|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №1-2, 2004 р.
ВОЛОДИМИР ЗАТУЛИВІТЕР
(1944 - 2003)
ПЕРЕКОТИМІ ВІЧНІСТЮ СЛОВА
До 60-річчя поета
З рукописної спадщини
ЩЕРБИК
Нема знаття, годину чи хвилину
привіє до грудей мій судний день,
прихилить до чола яку людину
із світового роїща людей.
Але дарма! Минущому - минати,
в майбутнім, що настане після нас,
ніхто, як ми, не зрозуміє знати,
чому так болісно минає час.
Дарма, дарма! Очам щось неба сталось.
Чиясь рука в руці перебула.
А ще, а ще - ще стільки нам зосталось!
До осені - пів серпня і тепла...
*
ОТЕ СТРАШНЕ, яке в мені вмирає,
тріпоче й вимерти ніяк не хоче,
чому воно таким високим краєм,
таким блакитним полум'янить очі?
З ДНА ПАМ'ЯТІ, з могили я дістану,
як чорне скельце, дідову зіничку.
Крізь неї гляну, сонце перегляну:
гуде народ зелений, недзвіничний.
ХРЕСТИ ЩЕ В'ЯЖУТЬ голі руки в пальці,
ще руди бродять-чиняться у лоні,
а те, що у мені було страшного,
блакитний мій, мій високосний краю,
У ЧОРНЕ СКЕЛЬЦЕ БАЧЕНЕ, в зіничку,
прапра-прапра, добуте із могили,
цвіте-вмирає в серце-насінничку,
сідає-осідає в неодліпність глини.
29 ЛЮТОГО
Немає золотіш, як шлях додому -
з майданів міст, із копищ городищ -
на крадену всуспільнену солому,
під скиртою якої я вродивсь.
Під скиртою - за греблею - якою
мене у в'язці в хату принесли
останньою воєнною зимою,
колгоспної ребристої весни.
Не вийшла вдома Матір із ікони,
на лобик не поклала три персти.
Такі часи. Такі були закони.
не з підзаконних я. Не з тих...
ОСІННІ ЗЕМЛЕДІЛИ
Лило в шибки всю ніч безперестанку -
знов розділялися земля й вода.
"Моя країно, з прадідів селянко!" -
рядок з Євгена Плужника згадавсь.
Дощі, дощі, осінні земледіли,
перелопачують, як цвинтар, світ,
немовби з учорашньої неділі
старий зламавь, переписавсь Завіт.
На іншу, рідшу перебрався плоскінь,
перетіпавсь на інше полотно.
Пересіва крізь електричну осклінь
біблійну твань зрешечене вікно.
Вода ущухне, може, до світанку,
осяде переціджена земля.
"Моя країно, з прадідів селянко!" -
слова, мов коноплинки, в серці сплять...
СЬОМЕ СИТО
Запитати бравсь негоди:
що їм щастя - у воді?
Відказали: роки-годи
рвав неспілі, молоді.
Розпитати бравсь мороки:
чом не сімерко, а шість?
- Наше сьоменьке - зуроки
відсіває із душі.
Сьоме ситечко, решітко,
найсьомісіньке, сій-вій
найвосьмішим білим світком
мій дев'ятий житній світ,
що топчу уже вдесяте,
взутий в дві тяжкі нозі:
переходиш, пересядеш -
ані в смерди, ні в князі.
*
Зима. І ніч. Вантажні поїзди
поглиблюють своїм гримінням тишу.
Пожди, дрімотнице моя, пожди,
коли нам совість совістю запишуть.
Таких нескоро, може, буде слів.
Таке письмо віднайде світ нескоро.
Ти краще глянь, як чисто іней сів
на білі - в чорнім небі - осокори.
Тонкі-тонкі, аж наче не ростуть,
аж не дерева наче, врослі в тишу!
Всі в райських пірцятках, що заметуть
за нами душі, мов навік запишуть...
*
В душі тремтіла тиша, як в струні,
і навіть півні вдосвіта... і навіть
щербаті півні у гіркій весні
перемирилися в своїй неславі.
Що - сходило, що - з кореня повзло,
переупевнене в свой потребі.
Всього було нам треба: і зело,
і кажанисті верховіття в небі.
І шлях неходжений землі розлігсь,
мов не хотілось ніг йому ходящих,
і возяних розляпистих коліс,
запеклих в круглому своєму щасті -
мов хліб, пережувати півматерика,
дощів три океани відсьорбати,
і зашкарубнути: звикай, звикай
не поспішати, шляхику горбатий.
ПЕРЕКОТИСЛОВО
День поночіє, зачекавшись ночі,
бо ніч, можливо, визорить слова.
Звичайні. Електричні. Непророчі.
Перекотимі вічністю слова.
Із губ - до вуха,
з вуха - знов на губи,
чіпкі насіннисті слова.
Гуляє степ,
кружляє,
віє чубом
легка планети голова.
*
У слов'янських берегах
Ворскла медом синім плине,
зачаївши на губах
несказанне, незупинне.
В тім несказанім - сонця,
небом кочені зі сходу.
Боже! Мабуть, нам серця
на велику дані шкоду.
Пояснити нам цей світ
піднебесний не дається.
Крові жаль. І шкода літ,
лущених з сухого серця.
Але вперто в берегах
Ворсклі хвильні хвилі плинуть,
зачаївши на губах
хитру посмішку неспинну.
*
Ще березнева, більмаста вода,
в своїх шляхах і тікищах незряча,
кривавиться душею у льодах -
і пробивається, і мною плаче.
Чого їй битись? Виждала б тепла -
немов курча шовкове в шкаралущі,
і зацвірінькала б, і потекла
свята сльоза по українській суші.
Але немає їй ждання однак.
Душею кревна й тікищем незряча,
з-під криги пробивається вода,
сльозина Божа і животворяща.
*
Усі разом Сибіри й Камчатки,
і сама Колима, й рідний степ
так навчили бояться й мовчати
твоє серце, пшінце золоте.
Неглибоке, завбільшки з росину,
із якої наїдку дастьбі.
Чи підкинуто, чи напросилось
моє щастя на долю тобі?
Небагато нам, трохи планети
на мільйонну мізерію літ,
так замало, що навіть померти
ради тебе я гідно не зміг.
ПОЛТАВСЬКИЙ ДІАЛЕКТ
Шаляста відьма крутить хуртовину:
якомусь, мабуть, жданному вождю
в цій миті ріжуть-в'яжуть пуповину.
Я неспішкий. Пожду собі, пождю,
пошьморгаю під скиртьою соломи,
яку ще не дотрудила мишва.
Прислу-прислю!.. - до світової втоми
прислухаюсь, як нам вона ішла,
як душі рвала, як заповзялася
Нас підбивати із додомних ніг.
Послу-послю-послухаю, як власся
висивує чернечій скирті сніг.
Як в нитку невідбілену, неткану,
снується чорт у душу сирову.
Без мене тчись, дорого. Я зостанусь.
Відвию хуртовину горьову.
Надосвіт вріжуть-зв'яжуть пуповину
якомусь з наших ждаників-вождів,
з-під скирти встану, ноги не покину,
оцупки ходжень і дурних ходжінь.
*
Золотої, мов блакиті,
осінь тиші нагребла.
Як в мені вам спиться, вбиті?
Чи не віє від стебла,
Від гортанного, низького,
що скосилося на хліб?
Много, много - аж нікого
за голодним пругом літ!
За холодним, паровозним
синім зашморгом гудка...
Анікого: кожен, кожен
власне прізвище гука -
мов тюремне, крізь стерначчя,
перетятого стебла.
Як присниться - аж заплачеш:
хлібом віє від села...
*
Із кізяків і Божої роси
мені вже передумалось ногами!
Веселий наш народ. Брудний. Простий.
На трудодні порозданий на грами.
І затишний, густий - немов мука:
вчиняй, печи, що заманеться з нього.
Що сам не вмісиш - тягнеться рука,
діжу перемісити - на підмогу.
Рука спаде. Приляже на плече.
Ошмаття борошна струсне зі скроні,
і так обніме, мов аж запече -
як не в душі, у солонинці крові,
якою гарно солено наш хліб,
прикладистий до губ, зубам їденний.
Мовчить земля у мій лелечий слід,
на поетичні заробітки йденний.
*
Народ - мов яблуня. В піснях цвіте,
в колядках, у щедрівках і гагілках,
а перецвівши - розсипа дітей,
куди дотягнеться розкидна гілка.
Нас, мабуть, дуже рясно. Мабуть, нас -
мічурінців щокатих, яблуневих, -
не прорідив, не окультурив час,
на те не знаючи, либонь, потреби.
Цвіти й співай. Хоч, може, у піснях
зав'яжеться те яблуко стозерне,
яким земля - не крайня, не пісна, -
до себе овид сонячний поверне.
*
Тиходощ,
тихолист
і німий тихоступ:
їжака не почуєш переступ...
Загадаю собі тиху осінь, просту -
як оту, попід лісом самотню березу.
Їй припало дощів. Хуртовина мела.
Насінинки, можливо, земля не хотіла.
Але сталось - зосталось: усе прийняла,
підкорила, щоб так от вона золотіла -
Попід лісом, край поля, аж наче ніде:
у зіницях-мачинках мені зажовтіла.
Тихолист...
тихо дощ...
і гніденьке-гніде
при березі лоша мерзне радісним тілом...
БІЛЕ-БІЛЕ
Одвернись не дивись
посунься калино губами
біло-біло морозяно в світі
чого ж ти дурієш
од моїх віковічних очей
приступися присядь
я загадав тобі нині лапасту
десятипалу сніжину
чи хочеш і чорну
на всі ж одинадцять
одвернись не дивись
посунься губами
сім синичок у кожному пальці
твоїх рукавиць
ХХХ
Відпорожна моя й допорожна,
і волога від крові земля,
є на варті твоєї сторожа:
Божі пальці топольок стримлять.
Як не їду - а небо підперте
в три зведенні, як в храмі персти.
І страшне щось, безсмертне і вперте,
наростає мені од верстви
до верстви - чорнокняже і кляте,
в чому й совісті мовби нема,
тільки босі оббивані п'яти
за авто навздогінці гримлять.
В круглий шлях необачно я втрутив,
ув'язнився дитинством й хорів,
щоб аж зараз розперені руки -
не гордись! - вздовж кричать. - Не гордись!
Не гордись!.. А лечу собі, їду,
занедбавши побічні хрести,
нашу землю страшну і безслідну
обторгавши в зміїне: прости.
*
...ЯК МІДНИЙ ФЛОТ, гримить, гуде потужний бір,
хоч вітер дме не в паруси мені, а в спину.
Сорочку застебну. Впаду у хвойний рів.
Перековтну страшну і несинівську слину.
...ЗІЙШЛАСЯ ВЕРХОВІТТЯМ дзвінна голова.
Ненавиджу, вітчизно! Пробивна трава
мов гніт крізь груди в'є, не сплакавши й півсвічки.
...А БІР, ЯК ФЛОТ, хить-хить хитьма. Й ріка тече,
слизькі гривасті пальці бивши берегами.
Бісівські чорні чоловічечки очей,
яких вам ще зірок? якої дідькової мами?
*
Немов і немає, а все ж таки є
щось легше від тебе, якої не збути.
Клює щось карасе? щук'є?
Давно я не брався за вудки.
Давно не палив босих ніг об прибій.
Пічкур наді мною давно не знущався.
Старавсь не вловитися ані тобі,
ні Господу Богу, берігши як щастя
Всіма десятьма, а роздягся... двома.
Цей рік я посіяв заянкові мак -
а він не зійшов на балконі -
щось від дощів перепаде,
недопаде чогось земного.
Перепряде, перекраде
усіх, хоч як нас много.
*
...ПРИХОДИВ-БУВ, мені вцідивши щось часу,
в мої тютюн-соціалістичні вірші сум.
Густий приходив, яблучний, алма-атий -
перехіттям нехованих моїх хотин.
Я очі тісно в жменю жменну затискав:
не треба, яблуче. Я перебуду сам.
Ти спів одного. Я ж, от бачиш, маю дві
ноги. Для ніг - словянський моріжковий двір.
Ходька-безніжка в'яжуть, звісно, спориші
коліньми битими і ліктями душі.
Рукам-ногам аж цілих двадцять пальців є.
Засмійсь-но, яблуче. Засмійсь, мов не своє,
але моє-моєньке, чорне зерничком згадай:
роки-года! - як черешнева ягода!..
гірка недокуштуванка садів-часів,
якої навіть я, посмітюх, не схотів.
MEMORIA
Не між зірок розвіюсь і не в чужині
туманом ляжу. В рідній суглинці, як в мамі.
Я - журавель не з неба. Я - в руці. Мені
суттєві краєвиди грубі й не уявні.
Широкі і розложисті: ось так: верба,
але з дуплом, немов сірчане око Вія.
А як село, то дерте й пите, щоб губам
не перебіг змій слову, слово - стежку змія.
А ще б очам хотілось - щоб по обрій ліс,
хай не густий, потоптаний, та все ж про небо дбаний.
Якщо вже степ, то шмаття шлей із-під коліс,
стома віками крайні чи двома добами,
і сивий-сив безокий перепілки зліт
з-під чорного і розпекельного комбайна.
І - квит. І годі. В найжиттіший тиший світ
не хочу, не ступлю слухняними губами.
ШЕВЧЕНКО. ЗАХАЛЯВНА КНИЖКА
На що ти, злидню, душу проміняв?
На вірші, ховані в чадній халяві?
Дрібний-дрібний мачиний кримінал -
на очі макоцвітні шепеляві!
Але ж дозволені слова брудні,
чорнилом перемацані казенним.
Збав, Боже, офіційної бридні -
казати сто разів переказенне!
Збав, Боже, щоб густий словесний потовп,
мов степовий табун, душею перейшов.
Я не пишу. Юшусь кривавим потом,
аральським промокаюся піском.
Одне, що є: кульгавенька цівина,
тоненьким перехоплена пірцем.
Поезія - не вислів, сукровина,
лиш виразка, обвита папірцем.
*
Стоїть весна. Свавілля сонця водить,
замкнувши на язичницький замок,
народи, води, вдовині городи,
і чорний клен од щастя перемок,
немовби він найрадісніший в світі
й не має інших на землі трудів,
ніж гнати ламані щербаті віти
до листопадових розгольних днів.
Цвіти, цвітиме. І рости, ростиме.
Од щастя задихайся і пітній.
Тобі ця бодай простота простима
на битій, паленій землі трудній.
*
Перемоливсь тобі і переплакав -
чорніш, ніж в Лаврі київській чернець.
Скупі нам душі, як земля во злаках,
промерзлий невеселий сухарець.
Нам нашу кров сумлінно налякали,
суперфосфатом засолили нас -
мов солонина з'їдна, закисаєм,
якийсь у діжці перебувши час.
Ми вже не вмієм розцвісти житами,
розлитись в паляничні пшениці.
Не вмієм розквитатися життями
за родимку в черешні на щоці.
Ми ластівок вбиваємо очима,
яким гніздитися в зіницях в нас.
Яка любов, як відмира вітчизна?!
Я тим кінчився, з чого розпочавсь.
 |
|
 |
 |
 |