|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №1-2, 2004 р.
ХХ СТОРІЧЧЯ
УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
АНТОЛОГІЯ "ВІТЧИЗНИ"
ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ
(1907 - 1944)
Син відомого українського поета Олександра Олеся (Олександра Івановича
Кандиби) Олег Кандиба народився 8 липня 1907 року в Житомирі. Випускник
Харківського ветеринарного інституту, О. Олесь не знайшов літературної
роботи, яка давала б змогу бодай якось утримувати сім'ю, тож 1909 року
тонкий лірик змушений був братися до роботи цілком "земної":
пішов працювати за фахом на київські скотобійні і прослужив там до початку
1919 року.
У Києві родина Кандиб з історичного центру перебралася на околицю - ближче
до місця роботи батька - у Пущу-Водицю. Тікаючи від жахів громадянської
війни, О. Олесь опиняється за кордоном. 1919 року стає культурним аташе
в Будапешті, тоді як дванадцятирічний син з матір'ю Вірою Антонівною терпляче
очікують на вирішення їхньої долі. В цей час Олег навчається в київській
Українській трудовій школі. Завдяки безнастанним домаганням батька (через
Міжнародний Червоний Хрест та не без сприяння радянських чиновників В.
Затонського та Х. Раковського - тогочасний український уряд дозволив видрукувати
збірку поезій О. Олеся "Еміграційна перезва" /назва оригіналу
- просто "Перезва"/) у січні 1923 року Олег з мамою прибувають
до Берліна, а згодом їдуть у Чехо-Словаччину. Оселяється родина за п'ятдесят
кілометрів од Праги у Горніх Черношицях, потім іще далі - в Ржевницях.
Олег Кандиба навчається на матуральних курсах Українського Громадського
Комітету в Празі до 1924 року, а в зимовому і літньому семестрах 1924
- 1925 років стає слухачем філософського факультету Карлового університету.
Після складення екстерном додаткового іспиту з латини О. Кандиба відвідує
лекції переважно з передісторичної археології та історії мистецтва, пише
значної наукової цінності дослідницькі роботи з археології та суспільствознавства:
"Перегляд поглядів на мальовану неолітичну кераміку", "Розкопки
в Галичині 1928 року", "Галицька мальована кераміка" та
"Погляди М. Грушевського на початки людської громади". У цей
час О. Кандиба мав намір написати роман з української праісторії. Блискучі
праці археолога привертають увагу фахівців Гарвардського університету.
Олега Кандибу запрошують до США, де він читає лекції, а згодом до Італії,
де у Вічному Місті відбувається зустріч науковця з головою Проводу українських
націоналістів полковником Євгеном Коновальцем, - цей факт стає значною
мірою вирішальним у долі Олега Ольжича.
1928 року в Празі (а пізніше і в Україні) з'являється друком перше оповідання
молодого літератора під назвою "Рудько", підписане псевдонімом
О. Лелека. Раніші свої юнацькі "проби пера" автор підписував
як О. Невідомий, О. Світанок, пізніші - К. Костянтин, М. Запоточний, Д.
Кардаш та ін.
Студії на філософському факультеті Олег Кандиба завершив 1929 року, водночас
навчаючись на літературно-історичному відділі Українського педагогічного
інституту імені М. Драгоманова. Того ж року у журналах "Літературно-науковий
вісник", "Студентський вісник" та ін. публікуються перші
вірші поета. За свідченням сучасників, публікації у журналі Д. Донцова
після 1930 року уже забезпечили Олегу Ольжичу "одне з перших місць
емігрантського Олімпу" /Улас Самчук/. У цьому зв'язку характерним
є прохання до О. Ольжича Мих. Мухина не зволікати з виданням першої книжки:
"Ваші речі можуть і мусять мати величезне виховуюче значення для
наших підростаючих поетів. Не лише формально, але також тому, що Ви -
одинокий актуальний цілковито. Ви взагалі поет, народжений напередодні
рр: 1914 - 1921, і як такий, Ви високо-взірцевий для цієї генерації."
За життя О. Ольжич видав, одначе, всього дві книжки поезій: "Рінь"
/Львів, 1935/ та "Вежі" /Прага, 1940/. Третя збірка "Підзамчя",
упорядкована самим автором, побачила світ уже по смерті О. Ольжича.
1929 року О. Ольжич став членом Організації Українських Націоналістів,
заснованої цього ж року полковником Є. Коновальцем. Невипадковий і перший
партійний псевдонім Ольжича - Ідеаліст, адже перший пункт "Декалогу"
Миколи Міхновського проголошував кредо справжнього націоналіста: "Одна-єдина,
неподільна від Карпатів аж до Кавказу самостійна вільна Україна - оце
національний і всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить,
що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал".
Радикальна позиція сина викликала різку незгоду з боку Олександра Олеся,
що сповідував ліберальні погляди. Проте Ольжич був непохитний: "Народ,
який вірить, що якась сумежна країна або імперія збудує йому державу,
ніколи не зможе стати на власні ноги і буде завжди паралітиком, а його
політичні групи будуть задніми колесами для чужих агентур".
О. Ольжич чітко викладає свої погляди у статтях "Український націоналізм",
"У двадцятиліття", "Українська історична свідомість"
та ін. Проте найбільш яскраве, художньо-образне втілення дістають його
переконання у поемах "Грудень 1932" /попередня назва "Городок
1932"/ та "Незнаному воякові" /1935/. Тут знайшла свій
філософський і художній вираз ідеологічна програма ОУН, як її потрактував
і сповідував поет. Обидві поеми надихані тодішньою дійсністю - збройним
опором сваволі польських властей, отим "санаціям" та "пацифікаціям"
/Л. Череватенко. "Я камінь з Божої пращі"/.
Після вбивства Є. Коновальця О. Ольжич, готовий до чергових акцій з ліквідації
українських патріотів, виконує і розвиває ідеї глави Проводу Українських
Націоналістів: утворює Культурну Референтуру ОУН, що являла собою 15 комісій
державного планування: фінансову, шкільну, сільськогосподарську, промисловості
й торгівлі, експлуатації природних багатств тощо. Йшлося й про підтримку
видань обдарованих літераторів, працевлаштування журналістів, митців.
Філософські та ідеологічні засади політики Культурної Референтури О. Ольжич
обгрунтовує у статті "В авангарді героїчної доби": "Україна
перестала бути ідейною провінцією, - твердить автор. - Її духовність відтоді
самобутня і самовистарчальна, післанництво цієї духовності - в майбутньому.
Зрісши у висоти і з них узрівши по століттях чітко шпилі національної
традиції, вона знову нав'язала до цієї традиції. Вона ідейно рівна з її
найкращими виявами". Моральний максималізм поета, інвективи, датовані
1938 роком, ніби перегукуються через півсторіччя з максимами іншого одержимого
чистотою сумління українця Василя Стуса: "Вчені, що даються використовувати
ворогові, - злочинці, зрадники. Письменники, що не повертають, а здобувають
ордени, - продажні льокаї. Всі разом - духовні дезертири з фронту національної
війни".
Під час другої світової війни саме Культурна Референтура ОУН зініціювала
функціонування Спілки письменників в окупованому німцями Києві 1941 року,
видання газети "Українське слово" та журналу "Літаври".
Якщо попервах О. Ольжич віддав данину "ранньому" фашизму в суто
образному баченні організованої, злютованої маси спортивно вишколених,
міцних юнаків у маршових лавах, за висловом Л. Череватенка, певно, чи
не найглибшого дослідника творчого й життєвого шляху О. Ольжича, - фашизмові
- "як явищу масової культури", то вже невдовзі поет усвідомив
людиноненависницьку суть німецько-фашистських окупантів. "Для порядкування
життя українського народу, як намісник голови ПУН у Києві, О. Ольжич скликає
5 жовтня 1941 року в Києві Перші Збори Української Національної Ради,
покликаної до створення "національно-державної формації, яка б репрезентувала
і обороняла весь український народ". Серед 130-ти членів УНРади були
оунівці, гетьманці, безпартійні, представлено було усі верстви й професії,
а також національні меншини (до речі, й росіяни також). Але вже 27 листопада
того самого 1941 року наказом з Берліна діяльність УНРади було заборонено,
почалися арешти й страти українських патріотів. Загинули найкращі побратими
Ольжича (Олена та Михайло Теліги, Іван Ірлявський, інші). Черга була за
Ольжичем. У березні тридцятичотирирічний поет-патріот назавжди залишив
Київ. На нього полюють і гестапівці, і енкаведисти.
Ольжич, який давно розуміє, що Третій Райх бачить у його батьківщині лише
ласий шмат території для своїх колоній, однозначно заявляє: "Українські
землі є життєвим простором українського народу".
2 серпня 1943 року О. Ольжич, який, здавалося, вже усвідомлював свою приреченість,
обвінчався в православній церкві у селі Яблінка Вижня з молодшою за нього
на тринадцять років давньою знайомою - дочкою професора Леоніда Білецького
Катериною. Він закохався в Калинку (так називали її рідні) навесні 1940
року і, вже маючи тридцять шість років, - за десять місяців до смерті
узяв шлюб. Ніби залишаючи своїй долі шанс на фізичне продовження...
25 травня 1944 року Ольжич вийшов з внутрішньої кімнати приватного помешкання
літературознавця Романа Маланчука на львівській Личаківській вулиці (будинок
32) і простягнув гестапівцям фальшиве посвідчення. Тортури почалися просто
на місці. З гестапо ув'язненого перевозять до Берліна, а звідти до міста
Оранієнбурга, поблизу якого чекав на Ольжича табір смерті Заксенхаузен.
До речі, саме там обірвалося життя й сина Сталіна Якова Джугашвілі. Відбував
ув'язнення у Заксенхаузені чи не весь провід ОУН. 9 червня до камери смертників
востаннє занесли тіло непритомного після катувань поета.
Прах патріота України розвіявся димом з крематорію у свинцевому небі Третього
Райху. Олександр Олесь довідався про смерть сина, і серце його не витримало
втрати. Він помер у Празі 22 липня 1944 року. А 31 липня прийшов у світ
нащадок поетів, якого мати - Катерина Білецька записала на своє прізвище.
Лише по війні, коли вдова оприлюднила шлюбне посвідчення, маленький Олег
Олегович успадкував славне ім'я свого тата - Олег Кандиба.
Поезія, публіцистика та епістолярна спадщина О. Ольжича без перебільшення
одні з найяскравіших, найбільших перлин національного буття України, її
героїки визвольного руху. Життю та творчості Олега Ольжича присвячено
повнометражний двосерійний художньо-документальний фільм за сценарієм
Леоніда Череватенка "Я камінь з Божої пращі...". Творців фільму
удостоєно державної шевченківської премії 2002 року.
АРХЕОЛОГІЯ
Л. Мосендзові
Поважна мова врочистих вітрин.
Уривчасто-скупі її аннали.
"Ми жали хліб". "Ми вигадали млин".
"Ми знали мідь".
"Ми завжди воювали".
"Мене забито в чесному бою,
поховано дбайливою сім'єю".
Як не стояти так, як я стою
В просторій залі мудрого музею?
Так виразно ввижається мені
Болючими безсонними ночами:
Я жив колись в простому курені
Над озером з ясними берегами.
*
А гострозоре, мужнє покоління
Уже росте на молодій землі.
П. Филипович
Воно зросло з шукання і розпуки,
Безжурно-мужнє, повне буйних сил,
Закохане в свої тугії луки
І в бронзу власних мускулястих тіл.
Так солодко в передчуванні бою,
Не знаючи вагання і квилінь,
Покірну землю чути під ногою
І пити зором синю далечінь.
РОБІТНЯ
День - прямокутник матового шкла,
Велика грудка кинутого снігу.
На ясність дум. На маєстат чола.
На стіл просторий і розкриту книгу.
Просте каміння - як прості слова, -
Відбите листя - шелести і шуми, -
Вони звучать, мов мушля, що хова
Ще музику глибинної задуми.
Чим заступити ці легкі рядки,
Прозору радість творчого спокою,
Речевість і упевненість руки?
Та вийдеш ти з затишного покою.
І десь на розі, десь, де ми берем
До рук газету, в поспісі зім'яту,
Тебе розітне лезами сурем
Невблагана екстаза маєстату.
*
Нащо слова? Ми діло несемо.
Ніщо мистецтво і мана теорій.
Бо ж нам дано знайти життя само
В красі неповторимій і суворій.
Що вибереш? Чи образ бездоганний,
А чи праобраз для усіх один?
Міцніша віра і дзвінкіший чин
За словоблудіє і за тимпани!
Ось сходить, виростає, розцвіта
Благословеніє не форми - суті.
Одвага. Непохитність. Чистота.
Милується! Беріть! І будьте, будьте!..
1933
РЕВОЛЮЦІЯ
Сховалось равликом місто.
Січе його дощ, січе.
В під'їздах будов - тісно.
Набої через плече.
Забиті. Числить? Ледве.
З-під мурів - повів гниття.
Життя, що таке щедре, -
Багате таке життя.
Хто дихав удень так вільно.
До смерти хмельний украй.
Ти збурилось пінно-пінно
І - вилилось через край.
ПІХОТИНЕЦЬ
Душа відділилась від тіла
Ще там, на майдані міськім,
Врочиста така, білокрила,
Літає і в'ється над ним.
А тіло, струнке і спокійне,
Ступає в холодних рядах.
Довіку його не обійме
Ні сумнів, ні згадка, ні страх.
І радісно духу дивиться,
Як тіло тяга кулемет,
Стискає гарячу рушницю
І вперто повзе наперед.
*
Дванадцять літ крівавилась земля
І сціпеніла, ствердла на каміння.
І застелило спалені поля
Непокориме покоління.
До перс закляклих, просячи тепла,
Тулили марно немовлята лиця.
Проте їм чорне лоно віддала
Доба жорстока, як вовчиця.
Тепер дощі холодні і вітри,
Кудлаті хмари, каламутні ріки.
Але ростуть у присмерку нори
Брати, суворі і великі.
*
Пройшли пурпурні фінікійські дні,
Замкнувши цикль, і знову так потрохи
Згризає час суворо-мовчазні
Граніти легендарної епохи.
О, неба сірість, оливо води,
В густих туманах обважнілі віти,
Страшна вагітність, що несе плоди,
Які аж правнукам уздріти!
І ці стрункі, сухі чоловіки!
В їх простоті ясній, давноминулій
Чи ви пізнаєте, вгадаєте, який
З-посеред них є Сервій Туллій?
ВІЗІЯ
Вітри од краю до краю,
Од рана до рана дмуть.
Дерева, дахи зривають,
Пісок і тріски несуть.
На подвір'ях клунки, попони.
- І не в безвісті шлях цей? -
Широкогрудих коней
Зі стайні ведуть бігцем.
На ганку ще раз мати,
А ти вже доп'яв стремен.
Хлопчак, що його не взято,
Ховається під брезент.
І рветься, рветься фіртка
Квітника зі слідами чобіт.
Обози - обози тільки.
На захід ідуть, на схід.
1933
ПРОРОК
Не сняться літа дитинні,
Не маряться дні юнацькі.
Дівчата з горбів зелених
Давно не сходять до танцю.
Давно не збираються смокви,
Не душать важкі виногрона.
Річки течуть не водою -
Камінням сухим і чорним.
О очі мої гарячі,
Уста мої сірі, спраглі,
Що бачите тільки Сонце,
Щоб тільки кричати Правду!
Щоб жовкли жіночі лиця,
Щоб важчали їх убори,
Щоб вогкі і плідні лона
Були, як сакви, порожні.
Щоб кидали щит і панцир,
З плечей обривали шати,
З одним невблаганним лезом
Мужі допадали коней.
На грудях зводите руки,
Бороните душу вашу, -
Не ждіть ніхто милосердя -
Я камінь з Божої пращі.
ПРИСВЯТА
Не світлий спокій дорогих глибин
Прозорої і чистої науки,
Не золоті надхнення орхідеї -
З ласкавости незмірної своєї
Пошли мені, молюся, дар один:
В ім'я Її прийняти мужьо муки
І в грізні дні залізної розплати
В шинелі сірій вмерти від гранати.
1931
*
Давнім трунком, терпкістю Каяли -
Ці - і кров, і смерть.
Небо - княжі київські емалі.
Небо знову твердь.
Знов не в гору несміливим зором -
В безкраї степів.
Жити повно, широко і скоро
І урвать, як спів.
Як колись, горіти і п'яніти,
Шоломом п'ючи,
І життя наопашки носити
На однім плечі.
1930
*
І дні, і ночі... (Таж коли, коли?)
Весна. (Остання чи передостання?)
Хіба ж не всі прекрасні ми взяли
Дари дитинства і дари кохання?
Душа рікою вийшла з берегів.
(Верніть її в джерела воркітливі!).
І небо - синь, і синява - розлив.
І хвилі - каламутні і мінливі.
Вдивляйся в неозору далечінь...
(А серце, серце - прапором тріпоче!)
Різкіший вітер чи гостріші очі?
О шал непогамованих хотінь,
О ласка, - путь коротку і квапливу
Скінчити незміримістю пориву!..
ЯБЛУНЯ НА ГОРІ
На горі розцвітає яблуня...
М. Драй-Хмара
Над кручею, за садом, на горі
Розквітла яблуня. Іди, тебе немає.
Здалека злото котять дзвонарі,
І вітер тихо квіти коливає.
Тебе немає. На траві прибитій
Не буде видко сліду ні на мить,
Як станеш ти угледіти крізь віти
Густу, глибоку і м'яку блакить.
25. І. 1941
СОННА ВЕНУС
В широкій рамі, простій і новій,
Важкій, як стелі, вікна і портали,
Вона лежить на радісній траві,
І руки зо сну між квітки опали.
П'янка сопілка фавна, що вона
З гущавини метеликами лине,
Співають дзвінко соняшного дня
Птахи і листя, вітер і хмарини.
Та непритомне тіло золоте
Такий незбагнений ховає холод,
Що й почування, що в тобі росте,
Не будеш здатний ти назвать ніколи.
26. І. 1941
ГОЛЛАНДСЬКИЙ ОБРАЗ
Я змела важкі дубові лави
І до хліву чистого пішла.
Ремигають, добрі і ласкаві,
І мені не хочеться тепла.
Обніма мене червоне світло
Ліхтаря в соломі на землі.
В'ється в вікна вогкий літній вітер,
І далеко в морі кораблі.
Він приїде у плащі зі шкіри,
Із лицем, пошмаганим вогнем,
Привезе коріння й вин без міри,
І велике серце кам'яне.
25. І. 1941
НАВЗІКАЯ
Феатський квіте, серце Навзікає.
М. Зеров
...ніжна Навзікая,
Струнка дочка феатського царя.
М. Рильський
Ясна голубко, в галасі забав,
Що потонув у криках переляку,
Твій світлий образ осліпив вояку,
У котрий раз зорею просіяв.
Тож ясно-срібний пояс пов'язав
Твій милий берег і мою Ітаку.
Царівна та і водночас не та:
У пишних кучерях змія таїться люта.
Хай умудрились в двадцятьох днях так
Її колись незаймані уста, -
Настирливо в уяві вироста
Лише Каліпсо хтива і нескута.
Мій бідний друже з драним рукавом,
Брудний, напівголодний Телемаху,
Лишімо тінь оскверненого даху!
Нема різниць між злом і напівзлом.
Та кане успіх тим, хто напролом
Іде вперед без сумніву і страху.
*
На небі хмара - вічність і світи,
Коли палає захід золотий
В моїй уяві - в тріасовім морі
Вулькани, рифи і підводні зорі.
Як хмари купчаться в блакитній вишині,
Неначе мармури, холодні і ясні,
Я бачу статуї з відбитими руками,
Стару Елладу і дорійські храми.
Коли ж по небі вітер-варіят
Жене отари молодих ягнят,
То - диліжанси, Маркса просторіччя,
Наївне дев'ятнадцяте сторіччя.
1933
НЕЗНАНОМУ ВОЯКОВІ
(Фрагменти з поеми - XVI, XX, XXII)
Державу не твориться в будучині,
Державу будується нині.
Це люди, на сталь перекуті в огні,
Це люди, як брили камінні.
Не втішені власники пенсій і рент,
Тендітні квітки пансіонів, -
Хто кров'ю і волею зціпить в цемент
Безвладний пісок міліонів.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
О Націє, дужа і вічна, як Бог, -
Не це покоління холопів,
Хто злото знеславить твоїх перемог
При Корсуні і Конотопі?
О Націє, що над добро і над зло,
Над долю і ласку, і кару
Поставила тих, що їх сотні лягло
У дні незабутні Базару!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
О думка, що тіло без жалю руба,
Що очі й вуста твої сушить.
Архангельська срібноголоса труба
Гримить крізь простори і душі.
І мертві встають, і шукають хреста
Їх очі розчахнуто-тьмяні.
Встають, наче поросль, струнка і густа, -
Страшне покоління титанів.
1935
 |
|
 |
 |
 |