журнал "Вітчизна" №1-2, 2004 р.

АДЕЛЬ СКОВРОНЕК

"ЛЮБИ-МЕНЕ"

НОВЕЛА

"О-он ти яки-ий! - стала, зачаклована його красою, вбираючи її очима, всім єством... - Первозданний, дикий та вели-ичний - незайманий і духмяний..." - гомонить до нього стиха. А ві-ін лежить перед нею - неозорий, неосяжний оком, як океан... Білоока ковила ніби в оправі з густих смарагдів. Наче сапфіри, синіють квіти, - мов клаптики небесного шовку розсипані у степових травах.
Там, у білюсіньких косицях вусатої ковили, лягають спати вітри. Та не дає їм дрімати Орися. Подих і запах степу, гіркого полину п'янять і кличуть. Довгі сріблясто-білі коси ковили нашіптують свої споконвічні тайни. Неораний віками степ хвилює і хлюпає до серця океаном чистих і свіжих смарагдових хвиль. І - проситься з душі поетичне слово...
За річечкою Джетигара вже даленіють її сліди. І - так щоразу. Кладе олівець із записничком до кишеньки і - гайда в степ! Орися чує, як дихає і вруниться кожна його зелена билинка. Як жевріє у ній життя. А пообабіч, у ковилових травах, кілька тисяч скрипоньок виводять і витинають мелодії літа! То невидимі скрипалики без угаву й одночасно скрипотять смичками, створюючи цю чарівну й вічну симфонію степу.
З-під ніг дівчини раптом схлюпуються й вистрибують коники-стрибунці. Спритні, барвисті, прудконогі. Орися бігає за ними, як п'ятирічне дівчисько. Стрибає у вусатій ковилі, поряд із сизуватими густими кущами полину, звиваючись серед рясних квітучих синяків, що навсібіч настовбурчили свої колючки, - збирає колекцію для університетського музею. На м'якеньких ватних матрациках сині, жовті, рожеві, білі, блакитні, малинові крила. Немов різноколірні малюсінькі літачки... ті степові цвіркуни-дзигарики зманюють і зманюють її з собою. Отак, ніби летячи за ними, і забрела далеко-далеко, неначе на край світу...
"Ху-ух!.." - зупинилася. Ніде нікого. Тільки де-де у високості ширяють підорлики та з-поміж трав синіми очима визирають квіти.
Несподівано над степом хмаркою повисла тінь. О-ондечки вона, ніби пливе. Ось-ось, уже неподалік. Як раптом...
Крилата тінь чорною блискавкою падає у трави! Орися чує невдоволений скрик - ув один черк звідтіля знявся хижий птах і летить високо-високо в небо. Орися відразу йде туди, де полював степовий орел. Аж навпроти великими отворами моторошно зяють таємничі нори! Стає лячно-лячно! "А що, коли у цих норах днюють лисиці або шакали?" - нашіптує страх. Щомиті обгортає тривога. А фантазія уже малює поруч дикі чудернацькі істоти... Проймає жах. Дівчина вже хоче бігти, та чомусь тупцює на одному місці: де б сховатися? Та від обрію до обрію степ рівний, як океанне безмежжя!..
Орися тремтить від дивного передчуття: немов щось їй каже інтуїція. Кидає зором удалечінь: міряє місцевість, скільки оком окине. Напружує зір, ніби хоче заглянути за обрій... Віри не йметься ні на йоту, але там, за обрієм, неначе й справді щось мріє! З несподіванки Орися впивається у нього гострим оком і... помічає темну цятку, що відривається від тонкої й мерехтливої лінії обрію! Наближаючись, вона швидко збільшується, немов розростається! Він летить степом, як стріла! Його силует уже виразно вимальовується на тлі синього даленіючого виднокругу. Миттєво тане відстань, а постать ближчає. Орися ясно вирізняє вершника, що зливається з гривою коня і мчить на неї. Під ним чорний, наче воронове крило, кінь. Вона бачить, як мерехтливо перебирає вороний копитами.
Стоїть Орися, мов укопана. Серце вискакує з грудей. Безпорадно лежить у руці записничок, і рими поблукали ковиловим степом. Мовчать і птахи, і ковила, і цвіркунці стихли. Все принишкло. Лише вершник, чорний як смоль, мчить несамовито.
Їх розділяє кільканадцять секунд.
Орися боїться глянути у вічі страхові: від землі до неба - із краю в край - тільки він... і вона. Сонце і вітер. І степ!.. Як дівочка, беззахисна Орися. З ляку душа її аж у п'яти ховається. Здається, вона вже й не дихає. Ніби вся сила повиходила з рук, і залишилося її, як у горобця. Але не спускає з очей вершника. А голос серця питає: "Хто-о ві-ін?"
"Боженьку, захисти-и!" - шепочуть вуста...
Вершник спішився. Вороний під ним аж грає і хропе. Дихає важко. Аж піна зависає з вуздечки: так несамовито гнали його степом! Орися несміло кинула оком: "О Боже!.. Це - ти-и?!" - шепоче: пізнала "опікуна" їхнього студентського загону. Проте страх іще довго не влягається.
- Як ти мене наляка-ав!.. - мовила, переступаючи з ноги на ногу.
- Не гнівайся, Орисю. Я так чекав цієї зустрічі! Щодня стежив за кожним твоїм кроком. Виглядав ту днину, коли знайду тебе в степу одну. Щоб сказати... - і раптом уривчасто й знічено: - Коха-аю. Більше за рідний степ. За всеньке життя. Давно кохаю... Коли вперше побачив. Стань моєю дружиною...
І - гомонить, гомонить, каже такі хвилюючі слова! Такі ніжні. Виливає у них весь пал серця їй, Орисі, єдиній для нього на всім білім світі! Такій самотній тут, такій чарівній і гарній, як квіточка в росі...
Орися здивовано зазирає в його вологі, карі, мов краплі темного бурштину, очі. Вони зоріють теплом і ніжністю. Засмагле, як стебла степової ковили, обличчя білозубо осміхається.
Він стоїть перед нею, як янгол, чистий.
Ковиловий степ наче спіймав їх у свої обійми і тримає.
Орися обливається рум'янцем і так зашарілася, мов червоні маки... У лівій руці Еліст тримає за вуздечку свого воронця, а правою міцно пригортає Орисю. А їй ніби мову відняло. Зворушена несподіванкою щирих освідчень і зливою найніжніших почуттів, що теплом вихлюпують із серця, і сяйвом того серця, і сяйвом того сонця, що промениться надією в очах юнака, вона не може мовити ані словечка.
Гарячий, як казахський степ у серпні, юнак рвучко і дужо підхопив дівчину на руки і вже несе її, немов пір'їнку, степом. І - цілує!
Орися не пручається - лишень з ляку плаче, як маленька. Може захищається або хоче, щоб її сльоза зворушила юнака, і тоді він пізнає муки дівочого серця і полохливі думки. Адже ніхто ще не торкався її жодним поцілунком... Лячно Орисі. Але щось тремтливе ніжно ворухнулося і в її душі.
Еліст цілує умиті сльозою Орисині щічки, устоньки, горнеться до неї серцем. Щебече степовим жайвором... Обіч слухняно йде стомлений чорно-смолистий коник і ніби краєм вуха ловить ту ніжну, ласкаву мову. Та шалені думки обганяють пестощі юнака. А його ласкаві слова обпікають , як жаринки. Ось-ось спопелять і саму Орисю... Вона боїться його і - себе. Боїться втопитися у чуттях закоханого. Хіба ж коли-небудь гадала, що кохання - то цілісінький, незвіданий і не відомий їй усесвіт почувань, нестримних і гарячих бажань?! Чогось надто дорослого. Самостійного. Відповідального. Що тепер проти нього повстане усеньке її єство: бо розум сильніший за сердечні юнацькі освідчення, що ллються рікою, та й за власні бажання.
Орисю, ясочко, мила Незабудко, моя ти доленько... Єдина на увесь білий світ, - ніжно шепоче Еліст.
- Мені ще довго вчитися... - шукає захисток Орися.
- Незабудко... Моя ти люба! Довчитися можна й заочно, у нас, в Алма-Аті: щойно там я закінчив інститут. Залишайся зі мною, а хочеш, з тобою поїду, куди скажеш. Як сама забажаєш...
Але та жаринка, з якої мало б зазоріти їхнє велике кохання, навіть не зажевріла в Орисиній душі. Не встигла розгорітися його зоря, а вона вже думками лине удалеч! Туди, де вишневі садки в Україні, де у солом'яних стріхах її рідне село... У ті поля, де блукало її босоноге дитинство.
Поки йшла з Елістом берегом Джетигари, навіялася спомином і її перша дівоча весна... Тоді ясний промінчик сонця простеляв їй під ноги стужавілу стежку, по якій вона легенькими кроками бігла до школи. Аж зненацька на липовій алеї перестріває старший хлопчисько: наскоком, полохливо лапає її за тугеньку грудину - і навтьоки! Орися й отямитися не встигла, не те щоб сказати навздогін погрозливе слово. Як щось раптом незвідане заполонило її всеньку, торкнулося серця, стривожило, бентежно зойкнуло. Може, то прокидалася дівочість?..
Чи знала Орися хоча б щось про себе й дорослі взаємини між людьми?.. У її Літинському хуторі, що загубився у рясних садках, посеред мальовничих полів, гаїв, лугів та дібров, нема навіть світла, хоч оком світи. Царює в домівці гасова лампа. Проте є маленька початкова школа, що на горбочку, з алеями струнких білокорих осокорів. У панському будиночку, з ганком і бібліотекою. Тоді там пізнавала слово - по літерах, по складах, по реченнях. А з нього - зі СЛОВА - й почалися мрії. Стежки у великий світ - її вірші. Спочатку нікому їх не читала - жила в них сама.
То все Орися береже як свято.
Звідтоді й оселилося в її душі цнотливе бажання...
Де була б, що робила б, а виховує в собі високі чесноти. Ніби те народилося із нею, стало її світом, часткою її самої. Як і Кобзарева поезія, дума і пісня. Старесенький, іще санкт-петербурзького видання "Кобзар" проймав її всеньку. Його читали їй на печі... Кожним словом і малюнком він торкався глибини дитячого серденька. Розмовляв з нею, як живий...
Ось і тліє думкою: "Тут, у степу, кохання безкрилим пташком уже добирає ключика до мого серця. А хіба я можу стати йому дружиною зараз? Така молодюсінька!.." думка збентежила й засоромила: щ о скажуть удома?! "Бач, поїхала вчитися, а самій заміж закортіло... Ще встигнеш - і до сорока літ не пізно - руки в гів...о втеляпати..." - повсякчас і ображали, й виховували, і дивували ці, мамині, слова. Бо яка ж мама не хоче щастя своїй дитині?
Орися й в університет поїхала без батьківської згоди - так хотіла вчитися! Пішла з дому. Сіла у потяг - та й по всьому. І ніякі думки про заміжжя досі й не роїлися навіть у її помислах. Лише у мріях ледь зріє те кохання. Іноді воно народиться, як світання. Щемливе. Незбагненне розумом, хвилююче. Адже те таке-е високе почуття! Витончене. Славне... Як її ідеал. І тоді вона хоче кохати. Але - гармонійну у всьому - половинку себе. Гарного. Мужнього. Ніжного... І потайки від самої себе Орися уявляє своїх малюсіньких пташаток - діточок... Хвилювання перехоплюють віддих: іще сама чується дитиною, цнотливою - навіть у думках.
Нерідко, торкаючись серцем своєї таємниці, Орися ніжно-ніжно осміхається. Вона не знає, хто той, коханий, що понесе її у всьому білому на руках для себе?.. Не має й гадки, коли те станеться.
Але ж - колись-то буде!.. Й за нею приїде величний лицар на білому коні!.. Тільки не сьогодні, не завтра. Не зараз. Мо, аж тоді, коли закінчить університет? А поки у той її дівочий світ зачинено всі віконечка... гортає й гортає світлинки пам'яті. І кожен її день - як на долоні. Вона міркує про своє.
Раптом таке втнула, що Еліст розсміявся! Й ще раз перепитав:
- То ти, люба Незабудко, кажеш, - приїхала сюди не кохання шукати, а... за комсомольською путівкою збирати цілинний урожай і світ побаити!..
- Так, Елісте. Сфотографувати його своїм оком і нічого не розгубити. Збагнути сенс людського життя-буття: воно ж - як недописане полотно митця! Й удень і ввечері, щомиті невидимі мисткині кладуть на нього якісь свої неповторні мазки... Навіть пташка вплітає свій голосочок у сонети Природи; а я? Ще нічогісінько не створила - лишень студентка.., - забігає думками наперед. Та вони розсипаються, як бризки з весел, бо Еліст і слухає, і вже потроху сумує. Але гомонить щось ліричне й міцненько тримає Орисю в своїх обіймах. А вона крутиться, пручається. Вигадує, як би хоч трохи скоротити їхню степову стежку. Й снує свою ниточку розмови, ніби захищається:
- Хочеш послухати, як почалася моя дорога в Казахстан?..
- А й справді - як? Ці-ка-аво-о...
- То було в Каневі. Там, де чарівливий і мальовничий, у зелених гаях, лісах і дібровах Дніпро, з човнами-дубками... Саме закінчувалась моя весняно-літня практика. У цьому краю, на Чернечій горі, спочиває наш геній - Тарас Шевченко... Недалечко повнісінький чарів, любий серцю, чорний грабовий ліс! О четвертій ранку сюди нас водив старенький професор - вивчати голоси птахів... А рано-ранісінько - студентська лінійка. Тут - і декан. Усе кидає сірими очима з-під густих, як осоки в дніпрових плавнях, обвислих кущистих брів і, ніби для себе, загадково-запитально каже: "Бажаючі працювати на цілині є?.. Вийдіть на середину".
Йду першою: мовлене ним слово "ці-ли-и-ина-а" забриніло якось бентежно-хвилююче, романтично! Сповнило собою всеньке єство. І так уже кличуть мене ці таємничі дороги! Не полохають ніякі роздуми, ні прикрощі: навіть розхристані вагони для худоби, у яких нас повезуть... Ні, невідоме життя десь там, у степах Казахстану. Під палючим сонцем. Хтозна, чи завше буде там вода і їжа. І - яка?..
...Пече сонце.
Стежка на товарну станцію, що пообіч посадки, димить за нами курявою: наче летить табун лошаків! То ми, сімнадцять студентів-добровольців, йдемо так швидко, майже бігцем - жене й жене у незвіданий, чужий, далекий край романтика! Нуртує молодість, весело зворохоблює душу. І ніщо не пересилить її! Не зупинить. Як отих комах, які линуть на світло. Мабуть, то вже природа всього живого - шалено, без оглядки мчати й пнутися до нього навіть тоді, коли воно може обпекти...
- Так поетично оповідаєш, - міцніше пригортає Еліст Орисю, - що я аж заслухався, зачарований тобою.
Підбадьорена, Орися вимальовує словами:
- Он і день згасає. Вже й сонце спинилось на вечірньому прузі. - приміряє свого рожевого капелюха із хмар. Золотить їх кумедними китичками. Ось і товарняк засвистів. Різко вдарив колесами по рейках. Зачахкав, закашляв, наче якась стара калоша. І рвучко торкає початок довжелезної дороги та й рушає зі столиці...
Внизу під головою дощаті нари. Угорі - теж. Крізь щілини й дірки у стінах і даху вагона заглядає, глузуючи, цікавий Місяць... Не день, не два, і не три, а ночі й ночі, та дорозі й кінця-краю нема! Уже даленіє, оповита серпанком, батьківська оселя у розквітлому садку. Як у гайку. Чепурна та біленька, ніби у великодній сорочці, гаптованій вишневим квітом... Поминули й Саратов, і Волгу. Вона мало не забрала мене з собою...
- Ти що-о?! - аж зупинився Еліст.
- Атож. Запливла далеко. Майже насередину... скинули нас біля обриву, як овечок, обмитися. А висока хвиля, мов гора, обвалилася! Так і накрила з головою! Борсаюся, змагаюся з хвилями, а тут уже й свисток: ру-ша-а-ємо!..
На товарних станціях парує для нас гарячий харч: солдатський борщ - такий голощак, прифарбований старим томатом! Хоч голову в ньому обмий... Сьорбай не сьорбай: тільки й виловиш кілька картопляних лусочок, і ті чорні. Та й викинеш. А кашу-пісницю ми прозвали "потембоц": кинь у спину - не розсиплеться!..
Уже й сьомий день встає над телятником сонце. Сім діб гримкотить із гучномовця, як до невільників: "... хлопці наліво, дівчата - направо!". І сидиш навпочіпки над тією "модною" на станціях діркою в асфальті, як.., як худобина! Але я к зробиш туди?! Коли сотні очей із черги зиркають на тебе з нетерпінням і - болем! Встаєш - і підтюпцем у товарняк: терпи до наступної дірки. Отаке воно - життя гороб'яче! Ро-ма-ан-ти-ка-а?! А зупинять посеред роздоріжжя, і знову - хлопці біжать наліво, дівчата - направо... І там усе, як на долоні!
- А потім, далі? - питає здивовано Еліст.
... Далеко-далеко за Уралом ні лісу, ні посадок. Голий-голісінький степ! Лише біля колії рядками руді й приземкуваті мазанки, наче сліди якогось невільницького поселення... То що вже подієш? І - хлопці наліво, а дівчата - направо.., як гриби обабіч тих хаток, сяк-так обтинькованих рудою глиною. Нема-нема, й виходить котрась тітонька-господиня. Скрушно похитає головою: "Ах, бєдниє ви, дєті..."
І вже по якійсь хвилі зі всіх дірок товарняка вихоплюється: "На целіну-у!" - сказала партія. А комсомол отвєтіл: - "Єсть!" І... дураков собралась гвардія - нє пєрєчєсть!.. Стучат-стучат-стучат вагончікі - на Во-осто-ок!.. Наш пу-уть - да-льо-ок!.."
То бруднючі й сизі від пилюги безконечних доріг вагони репетують піснею... І скриплять, і торохкотять рейками, як розсохла таратайка, ось-ось ущент розсиплеться!
Зі щілин стримить клечання - ми понатикали туди зеленого гілляччя дерев і кущів. Облуплений, дірявий товарняк звивається зеленкувато-чорною патлатою гадюкою - аж розмовляють колеса: "та-ррах-трах-тах!..". Видається збоку, ніби то якась гримуча змія: іще в сузір'ї Змій одяглася в кумедний панцир із дивовижних трав і квітів! Тепер степовий вітер немилосердно полощить їх, а вона... відриває їм тут, на Землі, голівки. Згинає, ламає і трощить невідворотно. Та ніхто й не замислюється над тим, хто ж її створив і виплодив? І товарняк летить несамовито й шалено - везе квіт молоді з України у світ "романтики"...
Там, зі станції "Бреди", неначе течуть, як мурашиний потік, і вже тягнутьлся степом крізь ніч десятки тритонних вантажівок: іще сто кілометрів у кузові...
Літня дорога куриться курявою, і сірі довжелезні шлейфи висять над колоною. Вранішнє сонце заступає хмариська пилюки!
Курище засипає очі, обличчя - тільки зуби блищать... але студенти з веселеньким серцем і викидають такі фіглі-міглі, хоч лягай і качайся та репайся зі сміху! Отак, із пустощами та всілякими трюками, й доїхали до Джетигари. Тут і Мілютинка, і "наша" третя ферма... за нею і річка Джетигара! Й студентський рій уже плюскотить у ній усім скопом!
"Еге ж не жарти? - ляскотять навперебій дівчата: - Сті-іль-ки діб їхали, як худоба!.." - "А вже струшуємо у воду романтику доріг..."
Вороненький іде тихо, немов прирозумляє щось про непросте людське життя. Вечоріє. Сонце уже котиться по розпеченій, аж білій, черені неба. У серпанковому килимі з хвиль ковили вороний наче тане. Й Еліст знову несе й несе її, свою ясочку, на руках. Горне до серденька своє кохання. Цілує очі, вуста, золотисто-солом'яні коси, кучерики, що спадають на личко... білі коси ковили вкривають у зелених колисоньках степу дрібних пташат... Яріє золотим вогнем сонце й поспішає в інші світи, за обрій, та ніжно ласкає їх обох і коника. Єдиних на увесь степ. Й ніби сама Природа, той не відомий її художник, увесь час малює юнака і юнку, вороного коня з вуздечкою, білочубі косиці ковили... Мистецьки водить і водить пензликом, наче карбує їхні постаті на тлі безмежного степового океану й догораючого виднокола. Пастельні барви цього колоритного надвечір'я нагадують Орисі - полотна Рубенса, Саврасова, Куїнджі...
Та до аулу ще так далеко. Тиха річечка Джетигара мов зупинилася на мілині перепочити. "Переходьте убрід", - плюскотять її хвилі лагідно. Але Еліст садить дівчину в сідло. Бере повід за вуздечку, а сам підкасує штанини, і разом з вороним - за його чорну гриву тримається Орися, - дістаються протилежного берега. Йдуть на західнє сонце. Воно палає і червоніє. Рум'янить їм щоки. Чистим промінням сяє в очах.
Орися втирає сльозу. З нею спливають і перші в її житті цілунки палкого, гарячого кохання. Горять вуста. Серце б'ється жадібно, злякано. "Колись-то гадала, після першого цілунку вже й заручини.., - усміхнулася нишком, - тепер лячно й себе, і цього великого, як степ, кохання симпатичного, щирого, ніжного, як ранній світанок, юнака. Чистого, мов крапельки роси на ковиловій косиці..."
Мовчать.
Йдуть повільно берегом річки.
- Далі проводжати не треба, - зупинилася Орися. - Не хочу, щоб нас хтось зобачив, ще подумають казна-що!
Промінчик радості пригас у погляді Еліста. Він замислився. А ввечері знову сидить біля студентської ватри: там за кочегара його Орися.
"З тобою мені б жити і доленьку хвалити! Але чого ж ти, милесенька, хвилі хвилиш? І не змигнеш у мій бік - дивишся, як ватра палає... А в ній моє серце! І час збіг, як батога хряснув! Залишилося його якась крапелинонька. Невже поїдеш, моя красунько? Хіба ти не бачиш? Я ж не той, що мотуззя із когось суче чи пускає мильну бульку... ти мені так до мислі припала! Відійди хоч на одну хвилечку й - стань зі мною: зігрій мене і заспокой мої сподівання... Не граймося в кота й мишку - бла-га-аю..." - мовчки, самими очима, як молитву, несе їй весь пломінь душі своєї.
"Де ж той ключик до твого серця?" - карається й не відає Еліст, і питає у ночі, у веселої ватри, що золотистим павутинням іскор тане у небі... То глибоко замислиться, то в одчай впаде, то міркує: "І порається, як господарка. І сіно скирдує. І перелопачує бурти з пшеницею. А вночі, як оком моргнути, розвантажить тритонку з зерном... До всього жива і моторна. Залюбки бігає з казашатами то на річку, то в степ. Ще й частує їх на кухні чайком. А потім показує, як зробити з куликів (їх тепер чимало неживих у степу стрічається) пташині чучелка... Дітворі ціка-аво! Й роями за нею літають! Навіть оте мале орлятко, що від комбайна принесли, виростила й годує: стане на крило - відпустить на волю. Отака вона, моя кралечка!"
Тіль-тіль зазолотиться на обрії велетенське червонясте покотьоло й не всигне розсипати своє золоте проміння, як Орися заливає котли криничною водою... Ніби у неї годинник усередині: уже та-ак чує світанок: "Тож хвилька за хвилькою і, мов дивовижні чаклуни, сірими байбаками попливуть степом комбайни: хлопцям їстоньки треба!". І хутенько засипає у саморобну студентську грубку кізяк. Поллє соляркою. Вогонь одразу ж збіситься. Вхопить за боки котли: "Жу-жух! Жух-жуу-у-у!.." - аж говорить до них грубка, а вони буркотять киплячими бурунами, ковтають сіль і сіру лапшу... Та ввесь Орисин хист і тут із присмаком романтики: лишень їй, веселій, привітній до людей і заповзятій, вдається у цих умовах готувати. І хоча те вариво хлопці й прозивають "чарівним клейстером", але Орися щедро засмачує його свіжим маслом та цукром і вже питає: "Хто за добавкою?". Молоді комбайнери мигцем тутеньки - перед нею: вистукують ложками чечітку!..
Скрізь Орися - вогонь-дівка! Лишень з Елістом якась безпорадна: так неждано-негадано хлюпнуло до її серця чуже кохання... Наче те повноводдя весняне! І тепер ця свята його мить - її полон. Тож після дотику сонця тільки розрив-трава одразу вистрільне: розсіває насіннячко, аби зросло й стало билинкою! А як у людей? - хіба знає Орися... Усе змішалося в її душі, вона соромиться своїх думок. Того інтимного, невідомого. Чого - ще і сама не відає. "А що, як Еліст - моя доля?.." - десь глибоко в серденьку заятриться жаринкою і пригасне. Найголовніше в житті - кохати: у цьому й сенс усього живого. Кохати - й залишити на світі своїх дітей..."
Але не так виховували вдома. Орися чула хіба що глузливі плітки про сільських повій. Як Туська із якимось хлопцем... щось там виробляли під коп'яком. "Хочу ще..." - благала Туська. "Я вигнав би її з дому, якби принесла в пелені..." - просторікував батько. Ніби й не навмисне той осуд, але так, щоб Орися чула... І - вона чула... Й на вус мотала, що те все зле. І всіляко гнала від себе бодай найменші мислі про те, "заборонене", на що натякали їй і пошепки, і так, щоб вона чула. А коли усеньке їхнє земне життя огортала ніч, самі не крилися й не збиралися ховати свій інтим від дітей: бо всією сім'єю тулилися в кухоньці. Там щоночі й любилися...
Орися не хоче бути такою, як вони. Ані Туською, ні тою, що у пелені принесе... Баглося їй всього тільки світлого. Чогось такого радісного, святого, преславного, як сама Природа!.. Бо ж той крок на всеньке життя! І їй обирати свою долю. Але як вгадаєш, з ким її зв'язати?.. А тут іще ота ворожка якось надвоє наворожила... Її із сестрою до неї післала мама, як їхала Орися з дому...
"Будеш щаслива", - сказала та. І... раптом - "ні!" Перекинула карти; іще раз розклала. Замислилась і з сумом у голосі шепоче: "Ні... не будеш. Н-ні..."
Неначе іншим боком до Орисі доля повернула?
"Хіба таке буває?! - сумує вона: - Чому, чому маю бути нещасливою? Невже зроблю якийсь не той крок на життєвій дорозі? Що відкрили ті капосні карти?!." - щоразу про те пам'ятає й намагається перехитрити і ворожіння, і долю... Але - як, я-як?!
Думки набігають, як теплий літній дощ, і зникають. Лише спогади блукають її стежками, на яких і шукає ту одну, єдину людину - свою половинку. Щоб ото як яблучко - розділиш точнісінько навпіл, а коли складеш докупи, то знову ціле! Але хто знає цей код щастя? І трагедії Шекспіра, і поезія Шевченка, і проза Дідро навчають мудрості й кохання, та кожен іде потемки, коли робить свій визначальний крок... Думає думку Орися, і пригадалося їй Кобзареве: "І то лихо - попереду знати, що нам в світі зострінеться... Не знайте, дівчата!" Та й заспокоїлась. Але...
Якогось дня, як стріла із лука, на неї раптом знову летить вороний, а на нім Еліст. Орися в один черк захищається вилами, відбігаючи від скирди сіна убік.
- Чому ти зникла? Орисенько.., - питає. - Ні на танцях, ні біля вечірньої ватри. Без тебе вона лише тліє... Чи уникаєш мене? - з мукою в голосі прошепотів їй, щоб ніхто більш не чув.
- Зайнята... А ввечері?.. Ловлю голіруч волохатих, чорних тарантулів на солом'яниках у конюшні... Всі їх бояться, аж репетують: "Ря-ту-уй! Треба ж десь спати!.." А я тільки хап! те страшне павуччя за спиночки - і в спиртову морилочку, для колекцій...
- І не боязко?
- Ні-ні-і...
- Кинь жарти, Орисю. Більш, як жити, хочу взяти тебе, Незабудко, дружинонькою.., люблю з душі, - молиться на неї Еліст.
- Ні! - немов камінь на серце навертає йому і собі. Не здогадуючись, який біль несе! Як роз'ятрює живу рану...
- Орисонько, пташко моя! Не розв'язуй лантух лиха. Дай хоч адресу. В Україну до тебе прилину!
Орися вперто, похнюплено мовчить. А таємно-таємничий голос нашіптує: "Пхи-и... Навіть тарантулів не так боюсь.., як того, повного таїни, світу, у який кличе цей чужий-чужісінький красень-юнак. Що я знаю про нього і його край? Угу-у, і степ райський! І кумис, як бальзам... Але все тут чуже-е! Он і вчора... Їду по харчі для студентів. Як ось несподівано підсіла до мене казашка, а буланий р-раз! - і дибки!.. Безтарка набік! Отак схарапудився! Мусила на руках, як оте дитя, зняти молодицю з полудрабка. А може, у цих загадкових степах не та аура..."
- На світанку поїдеш, моя красунечко?! Тому не прийду на ваш прощальний... Той вечір для мене - жура невимовна!.. - тяжко зітхає Еліст: - Моє ти чисте, невинне кохання...
У ясних, теплих карих очах журливо яскравіє росинка і... падає:
- Як же ти обпалила мене! Чому?! Чому так?..
Щось надірвалося і в Орисиній душі: "От кинула жарину в серце ота ворожка!.. Що, коли це і є саме той крок, на який вдруге випала мені карта?! - щемливо, бентежно зойкнуло. - А якби перевернути ту карту й зробити навпаки - піти назустріч долі?! Та, кажуть, щастя не вгадаєш..."

Орисі стає жаль себе; і вона іще раз йде тими ж стежками, але без нього.., без Еліста. Непомітно зникає зі студентського вечора і потайки вибирається в степ. Туди, де вони стояли біля річечки Джетигари... Зриває запахущу зілинку полину. Білюсінькі косиці ковили і квіти. Блакитні-блакитні, як небо над степом! Еліст називав їх "незабудками"...

Одного холодного зимового дня ці засушені квіти нагадали Орисі про гіркий її гріх...
Із-за сірих металевих прутів і сіток, з просторого вольєра на неї зирили три красені орли... Вони сиділи високо під стелею: таке в неволі, на чужині, у них небо... "Котрий із них ти-и.., Орленьку... Мій любий Орлюню..." - промовила до орлів стиха Орися, надіючись, - той, хто впізнає її голос, буде ві-ін!..
І він по-чу-ув!
Мигцем до її ніг опустився зі "своїх небес" великий орел. Скаче й скаче уздовж сітки! Й навіть не гляне на червоніюче долі м'ясо... Лише сумовито й так жально кричить! Як тоді, в степу...
Він та-ак пручався! Так рвався на во-олю! Зняв із ніг ненависне мотузяччя і - по-ле-ті-ів!
"Куди ж ти, Орленьку?! Чом утікаєш?.." - наздоганяє його Орися, захекавшись. Орел миттю упав на спину - догори дригом! І страшенний, оглушливий і погрозливий клекіт вилітає із його роззявленого дзьоба!.. Гачкувато закручені гострі пазурі хижо розчепірені! Пір'я залякувально настовбурчене. Очі висвічують люттю: "Не підходь!" Та вже Орися похапком бере степового орла за крила й під пахвою несе назад, у конюшню... Як на біду, студентські "комбайнери" по волі-неволі привезли його в Київ: здали в зоопарк.
Тепер орел знову лічить дні і ночі неволі. Торсає могутнім дзьобом металеві прути. Підстрибує біля Орисі... Й жалібним криком кричить!
Його крик виймає з Орисі душу; роз'ятрює серце тугою; запечалює пам'ять спомином і каяттям: "Навіщо, Орленьку, навіки розлучила тебе зі степом?!. А як ти карався у тому жалюгідному й тісному саморобному ящику з березової фанери, у якому й чвиркнути вволю не було де!.. І за ті дев'ять діб - з цілини - ти став у ньому сіро-білим..." - нарікає на себе Орися.
Прости ж мені, Орленьку!.. Скільки б віддала зараз, аби повернути тобі рідні простори! Той безмежний степ-океан і небо над ним, які сама ж без огляду у тебе й відняла!.. - мовила болісно.
Жалість бере її за серце - усім чуттям осягнула: "Ніколи не приживеться Орленько на чужині: сите життя в неволі не замінить орлові степу! Як не змогла я сама покинути вишневі садки України!.. Хтозна, чи знайшов би тут щастя й Еліст, що, як вільний вітер, птахом летів ковиловим степом на вороному коні?.."

"Гай-гай... Коли ж то було? Та хіба він один до мене сватався?" - черкне промінчик пам'яті. Пробіжить стежками життя і пригасне. Але знову прокинеться, бо душа ж людська увесь вік молода!.. Хоч яка б торбина літ висіла за плечима! Щоразу Орися струшує її легеньким порухом думок - вона впаде і миттєво розв'яжеться. А в ній Орисине життя! Не перекреслити ні кроку, ні стежини. Все дороге. Любе серцю: і юність, і молодість. Мрії, мрії... Й досі спливає в спогадах і стоїть їй в оці той казахський степ. Далека, мерехтлива лінія обрію. І - чорний вершник на вороному коні... Й - невидимий митець, який крізь роки малює ті дві юні постаті в розпеченому золоті вечірнього сонця. І - крила орла над ковиловим степом.
І лишень тепер, коли стала вона літньою жінкою, Орися дізналася - те чарівне слово "незабудка", якою назвав її Еліст, означає "Люби-мене"...

1960 - 1987

До змісту журналу "Вітчизна" №1-2, 2004 р.