дотик рук - і дивний спалах:
Так, наче кожен дихать розучивсь.
Ми летимо удвох, ми ще не впали
В ромашково-кульбабну глибочінь.
Ми летимо... Комусь, напевне, смішно,
Що був такий крилаторукий лет.
А потім вишні, білопінні вишні
Сховають нас під свій п'янкий намет.
...Там вишні наші ще не вкрились мохом,
Тополя над дорогою сія.
Туди ми повертаємось на трохи
Вже поодинці тільки - ти і я.
*
Лизнула блискавка свій степ
У вицвілій ковильній льолі.
Над шляхом чи полин росте,
Чи з маж чумацьких дрібки солі.
Не бійся босо. Лоскітва
Перейде, як підвикнуть п'яти.
Не бійсь трави, коли трава
Почне набридливо лущати.
Цей степ і блискавчин, і твій,
І тої баби на могилі,
Що в кам'яному животі
Когось долонями прикрила.
Не бійся степу і мене.
Нічого злого я не вкою:
Як тільки літо промине,
Ти станеш бабою такою.
ПАВУЧИЙ СОНЕТ
Я ткав сонети, як павук сонця,
І дів п'янив шаленими вустами,
Упевнений, що й крижані серця
Від весняного подиху розтануть.
В'язь ніжних слів, мов непомітна сіть,
Ловила душі ще не повні світу,
Та ще світив їм зірку у росі,
Як ялинкову казку світять дітям.
І головне - в тій казці не було
Ще жодного фальшивого повтору.
З моїх сонетів било джерело,
Струмки дзвеніли незнайомим хором.
А потім я втікав кудись подалі.
Знав: павучихи павуків з'їдають.
ДРЕВЛЯНСЬКИЙ ПАН
То гук, то свист, то дзвоняча ріка,
То спів, то плач, то в серце ніжний кіготь...
Древлянський Пан всім одяг переткав
В тім пралісі, де золоті горіхи.
І визира з-під кожного листка -
Кому навіяти свої панічні втіхи?
Я спершу не піддамся, бо і сам
Не знаю, що шепну тобі при стрічі...
Можливо, що одна і та ж роса
Іще нікого не омила двічі...
Гріхи-горіхи... Ти із них зернина.
На тебе руки, мов аркан, накину
Й від себе не пущу - ані в росину,
Ні під заплетену шатром ожину.
Ні під коріння змореного дуба,
Ні під голяччя матері-сосни...
Цілуй, цілуй, цілуй вишневогубо
Аж до весни! Бо до весни
В дуплі старої груші
Старенький Пан приспав
Свою стареньку душу.
МОТИВ РИЛЬСЬКОГО
Уже до вікон осінь зазира,
а літо при порозі ще на чатах.
Зійшлося дві пори, яким пора
зустрітися на трохи й розпрощатись.
Це ти і я, але уже не ми...
Було так трохи нас у світі цьому.
Блакить небес пронизливо щемить
так, наче небу йти назавше з дому.
Кохана, будь кохана, будь, як світ,
де радість і жура ціни не знають...
Пора прощатись... яблука із віт
летять поз нас... до раю чи від раю?
*
Я знав, що в давньому корінні дуба
спить хлоп'як.
Коли блукав я по яругах і корчах,
він притомився і приліг спочити.
Я вийшов з лісу, він лишився там,
прошепотівши на прощання:
- Як захочеш,
то вернешся колись і збудиш
від сну мене...
Я захотів до лісу повернутись.
Але тепер не впізнаю облич
дубів і кленів, срібних рук вербових,
шорстких долонь карякуватих в'язів.
Не впізнаю колишніх трав густих
і світлочубого дзвінкого ручая,
що так любив стрибати із каміння
сторч головою в озеро блакитне.
Я все забув. Я в інший світ вернув.
І тільки біля пня в столітніх жилах
чомусь топтався довго і зітхав:
"Де ж спить хлоп'як? Невже не
одзоветься?"
БАЖАННЯ
Я сном осінніх квітів хочу спати
Під місяцем, що ллє із чаші холод,
Щоб ні моя кохана, ані мати
До серця не торкнулися ніколи.
В затерплих жилах кров моя зелена
Забуде все з кінця і до начала.
Всі руки стануть ворогом для мене,
Бо рвуть осінні квіти на печалі.
Не хочу прокидатись без коріння
В засніженім ряду на свіжій глині,
Я хочу, аби місяць в мене кинув
Пронизливіше холоду проміння.
Повіє вітер, пух мій порозносить.
Моє майбутнє не засне на місці.
Я помандрую з вітром через осінь,
Через сніги від проклятого міста.
Як втрапив я сюди - не хочу знати.
Я хочу сном осінніх квітів спати.
 |
|
 |
 |
 |