|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №1-2, 2005 р.
ІВАН БАГРЯНИЙ
(1906 - 1963)
Іван Багряний (справжнє прізвище Лозов'ягін Іван Павлович) народився
2 жовтня 1906 року в селі Куземин на Сумщині (тоді Полтавський повіт)
у родині муляра.
Вивчав образотворче мистецтво в Київському художньому інституті. У двадцятирічному
віці почав публікуватися у журналі "Глобус". Уже з першими творами
- поетичною збіркою "До меж заказних" /Київ, 1927/, поемою "Ave,
Марія" /Харків, 1928/ та віршованим романом "Скелька" /Харків,
1929/ письменник став рівним серед рівних як член опозиційного літературного
об'єднання МАРС, до якого належали такі самовимогливі митці слова, як
Підмогильний, Антоненко-Давидович, Плужник, Косинка, Осьмачка, Галич.
На роки молодості Багряного припав нечуваний геноцид України. Вже у 25
років письменника піддано репресіям і, як політичний в'язень, він спізнає
злигоднів і поневірянь у концтаборах Далекого Сходу. Автобіографічні подробиці
про ці п'ять років життя - арешт, тортури, втечу з заслання й повернення
на батькіщину - знаходимо в романі Івана Багряного "Сад Гетсиманський"
/Новий Ульм, 1950/.
Друга світова війна застала письменника в Охтирці, звідки він передислокувався
до Галичини. 1945 року Багряний емігрував до Німеччини, та, як свідчить
у "Листах до приятелів" Юрій Лавріненко, "на еміграції
теж не було свободи. Не менш, ніж заборонами, перешкоджала гітлерівська
Німеччина сформуванню політичної еміграції усілякими "розенбергівськими
штабами", в яких псувалися і компромітувалися навіть і дуже пристойні
люди. Наскільки не помиляюся, Багряний пішов на Захід і в еміграцію через
оунівське підпілля".
Іван Багряний пише брошуру - програмний для нього памфлет "Чому я
не хочу повертатися до СРСР?", де викладає політичну декларацію національної
гідності й прав людини, яка пережила примусову репатріацію, насильство,
тортури, приниження як колишній в'язень, остарбайтер, полонений, позбавлений
власного імені. Він логічно обґрунтовує закономірність еміграції з Радянського
Союзу - батьківщини-мачухи, котра пішла на геноцид проти власного народу.
1948 року Багряний заснував Українську Революційну Демократичну партію
(УРДП) і звідтоді цілих сімнадцять років - до самої смерті редагував газету
"Українські вісті". Письменник був головою Виконавчого органу
Української Національної Ради і заступником президента УНР. Помер Іван
Багряний 25 серпня 1963 року. Похований у м. Новому Ульмі (Західна Німеччина).
Тяжіння до епічного жанру І. Багряний засвідчив у поемах, зокрема в "Монголії"
/1927/, у збірці поезій "Золотий бумеранг" /1946/, у сатиричній
поемі "Антон Біда, герой труда" /Новий Ульм, 1947/. Та вже з
1930 року, коли у Харкові з'являються друком оповідання "Крокви над
табором", письменник послідовно й на все життя навертається до прози,
драматургії та публіцистики. Прозові твори набувають значного розголосу
і перекладаються різними мовами. Так один за одним виходять романи й повісті:
"Звіролови" /Львів-Краків, 1944/, "Тигролови" /Новий
Ульм, 1946/, "Сад Гетсиманський" /Новий Ульм, 1950/, "Огнене
коло" /Новий Ульм,1953/, "Маруся Богуславка" - перша книга
роману "Буйний вітер" /Мюнхен, 1957/, "Людина біжить над
прірвою" /посмертно, Новий Ульм - Нью-Йорк, 1965/; п'єси "Генерал"
/1947/, "Морітурі" /1947/, "Розгром" /1948/.
Західні дослідники творчості І. Багряного відзначали унікальну здатність
письменника до "кошмарного гротеску", неабиякого гумору серед
відчаю, оптимізму - серед трагедії в глухій війні, що проводиться на величезних
просторах євразійської імперії.
Юзеф Лободовський твердить, що "Сад Гетсиманський" перевищує
силою вислову все, що дотепер на цю тему було написано, з другого ж боку
- є виразним свідченням глибокого гуманізму автора, що на самому дні пекла
зумів побачити людські прикмети навіть у найозвіріліших осібняків"
/"Культура", 1951, ч. І - цит. за Ю. Лавріненком з "Листів
до приятелів"/.
Популярність іншого роману "Тигролови", що його Ю. Шерех вважав
утвердженням жанру українського пригодницького роману, - "українського
всім своїм духом, усім спрямуванням, усіми ідеями, почуттями, характерами",
спричинилася до пародіювання Мосендзом та Кленом образу багрянівського
Григорія Многогрішного. Так з'явився гумористичний Горотак, що на думку
Лавріненка, читався радше як беззлобний дружній шарж. Зате незадовго до
смерті письменника, а саме 1963 року, з'явився друком плід заздрості й
ненависті до Багряного, схоже, що витвір аноніма, бо псевдонім і досі
не розшифровано, - брудна книженція "На літературному базарі. Поезія,
проза і публіцистика Івана Багряного".
Гріх не процитувати рядки убивчого висновку Юрія Лавріненка - щонайприхильнішого
з читачів і дослідників творчості Багряного:
"...І замучили. В листі-оголошенні згаданої вище пасквільної книжки
написано, що вона "є вбивчою для Івана Багряного". Шизофренічна
своєю одвертістю претенсія бути вбивцею. Насправді це була тільки остання
шпилька серед страстей тієї української Голготи, ще її пережив і змалював
Іван Багряний".
ТУМАН
Щоб оцей туман та сніги поїв.
Цей важкий туман, нерозгаданий.
Впав на груди піль, на печаль гаїв,
Впав на тихий сад, на обкрадений.
Срібні блиски рос, передзвони кос
В далині глухій увижаються,
Ластів'ячий крик і дівочий сміх.
І степи в шовках - у ногавицях!..
Гей, нема, нема. Тут страшна зима. -
Мла, відчай і сон над оселями.
Понад садом - крук, понад степом - свист
І собачий брех понад селами.
Ні шовкових рос. Ні пісень нема.
Лиш одні сніги та липкий туман.
Впав на груди піль, на печаль гаїв...
Щоб оцей туман та сніги поїв.
1946
ШВАЧКА
Проснувалось сонечко крізь ігольне вушко,
І лягає лиштвою в хрестики й хрести...
Дівчина замріяна, дівчина-манушка
Умудрилась в вушко всесвіт протягти.
Синіми спіралями, барвами-кольорами
Ходить-ходить хвилями втіха, як вино.
Перстень і наперсток чіткими переборами
Промінь пересріблює крізь мале вікно.
Над дивною ношею золотою прошвою,
Срібною порошею квітнуть пелюстки.
Усмішкою дальньою, згадкою хорошою
Поснувались втомлені помахи руки.
Ой, летять два соколи з зорями високими,
Ой, летять закохані через дивний сад, -
Зачепили крильцями гей налитий соками,
Як уста закохані, спілий виноград...
Опадають промені золотою прошвою...
Срібною порошею квітнуть пелюстки...
Усмішкою дальньою, згадкою хорошою
Поснувались втомлені помахи руки.
А навшпиньки легінь десь - і тріпоче листом, -
Ніби гість здивований, дивиться здаля
На підкову чорну і на разок намиста,
На дівча убоге, як на доньку короля.
З ранку і до вечора... і доки буде сила...
На чужому-людському - то ж моя печать!
Дум безкраїх нитку утома одкусила,-
Не впіймати кінчики, нитку не стачать.
1946
РАТАЙ
Блискітки, блискітки перлямутрові
На мусянжовім і на чорнім рельєфах ріль.
Перевертаються скиби важкі, одкраяні,
Перевертаються брили на безліч миль.
Монументальний і покарбований,
Вростаючи ходою в глибінь землі,
Налягає він на чепіги, на ковані, -
Перевертає навзнак нашаровання літ.
І блищать вони потом, масні, миготять
І дихають в небо хвилюючим маривом;
Оази легенд повстають з небуття.
І думи ідуть голубими отарами.
Потом живим і солоним покроплені,
Здивовані очі тисячоліть
Відкрились і дивляться у мерехтливий зеніт -
Дивляться: звідки ті краплі розтоплені?
Кроком тяжким, мозолясті і бронзові -
(Ось вони, ті, що прийшли розбудить!) -
Сурганяться цугом сюди і туди.
З'єднані однією занозою.
І парує земля під зливою соняшною,
Парують воли, і парує хребет.
А хтось піснею, ще й розгонистою,
Заливається соб і сабе.
А хтось піснею променистою
Вже мерщій засіває поля...
У зеніті сонце, як сокіл, кружля,
У зеніті гуготить золота юла,
Гуготить иад земною колискою.
Блискітки, блискітки - мерехтіння радости,
Перлямутровий сміх замурзаних дитинчат, -
Ген дріботять вони маривом і кричать,
Щоб воду й потіху швиденько і влад нести.
* * *
Ходять тополі-дівчата оазами,
Щастя прийдешнього замріяні матері...
Їм це! Для них це і сонце вгорі,
І потом заходяться зморшки старі,
І риплять круторогі ярмом і в'язами.
Частки від цілого, мокрі і бронзові,
Змінювані вічно й ті самі завжди. -
Сурганяться цугом сюди і туди,
З'єднані однією занозою.
М'язами, в'язами, руками, як клешнями,
Хребтом і грудима викрапуючи піт.
Перевертають рештки тисячоліть,
Щоб в минуле засіяти зерна прийдешнього.
Тисячі тонн на мільйони обернуть,
Вкриють простори скибами ріль
І поспіль засіють у чорну купіль
блискітки поту і зерна.
В творчому патосі вічних запліднень,
Народження, розквіту і умирань
Засіють вони і потужну рань.
І старість спокійну, і дужий південь.
Щоб цвіли поля, щоб пишались сади.
Щоб радість дзвеніла містами і селами.
Щоб котилися, щедро навантажені, поїзди.
Щоб пишалась, як мати, Земля завжди
Квітами й дітьми веселими.
Частки від цілого, мокрі і бронзові.
Кільця злютованого ланцюга!..
А над ними сонце, як сокіл, шуга,
З'єднуючи дні золотою занозою.
* * *
Блискітки, блискітки - мерехтіння радости -
На бронзовім і на чорнім рельєфах ріль.
Перевертаються скиби важкі, одкраяні,
Перевертаються брили на безліч миль.
Монументальний і покарбований,
Вростаючи ходою в глибінь землі,
Налягає В і н
на чепіги,
на ковані,
Налягає грудима.
Налягає воловими -
Перевертає навзнак нашаровання літ.
1946
ЗОЛОТИЙ БУМЕРАНГ
Фрагмент з поеми
Серед слов'янської рівнини,
Межи Сибіром і хребтом
Карпатських гір - крутим хребтом -
Пливе під сонцем
УКРАЇНА:
Лице в зеніт. Коса в цвітінь.
Рожеві руки в моря синь.
Заквітчана, усміхнена
і мрійна над усіх вона.
Пляцдарм сливе одвічних воєн.
Бойовиськ край, від Трої втроє
Чи не славніших рубежів.
Земля Олегових героїв.
Земля Буй-Тура смілих воїв.
Край волелюбців, край мужів
Пренепокірних.
На межі
Між двох світів, як Ельдорадо,
В Гелладу з Арктики проспект,
Всіх завойовників завада,
Всіх завойовників об'єкт.
Не 'дин там кораблі спалив.
Не 'дин там пальці посмалив.
Земля титанів - "нетитанів",
Земля веселих кобзарів.
Не бракувало там Боянів.
А й не було своїх царів.
Не бракувало й на діла.
І хоч хай доля обійшла,
І хоч нема ім'я у світі,
Та буйно родяться в ній діти.
Хоч доля й мачуха була...
Земля титанів - "нетитанів".
Земля могутніх кобзарів...
Й пливе із давньої пори -
З давно забутої пори -
Десь у майбутнє з сонця п'яна,
Пливе!..
Либонь, щоб все з початку.
Над пережитим, мов печатки,
Стоять хрести, лиснять могили...
Там вже ні гіку, ні луни,
Де печенізькі табуни
Та скитські тичбища ходили.
Вже не бряжчать мечі, як здавна.
В лискучім соняшнім пилу
В Путивлі-граді на валу
Давно не плаче Ярославна, -
Лице в зеніт, коса в цвітінь,
Рожеві руки в моря синь. -
Заквітчана, усміхнена
і мрійна над усіх вона.
Тож Край-Титан! То по росі
У перлямутрі-поросі
Пляцдарм бойовиськ. Край-дитина.
І зветься край той У к р а ї н а.
* * *
Перепілка в житі - радість.
В пшеницях волошки - смуток.
Ворон з ріль - печаль.
Гей, ти, коню, вибий іскру!
Вибий іскру! Кинь утому!
На звороті, на крутому,
Нам не личить жаль.
Погоріла синь - на грози.
Посмутніла даль - на сльози.
Миготить - на кров.
Друже, друже! Геть з журбою!
Народились ми для бою.
Нам іти разом з тобою
Прирекла л ю б о в.
Млою ворог? - В б л и с к а в и ц ю!
Хто суддею? - В грізну к р и ц ю!
Щоб на світ благословиться,
Став наш день і час.
По боях і клекотінні
Встане день в яснім цвітінні.
І прийдешні покоління
Пригадають нас.
Перепілка в житі - ніжність.
В пшеницях волошки - д у м а.
Мак червоний - кров.
Друже, друже! Геть з журбою!
Народились ми для бою.
Нам іти разом з тобою
Прирекла любов.
1926 р. Батурин
ДІВЧИНІ
В час вечірній, час печальний
Я Тебе чекаю в храм мій -
У кімнаті сонця сальви
І махорки тиміям...
Ти прийди, моя далека,
Через хащі вечорові, -
Обернись хоч в тінь лелеки
І розправ крилаті брови.
Підніми очей зіниці,
Підведи до сонця профіль...
Ну, чого кричать так птиці,
На хрести чіпляють строфи?
Над Собором, як на релі,
Звуть вони Тебе юрбою, -
Архітектора Растреллі
Посилають за Тобою.
Посилають...
Голуб сизий -
Голуб сизий тихо тужить...
У кімнаті сонця ризи,
І Любов Надію кружить.
Сонця ризи...
- Сонце, сальви!
Сонце, танок!!! - Ти прийшла!
Розмальована, як мальва, -
Квіти, золото і шлак...
На плече коса, - ой, леле! -
Смуток сходить над бровою...
І Растреллі, і Растреллі
Йде, мов джура, за Тобою.
Ти усіх отак манила,
Неприречена нікому, -
У стрічках од скоростріла
І в диму пороховому.
Нецілована, незнана,
Недоклична - й все кохана,
Полум'яна й все похмура...
Вірний кінь слідом, як джура.
Мить прийшла, і мить відплила -
Провела лиш тінь знайому:
...У стрічках од скоростріла...
... і в диму пороховому...
Пропливла на сизім тлі
Й знову канула в імлі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Вибухає ніч громами,
І земля дрижить у дзвоні.
За любов ми йшли фронтами,
Серце кинувши під коні.
Гомін... Буря... Коні... Тіні.
Передзвони. Перегули...
В далині розбитій, синій,
Там ми молодість забули.
Розімчали коні серце.
Рознесли його степами.
Аж під хмари в буйнім герці
Стала молодість стовпами.
Коні... Тіні... Передзвони.
Перегуки. Канонада...
Хтось підкови срібні ронить.
Погасає...
Тоне...
Пада...
Догорає, догорає
Синій вечір десь за краєм.
Обернулась, не сказала.
І, не сказана, пропала.
І немає...
Поховав в далекій рудні.
Придавили зір повіки.
Діти буднів, діти буднів
Розвіталися навіки.
За любов у громі криці
Загубивсь твій ніжний профіль...
Ну, чого кричать так птиці,
На хрести чіпляють строфи?!
Путь далека. Путь нелегка.
Непроглядна. Недоклична.
Загубилась тінь лелеки...
Беатріче... Беатріче!..
В час вечірній, час печальний
Я тебе чекаю в храм мій. -
У кімнаті сонця сальви
і махорки тиміям...
1925
РІДНА МОВА
М о в о р і д н а!
Колискова
Материнська ніжна мово!
Мово сили й простоти, -
Гей, яка ж прекрасна Ти!
Перше слово - крик любови,
Сміх і радість немовляти -
Неповторне слово "М а т и" -
Про життя найперше слово...
Друге слово - гімн величний,
Грім звитяг і клекіт орлій, -
Звук В і т ч и з н и неповторний
І простий, і предковічний...
Ну, а третє слово - М и л а -
Буря крови, пісня рвійна
І така, як пах любистку.
І така, як мрійка мрійна...
Перейшов усі світи я -
Є прекрасних мов багато,
Але п е р ш о ю, як Мати,
Серед мов одна лиш ти є.
Ти велична і проста.
Ти стара і вічно нова.
Ти могутня, р і д н а м о в о!
Мово - пісня колискова.
Мова - матері уста.
Хабаровськ, 1937
ГУЛЯЙ-ПОЛЕ
Лежить Гуляй-Поле в крові і в сльозах.
Потоптане, смертю розоране,
В бомбових кратерах і черепах,
В гільзах,
в ожугах,
в м'язах,
в трісках...
І навіть не крячуть ворони -
Жахаються круки, минають здаля, -
Шкіриться жаско, смердить земля.
Смердить і душить фосфором і тротилом,
Паленим м'ясом і динамітом...
І вже не збагнеш тут, де ж було тіло?!
Де були очі?! Де ж тут могили?!
Д е м а т е р і, а д е д і т и?!
В смерчах землі, в гекатомбах руїн,
В чорних роздзяплених кратерах
Від дітей, від дрібних, тільки пил один...
І не плаче мати, і не тужить дзвін,
І ніхто вже їх не збиратиме.
Не пригорне їх вітер - лиш сажа сама.
Брат брата не знайде, і сестер нема.
І дітям уже матерів не знайти.
І навіть не знати, де ж ставить хрести? -
Піроксиліновий сморід і пил.
Мільйони мерців обійшлись без могил.
Розметані кості згниють без хреста...
Гей, ти ж, Земле моя золота!
Перед ким, перед чим завинила єси?
І яких не кормила ще круків?!
Та і хто ж не знущався з твоєї краси?!
І яких бракувало ще Юдиних сил,
Щоб і кості дідівські піднесли з могил
Й перемішали
З костями онуків?!
Мовчить Гуляй-Поле, мовчить Гуляй-Поле,
Спалене хтивістю й зрадою Юдиною,
І лежать його діти - лежать соколи...
І ніхто не скаже ніколи-ніколи,
Що й вони, що й вони ж були люди.
Гей, і були люди - горді орли!
Тільки ж прості й не лукаві були.
О ви, що цей келих страшний піднесли,
Чи самі ж ви його пили?!
Не тужить дівчина, не плаче сестра,
І рук не ламає матуся стара, -
Одплакали доста - не чути ніде,
Ні вітер не віє, ні крук не паде.
І пташка тужлива тікає також...
Гей, ти Земле моя!
За що ж?!
За те, що Ти дика була і плідна,
Ясна, як червона калина,
За те, що Ти сонцю близька і рідна
І мила, як тая дівчина!
За те, що Ти в злиднях росла, а цвіла!
Що Волі вітчизною завжди була,
Грімлива, співливая Земле моя! -
Хто ж розсудить?! Який судія?!
Мовчить Гуляй-Поле, жаске і руде.
А стрілка помалу іде та й іде...
Хай іде. Хай стікає жалоби мить.
Хай жахтить ця земля й мовчить.
Нехай неминучість присуд веде.
Хай стрілка до риски йде, -
Аж поки не стане на грані отій,
Що стоїть Страшний Суд на ній.
Жаске й невблаганне - "СТІЙ!!!"
Схитнулись тумани, як фата-моргана.
Хтось уже кличе. Десь уже манить...
Вже вітер жалобу відбув і встає,
І хмару несе, як знамено своє.
Вже вітер шумить і полин гуде...
...Хтось там понурий, мов тінь, іде. -
Ступає задумливий і мовчазний
В кереї своїй бойовій.
І кінь десь, засідланий, кований вже,
Пряде одним вухом і тоскно ірже,
І оком кривавим у ніч позира...
То не кінь - то страшна мара.
Встає від розритих могил і руїн,
Іде Гуляй-Поле - проходить один,
Іде мовчазний і блідий, мов туман, -
Г р і з н и й,
с т р а ш н и й о т а м а н.
Іде отаман по руїнах, мов тінь.
Ступа на уламках усіх поколінь.
Над кратером чорним понуро стає.
Рукою затримує серце своє.
Торкає ногою три черепи він -
І чорний,
і жовтий,
і білий один:
...Прапрадід був.
Прадід...
І син...
Було Гуляй-Поле, було Гуляй-Поле! -
Як буряне море, кипіло й гуло.
Були в нього діти, гей, були соколи!
І не було сили такої ніколи,
Щоб скорило, щоб їх знесло.
Три черепи повні сирої землі...
Секунди біжать у їдучій імлі -
Стрілка іде до своєї мети...
Та ніщо не виповнює пустоти.
Марево блідне, хистке, як омана, -
Фата-моргана, фата-моргана..
Вітер шумить. І полин гуде.
І кінь ірже...
Та ніхто не йде!
Не чує ніхто і не бачить його,
Мов немає р о д у т о г о.
Мов немає вже гордих,
лиш ниці й покірні, -
Нікчемні пророки і брехуни,
Дрібненькі політики й говоруни,
І паралітики... - лише вони -
Продані, зраджені і невірні.
Меч не тримається в їхній руці,
І переляк на лиці.
О, де Ти, Мужній, Простий і Великий -
Благословенний на меч і бої?!
Вибухають воплем, вибухають криком, -
Ждуть Тебе сироти твої й каліки,
Й невідомщені малята твої!
Удар громами. Смерчем прийди.
І поведи!
І поведи...
О, де Ти, Грізний, Страшний, Непоборний?!
Як Бог, Вогнеликий! Як земля, Чорний!
Меч Правосуддя! Кара Господня! -
Де ж Ти -
М е с н и к у всенародний?!
Безжалісний і невблаганний,
і безрозсудний, і предковічний.
Із всіх жорстоких єдино правий!
Страшний,
Апокаліптичний!
Неповинная кров - клятьба Твоя.
Ти - єдиний з усіх Судія.
Тінь Твоя ходить. Вітер гуде...
Іде по кістках він.
Іде...
Іде!!!
(Стрілка доходить своєї межі). -
Ходою тяжкою іде, мов чужий,
Вдивляється мовчки до серця свого, -
Дивиться вглиб - і не бачить його, -
В муках, в вогні обернулось в такий
К а м і н ь
Обсмалений і тяжкий.
Він виходить на дике бескиддя руїн.
Мов чорний орел, позирає один.
Вітер керею йому роздима...
- Нема!.. Ще орлят нема...
Ще лежать між розритих дідівських могил.
Ще ковтають сльози, глину і пил.
Ще їх не окрилив відчай і гнів
Для страшносудних боїв.
Келих не повен. Ще крапля паде.
Ще стрілка до риски своєї іде...
Він пестить ефес і жде:
...Вам мало на світі сиріт і калік?!
Гряде ж
М І Й!
Р І К!!!
І свисне Він так, що туман впаде.
Застогне земля і загуде.
Задвигтить Гуляй-Поле не бачене ще.
І - лявіна потече, -
Невблаганна, Безодвічна.
Страшна. Апокаліптична.
І приб'ють вони серце, мов стяг, на стовпі...
І встануть каліки... і встануть сліпі...
І кинуться юні... Мужні... Старі...
І сестри зґвалтовані, і матері...
І дитя подаватиме кріс і набій
В цей святий, страшносудний бій...
Прокотиться смерч.
Й не поможе ні "Боже мій!",
І не врятує "Пробі!" повалених ниць...
Гей, відміряно ж буде та й мірою гожою!
Загатяться кратери кістками ворожими,
Черепами грабіжників і дітовбивць.
Над головами ґвалтівників і паскуд
Довготерпеливі довершать С у д.
І розвіють пил. І розвіють прах.
І ляжуть самі на чужих кістках.
І вітер над ними, як щит, приб'є -
Як Меч Правосуддя - ім'я Т в о є.
Лежатимуть так, щоб колись розцвісти.
Лежатимуть всі. І над всіми - Ти
І серце Твоє. І не візьме їх тлінь -
Офіруваних
В ім'я поколінь.
Пливтимуть світи мимо серця Твого.
Цвістиме чебрець. І не буде того,
Хто б Тебе осудив за діла Твої, -
Такого
Нема судії!
А якщо десь є - убий і його!
Щоб знав міру горя Твого.
Пливтимуть світи мимо серця Твого.
Густиме над маками соняшний гонг.
І густиме в віках Твоє ім'я -
Єдиний, найбільший з усіх Судія!
Благословенний. Могутній, як ниви і синь.
Вічний
В с е р ц я х п о к о л і н ь!
Січень, 1944 р. Тернопіль
 |
|
 |
 |
 |