журнал "Вітчизна" №11-12, 2009 р.

Іван Онищенко

Два Оповідання

МУЛИК

Коли його новий хазяїн – худорлявий рижовусий чолов’яга –  відчинив двері стайні, зняв з Мулика вуздечку та, стьобнувши нею коня по задніх ногах, гримнув: «Ану, заходь веселіше!» – Мулик зрозумів: тепер у нього починається нове життя.
Вусань, не причиняючи дверей, заклав вхід до стайні дерев’яною перекладиною й поплентався до хати. Мулик постояв хвилину, оглядаючи приміщення, де йому доведеться жити, підійшов до перекладини у дверях, висунув голову й почав розглядати подвір’я.
Чималенький вибалок на схилі яру оточений лісом; хата під соломою, стайня, корівник, саж, колодязь із дерев’яним зрубом. Униз від подвір’я – город, розділений навпіл добре витоптаною дорогою до місточка над невеликим струмком, що стиха жебонить у надвечір’ї. Порадували Мулика густі зарості споришу на подвір’ї та різнотрав’я навколо садиби – місця, де можна попастися. Посеред яру – вулиця, заселена будівлями з обох боків. Але подвір’я – на чималій відстані  одне від одного, наче острівці посеред зелених грядок. Мулику вперше довелося побачити хутір. У селі, де він виріс, хати стоять одна до одної майже впритул. А тут – простір.
Прийшла череда з пасовища. Велика ряба корова зайшла на подвір’я. «Певне, буде моєю сусідкою по хліву», – подумав Мулик. У селі в цей час гамірно від ревіння худоби, людських голосів. А тут тиша. Вона радувала спокоєм і дещо тривожила уяву.
Та ось із хати вийшов Вусань, а з ним дружина й троє дітей. Хазяйка зачинила корову, й усі разом підійшли до стайні – подивитися на новопридбаного коника. Хазяйці він не сподобався: «Ти купив робочого коня чи іграшку дітям? Хіба це кінь? Викачок1 якийсь, пізніхірка2!» Проте малечі Мулик сподобався: невеликий – на ньому можна кататися.
Підійшло ще кілька сусідів, цікавляться, що за помічника купив собі Андрій. Стримано усміхаються. «Наче підстаркуватий віслючок. Воза ще він може й потягне (порожнього), а копу сіна – навряд». – «А плуга?! У хуторі ти йому й напарника для оранки не підбереш»
Андрій не дуже переймається тим кепкуванням. Він певний: коня придбав хорошого. А що невеликий на зріст – те байдуже. «Ви подивіться, який він у холці! А груди? Як у битюга! Ноги наче стропці,
копита як вилиті й – жодної тріщини. Ми ще побачимо, чий кінь краще потягне!» – нахваляється Андрій. Сусіди цікавляться: звідки в коня таке ім’я – «Мулик»? Може, він і справді наполовину кінь, а наполовину віслюк? Здається, в наших краях мало хто чув про таку тварину, як мул. Та й про віслюка – теж. Хоча про останнього мали певне уявлення з картинки у Святому писанні: Ісус Христос в’їжджає до Єрусалима на віслюку.
Отже, у хуторі з’явився новий кінь Мулик – невеличкий на зріст, гнідої масті. П’ятирічний Василько й восьмирічна Оленка захотіли пригостити коника. Але підійти близько з пучечками трави до нього не наважилися. Це зробив їхній старший брат Мишко. Він приніс цілий оберемок пахучої лугової трави й поклав його перед коником. Захотів погладити по шиї. Але коник не дався. Для нього всі ці люди були чужими. Він став боком до вхідних дверей, прищулив вуха до голови. Це була погрозлива поза: «Не підходь!». Діти зрозуміли: поводитися з коником слід обережно. До них підбіг Жучок, і всі разом спостерігали, як Мулик смачно хрумкає травичку.
Ще вдень Жучок, побачивши як  на подвір’я в’їхав не Буланий, а інший кінь, підняв ґвалт. Що це, мовляв, за чужак завітав до нас? І тільки після того, як хазяїн кілька разів гримнув на нього, а потім
прив’язав на ланцюг, Жучок незадоволено скавулячи, притих. Він був здивований: де ж Буланий?
Жучок добре знав своє господарство й усіляко охороняв його. Кінь, корова, молоде телятко, яке щороку з’являлося навесні, кури – все, все було під його захистом. Коли їхній півень починав рицарський турнір, оберігаючи свій курячий гарем від зазіхань сусідського півня, та  вступав з ним у двобій, Жучок, не вагаючись, кидався до них і хапав чужого нападника за хвіст з таким завзяттям, що з того лише пір’я летіло. Після чого той змушений був, репетуючи проти нечесного поєдинку, втікати додому.
Тепер Жучок мав узяти під свою опіку нового коня. Він підійшов до стайні, пильно поглянув на Мулика й тихенько загарчав: чи то незадоволений новоприбульцем, чи ось так привітався до нього.
Мулик з пучком трави в роті підійшов до дверей. Жучок, наляканий різким рухом коня, відскочив на кілька кроків, постояв хвилину, не спускаючи погляду з Мулика, заскавулів і подався до своєї будки. Знайомство відбулося.
З Буланим у них була дружба. Жучок скучав за конем, якщо того довго не бувало вдома, і, почувши здалеку звуки воза (колеса мали металеві тарілочки у втулках), кидався назустріч. Радо вистрибував
перед Буланим, мало не облизуючи його морду. Скавулів, вітаючи повернення коня й хазяїна.
Інколи Мишко водив коня в нічне і брав із собою Жучка. Пес укладався біля вогнища, де пастухи грілися й пекли картоплю, але ні на хвилину не забував про коня, який пасся неподалік. За перших же
підозрілих звуків, нічного шереху навідувався до Буланого, аби переконатися, що небезпеки немає. Коли їхали на поле, Жучок біг попереду воза, оберігаючи хазяїна й коня. Тепер він мав дбати про нового товариша.
Незабаром вийшов з хати Вусань – так про себе називав його Мулик. Постояв коло дверей, спостерігаючи, як новий кінь порається з травою, приніс йому пару відер води, напоїв і зачинив двері стайні на ніч. Мулик залишився сам. Прислухався до нічних звуків, що зрідка чулися з вулиці: голоси людей, фуркання коней. Десь у кінці хутора гарчали пси. А неподалік садиби тихо шумів ліс та дзюрчав унизу потічок, ніби заколисуючи всіх на сон.
Запах стайні нагадував Мулику, що тут недавно жив інший кінь. Жолоб, підлога, стіни пропахли тим невідомим йому конем. Мулик почув, як повз хліва пробіг Жучок, постояв біля дверей, прислухаючись і принюхуючись, ніби перевіряв, чи новий мешканець на місці. Жучок йому сподобався: приязний песик, спокійний, не заводить даремно галасу, як інші пси, що не вгавали цілу ніч.
Згодом вулиця затихла, хутір поринув у нічний сон-відпочинок. Погасло світло й у хаті нового хазяїна.
Отож перша ніч у чужому йому краї, в чужій стайні в нового, поки що чужого йому хазяїна.
Він іще довго жував траву, покладену йому на ніч, підібрав пучечки, які впали з жолоба під ноги, й, стомлений за день, заснув. Спав стоячи. Лягати на чужу постіль-підлогу, хоч і застелену свіжою соломою – не захотів. Сон видався дещо незвичним. Він навіть не міг втямити: то був сон чи спогад про минуле.
Уперше йому довелося залишитися без матері, уночі, одному. Скільки  пам’ятає, мати завжди була поруч. Пригадалося як смоктав її чорне лискуче вим’я з пахучим і смачним молоком, як бігав за возом, котрий тягнула мати. Коли підріс, його прив’язували до лівої голоблі воза, щоб не ганяв по чужих городах та не дражнив собак. Пригадалася уві сні подія кількарічної давнини, коли він іще зовсім малим лошачком загубився на велелюдному ярмарку в сусідньому містечку. То був жахливий день. Він переляканий бігав поміж чужих возів і коней, придивлявся, прислухався, шукав матір. Та ні голосу, ні запаху її почути не міг. Як сталося, чому він так необачно далеко відійшов від свого воза, Мулик не пам’ятав. Заплутався в ярмарковій метушні, намагався повернутися до матері, але вона разом з возом і хазяїном, якого Мулик міг пізнати здалеку, кудись зникли. Поїхали без нього?
Мулика охопив жах. Він голосно й жалібно іржав, щоб його почула мати, але вона не відзивалася. Може, її вже й немає на цьому величезному вигоні посеред міста? Та якою ж дорогою бігти, щоб
наздогнати? Мулик подався до підвід, що поярмаркувавши, рушали додому. Придивлявся до коней, до людей. Ні! Чужі люди, чужі коні. Його хльоскали батогами, деякі кобилиці шкірили зуби, коли він
підходив до них дуже близько. А матері серед них не було.
Він пробіг майданом в один бік, у другий, кілька разів повертався ніби на те місце де стояв їхній віз, проте ні матері, ні хазяїна не побачив. Лишився один серед гамірного ярмарку далеко від села, дороги до якого він не пам’ятав. Аж ось крізь ярмарковий гул йому почувся знайомий голос – тривожне материнське іржання. Вона кликала його «Де ти, синочку? Біжи мерщій до мене!» Він кинувся прожогом на той голос, натикаючись на чужі підводи, ледь не під ноги коням, боячись утратити напрям, звідки долинав голос матері. І – о, радість! Він побачив її. Вона стояла запряжена на виїзді з ярмаркового майдану. Мулик кинувся до матері. Вона радісно обізвалася тихим іржанням. А хазяїн привітав блукальця батіжком по спині. Але то дрібниці. Він знайшов матір! На радощах хотів дістатися до материнського вимені, але залізти під голоблі було неможливо, та й хазяїн не дозволив.
Після цього випадку його стали прив’язувати до голоблі воза чи саней.
Мулик знав майже всіх коней у селі, часто зустрічався з ними на вулиці, в полі, на пасовиську. Яка то була радість ганяти наввипередки з ровесниками, коли їх виводили в нічне! Горить вогнище, розганяє темряву, біля вогнища сидять пастушки, поруч – собаки. Спутані коні пасуться неподалік. А вони – лошата – ганяють одне за одним, не відаючи втоми. Матері хоч як зайняті вечерею – очей не спускають зі своїх малюків і тривожно окликають їх, коли ті на хвилину зникають у темряві.
До дорослих коней Мулик не підходив. Вони могли знічев’я гризонути за спину або й хвицьнути ногою. Згодом, коли підріс, на нього одягали ремінну шлею, й він ходив у підпряжці разом з ма­тір’ю. Певно, не надто старався, тягнучи воза, бо його посторонки частенько провисали, й хазяїн, помітивши хитрість молодого коника, заохочував його батіжком. Мулик на якийсь час напинався, особливо коли вантаж везли під гору, потім знову послабляв. Мати ніби не помічала синових витівок і всю потугу брала на себе. «А чого пнутися? – міркував собі Мулик. – Хіба мати сама не потягне? Вона ж в голоблях, а я так собі, збоку для помочі, та й стараюся ж, коли треба підсобити».
Хазяїн хоч і стьобав інколи його батіжком, проте чоловік був доброї вдачі. Вчасно давав відпочити, добре годував, особливо в жнива, коли роботи було багато; частенько вони з матір’ю мали в жолобі навіть овес – найсмачніший корм, який довелося йому скуштувати.
Проте деякі неприємні спогади у нього залишилися й про хазяїна. Перший – це коли той привчав його ходити у возі одного, без матері. Хазяїн намагався одягти на нього хомута. Мулик не давався. Хомут лякав його. Хоча він і бачив, як щодня одягали того хомута на матір, а вона спокійно стояла. А він не міг. Крутив головою, ставав дибки, задираючи голову, щоб хазяїн не міг дістати її. До шлеї Мулик звик і не боявся, адже він не раз ходив з матір’ю у підпряжці. Але шлею хазяїн одягав, насунувши її від загривка непомітно. Внизу застібав на пряжки. Нічого страшного в цьому не було. Інша справа хомут: великий чорний обруч хочуть припасувати тобі на шию, та найперше на голову, затуливши навіть очі.
Тоді підійшли двоє сусідів і допомогли вкоськати молодого коника. Хомут одягли, завели між голоблі й запрягли у воза. Обмотали ремінням черево й спину, всунули до рота вудила. Узяли його з обох боків за вуздечку, а хазяїн сів на воза й натягнув віжки. Вудила боляче тиснули на губи, ледь не роздираючи рота. Мулик хвицяв задом, не хотів рушати з місця. Та все даремно. Довелося змиритися. Так вони проїхали вулицею кілька разів і повернулися назад.
З цього дня для Мулика настало самостійне трудове життя. Інколи його залишали в стайні одного, як це траплялося й раніше. Він скучав за матір’ю, виглядав, коли ж вона повернеться, нервово мотався з кутка в куток, протяжно іржав. Зустрічав її радісно, терся головою об шию. Раділа й вона, побачивши свого пестунчика. Тихо іржала, лизала йому морду.
А незабаром його почали вабити молоді лошички, навіть дорослі кобилиці. Побачивши їх, тремтів усім тілом, рвався до них, ледь не обриваючи упряжі, заклично іржав. Не відчував навіть батога, яким
частував його в такі хвилини хазяїн. Ось тоді його відділили від матері високою дощатою перегородкою в конюшні. Та все одно мати була поруч.
Аж тут сталася найжахливіша подія в його житті. Він ніколи не зможе забути про неї. При самій згадці судоми зводять тіло. До стайні зайшли, крім хазяїна, ще кілька сусідів, а з ними якийсь незнайомець. Матір вивели зі стайні. Муликові зв’язали передні ноги, повалили на землю, розп’яли задні ноги, прив’язавши їх до внутрішніх стін стайні, й вирізали з нього частину плоті.
Він стогнав від несамовитого болю, хрипів, борсався в усі боки, намагаючись підвестися, – марно. Люди й мотузки міцно тримали його. Потім змастили рану чимось неприємним на запах і дуже пекучим. Ледь вижив від болю. Не міг підвестися. Всі вийшли з хліва, крім хазяїна. Той постояв кілька хвилин біля коня, розплутав йому мотузки з ніг і пішов. Мулик лежав, неспроможний поворухнутися. Все тіло пекло вогнем, а особливо рана. Він не міг зрозуміти: навіщо його так мучили?! Боліло до ранку. Поруч була вже й мати. Співчутливо поглядала на нього, тихо обзивалася, питаючи, що з ним сталося. Проте пояснити він не міг, а вона бачила, як син страждає, та допомогти не могла. Приходив хазяїн, поклав йому пучок конюшини, приніс води. Від їжі Мулик відмовився, воду випив.
Кілька днів не міг піднятися на ноги. Приходив той чоловік, що зробив йому рану. Змащував йому те ж місце пекучою рідиною. Зрештою Мулик піднявся, але кілька днів залишався у стайні. Рана поступово загоїлася. Та докучали мухи. Він безперестанку відганяв їх, стьобаючи хвостом, переступаючи з ноги на ногу. Намагався дістатися до них і головою. Десь за тиждень його почали виводити надвір на прогулянку. А за якийсь час він, як і раніше, почав тягти воза. Проте став спокійнішим, ніби в нього відняли частину його власного єства, бадьорості, життєрадісності. Побачивши кобилиць, він уже не хвилювався, як раніше, не рвався до них, хоч іще довго не був байдужим, посилаючи закличне іржання.
Перші дні ходити було боляче: ноги терли рану. Та поступово вона загоїлася, хоч інколи ще нагадувала про себе.
Так пройшла перша ніч у нового хазяїна. У спогадах, заново пережитих колись подіях.
Наступного дня Вусань запряг його у воза, й вони поїхали в поле за снопами. По дорозі Мулик зупинився, як це він робив завжди, маючи потребу спорожнитися. Та Вусань ніби не зрозумів, у чім річ. Смикнув віжками, гейкнув: «Ну, чого став?!» – і кілька разів огрів батогом. Мулик зиркнув на нього, ледь повернувши голову назад, і не зворухнувся, поки не закінчив свою природну потребу. Це був перший конфлікт між хазяїном і його новим конем. Сьогодні він кілька разів повторився. І хоч як Вусань лаявся, сіпав віжками, лупцював, Мулик лише поводив вухами, ніби говорячи: «Чого поспішати, дурню?! Дай мені спокійно закінчити свою справу! Як я можу йти, коли мені треба постояти?! Змочу собі ноги, голоблі будуть тхнути сечею! Встигнемо!». Таке непорозуміння траплялося між ними, аж поки Вусань не змирився з норовом свого коня.
Поверталися додому з добре навантаженим возом. Зустрічні навіть дивувалися: що того коня, а дивись, яку хуру везе! Вусань ніби навмисне намагався довести хуторянам, що його маленький коник, з
якого деякі глузували, спроможний тягнути не менше за інших коней.
Їхати на подвір’я було під гору, й Мулик зупинився на півдорозі відпочити. Вусань, не встаючи з воза, почав лупцювати його. Мулик не зворухнувся. Тоді хазяїн спустився на землю й почав бити пужалном по морді. Мулик крутив головою, намагався ухилитися від удару, проте з місця не рушав. Мишко побіг на подвір’я, приніс чималу поліняку, поклав її під заднє колесо. Кінь попустив хомута, віз дістав опору, а Мулик – кілька хвилин відпочинку. Та Вусань весь час лаявся й не переставав лупцювати коня. Тоді Мишко висмикнув у батька з рук батога: «Тату, не бийте!»
Відпочивши хвилинку, Мулик нап’явся, нагнув голову, ледь не до землі й рушив. Він весь дрижав від напруги, ноги, здавалося, ось-ось зламаються. Важко хропучи, наче від задухи, витягнув-таки того воза на подвір’я. Вусань з Мишком розвантажували воза, а Мулик стояв, відсапуючись.
Наступного дня сталося ще гірше. Віз, навантажений снопами, провалився на місточку напроти садиби хазяїна. Мулик сіпнув воза раз, удруге – не піддається. Застряв. Колеса проломили трухляві колодки місточка, й віз сів по самі вісі. Вусань лаявся до хрипоти: «Де ти взявся на мою голову, ледащо вперте?!» – і, не злазячи з воза, періщив коня батогом, аж поки Мишко підказав батькові, що місток
провалився, і лайкою та биттям тут не обійтися.
Покликали сусідів, підважили воза на дрючках, і Мулик, рвучи всі свої жили, витягнув вантаж. З того дня між хазяїном і конем запала неприязнь. Вони майже ненавиділи одне одного. Вусань коня – за впертість та непослух, Мулик хазяїна – за жорстокість і дурість. Але ж доводилося працювати разом, а отже, і примирятися.
Вусань не мав звички вставати з воза, коли вони їхали під гору. А віз був завантажений. Хазяїн лише лаявся й сіпав віжки. Мулик згадував, що попередній хазяїн у таких випадках завжди вставав і навіть
намагався підсобити коневі, підпираючи воза руками. На спуску з гори гальмував заднє колесо, коня брав під вуздечку й обережно зводив униз. А цей!
Недавно везли кілька мішків зерна до млина. Під гору не встав, коли поверталися назад, пустив коня, не загальмувавши воза. Хомут  насунувся коневі на самісінькі вуха, наритники ледь не лопалися, боляче тиснули на задні ноги. Мулик не біг згори, а летів, ледь встигаючи перебирати ногами. Внизу віз шарахнувся колесами об місточок, і хазяїн разом із мішками борошна мало не вилетів у рівчак. Тож Муликові дісталося й цього разу: бач, не втримав воза! Мулик радів, коли замість Вусаня з ним їхав Мишко – співчутливий, добрий хлопчина.
Кінь за кроками легко пізнавав, хто підходить до хліва. Коли наближався Мишко, він, ще й не побачивши, привітним тихим іржанням вітав його. Коли ж Вусань – нервово поглядав на двері, відступав від жолоба до стіни, чекаючи незаслуженого ляпаса, й готувався до сутички.
Мишко – хлопець спокійний, розсудливий, ніколи не вдається до батога. Мулик розумів його зі слів, інтонації голосу. Знав, що від нього вимагають, і виконував ті вимоги. Любив працювати з молодим хазяїном. Зі старим виникали непорозуміння ще й тоді, коли Вусань намагався примусити коня бігти. А Мулик не любив швидкої їзди. Хоч як батожив його Вусань, він лише озирався, косив на нього сизими білками карих очей і не спішив перейти на рись чи галоп. Ледь протрюхикавши кілька метрів, кінь знову переходив на уповільнений крок. Інша справа, коли їхали згори. Тоді можна було й підбігти, а по рівному? Навіщо? Чого квапитися? Все одно доїдемо куди треба!
Після тривалого змагання перемога дісталася коневі. У Вусаня навіть рука стомлювалася від махання батогом або глицею. Але примусити коня підбігти не міг. Та й коневі доводилося миритися з новим хазяїном, хоч той намагався підкорити коня до цілковитого послуху, а Мулик відстоював свою, хай і уярмленої тварини, – гідність та набуту раніше звичку.
Працювали важко обоє. Нічний відпочинок був коротким – особливо влітку. Але й у ці короткі ночі до нього часто приходила мати. Він сумував за нею, прокинувшись не хотів вірити, що бачив матір уві сні, а не наяву. Відчував запах її тіла, ніжний дотик материнських губ. Він довгий час намагався у кожній зустрічній підводі розгледіти свою матір – велику гніду кобилу з білим метеликом на лобі. Та все даремно.
Дружні стосунки склалися в Мулика і з меншими дітьми Вусаня. Вони час від часу намагалися пригостити його: приносили до жолоба цукровий буряк, морквину або навіть шматочок хліба. Мулик у подяку дозволяв поїздити на собі верхи. Для дітей це була велика втіха. Вони безбоязно сиділи у нього на спині й погукували, аби їх побачили інші хуторські діти.
Мулик уже добре знав не лише сім’ю Вусаня та його господарство, а й сусідських коней та їхніх хазяїв. Першого разу, коли Мишко вивів його на вигін край хутора, де було пасовисько і, спутавши, відпустив,– коні, які там паслися, попіднімали голови й з цікавістю розглядали новоприбульця.
Один великий рудий кінь підійшов до Мулика, аби познайомитися з ним ближче. Та він чомусь не сподобався Муликові. Мулик повернувся до нього задом і прищулив вуха, застерігаючи, що готовий хвицьнути. Той зупинився вражений і вже на відстані спостерігав за диваком: «Я ж по-доброму хотів познайомитися. А ти заміряєшся!» Решту коней не цікавило, що буде далі, вони опустили голови й продовжували скубти траву. Проте знайомство відбулося. Гнідого нового невеликого коника хутірські коні прийняли до гурту.
А ще за кілька місяців Мулик знав не тільки хутірських коней і людей, а й усіх родичів свого хазяїна в сусідніх селах. Без команди зупинявся перед двором і чекав, коли відчиняться ворота або ж хазяїн стьобне батогом: «Ньо-о-о! Чого став?!» Це означало, що сьогодні заїжджати у цей двір не будуть. А вже коли Вусань повертався додому напідпитку, він міг спокійнісінько лежати на возі, навіть дрімати: додому прибудуть без пригод. Згори кінь не понесе, із зустрічною підводою чемно розминеться. Прибувши на своє подвір’я, подасть голос, мовляв: «Приїхали, вставай!»
Восени почалася оранка. Напарницею Мулика була руденька кобилка майже такого зросту як і він. Хтось із хуторян назвав її Матильдою. Незвичне ім’я в наших краях. Певно, за такий зріст і тен­дітне тіло.
Вусань та хазяїн цієї кобилки стали супрягами. Давали один одному коней, коли треба було запрягати в гарбу або в плуг пару коней. Якщо йшла оранка, Мулика ставили в борозну. Він ішов упевнено, як і належить досвідченому коневі. Працювати з Матильдою було приємно. Вона сумлінно тягла свій барок, інколи перекошуючи стельвагу на свій бік. І тоді Мулик змушений був напружуватися, щоб ви­рівняти її. Цьому сприяв і хазяїн, стимулюючи коника батіжком.
Уперше Мулик запримітив свою напарницю, коли потрапив на пасовисько. Вона приязно поглядала в його бік, ніби хотіла впевнитися, що він теж там буде пастися. Певно-таки, Мулик їй впав у око. Тепер вони частенько разом працюють і це їм обом подобалося.
Коли наставала година відпочинку вони, пожувавши сіно, клали одне одному голову на шию й так стояли, наче закохана пара. Проте Мулик іноді бував незадоволений своєю напарницею, коли вона занадто старалася. «Дурна!» – крутив він головою. А інколи навіть збирався ніби гризонути подругу за шию: «Чого сіпатися?! Встигнемо! Як не сьогодні, так завтра!» Сердило його й те, що Матильда,
спорожняючись, не зупинялася, робила це на ходу. У таких випадках він ставав як укопаний – і ні з місця, притримуючи свою напарницю: «Замочиш ноги й упряж та й мені дістанеться твого добра!»
Так проминуло кілька років. Мулик трудився, терпів примхи Вусаня й кожної ночі чекав приходу матері. Чекав і вдень. Коли це станеться, він не знав, але надії не полишав. А поки що відрадою для нього були Матильда, Мишко та менші діти Вусаня.
І раптом його життя, таке звичне у своєму незмінному ритмів змінилося. Вусань запріг його у воза, склав туди реманент, яким вони обробляли землю, й попрямував на подвір’я одного з хутірських хазяїв. Там зупинилися. Плуг, культиватор, борону – все це Вусань переніс у чималий хлів. Мулика розпріг і завів у клуню, прив’язав до жердини, біля якої стояли хутірські коні. Вони заіржали, побачивши Мулика, й поступилися місцем біля конов’язі.
День закінчився, настав вечір, але ні Вусань, ні Мишко не приходили забрати Мулика додому. Так він і залишився в гурті. Перші дні до нього навідувалися діти Вусаня. Вони сумували за своїм коником і щоразу приносили йому гостинця. Він обережно брав їжу, ледь торкнувшись губами маленької долоні. Діти гладили його по шиї, чухали підборіддя, ласкаво розмовляли з ним. Він радо зустрічав їх тихим іржанням і пильно дослухався потім до тупотіння малих ніжок, коли вони виходили з клуні. Інші коні з заздрістю поглядали на Мулика й не могли дочекатися, коли ж хтось прийде і до них. А Муликові хотілося разом із дітьми повернутися додому.
Протягом року до клуні звели майже всіх хутірських коней. Коні здружилися між собою, хоч інколи й сварилися за їжу в жолобі, за місце біля нього. Але то було зрідка. Сусіди швидко мирилися, адже цьому сприяли й конюхи, опускаючи на хребет бешкетників палицю, мітлу або грабарку – знаряддя, яким вони щоранку прибирали приміщення.
Трапилось так, що Мулик посварився з сусідом. Той занадто близько просунув голову на територію, яку Мулик вважав своєю, й захотів ухопити пучок сіна, то Мулик гризонув його за шию. Той підняв
ґвалт, кинувся на кривдника. Та Мулик встиг добряче хвицьнути його копитами по ребрах, і великий рудий кінь, знайомий Муликові вже раніше, капітулював, одержавши застереження на майбутнє.
Незабаром Мулик звик до нових друзів у конюшні. Гірше було звикати до людей, котрі щодня брали його на роботу. Були вони різні – веселі й похмурі, добрі й злі. Усім їм треба було коритися і водночас доводити своє право на повагу до раніше засвоєних звичок. Це ви­кликало конфлікти між їздовими й конем, аж  поки колишні господарі, а тепер колгоспники змирилися з норовом маленького коника, хоча Муликові частенько доводилося розплачуватися за це власною спиною.
Перші місяці Мулик, їдучи повз своє подвір’я, намагався звернути туди, на знайому дорогу. Зупинявся. Але завжди отримував батога й суворі окрики їздового. Втім, йому кілька разів довелося побувати на подвір’ї колишнього хазяїна. Та це були короткі хвилини побачення з мешканцями двору. Особливо радів Жучок. Мулику хотілося зайти до хліва, де він нещодавно жив, а тепер він стояв порожній. Побути там хоча б одну ніч, а краще там і залишитися. Та марне. Доводилося знову повертатися до колгоспної стайні.
Поступово Мулик звикав до життя в гурті й ніяких змін не чекав. Він добре знав усіх хуторян, не раз побувавши в їхніх руках. Перше літо колишні хазяї намагалися брати на роботу своїх коней. Вони краще їх годували, не перевантажували хури, давали вчасно відпочити. Люди й коні радо зустрічалися, веселіше працювали й з жалем розлучалися в кінці робочого дня.
Тепер колгоспні коні не були так доглянуті, як у колишніх хазяїв. Доводилося терпіти холод і голод. Взимку їх напували водою нестерпно холодною, з кусочками льоду. Коні пили малими ковтками, цідячи крізь зуби. Інколи конюх, не дочекавшись, коли кінь нап’ється, забирав відро й напував іншого. Той, хто пив перед цим, довго стояв, засмоктуючи губами рештки холодних струмочків, що лишилися в роті.
Не вистачало коням і кормів, особливо весною. Сіно, заготовлене з літа, лежало надворі у скиртах, пахло прілим, січка з житньої соломи ледь-ледь була притрушена тертими буряками. Дерті вони
одержували мало, а коли настали голодні роки – то й поготів. Про овес давно забули.
Так і жили. Коні тепер були нічиїми. Мулик схуд, на боках випирали ребра, змалів у силі. Згадував життя в колишніх хазяїв як щасливі роки.
Колгоспи кілька разів об’єднували в один великий, потім роз’єднували. Худобу, реманент ділили. Де було чиє – невідомо, все змішалося, не розібрати. За цей час деякі коні загинули з різних причин, реманент зношувався, упряж поступово старіла, рвалася. Важко було підібрати потрібного хомута для коня, на возах не вистачало коліс, і бригадирові доводилося доукомплектовувати їх, розбираючи інші вози. Та життя тривало.
Єдиною втіхою для Мулика була тепер Матильда – сусідка по конов’язі й незмінна напарниця в роботі. Їх майже завжди запрягали разом, тобто ходили вони в парі. Коли ж доводилося працювати нарізно, скучали одне за одним і, діставшись стайні, терлися головами, стиха подаючи голоси, ніби перемовлялися, ділилися враженнями пережитого дня.
Мулик ніколи не дозволяв собі смикнути віхоть сіна в Матильди – як її сусіда, який стояв у неї з іншого боку конов’язі. Вона не могла боронитися, лише незадоволено крутила головою та поглядала на Мулика, який би мав заступатися.
Ішли роки. Мулик старів, втрачав на силі. Важка праця, напівголодне існування нічийного коника давалися взнаки. Він поступово звик до великої стайні на багато коней, до щоденної зміни хазяїв, які брали його на роботу. І раптом таке уже звичне життя обірвалося, змінилося.
Почалося з того, що над хутором все частіше з’являлися великі птахи. Мулик не завжди їх бачив, але чув тривожне, грізне ревіння. І то був не грім в небі літньої пори. Гуркіт тривав за ясної сонячної погоди. Тривожне ревіння ішло від тих великих сірих птахів. Летіли вони вдень і вночі туди, де сходить сонце. Люди й коні дослухалися до того гуркоту-ревіння, тривожно поглядаючи в небо. Коні не знали, що почалася війна, та відчували загальну тривогу. І ось в один з днів Мулика й Матильду запрягли в гарбу, в яку сіли люди, й вони поїхали.
Спершу Мулик сподівався, що, приїхавши у знайоме містечко, вони незабаром повернуться додому. Але цього не сталося. Підвода їхала все далі й далі на схід. Мулик дивувався: куди вони їдуть? Чому не повертають назад? Радувало лише те, що поруч ішла Матильда, а правив Мишко.
Перші кілька днів їхали, як звичайно, спокійно, не поспішаючи. Ночували десь у селі, в полі чи на узбіччі дороги. Бувало, й у лісі. Ночі були ще теплі, хоч підступала вже осінь. За ніч коні відпочивали, але рухатися вперед було дедалі важче. Підвід на дорозі ставало все густіше. Їхали переважно жінки з дітьми, що тікали від фронту, який стрімко наближався.
Дорогою йшли групами чоловіки-новобранці, тільки-но мобілізовані, ще не переодягнені. Їх обганяли автомашини з пораненими солдатами; на узбіччях дороги брели гурти колгоспної худоби – її гнали на схід, щоб не дісталася ворогові.
Густий потік людей, машин, худоби рухався, наче розворушений мурашник, упритул одне до одного, гальмуючи загальний рух. Усі поспішали до переправи через річку, на протилежний лівий берег. А над ними, що ближче до переправи, то все частіше з’являлися німецькі літаки, яких Мулик сприймав за великих сірих птахів. Із страшенним ревом вони проносилися над шляхом, лишаючи по собі чорні вогняні вибухи та посипаючи подорожніх роями жалючих невидимих ос. Після кожного нальоту на шляху та на узбіччях з’являлися великі глибокі ями, а біля них мертві та поранені люди, коні, домашня худоба. Стогін, зойки, ревіння нажаханої худоби, гуркіт літаків – усе це зливалося в неймовірне ревище.
Коли наближалися літаки, люди кидалися врозтіч, падали на землю, шукали захисту в канаві, в ямі від попереднього бомбування. Підвода, на якій їхав Мишко, залишалася посеред дороги, вирватися кудись убік не було можливості та й часу для цього не вистачало. Сірі круки низько пролітали над шляхом, ледь не торкаючись землі, поверталися назад і без кінця поливали смертоносним вогнем усіх, хто опинився під їхнім прицілом.
Матильда нервово пряла вухами, сіпалася, озиралася на всі боки, однак податися не було куди. Мулик стояв, наче бойовий досвідчений кінь, ані зворухнувшись: «Куди рватися? Хіба знаєш, де тебе настигне смерть?» Сиділи й пасажири, яких вони везли. Проте кілька молодих дівчат не витримали, схопилися й прилягли в невеличкій канавці на узбіччі дороги. І все ж одну з них було поранено. Рану забинтували й поїхали до переправи, яка була вже поруч. Переїхати б її! Дістатися лівого берега, а там уже безпечніше! З нетерпінням чекали ночі, коли в небі стихне гуркіт, а вони переберуться на протилежний берег та зможуть десь заховатися.
Пережили один наліт німецької авіації – чекали наступного. Коні починали реагувати, коли люди ще не чули звуків наближення ворожої авіації. Мулик у такі хвилини насторожував вуха-локатори в той бік,звідки мали з’явитися літаки, але тривоги своєї не видавав. Матильда ж нервувала.
Під’їхали до переправи. Вузенький місточок не міг пропустити відразу всіх, хто рвався на протилежний бік. З підвід, автомашин, людей утворився затор. Сигналили автомашини, намагаючись
проїхати до мосту, лунали команди військових; хтось сіпав коней за вуздечку, пробиваючи місце для себе. Голоси, лайка, пронизливі гудки автомашин, ревіння тварин – все це змішалося зі звуками обстрілу. Здавалося, місток ось-ось не витримає і провалиться на дно річки з усіма, хто був на ньому. Але місток тримався. Трималися й люди. Худоба розбрелася понад берегом, і ніхто, здається, не збирався зганяти її докупи.
Надвечір переїхали місток. Але з тісняви вибратися не могли. Кілька кілометрів сунулися, стиснуті з обох боків такими ж біженцями, як і вони.
Та поступово валка розсмоктувалася. Деякі підводи звертали на бічні польові дороги. А машини тепер легко обганяли їх. В одному з придорожніх сіл Мишко звернув у подвір’я, де вони й заночували. Цей день запам’ятався Муликові як один із перших і чи не найстрашніших днів війни.
Минув тиждень, а може, й більше, а вони їхали та їхали назустріч ранковому сонцю. Якщо сонця й не було видно за хмарами, Мулик все одно відчував його, знаючи, коли воно має з’явитися на небі, а коли сховається за небокрай.
Та з кожним днем сонячні промені ставали прохолоднішими. Відчувалося наближення осені. Змінився на їхньому шляху й вигляд сіл, повз які вони проїжджали. Не видно було білих хаток і садочків.
Хати були сірі, дерев’яні й жодного тобі деревця навколо. То вже був інший край. Зупинилися надовго в якомусь селі, переїхавши велику річку. Там їх застала зима. Одна й друга.
Працювати доводилося, як і раніше: на полі, возити ліс на залізничну станцію та зерно; бував Мулик і на інших роботах. Скучав за хутором. Тепер уже й Вусань здавався не таким лихим. А ночами йому снилася мати. Мулик частенько ловив її ледь чутний голос, відчував запах тіла, дотик м’яких губ. Усе це приємно тривожило його уяву, а надто вночі, коли він стомлений за день починав засинати. А може, то й не сон, а якась невідома сила приносила до нього на хвилину матір? А поруч були Мишко й Матильда. Він не одинокий. До того ж, був певний: надовго тут не затримаються. І справді – одного літнього дня вони виїхали з села, де пробули майже два роки.
Цього разу їхали в протилежний бік – туди, де сонце заходить, щовечора ховається за обрій. Отже, вони повертаються додому. З кожним днем ця впевненість зростала. Він навіть відчував запахи
знайомих місць, запах хутора. Хутір ось-ось мав з’явитися. Вони переїхали річку, яку два роки тому брали штурмом. Дивувало тільки, чому в придорожніх селах стоять обгорілі стіни хат, подекуди на подвір’ях стирчать лише уламки димарів, а на узбіччях шляху – глибокі ями, поламані дерева, наче в цих місцях пронеслася грозова буря й спалила будівлі, потрощила дерева.
Остаточно переконався, що вони повертаються додому, коли в’їхали в містечко, де йому не раз доводилося бувати (де він малим лошам заблудився). Наступного вечора вони зупинилися на узліссі. Місце теж було знайоме. Звідси Муликові доводилося вивозити ліс до залізничної станції. Отже, хутір мав бути десь поблизу. Радісно чекав наступного ранку.
Нарешті добралися додому. Скільки радості! Вийшла з хати хазяйка, обхопила руками Мишка й, плачучи, довго йому щось розповідала. Вусань не вийшов, не вийшли й діти. Заскавчав, ледь вилізши зі своєї будки, Жучок. Він постарів. Погано чув, гірше бачив. Але довгожданих гостей упізнав.
Кілька діб Мулик переночував у своєму хлівці, згадуючи прожиті тут роки. Чекав появи Вусаня. А той не приходив. Не було й хлопця та дівчини. Проте Мулик все-таки вдома. Тут збирався прожити останні свої роки. Певно, їхати на нові місця вже не доведеться.
Проте й цього разу мрія його не здійснилася. За кілька днів він і Матильда тягли воза, прямуючи на захід. А десь за тиждень возили артилерійські снаряди, їдучи разом з дивізіоном зенітників. Правив
ними Мишко. Вони його спершу не впізнали, бо одягом не відрізнявся від інших солдатів.
Все ближче та ближче гуркотіли фронтові громовиці. Увечері та в нічні години було помітно спалахи на горизонті. Життя ставало дедалі тривожнішим. Шляхом, яким вони простували, безкінечно котилися валки підвід з військовим вантажем, упряжки коней тягли за собою гармати, їх обганяли автомашини, час від часу проходили маршеві роти солдатів. Батарея зенітників зупинилася на узліссі неподалік від шляху. Солдати почали облаштовуватися, ніби збиралися прожити тут довгий час. Копали вузенькі канавки, рубали дерева й робили бліндажі, прикривали зверху маскувальними сітками свої батареї.
Мишко випряг коней, дав їм їсти й пішов до інших солдатів. Наступного дня, по обіді в небі з’явилися німецькі літаки. Солдати розгорнули свої довгостволі гармати й почали стріляти. Навколо літаків лопалися зенітні снаряди, лишаючи по собі сліди сизого диму та блискучі вогники, що швидко зникали. Гармата ніби раз по раз кашляла, захлинаючись у диму. Все частіше з’являлися літаки й з протилежного боку. Проте солдати по них не стріляли. То була наша авіація.
Стрілянина, гуркіт, від якого двигтіла земля, з кожним днем віддалялися, та слідом за тим гуркотом ішла батарея зеніток, серед обслуги якої був і Мишко зі своєю підводою.
На одній із тимчасових зупинок батарея потрапила під обстріл німецьких гармат. Снаряди вибухали майже посеред галявини, на якій зупинилися зенітники. Коні паслися неподалік. Мулик бачив, як солдати-зенітники притьмом кинулися в траншеї, серед них був і Мишко. Та встигли не всі. Кількох солдатів було поранено. Були й убиті.
Налякана Матильда відірвалася від воза й зникла десь у лісі. Мулик не зрушив з місця, лише здригався від вибухів, повертаючи голову в той бік, де лопалися вогненні кулі. Він був фаталістом: чому бути, того не минути! Куди бігти?! Понад головами пролітали снаряди, й він по характерному шиплячому звуку міг уже передбачити, де вони вибухнуть.
Обстріл був нетривалим. З траншеї вибиралися бійці. Кинулися до солдатів, що лежали на землі. Одних мали хоронити, інших відвезти до медсанбату чи польового госпіталю. Мишко теж був поранений.
Підійти до Мулика він не міг. Це був останній раз, коли вони бачилися. На галявині лежали пошкоджені гармати, довгими стволами впершись у землю.
«Де ж поділася Матильда? – тривожно розглядався навколо Мулик. – Куди вона забігла?»
Зенітники зібрали коней, які опинилися неподалік. Матильди серед них не було. Муликові дали іншого напарника. Інший солдат був тепер у нього за їздового. Матильду він побачив, коли виїжджали з полянки.
Вона лежала, витягнувшись усім тілом, ніби збиралася покачатися по землі. Не підвела голови, не відгукнулася на його привітання. Багаторічну їхню дружбу перервала війна.
Зі своїм новим напарником Мулик порозумівся відразу. Поглянули один на одного, торкнулися мордами – це означало дружбу. Та про Матильду Мулик забути не міг. Упродовж багатьох років вони ходили поруч. А ще ж не було й Мишка! І ніхто ніколи його не замінить.
Ішли місяці, роки, а війна тривала. Мулик жив, як і багато інших коней, на передовій. Йому не раз довелося пережити нальоти німецької авіації, артобстріли. Він тягав гармату чи воза по бездоріжжю, напружуючи до крайньої межі всі свої сили, падав, піднімався й знову п’явся.
Запам’яталося, як тягнув гармату по розгрузлій дорозі під холодним осіннім дощем. Бійці намагалися допомогти коням: узявшись за гужі, підважували гармату кілками, підкладали під її колеса гілля, жердини, роблячи ніби місточок, але колеса за кілька метрів знову просідали по самий лафет. Коні не мали сили їх витягти. І так борсалися всі до ранку під дощем у грязюці. А німці всіляко їх «заохочували» до поспіху, посилаючи раз по раз снаряди на заздалегідь пристріляну дорогу. Здавалося, кінця дорозі не настане й вони ніколи не виберуться звідти. Вони ніби захрясли тут назавжди.
Їхати доводилося і тоді, коли йшов дощ чи сніг, а коли приїжджали на нове місце, все одно вони залишалися під відкритим небом. Сховатися чи обігрітися не було де. Стояли зморені, голодні. В останні роки з’явилося на фронті чимало автомашин, якими заміняли кінну тягу. Проте без коней обійтися не могли не тільки в перші дні війни, а й в останні.
Змінився в Мулика не один напарник в упряжці, мінялися й їздові. Запам’ятався останній солдат, з яким вони їздили до дивізійної пекарні – возили звідти печений хліб на передову. То був татарин. Він любив коней і піклувався про Мулика, наче про свого найкращого друга. Ні тобі батога, ні сіпання віжками, не примушував коня бігти – хіба коли потрапляли під обстріл. Але в таких випадках Мулик і без понукання починав трюхикати, ледь прискорюючи крок. А міг і зупинитися, якщо перед ним рвалися снаряди. Їздовий не квапив коня, розуміючи, що той непогано розбирається в ситуації сам. Під час кожної поїздки до пекарні пригощав його куснем хліба. Мулик швидко звик до свого нового хазяїна. Проте Мишка, як і Матильду та свою матір, не забував.
Одного дня після обстрілу шляху, яким рухався воєнний обоз, він побачив багато побитих коней, потрощені вози, польові кухні. Серед мертвих коней помітив велику гніду кобилу. Поруч з нею – лоша. Теж мертве. Кобила повернула голову до лошати та так і застигла. Зігнута в повороті шия не опустилася. Невже мати? Так схожа! На мить зупинився. Повернута голова кобили не дала можливості побачити метелика на її лобі. Їздовий сіпнув за віжки. Поїхали далі.
Якось, коли поверталися з передової, куди вони возили хліб, Мулика поранило. В ногу і в шию. На цьому скінчилося трудове життя коника. Підлікувався, проте ходив шкандибаючи. Його більше не
запрягали. Тепер він шкодував, що не тягне воза, як інші коні. Брів собі за підводами, шкутильгаючи, й ніхто не звертав на нього уваги.
Кілька перших днів після поранення солдат, з яким вони возили хліб, опікувався ним, та незабаром він кудись зник, і Мулик лишився один. Знесилений, старенький, розбиті копита, стерті зуби, поранений – його відпустили на волю. Іди, конику, на всі чотири сторони й роби собі що заманеться. А куди він міг піти?
Йшов у обозі військових частин, які рухалися шляхом, аж поки зустрів знайому зенітну батарею, де він колись тягав гармату. Прийняли як належить. Давали поїсти, напували. Деякі бійці й коні були незнайомі, але більшість обслуги його визнала. Тепер він шкандибав слідом за ними. Інколи відставав, але все одно знаходив місце, де вони зупинилися, наздоганяв їх.
Багато чого довелося Мулику побачити й пережити за ці неповні два роки війни. Мінялися напарники, з котрими доводилося тягнути воза чи гармату, їздові-солдати, котрі ним правили. Та він весь час сподівався на повернення Мишка. Пам’ять про матір поступово стиралася, Матильду він бачив мертвою і вже не сподівався зустріти. А ось на Мишка чекав.
Він уже звик бачити розтрощені обози на шляху, мертвих людей і коней, чути кулеметну тріскотню й гарматний обстріл, від якого двигтіла земля, – все це для нього було щоденним життям. Але в усіх цих подіях біля нього завжди були свої люди й коні. Тепер він лишився самотнім, без хазяїна.
Війська підійшли до великої річки, яку мали форсувати. Міст зірваний. Сапери провели тимчасовий понтонний міст. Та пропустити водночас велику кількість людей, машин, артилерії він не міг. Це була
весна сорок п’ятого. Вісла ще не скресла. Тож частина війська, обози намагалися перебратися на протилежний берег по льоду. Місце переправи постійно обстрілювали. На льоду від снарядів утворилися
чималі ополонки. Річка було подзьобана вибухами, наче дозрілими чиряками. Солдати вели коней під вуздечку, намагаючись оминути підступні місця, чимало з яких були ледь покриті молодою плівкою
льоду. І все ж деякі коні потрапляли в льодову западню. Тоді бійці протягували коням віжки під черево й витягали їх із води. Мулик пробратися до мосту не міг, пішов по льоду. Посеред річки його задні ноги посковзнулися, й він опинився в ополонці. Передніми ногами ще тримався за кромку ополонки. Та вибратися самотужки не міг. Борсався хвилину, другу – безуспішно.
Повз нього проходили солдати, кінні упряжки. Він повертав до них голову, жалібно іржав, кликав на допомогу. Та ніхто не підійшов, щоб порятувати. Люди поспішали, не хотіли потрапити під черговий
обстріл. Їм було не до одинокого, всіма покинутого коника. Серед солдатів шукав поглядом Мишка. Сили його залишали. Холодна вода сковувала тіло.
Зійшло сонце з того краю, де він колись жив і працював. Останнє зусилля, остання спроба вирватися з ополонки. Передні ноги, якими він тримався, ковзнули... Почулося іржання, як прощання, останній погляд на схід сонця, й Мулика не стало. Маленького коника гнідої масті, ветерана праці й війни…

1 Маленька остання паляничка, яку жінка ліпить, вискрібаючи діжу.
2 Пізнє, останнє, слабеньке курча.

Hа буряках

Травневий вечір, дихаючи запахами зволожених трав та квітів, непомітно підкрався зі сходу і обліг долину, гайки, подвір’я. Повертається з пасовиська череда. Незабаром брязнуть відра, дійніці в жіночих руках, заскавулять радісно пси, зустрічаючі своїх господарів, що вертаються додому. Робочий день доходить кінця. За якусь хвилину у вікнах заблимають каганчики, запахне польовою кашею, звареною у садочку на вечерю, десь пролунає плаксивий дитячий голос перед сном, притихнуть вечірні звуки.
Нічні сутінки швидко впадуть на землю, і чорний птах помахом крил погасить у вікнах тьмяні вогники каганців. Заблимає на траві дрібна роса. Настане ніч. Тепла, з ріденьким молочним туманом у долині.
Не чути дівочого співу, хоча сьогодні ж субота. Кінець травня, і дівчатам, як і соловейку, тепер не до співу. Соловейко обзавівся сім’єю – заклопотаний, як її прогодувати, а дівчата, стомлені роботою, полягали відпочивати.
І раптом над яром –  протяжна журлива пісня. Звідки?.. Хуторяни прислуховуються... Зі степу. Це  жінки з сусіднього села прийшли  попрацювати  в полі та й заночували. Не попросилися на ніч  до хуторян, хоча у них є тут родичі і знайомі. Не захотіли турбувати людей. Якось, мовляв, переночуємо і в степу.
Прийшли вони проривати буряки на колгоспному полі. Роботу того дня не закінчили, залишилися до завтра. Повертатися  додому за сім кілометрів, а вранці знову міряти ногами ті кілометри туди й назад не захотіли. Домашні якось обійдуться без них. Отаборилися під стіжком торішньої соломи побіля лісосмуги над яром, де простягнувся хутір. Тут же вирішили й заночувати. Сьогодні, ледь надворі почало сіріти, вони поспіхом подоїли корів і, не поснідавши, рушили в дорогу. Холодна роса зволожувала босі ноги, дорожня пилюка притрушувала їх брунатним порошком, створюючи на ногах ламкі глиняні куски, які тут же відпадали, наче лущилася стара шкіра, а на їхнє місце тут же появлялися нові.
За півтори години прибули на місце. Стіжок торішньої соломи став їм тимчасовим пристановищем. Ледь відпочивши і щось там переснідавши, стали до роботи. Одна побіля одної взяли по три рядочки зелененьких з темно-коричневою підсвіткою  внизу  щойно пророслих бурячків і поволеньки, ступаючи  перевальцем, зігнувшись до самої землі,  качиним кроком подибали вздовж лану від яру до шляху, а звідти назад.
У ланці їх семеро. Крім ланкової Марії Луківни – три жінки і троє молодих дівчат. На кожну з них припадає по гектару цукрових буряків обробити.
У колгоспі не вистачає жіночих рук .Та хто з цим  рахується? Хіба когось питали, яку площу засівати буряками? Надійшло з району розпорядження: засіяти стільки-то, гектарів, і баста. А чи під силу буде їх обробити – нікого не турбує. Усім-усім жінкам по гектару. Навіть дружина голова колгоспу взяла собі таку ж норму. Але їй легше: частенько трапляються підвода чи автомашина, аби виїхати в поле чи й додому повернутися. Решта колгоспниць добирайтеся  в поле на своїх двох. Усім до цього байдуже. Є в колгоспі автомашини вантажні, могли б і підвезти людей, але машини, бачте, зайняті на інших роботах. А люди?.. Обійдуться.
Переконавшись, що колгосп самотужки з такою площею буряків не справиться, з району стали присилати жінок-службовців на допомогу. В  суботу або в неділю вранці, як ті вже поснідають та й роса спаде, їх вивозять автомашиною на поле. Раненько перед вечором їх забирають. Але ж то жінки районних начальників! Дякуйте, кажуть, це вам шефська допомога.
Колгоспникам обіцяють дати восени цукру з нового врожаю. В минулі роки їм таки давали цукор за вирощений  тютюн: по кілограму-півтора на сім’ю діставалось. Хоч їж, хоч дивись. Молодиці навчились варити цукор з молоком і мали ніби цукерки – духмяні, смачні. Але ж вистачало їх ненадовго.
Можливо, цього року припаде більше.
Марія Луківна йде посередині ланки. З одного боку жінки, з другого дівчата. ідуть майже впритул одна до одної. Можна й поговорити. У жінок   розмова про господарство, дітей. Чоловіків згадують рідко. Дві удовиці – не повернулися їхні хазяїни з війни. Третя має чоловіка, він інвалід, але по господарству порається. То й слава Богу: хазяїн вдома, а для дітей батько.
У дівчат свої розмова молодіжні. Час від часу дівоньки заходяться сміхом. Шкодують, що сьогодні не побувають в клубі де, певно, будуть не тільки танці, а можливо, й кіно крутитимуть.
Наталка Горбик у них ніби за старшу. Дівчата дослухаються до її порад, діляться з нею своїми секретами. Наталка й справді старша за віком, до того ж Марія Луківна інколи залишає саме її за ланкову. Весела, дотепна, по-хлоп’ячому бойова. Її слухаються навіть старші за неї жінки в ланці. Вена давненько вже перестала дівувати. Доглядає старенького батька.
Обірвала війна її дівочі роки, молоді сподівання. Мала коханого, збиралися одружитися, та не сталось, як бажалось-гадалось. Під час
окупації Василя забрали до Німеччини на роботу, а Наталка, аби уникнути тієї ж участи, кинути вдома хвору матір, змушена була віддатися за Миколу, місцевого поліцая. Весілля не було. Були сльози та якась надія, що все це не всерйоз.   Наче в поганому сні… Про  Василя не забувала, подумки шукала слова виправдання. По війні повернувся Василь. Не підійшов, не захотів навіть поговорити. Та й що вона могла йому сказати? Виправдовуватися?.. Каятися? Просити вибачення? Не стала. Не могла. Вона для нього зрадниця. Миколу – її чоловіка засудили на десять років за  співробітництво з окупантами.
Перейшла жити до батьків, але вже вагітною. І тут сталася подія, яка могла змінити її жаття. Наталка, побачивши, як у їхньому дворі корова розідрала живіт вагітній кізочці, знепритомніла. Стався викидень. Ніщо тепер не зв’язувало її з колишнім чоловіком. Залишилася еі молодицею, ні дівкою. А мати плакала: чи зможе тепер народити дитину, якщо й вийде заміж?
А вона, Наталка? Поки що над цим не задумувалася. А Василь зник, виїхав з села. Подався десь на шахти. Незабаром там і одружився. Немає тепер кого чекати їй, на кого сподіватися. А літа йдуть, а літа летять.  Чоловіків після війни залишилося небагато. Підростають молоді хлопці, але вона їм не пара. Траплявся вдівець – не захотіла йти на чужі діти. Невже так і постаріє одинокою?
Куди податися? Тулитися до дівчат – не випадає. Шукає подруг серед молодих жінок.
А суджений не йде і вісточки не подає. Доглядає старого батька. Так і живе. Тільки в роботі в гурті ніби забуває про свої печалі.
Сонечко все вище та вище. Припікає у тім’я, зігріває мокрі ступні ніг, пучки рук.
Бурячки пнуться до сонця,  тіснять один одного: рости їм разом уже тісно. Кожен кущик – то сімейка: виросли з однієї зернини, і їх треба прорвати – залишити одну стеблинку найміцнішу, решту – зірвати. А їм же всім хочеться жити. І тут вирішують люди – кому з них дати вирости до повної зрілості, налитися солодким соком і, можливо, навіть дати потомство, а кому померти зовсім-зовсім маленьким. Усе це в жіночих руках. Вони зривають молоді пагінці і кидають на землю собі під ноги. Наче малих дітей виривають з лона матері. Марії Луківні спадає на думку: «Ніби дитячі голівки зриваємо». Сама вона народила двох дочок і сина. Убила в собі стільки ж – троє. Коли останній раз ішла на аборт до районної лікарні, дочки догадалися, чому мати збирається туди. Просили: «Мамо, не робіть цього! Не треба! Народіть нам братика або сестричку. Ми допомагатимемо вам глядіти дитину!»
Не послухала. Навіть соромно було дітей: старшій пішов уже п’ятнадцятий, а матір повезуть до родильного будинку. Та й люди сміятимуться: скажуть, надумала стара. Скоро вже онуків матиме, а вона –  в родильню! Дівчата плакали, кілька днів не розмовляли з нею. Тепер вона шкодує. Синочка взяла війна, молодша донечка втонула в річці. Одна зосталася найстаршенька Леся але вона далеко від матері. Одружилася з військовим і виїхала десь аж на Далекий Схід. Роками доводиться чекати,  аби побачитися з нею та онуками. А коли б послухала дівчат, мала б ще одну донечку, і жила б вона біля матері. Роками була б такою, як  ось Катерина. Нікуди б не відпустила від себе. Одружилася б у своєму селі і жила б поруч, як і людські діти. «Як необачно чинимо ми, – думалось їй, – коли наважуємося вбити в собі маленький паросточок нового життя, і як тяжко потім згадувати  про це, переживати…».
Втративши двох дітей, Марія Луківна назавжди позбулася усмішки на обличчі. Коли й траплялося почути щось смішне, у неї ледь здригнуться куточки вуст, а великі сірі очі залишаються, як завжди, сумовитими. Вона постійно заглиблена в себе, в свої думки-спогади.
Сонце припікає немилосердно. Вранці підігріта земля приємно парила ноги, та згодом стала, наче присок. Ступні ніг корчаться, намагаються повернутися боком хоч на мить, краплі поту зарясніли на обличчях жінок, струмочками заливають очі. Здерев’яніла спина застигла дугою, не хоче розгинатися, голова все важчає, наливається чавуном. Розігнеться жінка,  приклавши руку до поперека, а світ перед нею – колесом, темніє в очах,  замигають зірочки сині, жовті, у вухах джмелі гудуть... Хоч би вже  швидше піти на обід та відпочити. Але ланкова щось помовчує. А ноги вже ледь пересуваються, руки, мов неживі, звисають до землі і майже механічно сіпають пагінці бурячків.
Зранку напившись роси, смарагдові листочки веселими зграйками тягнулися де сонця, пружинилися під пальцями, не давалися полільницям. Тепер вони кволо опустили крильця, ніби поснули, стали байдужими до своєї долі.
– Перекур, дівчата, – дає команду Наталка, хоча це мала б зробити ланкова. Марія Луківна відмовчується.
-Ой дівчата – обзивається одна з молодиць, – ще ж сонце на обід не звернуло  Чи не рано кидати роботу?!
–У віччю вже чортики плигають! – це знову Наталка.
– І спина не хоче розгинатися, – підтримує її Катерина.
– Скільки там у тебе тії спини?! – кепкує Наталка. – Дві четверті
і три вершка. Попробуй ось мою зміряти! – стоїть виструнчившись і намагається вирівнятись. Весела, життєрадісна. Втома не засмучує її  зеленкуватих очей. На обличчі раз по раз посмішка. Дівчата вдячні їй за пропозицію йти на «перекур – будем пити солодкий чай!», – це, як той казав, ще невідомо, а що вже солоного поту нап’ємось, то це вже певне.
– Проривка, сапування, а там і осінь підійде, збирати треба буде. Як згадаю минулу осінь сидимо в полі, обрубуємо гичку. Сіється мряка, вітер, холодно. Поперек обв’язала платком, на ногах – хоч які таки, але чоботи а ось руки подубіли, пальці потерпли, не згинаються.
– Доведеться  не один день стояти дубала і цього року.
– А ще й жнива будуть, і тютюн до ума доводити  треба.
– І свій город. Ні вихідного тобі, ні свята. Цілий рік стоїш раком,  не розгинаючись. Хочемо, щоб те здоров’я було. Тому-то наші молодиці так рано і з кону сходять. Ще ніби й не стара, а вже ревматизм скрутив. З трудом хіба біля печі товчеться. А декотрі колодками лежать, піднятися не можуть з постелі.
Почали підраховувати, скільки таких жінок у їхньому селі. Нарахували п’ять.
– Важко й чоловікам з такою хазяйкою, Візьміть хоча би мого сусіду Федора Науменка. Його Палажка вже ось восьмий рік не підводиться. Дочка прийде, помиє матір, попере білизну. Але ж у неї своя сім’я. А Федорові треба щодня біля неї поратися. І вмити, і нагодувати, і горщок винести. Не доведи, Господи,  такого життя! Він уже й сам ледве ходить.  Каже, якби вона вже або сюди, або туди. Воно мовби й гріх так говорити, але й осуджувати чоловіка не можна.
– А ще ж йому і на роботу треба йти.
– Тяжко працювали селяни і колись. Візьміть хоч би й наших батьків та дідів. Але ж були у них і неділя, і святки. Ніхто не стояв над душею з палицею. Самі собі планували і час, і роботу. А тепер іди, куди пошлють, і роби, що загадають. Треба піти на базар – відпрошуйся в бригадира, хочеш до церкви хоч уряди-годи – іди тихенько, щоб начальство не довідалося. Не виробиш мінімуму трудоднів – город обріжуть по самій поріг або ще й засудять.
– Накинули хомут на шию – тягни й не оглядайся. Наче ми й  не люди…
Гомонять поміж себе мелодиці. У дівчат свої розмови. Не випадає
їм сьогодні ввечері та, певне, й завтра побувати в клубі. Пропадає
два вечора. А може ж у клубі кіно крутити будуть! Перемовляються між собою впівголоса, натяками, щоб старші на догадалися, про що у них мова.
Молодші здалися раніше, не витримали.
– Тітко Маріє, – це Наталка до ланкової. – Я вже не второпаю, що треба  зривати, а що залишати. Виполю весь рядок – тоді оштрафуєте мене на цілий центнер цукру.
– Центнер? Та ми його всією ланкою не заробимо!
Наталка зупинилася, за нею й дівчата пригальмували. Розправляють спини, витирають піт на обличчі.
– А пити!.. В горлі пересохло, слина загусла – не проковтнеш.
– Звикайте, дівчата, – втішає їх ланкова. – Все жаття доведеться стояти раком. Біля печі, на городі, на плантаціях у колгоспі. Аж поки спина оніміє – тоді буде легше, не так болітиме,
– А як постаріємо, то спиратися на палицю?
– Навіть на дві. Як моя сусідка Ганна Прокопенчиха. Іде – ледве сунеться, в руках два ціпки. Побачить когось – намагається випростатися та йти рівненько, а як нікого не видно – дибає на чотирьох. Якось бачу: на долині в траві наче вівця качається. Аж то Ганна впала і не може підвестися.
– Та в мене скоро, мабуть, перестане боліти, бо вже не з хоче розгинатися, – це знову котрась із молодиць. – І замінити в роботі нема кому. Хіба мати, якщо здужа, або чоловік совісний.
Це знову Наталка до ланкової.
Ніхто не обізвався, не запропонував іти на відпочинок. Цілісінький день спекотний і безкінечний довгі гони горбилися не розгинаючись, стомилися до знемоги в тілі, проте всі відчули: працювати стало начебто легше, та й залишався ще великий необроблений шмат лану. Сьогодні треба зробити якомога більше, а завтра закінчити його раніше та піти додому.
Мовчки, ледь обзиваючись одна до одної, жінки все повільніше ступають стомленими ногами. Сонце зовсім згасло, а місяць ще не набрався стати, аби своїм світлом замінити денне світило.
– Мабуть-таки, досить на сьогодні, – почулася команда чи пропозиція ланкової. – Решту, – вказує на плантацію, – дасть Бог, закінчимо завтра.
Повечеряли нашвидку і вмостилися під стіжком відпечити. Але м’яка солома не дає надійної опори для спини, вгинається.
Прилягли. Милуються нічним небом, сторожко дослухаються до нічних звуків, вдивляються навколо. Від стіжка простяглася довга тінь. Тиша і безгоміння. Неподалік у яру хутір. Звідти чутно зрідка поодинокі людські голоси. Зірветься на виття голодний пес, не діждавшись вечері. В лісі обізветься якась птаха. А в небі місяць і навколо нього зорі зграйками перемигуються, наче граються в піжмурки. Якась, необачно оступившись, падає вниз і, ніби прощаючись, лишає по собі сріблясто-фіолетовий пунктир на небі.
Незвично дівчатам ось так, уночі бути в степу. Трохи навіть лячно. Та з ними ж дорослі досвідчені жінки. Отже, боятися нема чого. А чари ночі ніби вперше у них перед очима. Дівчата вражені. Наталка підводиться і замріяно дивиться в небо. За хвилинку тишу порушує її голос: «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна, видно, хоч голки збирай…».  Її подруги слухають і одна по одній долучаються до співу. Жінки згадують свою молодість, своє перше кохання, місячні ночі з милим, мрії про щасливе подружнє життя. Та в кого воно збулося?! Війна й кріпацьке життя в колгоспі, тяжка праця… Проте дівчата вірять: він десь є, її коханий, він неодмінно з’явиться, і станеться так, як у цій пісні…
А пісня линула над степом під мерехтіння зірочок, під сумовитим світлом застиглого в небі місяця.
Не доспівана до кінця пісня стихла. Першою, як і почала, змовкла Наталка. Пісня розбуркала притлумлені емоції, болі, спонукала до роздумів, Хто вона? Розлучена?.. Мала чоловіка й дитину (хоч і недоносила). Ні дівка ні жінка. Своє віддівувала і любого чоловіка не мала. Перевела свою молодість. Дівчата охоче приймають її до свого гурту, але  тулитись їй до них начебто й ніяково.
Проте вона не така вже й самотня. Кілька дівчат повернулася в село з Німеччини, декотрі – з армії і поки що залишалася неодруженими. Ось вони й дружать між собою. Двоє з них, Галя й Марина, працюють в одній ланці з нею.
Хвилинка мовчання. Потім тихий гомін згадки. У жінок на душі тривога. Декотрі залишали вдома малих дітей. Одна просила сусідку видоїти корову, як прийде з паші, нагодувати і вкласти спати діток. До іншої має навідатися мати і попоратися по господарству, в третьої є чоловік – він мав усе зробити. Але без жіночих рук, без хазяйки немає певності, що все буде зроблено як слід.
Почали згадувати, як минулого раку в їхньому селі двоє дівчаток пішли в поле шукати матір. Пішли та й не вернулися. Знайшли їхні тільця у жнива далеко за селом, у житі лежали обнявшись. Згадали й інший випадок. Мати,  ідучи на роботу, накрила колодязь рядном і обв’язала його мотузкою, аби діти не впали туди ненароком. А діткам сподобалося гуцикатися на ряденці. Витягли з колодязя задубілі тільця увечері, коли мата повернулася з роботи. Мати ледь не збожеволіла.
Дитячих садків у селі немає, залишити діток в деяких сім’ях ні на кого, а на роботу ж треба йти. Звідси й пожежі від дитячих пустощів з сірниками,  та й річка  щороку бере данину дітьми. Щасливі сім’ї де є бабуся. Так це ж не в усіх,
Дівчата щасливіші за молодиць. У них ще є надія вирватися з села. Як це станеться, вони ще не знають, але сподіваються.
Катерина закінчила десятилітку минулого року але вступити до інституту не змогла. Її тут же запрягли в ланку. Але думку про навчання не кидає. Тільки ось часу немає коли готуватися до вступних іспитів. Хочеться ж і до дівчат побігти на вулицю, і в клубі побувати, а часу обмаль. Добре, що хоч дояркою на поставили. Бо треба б о п’ятій ранку бігти доїти корів, напоїти їх. А там обід – знов за дійницю, увечері – те ж саме. Доярка цілий день на корівнику, ніби пес на ланцюзі. Скотарі підвозять корм, але годувати треба дояркам. У сусідньому селі голова колгоспу кілька років не відпускав молоду дівчину з ції роботи. Дівчина не витримала – кинулась у колодязь.
Катруся дістає люстерко і при місячному світлі поправляє руденький чубчик, що вихопився з-під закосиченої голови і спадає на очі, вирівнює підслинені пальцем бровенята. Сіро-зеленкуваті оченята вночі ніби потемніли,  а вії злипаються і хочеться спати. Але дівчата гомонять поміж себе – і Катруся з ними. Думкою лине до батьків у село. Вони, певно, вже полягали спати. А в сусіда світиться вікно? Може, Павло прислав листа? Читають його?.. Зустрічалися з ним майже щодня. Тепер він служить в армії. Пише їй листи. От тільки повертатися в село не хоче. Має намір зачепитися якось у місті. Може, за сумлінну службу командування дасть хорошу характеристику, тоді легше буде посту вступити  до інституту? Катруся сподівається, що саме так воно й буде. Подадуть заяви разом і разом будуть учитися. От радість буде!
Її подругам таке щастя не світить. Галя і Настя закінчили по сім класів. Учитися далі не змогли – треба було допомагати батькам по господарству, – а може, й не захотіли ходити щодня в школу у сусіднє село за п’ять кілометрів. Тепер жалкують. У колгоспі ніякого просвітку за роботою а що маєш за це? Скільки не працюй, нічогісінько не заробиш. Але ж куди подітися? Галя збирається надатися нянькою до дитини або домашньою робітницею до якогось великого начальника в місті. Теж піти в найми, як це зробили деякі дівчата з їхнього села.
Попрацюєш кілька років – то, може, він і паспорт допоможе одержати, і пропише тимчасово. Тоді влаштовуйся на роботу в місті – і станеш городянкою, вільною незалежною громадянкою. А в місті ж і хлопці, і танцплощадки, щодня можеш в кіно піти і навіть – в театр…
Просто так тебе з колгоспу не випустять. Паспорта не дадуть. Є ще один вихід – завербуватися кудись на роботу. Кілька дівчат з їхнього села завербувалися: поїхали в Середню Азію будувати залізницю. Пишуть звідти: спека в степу неймовірна, а вони змушені день у день тягати шпали під залізничну колію. Оце така робота для жінок! Та краще вже  вдома в колгоспі тягнути лямку. А можна – про це все ще мріє Настя – вийти заміж за військового – офіцера, звичайно, – і поїхати... Хоч би й на край світу.
Погомоніли, трохи помовчали, і котрась із жінок почала свою пісню про наболіле, десятки разів передумане: «Ой матінко-зірко, як у строку гірко…». Журлива пісня наймички, відданої батьком багатієві, в котрого він позичив гроші, а дочка має тепер відробляти той борг.
Пісня лине полем до навколишніх хуторів і згасає десь далеко у нічному просторі. Її почули хуторяни. Ловлять мотив пісні і по ньому згадують її слова: «Ой матінко моя, тепер я не твоя. Тепер я вже того пана, що задаток дано, – скаржиться дочка. – Прийди, тату, подивися як їх одробляти…». А кінчається пісня словами: «За сльозами дрібненьким  стежечки не бачу». І кожна бачить себе отією наймичкою…
Не помітили, як у сутінках ночі сховалися обриси далеких сіл та хуторів. Стихли вечірні, а потім і нічні звуки. Простір стиснувся навколо стіжка соломи та його поселенців. Усе сховалося в пітьмі. Тільки небо  піднялося над ними темно-синім шатром, підбите мільярдами зірочок-цвяхів.
Десь на шляху зацокотів віз, фиркнули коні, заторохкотів трактор,повертаючись з поля де колгоспного двору... Отже, не такі вже вони самітні. І все ж їм незатишно, одиноко.
Піднялися раненько, сяк-так переснідали – і до роботи. Подивлялися на сонце і на необроблену грядку. Чи встигнуть де вечора? Треба встигнути і раніше повернутися додому. Два дні сім’я і хазяйство були без жіночого ока і без жіночих рук.
– Дівчата, – Наталка зупиняється, випростує спину. – У мене зламався хребет, не можу розігнутися,
– То в тебе підшипники поплавилися – занадто часто махаєш сапою, – уточнює Катерина. – Не даєш хребцям прохолонути.
Зупинилися й інші дівоньки, сміються.
– Закінчімо раненько, то ще й потанцюємо в клубі.
– Якщо  доклигаємо завидна додому.
Жінки не зупинилися, ніхто з них не запропонував хвилинку відпочити. Домовилися: відпочинуть і переобідають, коли закінчать роботу.
Терпіть, мої рученьки, терпіть, мої ніженьки. Ось-ось закінчимо, й тоді вже й відпочинете.
Як і планували, упоралася раненько. Полегшено зітхнули, ніби й повеселіли. Сіли під стіжком, видобули залишок харчів, підкріпилися
перед дорогою. І тут Наталка гукнула: «Почекайте, колгоспні трудівниці! Я тут дещоприпасла! – І витягла з кошика пляшку. – Дивіться! Зробимо собі весело. По чарочці вистачить!
Уповільнили обід.
– А чому б і ні! Роботу закінчили, можна б таке діло і замочить!
– В жару горілка не йде. Нап’ємося те ще й додому не доберемося, тут і поснемо!
– Ну й Наталка! Щось-таки та утне!
– Та це в тебе казьонка чи своя: коньяк у три гички?
– На меду, на зубровці. Куди тій казьонці?! І ніякий коньяк не зрівняється. Пробуйте!
– Наливай, дочко!
Перший кухлик подала ланковій. Марія Луківна кілька разів ковтнула: «А таки добра, дівчата. Можна пити». Піднесла й іншим жіночкам, і вони випили, смачно прицмакуючи губами. А ось дівчата сьорбнули по ковточку й відмовилися. «Та ви не нюхайте, а пийте, – радить Наталка.
– Буряком тхне. – Це Катруся. Ледь вмочила губи і заперечливо замотала головою. – Не хочу і… Не можу!..»
– Випий, – наполягає Наталка. – Цілуватися увечері все одно нема з ким.
– І як ті чоловіки її п’ють?!
– А партійці? Їм же, як татарам чи туркам, релігією заборонено! А п’ють, та ще й як. Особливо надурнячок.
Розмова жвавішає: жіночки, таки на мить забувши свої клопоти, повеселішали. Наталка ще кілька разів запрошувала повторити, посилаючи кухлик по колу, проте охочих не знайшлося. Апетитніше хрумтіла на зубах цибуля та зачерствілий хліб.
– То це ж мені додому її нести, – бідкається Наталка, – чи на землю вилити? Нема дурних! Виливати не буду. Надто трудно вона дістається.
Вилила .решту собі в кухлик і без продиху випила. Кухлик кинула під стіжок до свого кошика, проковтнула останню скибку хліба й підвелася. Злегка похитнулася і взялася в боки. Затупцювалася в танці, підспівуючи собі: «І випила, й вихилила, сама себе похвалила, що я панського роду, п’ю горілочку, як воду…». За нею, ніби жартуючи, підхопилися й інші жіночки: «І пить будем, і гулять будем, а прийде смерть – помирать будем!..».
І хто б міг подумати, що ці напівголодні зморені важкою працею жінки  можуть іще й танцювати?! А вони ж вихитували стегнами, плескали в долоні, тупцювалися та безладно гамірно реготали, заохочуючи одна одну, намагалися хоч на мить забутися пре все наболіле й важке у своєму житті. Тільки ланкова не пішла в танок. Мовчки, як мати, співчутливо спостерігала раптово виниклі веселощі своїх підопічних. «Нехай хоч так повеселяться!» Ледь помітна усмішка торкнулася її вуст. Наталка розійшлася ніби на весіллі. Під регіт дівчат викидала смішні колінця, приспівувала сама собі смішні пісеньки, веселилася, як могла. Та Марія Луківна, поблажливо усміхаючись, розуміла: не справжні ті веселощі, той майже силуваний сміх. А Наталка пішла навприсядки та за якимось разом не змогла підвестися. Упала. Дівчата зчинили регіт. Припинили танці. І тут почулося ридання – тужливе, протяжне, переривчасте, болісне  тужіння. Наталка здригалася в судорожному плачі.
Зупинилися в безладному танці й інші жінки, якусь мить ніби роздумуючи, що ж далі. Зникли усмішки з облич. Їхнє місце заступив сум. Наталчине тужіння за хвилину охопило і їхні душі. Попадали на солому і дружно заридали. Всі. На тому місці, де щойно танцювали.
Голосне тужіння попливло над степом, як сумовите завивання завивання осіннього вітру, як недоспівана вчора пісня. Ланкова розуміла: якщо сміх і .танці були дещо несправжніми веселощами, то плач, тужливе ридання йшли з самої глибини жіночої душі.
«Раби ми, раби!» – чулося в тому риданні.
Тужіння поволі перейшло в поодиноке схлипування і зрештою змовкло.
Підвелися одна по одній, кінчиками хусточок витирали свіжі сльози. Та й пішли додому. Йшли мовчки. Кожна думала щось своє.

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2009 р.