|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №11-12, 2009 р.
Олеся Омельченко
Душа сіяла
в спалену реальність
*
Сама у хаті. Тиша тиш
Загостювалася надовго.
Матусю, спиш,
Рідненька, спиш
В таємній вічності безмовній.
О, як мені не вистача
Любові щирої твоєї,
Твого худенького плеча,
Твоєї сили, моя нене!
Сама у хаті. Тиша тиш.
О, довго ж як, рідненька, спиш…
*
Схиляюсь перед величчю світів
І водночас освічую світи.
І раптом усвідомлення прийшло:
Я у собі відкрила геніальність.
Палало у вогні моє чоло.
Душа сіяла в спалену реальність.
Нічого вже на світі не було,
Лише мої фантазія і думка.
Любов усепроникна все єство
Пронизувала блискавками струму
Божественної волі протиріч.
І щастя запліталося у Слові.
Творець не зводив з мене пильних віч
І вишиванки творів ясночолих
Трансформували холод у тепло.
Я мусила в Творцеві бути словом,
У Всесвіт славу роду світанкову
Нести магічно в пелюстках долонь,
Оспівуючи і безсмертя й ніч.
Творець не зводив з мене пильних віч.
Схиляюсь перед величчю буття,
Палаючи в нім краплею життя.
*
Ми граємо на клавішах добра.
Клавіатура тонами багата.
Умовностей для витворів нема.
О, як я натомилась грати, грати,
І щоб оця симфонія земна
Сягала сфер небесних незбагненних.
Ми граємо на клавішах добра.
Здається ( чи насправді?) щось суттєве?
Ми граємо на клавішах добра,
Хизуючись своєю добротою.
Але, мій друже, там добра нема,
Якщо у нім милуєшся собою.
Коли любов і щирість, і тепло
Проміняться у світ не для реклами,
Недарма, знай, життя твоє пройшло,
Бо ти сіяв, як зірка, понад й з нами.
*
Не йдіть до мене, хижі холоди,
Не каламутьте душу. Хай невдачі
З уроків, найжорстокіших зі значень,
Не заберуть упевненість ходи.
Нехай пощезнуть долі холоди.
Закличу я тепло Ярила й Хорса,
З добром зло розжену вогнем Сварожим
І спопелю пророчий крик біди.
А якщо ворог в латах й зі щитом,
Дай, Боже, мені певності у серце!
Хай вороги втішаються теплом!
Моя ж хай зустріч з ними проминеться!
...Та холодило. Вже низький туман
Оманно кутав плечі мого саду,
І вороння кричало від досади,
Що облітає прихисток їх драм.
Птахи вже відлетіли, і зима
От-от постука у самотню хату,
В яку ніколи вже не зайде мати,
Бо відлетіла в паралель прощань.
О Боже, дай же прихисток душі
Під крилами нетлінними своїми,
Щоб я натхненно з Музою летіла
Й піснями осявала міражі.
То ж відступайте, холоди і зло!
Із Богом в серці в темені не страшно.
О вороги, як жаль вас, бідолашних,
Та з вами теж – божественна любов.
– Це все слова! – в лице сміється змій.
– На все є Божа воля! Я співаю!
1 ловить Всесвіт пломінь-голос мій.
А холоди... Без них тепла немає.
Горіла свічка...
Свічка догорає
У вічність
вічним полум’ям
живим.
Голос мами
Далеко ти, матусю дорога.
Уже я не докличуся ніколи.
Чому смерть рідних, Боже, забира?
Втрачає сенс усе живе навколо.
Голубонько моя, як далі жить
Без твого слова, без тепла, уваги?
І довгий вік – лише коротка мить,
В якій ми так нічого й не пізнали.
У суєті, в непотребі речей,
В безглуздості робіт і справ нужденних
Найнайдорогоціннішу з людей
Увагою обходимо щоденно.
Поговорити ніколи. Діла,
Смішні, буденні заганяють в пастку...
А ти чекаєш, мамо, коли я
Звільнюсь від праці. Зачекай, будь ласка!
Ти молишся, терпляче миті ждеш,
Коли про день свій розкажу лукавий,
Коли я обійму тебе. А день
До вечора з утоми припадає.
– Йди відпочинь! – з любов’ю кажеш ти, –
До серця не приймай все близько, доню...
І знов чекання в хаті тупотить.
Дотупотілось, що уже – бездонне.
О мамочко, квітунечко моя,
Найкраща в світі, труженице славна,
Я дякую, що я – дочка твоя.
Таких, як ти, земля так родить мало,
Щоб чистотою сяяли думки,
Щоб всіх любити й жертвувать собою...
Сказала якось: – Та уже й роки...
Та пожила б, якби... синочок Коля
Навіки не покинув нас...Прости,
Що плачу. Я не буду. Не хвилюйся!..
Мене хотіла завжди захистить.
Казала: – Я за тебе помолюся!
Коли терзала душу доля книг,
Які чекали видання, мов чуда,
Ти додавала сил до моїх крил:
– Твори, пиши! А час твій, доню, буде!
А час спливав в жорстокій суєті.
Тебе у смерті вирвать не зуміла.
Кого найбільше любимо в житті,
Любити, виявляється, не вмієм.
Прости, матусю, за усе прости.
Не забувай про мене в своїм царстві.
1 прилітай, щоб знову захистить,
І не дозволь від розпачу пропасти.
...Слова мовчазно за думками йшли.
Талант мій плакав, бо його початок
Барвносіяв від тата та від мами,
Які вже в потойбіччя відійшли.
Тепер одній свій хрест земний нести.
Сама. Душа у чорному...І раптом
З променепаду мамине: – Іди!
Не плач! Піснями Україну радуй!
А я з тобою, бо любов моя
Ніколи тебе, доню, не покине!
...Як сонце над планетою сія,
Непереможно голос мами лине.
*
За всі свої незнання та гріхи
Я мушу розплатитися, о Боже!
У молодості світ здається схожим
На нескінченний простір пломінкий.
А що усе – ілюзія, обман,
І прийде смерть до тебе неминуче,
Й прозріння на вершинах нот співучих
То все душі розтерзаної стан.
Нам все не так. Смішніє суєта
В поквапливості, хтозна вже до чого,
Й захоплюєшся тими, хто з учора
Настійливо в трудах проходить шлях,
Долає перешкоди на льоту
І відкидає геть розчарування,
І мужньо, навіть втративши кохання,
Не зраджує омріяну мету..
За всі свої незнання та гріхи
В осмисленні дієвості, заплатиш...
А що сьогодні новорічне свято,
То дякуй щедрій долі, що живий..
*
Моя любове, я перед тобою…
Ліна Костенко
Моя Любове, я перед тобою,
Безмежною і світлою, в любові
Здаюсь наївним сонячним малям,
Яке зраділо іграшці із мрії
Й не вірить, що в руках її трима.
Отак і я повірити ледь смію,
Що з юності, як спалах надзорі,
Озвалася любов моя нетлінна.
Живий! І серце, мов воскресла птаха,
Зі сну важкого в небеса знялося,
Співало, тріпотіло, як під вітром
Тремтить тополька у самотнім полі.
Живий! Спасибі, що далеко світиш
В мою любов, запалену тобою.
Живий! Усе тріумфувало. Осінь
Принишкло радість весняну ловила
І усміхалась диво-падолистом,
Яке, сміючись, садову долоню
Вкривало тепло, різнобарвно, мило.
Все хвилювалось в ритмі мого серця.
Любове рідна, вічна і всеможна,
Що можеш підійнять з глибин провалля
І воскресити з горя і розпуки,
І вирвать із цупких обіймів туги.
Твоє обличчя сяє вже із ночі,
Як ясні зорі з таємниць німотних.
Затамувавши подих, прошу Долю
Знов не сполохать чарівну Жар-Птицю,
Бо все життя я мріяла тобою,
Бо все життя зі зраненого слова
Плела я візерунки феєричні
Любові вічноюної в натхненні
Й молила Бога, щоб він був щасливим,
Той, хто мені Любові казку
Подарував щедротно в мою вічність.
*
Каже світ земний жорстокий: – Це закон життя!
Санітаром смерть байдуже обновля буття.
В паралелі духу душі відлетять, як сни.
В трансформації весняній оживуть вони
В новім тілі, в квітці. Вічність
Часом в мить летить.
Лиш Господь мовчить, бо знає,
Нащо людям жить.
В темній ночі Місяць ясний. Сяйво зір. Земля
Тихо дихає й зітхає – догора життя.
І народжується нове. Все по колу йде.
Всім відомі ці закони. Та ніхто й ніде
Не відродиться собою, у своїй сім’ї...
Інкарнації? Чудово! Тільки ми не ті.
Тільки раз на цьому світі проживеш таким,
Тільки раз у трави сині упадеш, як грім,
Тільки раз зустрінеш друзів в часі, мить твоїм...
Як люблю тебе я, земле! Й ти мене люби!
Неповторне кожне дійство, кожна мить моя.
Суєто, та згинь, злодійко, не омань в оман!
І жорстокий нежорстоко світ сказав: – Любов
У тобі, в минулім, в слові,
В крилечках долонь,
В смерті і в житті, у згадках
Нас любов єдна!
Серце, бийся, не здавайся!
Вибору нема!
с. Військове
Солонянського району
на Дніпропетровщині
 |
|
 |
 |
 |