журнал "Вітчизна" №11-12, 2009 р.

Микола Петренко

ПРИ ЧЕСНОМУ ХЛІБІ

І ТАК ДОВІКУ

У епоху химер владуватиме блазень,
Це позірно: за ним – поліцейська рука.
Я залежний в гріхах, я й понині ще в’язень.
Що не знає амністій, що правди шука.
Відбуваю своє – на добу по годині,
Опускаються грати, дзвенять ланцюги.
У острожній пітьмі оживають святині,
І не знають дурного жалю вороги.
Потім воля – умовна. Це значить – довічна,
До наступного дня, до грядущих покар.
А в уяві як шабля – надія двосічна,
І збіговисько друзів, і зграя примар.
По годині щодня – певно, так до загину:
Відмінилась держава – та держиться власть.
Принеси сухарів, принеси цибулину,
Це б ще чарку – та чарки ніхто не подасть.
Так повіки віків, так понині і прісно,
І не треба жалів, побратимство, ось так:
Я це вибрав – я стягом освячую пісню,
Я понині ще в’язень, захриплий співак.

ПОНАД УЯВОЮ

Такі це дні, протрухлі та дуплаві,
Свавільний пагін прагне в голубінь.
Я гідно жив – ну так, бодай в уяві,
В горнилі мріянь, прагнень і борінь.
Так, я в тобі, уявний гордий світе,
А ти іскриш, мов крапля на ножі, –
Де вруняться дідівські заповіти,
Де Україна, плекана в душі.

КАМІННИЙ ЗАСПІВ

Прислухайся – таж має голос камінь!
Неначе сповідь зачерствілих душ:
Співає пісню, творену не нами.
А наче нами зболену – чому ж?
Прислухайся – а серце наче камінь,
У ньому дивним замислом сплелись
Жалі про те, що сталося не з нами –
Тепер один, як після бою воїн.
Мели вітри, мели, збивали з ніг,
Хтось не підвівся, хтось навік в полоні.
Я все забув – але одне зберіг:
Твій звабний усміх і твої долоні.
О, не питай, ми знали, я і ти.
Когось іще, кого зітерли згадки.
Лишилось крок назустріч перейти –
По тій уяві, що хиткіша кладки.

ЧУЖІ ГРІХИ

Це так на прощу: сипле ніч порошу,
Це так на прощу: йти і йти і йти...
І важко так нести безмірну ношу
Чужих гріхів – вдови і сироти.
Гультяйської – із-під хмільної чарки,
Голодної – примара божевіль.
1 плине дим, неначе чад із шпарки,
І біль – з ножем до серця, лютий біль.
Присуджені – до сьомого коліна,
В безвиході чужинного ярма, –
Але ж однак – не клякнем на коліна,
Ще не для нас сурмитиме сурма.
Ще нам і дітям – Боже, ще й онукам
Нести й нести тягар чужих провин, –
Куди й кому? На знаду чорним крукам,
У прірву недоладних величин.
Колись аж геть співучими, колись...

ВІДДЯКА

Наче сонцем освічена грань –
Заквітує веселкою раптом, –
Я й не мислив життя без страждань,
Без напруги, без розпачів ранніх.
Без нежданих невдач, без жури,
Без облуди на щиру довіру,
Без падінь із крутої гори, –
Тільки ж в міру, мій Господе, в міру.
Так, щоб міг я піднятись, щоб міг
Відродитись з крутої нестями,
Міг упасти на рідний поріг
Лікувати отруйливі шрами.
Ну а потім – як ранок і ніч,
Ну а потім – щоб серце із рожна,
Ну а потім –щоб усміх із віч,
І дитяча молитва побожна.

ТИ ЗНАЛА

Так, ти знала: я не стану кращим,
Так, ти знала: шлях мій крізь пітьму,
Так, ти знала: я навік пропащий, –
То чому ж повірила, чому?
То чому ж прилинула, примчала
До межі отруйної жури,
То чому ж такого зустрічала?
Ти мовчиш? О так, не говори.
Ти ж бо знала – а жадала чуда,
З ангельським терпінням, далебі.
Так і сталось: я, гіркий заблуда,
Посміхнувся в дякою тобі.

НІХТО, ОКРІМ ТЕБЕ

Ненатлий час свавільно проковтне
Безмірність дат, і вчинків, і обставин, –
Ти знала інших? Пригадай мене,
Та лиш таким, для кого ти остання.
Я важко йшов, як ходять по росі,
Помимо вирв і ям, грузьких вибоїн.
Когось я бачив – проминули всі,

ПРИ ЧЕСНОМУ ХЛІБІ

Так живу – щоб ні плями на німбі,
Хоч які там в нас німби, дурне:
При роботі, при чесному хлібі
Перестріне мій вечір мене.
Ще з часів, як потрощено храми,
Я молився самотній свічі:на
Сусідській толоці з братами,
Щоб незрадна рука на плечі.
Це одвічне, тверде, це незрушне
Без чужинських бучних ґвалтувань,
Це зароблений гріш на подушне,
Це із криги мій хрест на Йордань.
О, я знаю: гіркі переступи,
І немає межі каяттю...
Та однак же: натовчено в ступі
Жменю зерен – собі на кутю.

ЗНИКЛИЙ ЧАС

Стежки, обніжки полинові,
Поривна далеч степова...
Де зниклий час? А він – у мові!
Перетворився у слова.
Круті віки, дзвінкі епохи,
Бентежні миті торжества,
Базари, Крути, Сандермохи –
Снопи, полукіпки: жнива.
Герої звісні і не звісні,
Надій і крові ручаї, –
Де зниклий час?
А він – у пісні!
Двокрапкою на букві ї.

ЧУЄШ, БРАТЕ: ДНІПРО ВИСИХАЄ

Час пливе – та однак не минає
Біля серця гадюча жура:
Чуєш, брате: Дніпро висихає?
Ще рік-два – і не буде Дніпра!..
Ще рік-два – і розверзнеться згуба,
. Розгуляється ґвалтом чума:
Де Дніпро? Там ячать скалозуби,
І великої правди нема.
В небесах розпанахано ситець
Гайдамацьким ударом ножа,
Під водою реве Ненаситець,
А вода – мов болотна іржа...
В лютій битві звитяги немає,
Та пророчив не марно Тарас:
Чуєш, брате: Дніпро висихає?..
Та не висохнуть душі у нас.
Важко, брате – від злоби, від люті,
Та надія в серцях не вмира:
Ми в неволі – а душі розкуті!
Бенкетують на кручах Дніпра.
Вознесися – над степом лунає
Першогрім весняної грози:
Чуєш, брате: Дніпро висихає?
Не шкодуймо для нього сльози.
Ні сльози, ні юначої крові,
Ні зачатої в битвах снаги:
Хай тече у великій любові!
Хай гримить, розрива береги!

НА РІВНІ ДУШІ

Це направду за крок від межі:
Вищіряються злидні голодні.
Друзі, де ви?
Бодай напишіть,
Вже як руку подати не годні.
Браття, де ви?
Неначе чужі.
Креше іскрами нечисть несита.
Боже, де ти?
На рівні душі,
А душа мов сльозою пробита.
А душа ну не вище колін,
Так тобі уклонятись негоже.
Боже, де ти? –
Чи стогін, чи дзвін:
То за мене ти молишся, Боже?..

ШАПКА КОЗАКА МАМАЯ

Він козак Ніхто, примітну шапку,
Вовчу шапку має – бо козак!
Заманився в пастку-людолапку
Із гуртом зухвалих гультіпак.
Заздріть всі, пострижені та лисі,
Панський ляк зловтіхи не хова:
Он же, он – нахромлена на списі
У кудлатій шапці голова!
На майдані пострах і задуха,
На майдані рабська течія:
Та знайшовся юний відчайдуха –
Він зірвав ту шапку: – Це моя!
І назвавсь Ніким, назвавсь Мамаєм,
Відклепав повстанського ножа!
Щось ми знаєм, іншого не знаєм,
Ми, кому та шапка не чужа.
Ще примчить, іще відчайно свисне;
Той Ніхто, відважець із раба:
Все, що в наших душах ненависне.
Шаблею навіки розруба!

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО ПІД КРУТАМИ

У сутність, у вир пірнути,
В доречність, тугий крутіж:
Довженко спішить під Крути –
А це – як під серце ніж.
Душа похлиналась бунтом:
Красу молодим воздасть!
Бо тут закрутились жмутом
Сто болів і сто нещасть.
Шалена уява борса
На полі жахних звитяг:
Він прагне зустріти Щорса –
Ось тут, у густих снігах!
Спізнився: жалі юначі
Вляглись під сухий курай...
А хто там у бурці скаче?
Приглянься: це ж він, Чапай!..
Так що ж то за вибір Божий –
Іти в Арсенал з-під Крут?
Не з тим і не там – лиш схожий
На кару лавровий жмут...

У ХВИЛИНУ ЗНЕВІРИ

Я десь блукав – і врешті: ось вона,
Земля, мов свитка з латкою на латці:
Тут в коленій хаті батьком сатана,
І діти в школі вчать чортівські святці.
Тут люди ледве зводяться з колін,
Щоденна правда гірша ніж омана.
Та ні – тут храми, великодній дзвін,
Тут не стихає божеська Осанна.
Тут заповідь, як давній палімпсест,
Дописана плюгавими словами,
Тут сатана несе найтяжчий хрест
І ставить свічку перед образами.
Тут дивна суміш, власне: асорті
Добра і зла, їх спробуй перетерти.
Тут славно жити! – кажуть ті й не ті.
А інші кажуть: тут славніше вмерти.

СВІЧКА ВІД УКРАЇНИ

Ще трохи – чуєш: підкликає вічність?
Ще трохи, чуєш – зоряні світи...
Чи ти мені яку поставиш свічку,
Не десь там хтось – а хочеться, щоб ти.
Уже виходить в даль зухвала зміна,
Уже мої попалено мости.
Ні, не вклякай, не треба – на коліна,
А пригадай страждальця і прости.
Я важко ріс – в серні мій черствий кусень,
Сніги й бараки, стоптана трава...
По крихті щастя визбирати мусив,
Леліяв пісню – чень, вона жива!
Я слово рідне ніс як контрабанду
Крізь митниці – їх ще й понині тьма.
Я меч сталив і славив даль баладну
Святим вогнем, що й досі дух пройма.
Я полічив би знахідки та згуби,
А це – сувій, ну хто те прочита!..
Я... ні, мовчу, мої розбиті губи
І потемніла кров моя густа.
Твоя то кров – під лезом стосотсічним.
Та я мовчу, я весь затерп... І все ж –
Чи ти мені яку поставиш свічку,
Чи добрим словом сина пом’янеш?..

ШКОЛА ДЛЯ РОЗКУРКУЛЕНОГО

Господи, дай нам хоч трохи снаги
Здерти з віч шори облуди:
Ми ще не знали, що ми вороги,
Думали просто – що люди.
Ми іще мали вклонитись комусь:
В чім наші спади і злети?
Чом наші Галя, Михайлик, Павлусь
Витягнуть вовчі білети?
З ними сім класів провчився – і все,
Вузи для них під замками:
Сито державне епоху трясе,
Нас відсіва ворогами.
Як це ганебно: куркуль чи глитай –
Вмів бо лиш ниву орати...
Ми їхні діти –- забудем про рай,
В пекло нам путь чи за грати.
Там книгу знань до кінця догризеш,
Жаль лиш, що правді на шкоду.
Там ти премудрий – нарешті збагнеш:
Ти таки ворог народу...

БУДЕ КРАЩЕ

Ні, не буде гірше – буде краще! –
У прийдешнім, а воно гряде:
В чорній млі пощезнуть вовчі пащі,
Заквітує жито молоде.
Впертий досвід вперто значить інше,
І для нього вибору нема:
Ні, не буде краще – буде гірше! –
Та такого серце не прийма.
Ми пройшли по зболенім стернищі:
Вбита віра, вбита – а жива!.. –
Буде краще! – і вони все ближче,
Дні, невідворотні, як трава.
Батьку, мамо! Посміхніться, врешті –
З голоду, безправної нужди:
Ви мені сьогодні не перечте,
Не кажіть, що буде, як завжди.

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2009 р.