|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №1-2, 2004 р.
Микола ГРИЦЕНКО
СПІШИТИ ЛЮБИТЬ
*
Я встану рано. Вийду до зорі -
Побачу кораблі...
Вони пливуть, за обрієм зникають,
Вони такі!.. немовби всі живі,
Неначе в цьому здичвілім краї
Пливуть, пливуть рікою по крові...
...А берегом - дівчата, як пісні
У білому вбранні.
Вони очима прихиляють хмари,
Вони крильми народжують вітри
І продають любов свою і чари,
Стоять по одній, і по дві, й по три...
Ті чари їм наврочено давно
На біле полотно.
Ногам там терло, лоскотно у житі!..
Йому ще жить, воно ще молоде,
А їм, аби розвіятись по світу,
Щоб випустить любов свою з грудей.
...А берегами діток, мов - зернят
Розсипано в ріллі.
...А доокруж - сліпа і чесна людність,
Співає небо, веселкова рань...
Й зчорніла мати сина свого будить:
"Вставай, Іване, Йваночку, Іва...".
Ми тут. Ми є. Ми бачим. Живемо.
І терпнемо. І терпимо...
*
Ми - лебедині діти. Лободині.
І наші крила гуснуть в лободі....
Ми дихаєм ізмалечку полинно,
Щоб в очі заглядать своїй біді.
А поруч нас прудкі є, гонорові,
Мов - відчайдушні коні-стрибунці...
Беруть на сміх прадавню свою мову,
Шукають щастя там, де манівці.
В далекім краї дива і свободи,
Там, де не пахнуть юністю сади,
Розчиняться поміж чужим народом,
І ні туди вже їм, і ні сюди.
Покотяться, поплачуться, мов діти,
Живіт свій перехрестять крадькома,
І будуть, дурні, з того ще радіти,
Що лободи у них тепер нема...
*
Вовки вже виють,
бо їм вити треба,
Сніги ростуть -
їм треба ще рости...
А я питаю в зоряного неба:
Чому Вкраїну всіяли хрести?
Малі, великі, аж до крику - свіжі!
У вишитих жалобних рушниках.
Чи ми не там покраяли обніжки,
Що нас розкраяв розпач, сум і страх?
Чи, може, ми молитись розучились?
Чи, може, світом править Сатана?
Чи, може, знову братися за вила
І мстити, мстити, мстить...
...собі сповна?!
Брехнею в рай ніхто ще не заїхав.
Тож, будьмо мужні визнать далебі:
В покорі нашій - найлихіше лихо -
Вовкам на радість і на зло собі.
ОДИНАКИ
Ми поодинці, браття, поодинці.
Із нас вже насміхаються ординці,
Вони не б'ють, не луплять, а сміються,
Бо знають - українці продаються.
Хто - за п'ятак, за гривню, хто - за гріш,
Але задарма все ж таки - найбільш.
Американця кличем розговіться,
Чи росіянам зберігаєм "путь"...
Наш брат уже давно їх не боїться,
Бо щось-таки в кишеню покладуть.
Не покладуть, то випросим самі -
Дарма, що діти житимуть в ярмі.
Чого ж себе не вмієм запитати:
А - що ж я сам?! А - що ж моя рідня?!
І як нам на землі хазяйнувати,
Щоб не колола очі нам стерня
На полі, де порожні колоски.
Від них же більше муки, ніж муки.
...Горить багаття. В небесах жарини.
Їх так багато на холоднім тлі...
У зорях вся, у жарі Україна,
У жарі її неуки малі.
І владарює над землею зло,
Яке її вже наскрізь пропекло.
ДИКІ ГРУШІ
Дикі груші ростуть на Вкраїні моїй,
Що дикіших уже не буває,
Дикі звірі гуляють в подобі людській
І пісень українських співають!
Як же рано вони свій бенкет зачали!
Ще не вгоїлась вольності рана.
Як же хутко найвищий престол обплели
Перероджені діти Богдана!
Малороси рясні, вам би гроші й пісні,
"Патріоти", що вийшли з голоти,
Ваші душі, проте, і брудні, і пісні,
Та обмазані дьогтем ворота!
Розтягли, розгребли, мов - лиха татарва...
Чуже горе під серцем не коле.
Хай на ваших могилах засохне трава,
Бо самі ж ви - перекотиполе!..
...Ця земля вас не раз і не два прокляне -
Доморощені, ниці іуди!
І кістки ваші так серед ночі струсне,
Що нарешті народ свій розбудить!
*
Живий той дім, що в нім горить вогонь,
Тумани розступаються студені,
Сюркочуть гусенята на черені,
Яким лиш день від роду усього...
Парує каша в смуглім чавунці,
Рум'яниться, мов щоки молодиці,
А їй із кухля ще дадуть напиться,
Щоб пишна вийшла, як на молоці.
Вкраїнський ранок, дров'яний димок,
Хатки до гурту збились, наче - гуси...
Через одну - не дворище, а пустка.
І вже втопився в кропиві садок.
Красива земле з кореня до хмар!
Обкосить хто твою квітучу душу
Від полчища кропив'яних татар?!
Хитається кругом дичавина,
І вітер не співає вже, а свище.
Вовки до хат підходять ближче, ближче...
Виносьте їм горілки та вина!
ЧЕРНЕЧЧИНА
Ніхто не хоче їхати в Чернеччину -
Там чорні кози плачуть у траві...
Якби - в Париж а чи в якусь Німеччину...
Ніхто не хоче їхати в Чернеччину,
Віконниці розплющувать її.
Ніхто не хоче їхати в Чернеччину -
Там чорногуз блукає, мов - чернець.
Він облітав парижи і німеччини,
А крила склав на озері в Чернеччині
І походжає, мов старий мудрець...
Ніхто не хоче їхати в Чернеччину -
Холодна тиша гусне в небесах...
В забитій хаті пересохле клечання
Від холоду тремтить на образах...
ЛОПУХИ
Лопухи ростуть, як вухина,
Дайте їм ще трохи наростися.
Лопухів не навчено поститься,
І не в тому лопухів вина.
Їх вина лиш в тому, що ростуть!
Бережуть у вухах срібну тишу...
Вітер їх закохано колише,
Скоро вам вони ще й зацвітуть!
Пишна зав'язь, соковиті брості
Молодичкам гарним навзнаки.
Як вухиння прийде до вас в гості -
Не спішіть рубать йому листки.
Охоронить вас і вашу вдачу,
Захистить домівку доокруж,
Промовчить довірливо-звіряче
Біля хат Горпинок і Марусь.
МРІЯ УКРАЇНЦЯ
Опанасові Заливасі
Матінко, розчешіть траву моєї землі так,
Щоб одне пасмо лягло на Схід,
А друге - на Захід...
А посередині лишіть пробір,
Як - борозну відкриту...
Хай білі лелеки
Летітимуть із Заходу на Схід
І зронять зерно в оту борозну.
Хай чорні лелеки
Летітимуть із Сходу на Захід
І зронять зерно в оту борозну.
І нехай густим різнотрав'ям
Заросте ота борозна.
Навіки.
*
Моя мати не була в Софії,
Але знала, що Софія є!
У своїй душі носила мрію:
Наспівать на полотно своє...
Хай що буде. Хай осудять люди,
Скажуть: "Голуби, мать, не такі..."
А вона їх вишиє й розбудить,
І вони вже в неї говіркі!
А вони вже всі такі крилаті!
А їм всім уже аби - летіть!
Чи таких ти втримаєш у хаті,
Коли там, за хатою, є світ?!
Випускала мати їх до світа,
А щоночі вишивала знов,
І було крилато в хаті й світло -
То світила мамина любов.
Коли я приходжу до Софії
На прадавні київські горби -
Бачу матір в образі Марії,
А над нею сизі голуби!..
*
Баби на ланці, ніби прапори:
Червоні, жовті, голубі, картаті...
Лопочуть спідниці, мов дурнуваті,
І бур'яни біжать на них згори.
Баби із автоматами в руках.
Баби самі уже, як - автомати,
Не сапи в них, а яструби крилаті,
Що наганяють на зелене страх.
Густе міжряддя, буряки принишклі,
Уся надія на бабів оцих,
Вже спідниці намокли від роси,
Й жіночі стегна аж парують, пишні.
Надвечір порозвозить їх машина
До хат, ненагодованих хлівів...
Немов клубки розлючених джмелів,
Гудуть вперезані хустками спини!
ОРІЄНТИР
З усіх світів
Найближчий мені світ,
В якім вікно
Вкраїнське моє світиться.
Від нього хрестиком
Електрики -
П'яненькі королі
Ходили гордо,
Знаючись на ділі,
Вони єдині
На планеті вміли
Пустити струм
У нашому селі.
Парує каша...
Чарка вечорова
Обходить стіл,
(За світло гріх не пить),
Вертаються
Напашені корови,
Міжріжжя чешуть
Об нові стовпи...
Палають вікна,
Наче лист осінній -
Електрика
Гуляє по хатах!
Світ за очі
Порозлітались тіні,
І подив Господа
На образах.
*
За туманом - туман.
За туманом - туман і тумани,
Солов'їні пісні
Так зав'язли в туманах отих!
Де ж він, князь Соловей,
Що пісні із туману дістане
І розкрилить їх так,
Що й найменшенька буде світить?!
Я в тумані стою,
Виглядаю, вдивляюся, плачу.
Хочу в серце впустить
Золотого того солов'я...
А якщо не вмолю?
А якщо я його не побачу?
А якщо отой князь,
Світлий Князь Солов'їний -
То я?
*
До жовтня далеко -
до травня так близько...
До травня -
іще півлистка.
А місяць у небі,
мов срібна колиска,
Сльозу молоду не пуска.
Цілуються квіти, червоні, гарячі,
Зростаються стебла хмільні.
І ми вже такі божевільно-незрячі.
І вже ми такі неземні.
Черемхова спрага весняного світу,
Мов біле вино в голові...
Спішити любить, не чекаючи літа,
Іще на голкастій траві...
Спішити любить,
доки срібна колиска
Сльозу молоду не пуска,
Й до жовтня далеко,
й до травня так близько
Й до травня ж -
всього... півлистка...
 |
|
 |
 |
 |