журнал "Вітчизна" №1-2, 2004 р.

ДМИТРО МІЩЕНКО

ТРИ ОПОВІДАННЯ
Із циклу "ОЙ ТАМ, НА ТОРЖКУ, НА БАЗАРІ"

IМIДЖ

Пізнього вечора у тихій оселі Лісовиків пролунав протяжний телефонний дзвінок.
- Міжгородній, - визначила дружина. - Хто це і звідки добивається до нас?
- Зараз довідаємось, - пообіцяв господар і поспішив до телефонного апарата.
- Я до Лісовиків потрапила?
- Так.
- Марію Іванівну можна покликати?
- Зараз покличу.
Господиня не без цікавості взяла до рук слухавку.
- Хто це так пізно згадав про Марію Іванівну?
- Ваша харківська знайома Світлана. Пам'ятаєте, гостювала у вас перед від'їздом до Італії. Ви так тепло й гостинно приймали мене, застукану на роздоріжжі, і нині, через півроку, зважуюсь турбувати вас з того ж приводу.
- Телефонуєте з Італії?
- Так. Завтра виїжджаємо з чоловіком до Харкова. У Києві треба буде зупинитися на день. Прихистите нас на ніч?
- Будь ласка, місце знайдеться.
- Спасибі. Та в мене є до вас і важливіше, ніж перше, запитання. Боюсь, чи й доречне, одначе зважуюсь. Сусід наш хоче відвідати Україну, тижнів на два зупинитися в Києві. Можете його прихистити в себе, було б добре, коли б і з столуванням?
- О ні, цього не обіцяю.
- Він добре заплатить.
- Можливо, але мені немає чим добре пригостити його. І потім, це чужа людина, з такого далекого краю, можу не догодити. У Києві вистачає кав'ярень, ресторанів, прохарчується там, коли має гроші.
- Я ж знаю вас, Маріє Іванівно. Ви умієте і приготувати, і подати.
- Ні, дорогенька. На це не розраховуйте.
- Ну, а на квартиру приймете?
- Кімнату в квартирі надати можу.
- От і добре. Все інше влаштується.
Для когось, може, й добре, але не для Марії Іванівни. Погодитися прийняти в себе іноземного гостя погодилася, а потерпати по першій хвилі після розмови з Світланою потерпала. Хто знає, що за чоловік, та й як порозуміється з ним, коли не знає його мови? Треба будо принаймні поцікавитися, знає він якусь іншу мову, крім італійської, чи не знає. От уже справді, не мала баба клопоту, та купила порося.
Як на гріх, і сватів синок зателефонував з німецького посольства - чергує там як міліціонер на прохідній.
- Марія Іванівно, наша землячка з Донецька проситься до вас на ніч, пустите?
- Чому саме до мене?
- Та я об'язичився, що маю сваху з просторою і затишною квартирою, мушу турбувати тепер.
- Не можу, Сергійку, вдовольнити бажання твоєї землячки. Завтра приїздять гості з Італії.
- Так то ж завтра, а це сьогодні, усього лиш на ніч.
- Ну, коли усього лиш на ніч, то хай приходить. Хоч і далека тобі родичка, а все ж родичка.
- Дякую. Зараз прийде. Прізвище її Самсонова, а звати Лідія Петрівна.
- Попереджаєш, щоб знала, з ким матиму справу?
- Аякже. На те я служу в міліції, щоб усе передбачити.
Лідія Петрівна виявилася жінкою жвавою і, як усі жваві, не скупою на слово. Поки знайомилася з господинею оселі та всідалася на визначеному їй місці, геть увесь свій підопідок виклала: має вищу освіту, була заміжня, та не знайшла спільної мови з чоловіком і розлучилася, мала й гарну роботу до цього безладу в суспільному житті, та позбулася її і тепер змушена шукати щастя за кордоном.
- Чи ж певні, що той, з котрим маєте намір побратися там, зробить вас щасливою?
- Обіцяє.
- Ризиковане ж діло, жіночко гожа. Ви ж не знаєте його достовірно, довідалися, що є такий, лише з інтернету.
- Ну, чом же. Він приїздив до мене, ми бачилися, два тижні відпочивали разом в одному з санаторіїв на березі Чорного моря.
- І за ті два тижні переконалися, що він той, якому можна вірити?
- Стосунки були найдовірливіші, як могла не переконатися?
- Дай, Боже. Часи пішли такі, що мусимо хапатися й за соломинку, аби не навідала безнадія.
Італійці постукалися до Лісовиків рано, вчорашня гостя спала ще. Марія Іванівна повела їх до визначеної їм кімнати, і там уже Світлана познайомила її з тими, кого вона знала.
- Це мій чоловік Марко, а це Чезаре, той гість з Італії, що має намір зупинитися у вас надовше.
- Ім'я твого чоловіка, Світлано, легко запам'ятаю, воно і в нас поширене. А до імені Чезаре доведеться звикати. Розташовуйтесь і будьте, як вдома, я піду й приготую сніданок.
- Не клопочіться цим, ми маємо що їсти.
- До того, що маєте, гаряча страва не завадить.
Гості вмивалися почергово, потім чепурилися перед дзеркалом. Їхня метушня, ходіння у ванни з ванну розбудили, мабуть, вчорашню поселенку. В усякім разі ванну вона відвідала одразу по тому, як італійці звільнили її.
Марія Іванівна приготувала нашвидкуруч юшку, заварила чай і стала кликати гостей до столу.
- Лідіє Петрівно, - заглянула до кімнати, де мешкала Самсонова, - ходіть на кухню, снідати будемо.
- Дякую, я поспішаю. Поснідаю десь інде.
- Заклопочетесь та й забудете, що не снідали. Ходіть, не огинайтеся.
- Жду ж поважного гостя з Німеччини.
- Приїде, то нікуди не втече. Зустрінетеся після сніданку.
Послухалася.
За столом бесіда точилася здебільше довкола Світланиних мандрів, пов'язаних з переселенням в Італію. Лідію Петрівну одісея та цікавила чи не найбільше. Адже вона тільки-но починала її, тож старалася і почуте не пропустити, і недомовленим поцікавитися. І про невідкладну справу в посольстві, здавалося, забула. Марія Іванівна збагнула: розмові цій не буде кінця, - і вирішила звести її на інше.
- Як я зрозуміла, - звернулася до Світлани, - повертаючись із Харкова, ви заїдете за Чезаре?
- Аякже. Якщо він не затримається тут надовше.
- А чого мав би затримуватись?
- Наслухався в Італії від таких холостяків, як сам, про українських жінок як про чудових господинь, надійних подруг у житті і має намір відшукати серед киянок собі дружину.
- Отак?
- Отак.
- О-о, то в нього губа не з лопуцька. Але ж але. Приглянути, може, й пригляне котрусь, а як візьме? Мови ж не знає.
- На мигах домовлятиметься, мабуть.
За столом дружно засміялися.
- Не смійтеся, - стала на захист свого протеже Світлана. - Жених він перспективний. Дружина давно померла, сини поженилися, живуть окремо і на батькові статки не посягають. А в нього вони чималі. Має садибу, сад на підгір'ї, і теж немалий - півтора гектара. Хазяйка йому конче потрібна. Та й самотина заїдає. Та, що погодиться піти за нього, не шкодуватиме. І хазяйство, кажу, має прибуткове, і пенсію - дай, Боже, кожному: три тисячі євро в місяць.
- Скільки ж йому років?
- Сімдесят шість.
- Нічого собі. Як не рекламуйте, Світланко, - прибрала вигляд серйозної порадниці Самсонова, - а наречену для нього важче знайти, ніж для молодого. Хто це з жінок його віку захоче полишати в ріднім краю дітей, онуків і шукати собі смерті в чужій землі?
- То знайдіть молодшу.
І знову дотепи, сміх. Кидалися ними, дотепами, навперебій і сміялися досхочу. Привезений здалеку жених не міг не догадатися: сміються з нього, - та що міг удіяти?
Першою порушила застілля Лідія Петівна.
- Приємно було бесідувати з вами, - сказала тим, що лишалися за столом, - та мені пора. Тривога за власну долю кличе таки. Спасибі всім за компанію, а вам, Маріє Іванівно, за гостину.
- Щастя вам. Хай буде прихильною до вас ваша доля.
Гості з Італії теж не засиділися, пішли відпочивати з дороги. Господиня не могла собі дозволити цього - мала помити посуд, прибрати в кімнаті, на кухні, подумати, чим пригостить гостей в обідню пору. Поки поралася, про підкинуту їй повинність менш за все думала. А попоралась, не могла не думати, як же складется в неї з тим же Чезаре? З житлом не проблема, їжею, як запевняє Світлана, він сам себе забезпечить. А спілкуватиметься з ним як? Не сидітиме ж він протягом усіх двох тижнів у квартирі, захоче побувати на вулицях Києва. Хто поведе його? Чоловік? Чи й самій доведеться? Та й як пояснюватимуть, коли треба буде знайомити з Києвом, його визначними місцями? Він же нічогісінько не розуміє по-нашому. І те, що сидітиме з дня в день у хаті, у печінках може відгукнутися.
Кидалася з цією думкою і в один, і в другий, і в третій кінець, а нічого втішного не могла підшукати. Тоді вже, як прокинулася і зайшла до неї Світлана, не втрималася, заговорила з нею про цей клопіт.
- І незручно мені, Світланко, починати з тобою цю розмову, і мушу. Ну, що я робитиму з цим твоїм Чезаре, не знаючи мови? Може, прихопиш його з собою та познайомиш із Харковом замість Києва?
- Що ви, Маріє Іванівно! Ми ж домовлялися. Коли б не було вашої згоди, чи я брала б його з собою. У мами моєї тіснота в квартирі. Чи телефонувала б вам, коли б не знала, що там ніде й покласти гостя, не те що забезпечити йому належний затишок.
- Але ж ми з чоловіком геть безпорадні стати йому в пригоді.
- Ми залишаємо вам російсько-італійський розмовник, у Чезаре є італійсько-російський, якось порозумієтесь. Чи для того, щоб сказати - це така-то вулиця чи такий-то храм, - багато треба? Поки житиме у вас ці два тижні, багато чого освоїть, та й ви освоїте. Не переймайтеся цим, як буде, так і буде.
- Ну, гаразд, покладу цей клопіт на чоловіка, хай він водить гостя по місту й тлумачить йому побачене в Києві.
- От і гаразд. От і домовилися.
З чоловіком повела річ про його повинність у зв'язку з появою гостя в квартирі тоді вже, як Світлана виїхала з чоловіком до Харкова. Вислухав спокійно і навіть запевнив її: упорається з цим дорученням. Зрештою, то наш обов'язок - знайомити людей України. Хай знають там, за рубежем, що ми не такі відсталі, як вони думають про нас.
- Ось тільки наречену йому, - сказав насамкінець, - шукати не берусь. Це вже твоя місія.
- Світлана сказала, аби не переймалися цим.
- Ну, то й не перейматимемось.
Того дня не поверталася думкою до цієї розмови. А наступного, рано-вранці згадала про гостя, і в тямку її зблиснула раптом рятівна згадка: стривай, є ж претедентка на наречену для Чезаре - її маріупольська знайома. Натякала якось про це: дочка її вийшла заміж за італійця, непогано було б і їй, матері, прилаштуватися там, хай не при дочці, але в тій же країні. Що, коли запропонувати їй знайомство з Чезаре?
Не втрималася, похвалилася своєю знахідкою чоловікові.
- А що, це ідея. Скільки це їй?
- Десь за шістдесят.
- Цілком годиться. Жінка вона жвава, толкова, усьому вміє дати лад, певен, догляне Чезаре.
Марія Іванівна порилася в свому записнику й зателефонувала в Маріуполь.
- Ольго Семенівно, це ви?
- А то ж яка манія.
- Не в гуморі, бачу. Чого б то?
- А-а, не питайте. Ніби зараз нема кому розгнівати. А хто ж це цікавиться моїм настроєм?
- Марія Іванівна, ваша київська знайома.
- О Боже! Марія Іванівна. Дорогенька моя, чого ж це я не пізнала вас? Невже розбагатієте?
- Я - навряд. А ви можете розбагатіти.
- Еге?
- Цілком серйозно. У мене в квартирі перебуває зараз персональний наречений з Італії. Якщо те, про що йшлося у нас із вами, лишається бажанням з бажань, можу познайомити з цим женихом.
- З Італії, кажете? А з якого міста?
- Не з міста, а з села, неподалік від славного міста Рима.
- О-о, це ж моя донька десь там. І що, самотній чи купу дітей має?
- Самотній. Діти дорослі вже, живуть окремо. В літах, однак не можна сказати, що кволий, міцний ще.
- Завтра буду в Києві. Скажіть, хай жде.
- Серйозно? Уже завтра?
- А коли ж це я кидала слова на вітер?
Марія Іванівна поклала слухавку й полегшено зітхнула.
- Бачив таке, - сказала чоловікові.- Наш Чезаре, вияляється, недаремно поривався в Україну. Серцем чув, саме тут знайде утіху свого серця. Завтра Ольга Семенівна буде в Києві.
Настрій у сім'ї Лісовиків і зовсім поліпшився, та ненадовго. Під вечір зателефонувала вчорашня ночувальниця й зацікавилася, чи той, італійський жених у них, не поїхав до Харкова?
- У нас.
- Ви, будь ласка, нікому не обіцяйте його. Я зараз приїду, поговоримо з цього приводу.
- Не розумію. Чого я мала обіцяти його комусь?
- Ну, як жениха не обіцяйте.
- Пізно, дорогенька. Уже пообіцяла.
- Та ви що?
- Правду кажу.
- О мені лихо! А та, якій пообіцяли, у вас уже?
- Ні. Вона їде на побачення з Чезаре з Маріуполя.
- Зараз буду у вас. Дорога у неї далека, поки доїде, спробуємо покласти край вашій домовленості.
І поклала слухавку. А опинилася в господі Лісовиків - була неабик схвильована і про біду свою стала розповідати господині не просто як знайомій - як матері. Та й біда, правду кажучи, у жінки неабияка. Донедавна в німецькому посольстві вважалося за правило: той, з котрим має одружитися претендентка на руку і серце, зобов'язаний був вислати факс - письмове свідчення, що він дає згоду на одруження і має матеріальні можливості утримувати дружину. А нещодавно сталася одміна: жених сам має приїхати в Україну з відповідними документами і взяти дозвіл на одруження в Міністерстві закордонних справ України. Вона, Самсонова, одразу ж зателефонувала про всі ці одміни своєму претендентові на руку і серце - він обіцяв приїхати учора ще. Ждала його день, ждала й другий - немає. Зателефонувала вдруге, втретє - не відповів, очевидно, передумав і заблокував номер свого мобільника.
- То як же воно буде?
- Запропонуйте Чезаре, хай на мені одружується.
- Голубонько! Ви що, жартуєте? Він же на сорок з гаком старший за вас.
- Дарма. Мені аби знайти прихисток за кордоном, легалізуватися, а там видно буде.
- Я такої місії не можу взяти на себе. По-перше, та, якій пообіцяла Чезаре, в дорозі ще. Що я скажу їй, коли приїде? По-друге, як подумає про мене Чезаре, коли ви легалізуєтеся з його допомогою в Італії та й махнете до іншого - і молодшого, і багатшого?
- Маріє Іванівно! Він що, рідня вам, що так опікуєтеся його долею?
- Не рідня, але, як і я, людина. А з людьми належить поводитися по-людськи. Ви ж чули, там, в Італії, гарної думки про нас, українських жінок. Як можемо постати через нашу з вами витівку іншими, і не тільки перед Чезаре, але й перед усією Італією?
- Вірите тим байкам, що розповідали про українських жінок?
- А чому б не вірити?
- Там не розрізнюють, котра з нас українка, котра росіянка. Там усі ми руські.
- Може ж, придивилися і навчились-таки розрізняти. У них модне слово "імідж". Поняття це, очевидно, й має вагу, коли заходить про нашу з вами відмінність.
Не все розуміла, либонь, чи не хотіла розуміти. Довго й уперто дивилася господині оселі в вічі.
- А коли я сама поговорю з Чезаре?
- І цього не варто робити. Навіщо вам ставити себе в незручне становище? Він знає вже, що на побачення з ним їде інша, не стане міняти свого наміру. Це сільський чоловік, а сільські люди дотримуються обіцянок.
Спохмурніла і набурмосилася навіть, видно було, гнівається на непоступливу господиню.
- Ви, бачу, тому не хочете допомогти мені, що я росіянка.
- Помиляєтесь. Та, якій я допомагаю розумітися з Чезаре, теж російськомовна, білоруска, правда, але російськомовна. Якщо хочете знати, я й чистокровній росіянці допомагала, і не в такій, як у вас, біді. Оформляла вона шлюб зі своїм обіцяльником. Поверталася із сонячного Коктебеля з грішми і, мабуть, ж занадто вже щільно тримала сумку з грошима біля грудей. На київськім вокзалі котрийсь із бандюг помітив те побоювання і став прилюдно виривати сумку у неї з рук. Жінка кричала, благала про порятунок, та ніхто не зважувався мати справу з бандитом. Лише шофер таксі зупинив машину й подався на той розпачливий крик. Але пізно вже було: злодюга вихопив-таки сумку і навтікача. Шофер не припиняв переслідувати його, кликав на поміч міліцію (бачив-бо, злодій ось-ось досягне привокзального ринку і загубиться там). Але й злодій не міг не врахувати ситуації: міліція будь-якої миті може стати йому на путі. Вихопив із сумки долари, а документи разом із сумкою кинув переслідувачеві під ноги. Поки шофер підбирав сумку та доглядався, що в ній, по злодієві і слід прохолов. Грошей, як виявилося, поцупив чимало - шістсот доларів. Що лишилося робити жінці? Попросилася через знайомих у посольстві до мене на квартиру й цілий місяць жила в мене на повному моєму утриманні, аж поки жених її не переконався через неодноразове листування, що аферою в повторній вимозі грошей на оформлення візи не припахує, і змилостивився, вислав жадані долари. Отож облише, голубонько, свою підозру в моїй націоналістичній позиції щодо вас, росіянки, в спокої. Подумайте ліпше, чого це на морі у вас із женихом вашим були найдовірливіші стосунки, а в Німеччині він не захотів мати з вами справу і заблокував номер свого мобільника.
- Бо поганню виявився.
- А може, інше щось примусило одмінити думку про вас? Може, ви необережно висловилися у розмові з ним, скажімо, так, як ото зі мною проговорилися, коли йшлося про ваше бажання шлюбно поєднатися зі старим Чезаре?
Не знайшлася, що сказати. Посиділа, замислена, й попрямувала до виходу із заблокованої для неї оселі.

БІЗНЕС ТИХОЇ ПРИСТАНІ

Підозра виникла давно, бодай за першої бесіди в барі під обнадійливою назвою "Тиха пристань". Коли брали їх, кількох дівчат з України, на роботу, бо саме на неї, Людмилу Сиротіну, звернув увагу. І доглядався аж надто пильно, і запевняв: посада офіціанки в його барі престижніша за будь-яке місце в Салоніках. Інших лиш записував до реєстрової книги, у неї ж поцікавився й тим, як довго має намір працювати у нього, яку має освіту. Щодо освіти, може, й зрозуміло: гарна собою, привітна в розмові, гляди, хоче надати відповідальнішу і тим уже вище оплачувану роботу. А всі інші подробиці, в тім числі й рік народження, стан здоров'я до чого? Хіба й так не видно - дівчина першої молодості. Пізніше ті його уточнення, гляди, й забулися б, та не раз ловила на собі пильне око боса. А то погана прикмета. Чи не замишляє чогосьб негідного? Одведи і заступи. Цього тільки й не вистачало їй, застуканій недолею на чужині, по суті, безправній. Адже нелегалка. А в нелегалів яке право? Чи хто захоче, так і позбиткується. І нікому не поскаржишся, ні в кого не знайдеш захисту. Хто поскаржиться, того чекає одне - депортація. Посадять у літак - і лети туди, звідки прибув. А то теж біда, тим паче для неї. Батько давно зрікся їх з матір'ю, живе десь аж за Уралом з іншою родиною, мати тяжко хвора, майже прикута до ліжка. І бабуся немічна. Єдина надія вижити в цьому збаламученому світі - на неї, доньку-рятувальницю двадцяти двох літ. Складається ж ніби напогано: роботу знайшла, платити бос обіцяє пристойно. Коли підозра не справдитьсяч і все буде як треба, вважай, порятує себе і родину.
Була і чемною в стосунках з відвідувачами, як і з тими, хто працював поруч, і старанною в роботі. Аякже, від того залежить усе, чого прагне зажити в невідомій їй Греції. Та й знає - бос стежить за підлеглими, дбає, аби відвідувачі його бару, а тим паче нічного клубу при барі, були задоволені. Від того задоволення йде слава про його клуб, а слава примножує бізнес. Зусилля ті не минали для Сиротіної так собі. Крутилася-вертілася, мов білка в колесі. Доки спливали визначені для нічного гульбища години, ніг не чула, руки гули від перевтоми. А ще ж і по гульбищу не бракувало роботи. Треба було дати лад приміщенню, виставити все, що має бути в залі для прийому гостей наступної ночі. На відпочинок лишався, звичайний день, і перші кілька тижнів сон був солодким забуттям. Та згодом почала навідувати тривога: як же з оплатою праці? Там, у Миколаєві, ждуть - не діждуться її заробітку, а бос мовчить, ні слова про те. Хай перші два тижні, але ж збіг уже місяць, перший тиждень наступного місяця. Поцікавилася в тих, які раніш влаштувалися в цьому барі на роботу, і зовсім опустила руки: сказали, у греків так заведено - заробіток кожного нелегала кладуть у банк. Час від часу можуть сунути кілька євро в руки - на невідкладні витрати, решту обіцяють сплатити по завершенні контракту.
"Ой лишенько! - скинулася серцем. - Що ж буде, коли це правда, з мамою,бабусею? Вони ж ждуть - не діждуться від мене помочі".
Мучила ця думка вдень, не влягалася тривога й наступного. А втіхи ніякої. Одне лишалося - іти до боса й казати: у неї така безвихідь, що іншої ради немає - або він платить їй те, що заробляє, щомісяця, або вона шукатиме іншу роботу.
Хмурився, пояснюючи: мала б знати - вона нелегалка і як така не може мати свого рахунку в банку. Видавати ж платню на руки не може. Трапляються випадки, коли службовці не встигнуть переказати гроші рідним, як їх обкрадають такі ж, як вони. Тоді плачі, нарікання. Йому це ні до чого. Отож робить так, як їй пояснили.
- Іншим, може, й байдуже, інших, може, це й задовольняє, а мене аж ніяк. Кажу ж, на мій заробіток чекають на батьківщині прикута до ліжка мати, стара і немічна бабуся. Коли я не вишлю їм грошей, вони помруть з голоду.
Доглядався до неї втупленими очима і мовчав. Довго і пильно доглядався.
- Гаразд, - погодився. - Зроблю для тебе виняток: половину свого заробітку можеш отримувати щомісяця і висилати рідним, решта лишатиметься на моєму рахунку, але за однієї умови: час від часі ти обслуговуватимеш горішню бенкетну залу й відпочивальню при ній, власне, клієнтів, які заночують чи допізна затримаються там.
На радощах не взяла до тямку, які то клієнти і як складеться в неї, коли працюватиме і вночі, і вдень. Подякувала й пішла. Тоді ж, як отримала належні їй євро та переказала на ім'я бабусі, і зовсім відчула себе окриленою. "Спасибі тобі, Господи! - подякувала Всевишньому. - І за квартиру буде чим сплатити, і на прожиток дещо залишиться. Головне ж, щомісяця так буде. Чули, матусю, і ви, бабусю, турботлива берегине нашої оселі? Щомісяця!"
Не втрималась, похвалилась цією своєю радістю із землячкою. Радість - вона, мов пташка: не в втримаєш у гнізді, коли відросли крила. Не минуло й кількох днів, як змушена була дорікати собі за той нерозважливий учинок. Бос покликав до офісу і став гримати: "Нащо похвалилася, що отримуєш заробітну плату на руки? Інші теж ідуть тепер і вимагають".
Відпиратися не було підстав, тож побоювалася, і неабияк. А бос он як обернув: відучора і зовсім звільнив від обов'язків офіціантки в барі, сказав - будеш обслуговувати тих клієнтів, що відвідуватимуть горішню бенкетну залу.
Коли пробула там ніч, за тим і другу, не могла не замислитися: це ж защо їй така винагорода? Ті, що бенкетували там, аж ніяк не переобтяжували її. Пили, гуляли укупі з босом та й зникали під ранок. Третьої ночі бос не брав участі в гульбищі. Зате у відвідувачів горішньої зали з'явилися молоденькі дівчатка, судячи з того, як поводилися з випестуваними чоловіками, - гулящі. Та й те, що не пішли з нічного клубу тоді, як ішли інші, свідчило про те саме.
Неприємно було обслуговувати таких клієнтів. Там, на батьківщині, такого не водилося, таке вважалося за ганьбу. Отож і закладів, подібних до "Тихої пристані", не було. Та що мала вдіяти? Найнялася - як продалася, мусить звикати і до такого.
Відчувала - тремтить душею, спостерігаючи непристойності, які чинилися в її присутності, дикі, як для здорового глузду, вчинки. Єдине, чим рятувала себе в таких випадках, - ховала очі, червоніла. На лихо, тим, очевидно, й звернула на себе увагу: той із клієнтів, що був тут і вчора (власне, й не молодик, старший за неї років на десять), приглянувся до неї раз, вдруге, а з третім разом зажадав, аби й вона, офіціантка, сіла за стіл і поділила з ними трапезу.
- Не можу, - відмагалася. - У мене й там, унизу, є обов'язки.
Наполягав довго й уперто, казав, виправдає її перед босом, та не домігся свого. Людмила прийняла позу упертої віслючки і змусила клієнта дати їй спокій.
Відчуття перестороги не полишало по тих запросинах. Знала-бо: такі чи й гірші гості можуть навідати "Тиху пристань" і завтра, і післязавтра. Чим усе це скінчиться? Чи не скористатися вільною за дня годиною та пошукати іншу роботу? Надія ж мала. Хіба до цього не шукала й не знає, як важко знайти? Та й усі знайомі те саме кажуть: нелегалів на цій путі чекає що завгодно, крім щасливого випадку.
Наступного дня усе ще вагалася й не пішла в чуже їй місто. А тієї ночі, що настала через день, сталося таке, що його й оракул не зміг би передбачити. "Тиху пристань" відвідав той самий клієнт, що припрошував її вчорашнього вечора до столу. Цього разу був без товариша і дівиць, сидів за столом лише з босом, про щось жваво бесідував. Присутність боса втихомирювала її бентегу, та недовго. "А що буде, коли бос піде, - зродилася думка, - а гість добряче вип'є? Чи не здумає повторити вчорашнє, тепер уже брутальніше і невідпорніше?"
Була натягнута, мов струна. Відчувала, блюдце, що його ставила перед гостем, тремтить у її руці. Хоч як намагається не виказати хвилювання, не може упоратися з собою. Бос спостеріг те й відбувся жартом. Яким - не второпала. Єдине втямила - сміються з неї, з її перестраху.
Повинності не зобов'язували офіціантку бути присутньою при трапезі. Подала усе, чого забажали гості, і може йти. З'явиться на очі бенкетуючих тоді лиш, коли покличуть. Для боса нинішній гість "Тихої пристані" був, очевидячки, вигідний, засидівся з ним допізна. Ток допізна, що всі інші відвідувачі нічного клубу встигли побенкетувати й податися по домівках чи вивітрювати хмільне на свіжому повітрі. Лишилися хіба ті, яким доглядачі порядку в "Тихій пристані" мали нагадувати: пора, панове, пора.
Бос спустивсяз верхнього поверху тоді вже, як сторонні залишили бар. Був на добрячому підпитку. Лице горіло червінню, а очі повиті туманом, ба ні, скорше каламуттю.
- Піди прибери в горішній кімнаті і приспи гостя.
- Як то? - ледве видавила з себе ті два слова.
- Отак, як сказав.
Не стала сперечатися. Догадувалась - на неї чекає те, чого найбільше боялася. А догадка не могла не остудити серце. Чула - схолонуло тіло, підломлюються ноги. Та ба, йти треба. І зі столу зобов'язана прибрати, і святковим зробити його для завтрашніх гостей. Усе то її повинність, куди подінеться. Ось тільки інше доручення… Від усього іншого має відбитися. Як? Обставини покажуть.
Гість не давав підстав для полегшення. Вивернувся в кріслі й дивиться на неї, мов кіт на мишу: прицільно і до озноблення уперто. Щось говорив, власне, не говорив - варнякав, та Людмила не дослухалася до того, прибирала зі столу посуд, зняла залиту напоями скатертину й лагодилася вже прихопити все те і йти вниз, та тієї миті відчула п'яне дихання в потилицю, а вслід за тим і чіпкі чоловічі руки на плечах.
- Облиш все це. Чула, що сказав бос? Маєш приспати мене.
- Я повинна занести в бар посуд.
- Потім.
Згріб її, мов кібець настигнуту жертву, міцно, нещадно.
- Ви що собі дозволяєте?
Не став слухати, поволік до опочивальні. Пручалася, відбивалась, як могла, кликала сторонніх на поміч, хоча й знала - ніхто не відгукнеться, допомоги не буде. Як і пощади. А коли так, сама себе має рятувати. Свідомість цьому посприяла а чи щасливий випадок - не знає, либонь те, що босів гість був добряче п'яний. Скористалася його заточенням і послабленням рук, рвонулася що було сили і скинула п'яного нахабу з себе. Не ловила ґав, подалася мерщій до дверей, рвійно відчинила їх і зникла з-перед очей нахаби.
- Що з тобою? - мало не схопив її на льоту бармен.
- Я більше не піду туди. Там п'яний.
- А посуд?
- Завтра заберу. І в залі зроблю усе, що треба.
- Піди й скажи про це босу.
- Не піду.
Бармен не встиг зреагувати на її відмову, як з бічної кімнати, шо правила за офіс, прочинилися двері, і бос постав перед нею.
- Зайди сюди.
Не встигла переступити поріг, як він відвернув руку і дав їй ляпаса. Одного й другого.
- Я за що плачу тобі? За що, питаю?
- Я зобов'язувалася бути у барі офіціанткою, а не чиєюсь іграшкою.
І знову удар. Цього разу кулаком в обличчя.
- Будеш і нею! Знала, либонь, чого плачу тільки тобі помісячно. Тебе, а не когось іншого, зобов'язав обслуговувати клієнтів горішньої зали. Той, що нагорі зараз, потрібний мені в бізнесі, зрозуміла?
- Якщо так, віддайте мені мій паспорт, від сьогодні я не працюю у вас.
- Паспорт? А відробляти те, що взяла, хто буде? Хто?
Удари знову посипалися і по обличчю, і по голові, і по грудях. Ждати від такого, геть розлюченого, годі було чогось ліпшого, тож прикривалася, як могла, зрештою надумалася і кинулася стрімголов до дверей.
- Стій!
Не послухалася і тим спричинила ще гірше: уже біля дверей настиг її кинутий навздогін бронзовий канделябр і боляче вдарив по нозі.
- Ой! - зойкнула й присіла на підлогу.
Що було потім і чому опинилася поза офісом, не пам'ятає. Спробувала підвестися - й відчула разючий біль у нозу. Відкинулася на чиїсь руки і довго відмовчувалася, приходячи до тями. Мов крізь туман розгледіла: над нею схилився і жде чогось той же бармен.
- Де я? Що зі мною?
- У підсобці. Лежи, не ворушись. Зараз прийде лікар, огляне й скаже, що сталося.
Він не затримався - той, що мав пояснювати причину нестерпного болю, немочі. Певно, неподалік був. До уражень на обличчі не доглядався, і так, мабуть, зрозумів причину їхньої несподіваної появи. А ногу обмацував довго. Коли скрикувала, не умовляв бути терплячою, про себе сказав: "Ясно".
З тим "ясно" й пішов із підсобки.
Людмила не знала, що думати.
- Чого ж нічого не сказав?
- Босові скаже.
Бос справді ждав, що скаже лікар. Хоча хміль і не встиг вивітритися з його мізків під впливом прикрої сутички з офіціанткою, бентега все ж відчутно проглядалася на його обличчі.
- Ну, що там? - поікавився.
- Погане діло, пане. Перебита гомілка лівої ноги. Потрібна негайна операція.
- Поранення загрожує ампутацією?
- Не обов'язково. Дівчина молода, коли лікарі вміло складуть кістку, вона зростеться. Та лежати хворій у лікарні доведеться довго, місяців три, чотири.
- Скільки коштуватиме така операція?
- Від п'ятсот до тисячі євро. Залежно від складності.
- А утримання в лікарні?
- Сто євро за кожну добу.
Бос добув з кишені асигнацію і подякував лікареві за візит.
- Хвору не баріться відправити у лікарню, - зауважив лікар, виходячи. - Затримка може спричинити гангрену, а гангрена найгірше - смерть.
- Ясно,
Про те, щоб іти додому й відпочивати після такої ночі, босові годі було й думати. Щось мав робити з пораненою. Ось тільки що? Везти в лікарню й жертвувати тими сотнями євро, що візьмуть за операцію? Але ж потім, потім куди подіне її? Залежить вилежувати рани в лікарні? І на всі чотири місяці? Та вона ж… вона ж розорить його!
Зателефонував одному зі своїх помічників.
- Негайно до мене.
Ене пояснював, що спричинило конфлікт із Сиротіною єдине, в чому зізнався, - у її немочі винен він. А коли так, треба позбутися цієї офіціантки.
- Ось її документи, іди на автостанцію, бери для неї квиток і першим же рейсом відправляй за місцем проживання.
- Вона знає про це?
- Довідається.
Автобуса з Афін того дня не передбачалося. До цієї гіркої пігулки додали й іншу: автобус на Київ - прохідний, квитки продаються тоді лиш, коли він прибуде і в ньому виявляться вільні місця.
Бос гарячкував, тільки те й робив, що підсилав людей до хворої та запевняв: з першим же автобусом, що йтиме з Афін, відправить її на батьківщину. Людмила й не перечила. Бог з ними, тими заробітками, швидще б додому. Навіть тоді, як глянула на поранену ногу й побачила, як розпухла вона, не посміла казати: може, лікарям слід показатися, а потім уже їхати?
Як на те, в тому автобусі, що йшов із Афін через Салоніки, вільних місць не виявилося. Неступного ж треба було ждати не менше трьох днів. А біль що не день, то відчутніше посилювався. "Господи! - молилася дівчина. - Швидше б додому. Там мама, бабуся, вони знають, що робити з раною, як і з бідою, що спіткала мене".
Той, що клопотався її відправкою на батьківщину, не помилився: хай і не скоро, через три сповнених мук і болю доби, для неї знайшлось-таки місце в рейсовому автобусі.
- Переглянь, чи все з тобою, - забігли до підсобки. - Автобус стоїть біля бару, влаштовуємо тебе в ньому.
- А квиток… Квиток придбали?
- Бос домовився з шоферами. Вони оплатять усе, що треба, в дорозі.
Знала - дорога до Одеси неблизька, добре, коли за три доби автобус здолає її. Що їстиме в дорозі і хто пересадить її в Одесі на автобус, що повезе до Миколаєва, не цікавилася. Сказали, бос покладатиметься на шоферів, покладатиметься і вона.
Стогін її не міг не зацікавити пассажирів: хто така, чому її підібрали в дорозі, чи хвороба її не загрожує всім, хто їде в автобісі? Тій зацікавленості поклав край середніх літ чоловік.
- Залиште дівчину в спокої. Не бачите хіба, їй не до ваших домагань.
Подіяло. Хай нескоро, все ж подіяло. Але хвора пасажирка не давала підстав сподіватися, що так буде довго. За дня більш-менш трималася ще, часто, щоправда, намагалася зручніше сісти в кріслі, а всідаючись, зойкала й стогнала по тому не менше, ніж раніш.
Той чоловік, що став на її захист, поцікавився:
- Вам знову незручно сидіти? Чи, може, треба чогось?
- Води, будь ласка.
Метнувся до своєї поклажі в кріслі, налив у паперовий кухлик води, допоміг хворій трохи підвестися, напитись.
- Може, з'їсте щось?
Полежала, стомлено прикривши очі, і потім уже:
- Я так давно нічого не їла, та не до їжі мені. Погляньте ліпше, що з моєю ногою.
Відгорнув, намагаючись не вразити побаченим, одежинуі вжахнувся: ліва нога її була схожа на колоду. Почервоніла вся, місцями проглядалася й синява.
"Гангрена, - визначив про себе (з часів афганської війни набачився того лиха), однак не став лякати хвору.
- Де і хто це вас так?
- Там, у Салоніках. Бос.
І стала розповідати, змовкаючи час від часу, як і чому так сталося.
А рейсовий автобус з Афін усе міряв та й міряв кілометри. Від міста до міста і від кордону до кордону. Хворій радіти б - з кожним відміряним кілометром усе ближче й ближче до рідної землі, до маминої оселі, а вона місця собі не знаходила. Надто тоді, як збіг ще один день і настала ніч. Вона приспала всіх, крім неї, хворої. Людмила не просто стогнала - кричала вже, кликала на поміч маму, бабусю, ще когось із кревних чи усього лиш близьких її серцю людей. Дехто з пасажирів прокидався від того крику й невдоволено бурчав, нарікав на тих, що посадили хвору серед здорових людей і без медичного нагляду. Вчорашній захисник немічної пасажирки не витримав, голосно прикрикнув:
- Ви що, не розумієте, яка це хвора?
Діждавшись такого-сякого втихомирення, підвівся й підійшов до Сиротіної.
- Чим я можу допомогти вам?
Плакала навзрид і відмовчувалася.
- Мені ніхто і нічим не допоможе. Посидьте, коли ласка, біля мене. Страшно вмирати, не відчуваючи поряд рідної душі.
- Ну, що ви, не треба про це думати. Лишилося перетнути Румунію - і ми вдома. А вдома прийдуть на поміч, зарадять біді.
Розумів - ліків для неї тут не знайти, чимось іншим полегшити біль - тим більше. Єдина надія на слово. Може, й не дошукався б такого, що втішить, та допомагало бачене й пережите на афганській війні. То ж говорив та й говорив і все про не менш складні, ніж у неї, випадки. На поміч у застуканому в горах підрозділі годі було сподіватися. Єдина надія в поранених - на молодість, на опір молодого організму та ще на терплячість.
Як довго тривало те заспокоєння, не може сказати. Змовк лиш тоді, як завважив, що хвора притихла, схоже, що заснула. Тож і полишив її такою десь аж передранішньої пори.
…Автобус зупинився на кордоні на довше, ніж будь-де. Зайшли митники, прикордонники, заходилися перевіряти документи. Коли дійшла черга до Сиротіної, офіцер-афганець викликався пояснити.
- Це тяжко хвора. Ось її сумочка, там, очевидно, документи.
- А сама не годна подати їх?
Покликав Сиротіну - не відповіла. Покликав удруге - мовчання. Торкнувся покладеної на бильце руки й відсахнувся:
- Та вона мертва!
Усього було потім - і переполоху, і нарікань. Адже автобус із мертвою пасажиркою треба було правити до місцевого моргу, десь складати відповідними службами акт. А то затримка, то казна-що.
Першим оглянув мертву у моргу лікар.
- Хто ж це відправив її у дорогу такою?
Допомагав заносити Сиротіну в морг той же офіцер-афганець. Йому й доводилося пояснювати.
- Та хто ж, культурна Європа.
- Культурна?
- Ну, можна додати ще й таке: бізнесова.

ЦЯ ТРИКЛЯТА ДИЛЕМА

Як то тяжко той насущний
Люди заробляють.
Тарас Шевченко

Мати ще ранньої весни написала: "Не знаю, доню, як складаються у тебе взаємини з хазяїном, та маєш ублагати його, аби відпустив тебе додому. Сергійко кінчає дев'ятий клас, хоче поступити в медичний технікум. Без тебе і твоєї участі в цім ділі не обійтися нам".
Як мовиться в таких випадках, так то так, та з хати як? Знятися й поїхати з місця найму додому можна, ніхто не триматиме. Та як повернеться потім на місце попередньої роботи? У неї ж немає з синьйором Флоренцо контракту, вона нелегалка. Добре коли він зважить на її щирість та діловитість у догляді за немічною матір'ю і ждатиме на неї. А коли ні? Де шукатиме потім робоче місце? Надія, щоправда, є: хазяїн, а тим паче його мати, гарної думки про неї. Тоді ще, як синьйор Флоренцо вибирав серед кількох претенденток на посаду доглядачки за немічною матір'ю, довідався, що Лідія Горбатько має медичну освіту, не вагаючись, зупинив на ній вибір і сказав: "Ва бене" - добре, мовляв, підеш до моєї вілли, доглядатимеш немічну матір. Охоче зголосилася. Та й чого мала б вагатися? Чи догляд за немічною (хай навіть і хворою) така вже обтяжлива повинність? Чи мало доглядала їх, хворих, у донецькій лікарні? А ще ж і заробітну плату пообіцяв пристойну - триста доларів щомісячно. І це чистих, бо мешкатиме в синьйора і харчі матиме з ресторану синьйора.
Аби господар упевнився, що не помилився в ній, з власної ініціативи заходилася порати його занедбану, хоча зовні й вельми привабливу оселю: помила - і не як-небудь, до блиску - вікна, двері, вимила вистелену в усіх кімнатах мармуровою плиткою й добряче затоптану (в окремих кімнатах аж до огиди) підлогу. За два-три дні з холостяцького помешкання синьйора Флоренцо зробила лялечку. Хазяїну сподобалося те. Аж спинився, коли зайшов і завважив таку переміну в його оселі. Була тієї пори сонячна днина, залита промінням кімната не просто оновилася - сяяла чистотою та знадою.
- О-о! - мовив захоплено.- У нашім помешканні помітна присутність справжньої господині. Мама звеліла служниці навести лад чи служниця сама явила таке бажання?
- Сама, синку, сама. Сказала, хворій негоже споглядати похмуру занедбаність у помешканні, а дихати повітрям, у якому присутні спричинені гниллю міазми, і поготів. І от маєш.
- Грація, Лідіє. Якщо берете на себе і цю повинність - дбати про лад і чистоту в оселі, на подвір'ї - подвою вам платню. Віднині матимете не триста - шістсот доларів щомісячно.
Подякувала по-їхньому і зчервоніла неабияк, потішена. А про себе подумала: "Ми, українці, не з ледачих. Аби до нас ставилися по-людськи, з трудом своїм, із старанністю не порахуємося".І таки не скупилася на щедроти як у праці по господарству, так і в догляді за старою синьйорою. З часом не тільки цим, а й душевністю, либонь, припала старій до серця. Спершу всього лиш поцікавилася, що то за країна, з якої прибула вона до них, хто її батьки, яку має освіту, чи перебуває в заміжжі. Поговорила про подробиці її життя в Україні раз, поговорила і вдруге, чи то не вірячи тому, що почула, чи уточнюючи. А одного надвечір'я до вух її долетіла крізь нещільно причинені двері й розмова з сином. І йшлася вона не тільки про них двох, а й про неї, Лідію Горбатько. Стара виразно сказала: її час на цім світі вичерпується. Чому б Флоренцо не подумати про своє майбутнє? З ким залишиться, коли її не стане? Чому б не замати таку дружину, як Лідія? Незаміжня ж, а серцем, ласкою належить до таких, які рідко зустрічаються. Бізнес, може, й принада, та не така, як домашній затишок, присутність у ньому утіхи серця - господині.
Що сказав на ту її раду Флоренцо, не розчула, а серцем заніміла. Цього тільки й не вистачало їй для повного щастя. Що вона собі думає та стара синьйора? Флоренцо ж і застарий для неї, і парсуною не вийшов а молодичка ж - у розквіті літ. Чи, може, побратися з таким, схилитися серцем до такого? Одведи, Боже, і заступи! Що-що, а це в її плани не входило і не може входити.
Певно, ставленням своїм, отим настороженим виглядом за кожної зустрічі (не зневажливим, крий, Боже, чи в її становищі являти зневагу?) примушувала синьйора Флоренцо утримуватися від спонукуваних матір'ю освідчень. А може, інше щось ставало на заваді, хто знає. В усякому разі, тривалий час не помічала за ним чогось такого, що промовляло б про хазяїнову зацікавленість нею, і встигла заспокоїтися.
Як довго тривала б ота її певність: усе гаразд, синьйорові не до неї, він іншим сушить мізки, - коли б обставини не затьмарили той спокій черговим перестрахом і не зробили небажане неминучим.
Буваліші із земляків попереджали її іще в дорозі до Італії: маєш бути обережною і якомога рідше з'являтися у велелюднім місті, поліція виловлює нелегалів і відсилає на батьківщину. Тривалий час Лідія так і робила: далі ресторану, куди ходила по їжу для себе і синьйори, далі аптеки, в якій час від часу брала ліки для синьйори, не ходила. Та з часом перестороги, коли не зовсім, то частково, вивітрилися з її пам'яті. Благополучною була з'ява на людях досі, чому б не бути благополучною і надалі? За цим разом теж нічого особливого не дозволила собі, усього лиш перекинулася із землячкою, яка зустрілася їй у тій же аптеці, словом-другим на відстані і по-своєму, ясна річ. Не подумали тієї миті, що серед байдужого до їхнього перегукування натовпу може виявитись поліцейський. А він, мов з-під землі, вихопився і до землячки: документо. Лідія застигла на мить, не знала, що робити. Нарешті збагнула: землячці вона не допоможе вже, треба самій втікати, поки не пізно.
Була неабияк настрахана, з'явившись перед синьйорою, і не могла не зродити в свідомості старої підозри: що сталося? Мусила розповідати, від кого втікала і чому втікала.
- То ти, як і твоя землячка, могла піти до аптеки і не повернутися?
- А так. Я ж нелегалка. Сеньйор Флоренце, наймаючи мене, не уклав контракту.
- Рятунок, отже, один: укласти контракт?
- Так.
- Я поговорю з сином, хай узаконить твоє перебування у нашій оселі.
Либонь, відбулася вона, обіцяна розмова. Хай не того і не наступного дня, десь аж під кінець тижня синьйор Флоренцо покликав таки доглядачку за материним спокоєм на розмову.
- Ти хочеш легалізуватися?
- Так, синьйоре.
- Це складно.
- Чому? У вас немічна мати, потребує догляду. Ви можете порушити перед муніципалітетом питання, що зацікавлені мати в господарстві кваліфіковану доглядачку, і вам не відмовлять.
- Коли б ми зробили так ще восени, коли я наймав тебе, може, й справді уклали б контракт без особливих претензій. А зараз пред'являть їх. Мені - за те, що маю прислугу в господі і не плачу податків, тобі - за те, що служиш у мене нелегально.
- Скажіть, що тільки-но наймаєте мене.
Осміхнувся чомусь і потім уже:
- У нас так не водиться.
"Не зважується на таке тому, що в них так не водиться, чи не хоче платити штраф?"
- То як же буде, синьйоре?
- Поки що хай буде так, як є.
Мала йти вже з його кабінету, а йти не хотілося.
- У мене проблема, синьйоре. Син кінчає школу, маю поїхати до нього і влаштувати на подальше навчання.
- Їдь, чого ж.
- А як повернуся до вас, не маючи контракту?
- Так, як прибула перше.
- На те потрібні великі кошти і набагато більше часу.
- Контракт теж потребуватиме і того, і другого. А ще... Якщо хочеш знати, щоб укласти з тобою контракт, потрібна вагоміша, аніж догляд за матір'ю, причина.
Отак, значить. А мати пише, домовся з хазяїном. Що ж їй робити після такої розмови? Махнути на все рукою й податися додому? А з чим? Те, що заробляла, відправляти матері, для себе лишала усього лиш дещицю. Чи з тією дещицею вирішить долю сина, зрештою, й материну, свою? Щоб повернутися знову до Італії, треба буде брати туристичну путівку, а вона потребувала великих коштів. Та й ризик же який: до кого їхатиме, хто ждатиме її тут, в Італії?
Ходила того дня в оселі Флоренцо геть пригнічена. А випало клопотатися коло старої синьйори, і сльози заблищали в очах.
- Тебе хтось образив у нас? - поцікавилася стара.
- Ні, сеньйоро.
- То чого плачеш?
- Мати кличе додому. Треба влаштувати сина в навчальний заклад. А як же повернуся до вас, не маючи контракту?
- Флоренцо говорила про це?
- Говорила.
- І що?
- Сказав, що це моя проблема.
- Не може бути! Доведеться знову втлумачувати йому. Ти до вподоби мені, дитино. Маю подбати, аби повернулася до нас.
Невелика то була втіха, а все ж якась. Тож і сльози втерла, і на дяку не поскупилася. Хоч як мудрує Флоренцо, гадала собі, воля старої синьйори для нього не пустий звук, повинен прислухатися до її голосу. А прислухається, щось та вдіє.
Ждала його милості день і не діждалася, ждала другий - те саме. А третього - і не за дня, увечері - постукався-таки до неї.
- Лідія не спить ще? - поцікавився крізь прочинені двері.
- Зачекайте хвилинку. Я одягнуся та запалю світло.
- Не треба. Обійдемось без світла.
Коли усівся біля її ліжка й дихнув на неї, відчула: він на добрячому підпитку.
"Для сміливості випив чи як його розуміти?" - подумала й принишкла, насторожена, жде, що ж то буде далі.
Синьйор Флоренцо виявився терплячішим, ніж можна було сподіватися від підпилого, повів трохи віддалену розмову. Спершу про неї, Лідію Горбатько: чим вона так приворожила матір, що та горою стоїть за неї, вимагає від нього, її сина, аби забезпечив повернення її доглядальниці з мандрів в Україну; зрештою повів розмову про свою самотність. Ось уже восьмий рік пішов, як померла дружина, а діти виросли й пішли в життя своїм шляхом. Коли б не бізнес і не постійні клопоти, пов'язані з ним, вовком завив би, мабуть, у цій розкішній господі, яку, до речі, треба тримати комусь у належному стані. Оселя ж, а оселя не терпить запустіння, людська присутність вимагає бачити її веселою. \
Помовчав якусь мить і вже потім:
- Лідії справді конче треба побувати на батьківщині?
- Так.
- Думав я, думав, як це зробити, і ось що намислив. Можливість такої поїздки є, але за однієї умови.
- Якої?
- Якщо Лідія... якщо вчорашня уподобана матір'ю доглядачка зголоситься взяти на себе ще одну повинність.
Догадувалася, про що поведе річ, а все ж не стрималася й поцікавилась:
- А саме?
- Стане моєю синьйорою.
О Господи! Що ж йому сказати на це? Що застарий, мало не на тридцять років старший? Що в неї не лежить до нього душа? Але ж як скажеш таке?
- Це неможливо, синьйоре. Я не назовсім прибула до Італії, лише для підробітку, аби і самій вижити в матеріальній сутежі, і сина вивести в люди.
Не ждав, либонь, і закректав з досади.
- Шкода. В такому разі, Лідіє, твоє перебування в моїй господі навряд чи можливе. Я встиг увірувати в можливе щастя з тобою і навряд чи зможу зректися своєї віри.
Гадала, підведеться й піде. Та Флоренцо не поспішав іти. Щось мав сказати ще, на щось зважувався і не міг осилити себе.
- То, може... може, Лідія зголоситься бути мені утішницею на час? Скільки служитиме в мене, стільки й буде нею. Я багатий, і поїздку на батьківщину оплачу, і повернення забезпечу, і сина допоможу вивести в люди.
Не сказав - те своє одкровення одним духом. Випалив і жде. А в неї язик не повертається пристати на те, що пропонує. Але й на заперечення не вистачає духу. Равликом згорнулася в постелі, прикрилася темрявою, як мушлею, й мовчить.
І ось повертається в Донецьк. Така ж, як і там, у містечку Трассаті, геть пригнічена, усім чужа, від усіх відсторонена. Єдине, що усвідомлює, - думка довжелезним шлейфом тягнеться слідом за нею від знадної для ока, щедро повитої зеленню вілли синьйора Флоренцо до самого кордону України. Тягнеться й не дає підстав визначитись, як бути. Синьйор Флоренцо і ждати її пообіцяв стільки, скільки часу потребуватимуть домашні клопоти, і фінансами ті клопоти щедро винагородив, ба навіть контракт пообіцяв укласти, коли Лідія Горбатько повернеться до нього. А чи повернеться? Хто скаже їй, принаймні зараз, спокуситься вона на контракт, за який так дорого доведеться розплачуватися, чи не спокуситься?

До змісту журналу "Вітчизна" №1-2, 2004 р.