|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №11-12, 2009 р.
ОЛЕКСАНДР МАТВІЄНКО
Жадоба висоти
***
Всього лиш кілька днів на рік
Я бачу свою доню.
А час іде, живеться вік
І сріблом криє скроні.
А бути ж все могло не так...
Я вибрав сам цю долю.
Тепер несу свого хреста
І рідко бачу доню.
Вона без мене вироста,
Радіє не зі мною.
Лиш пише татові листа
Hевмілою рукою.
«Ти, тату, — пише, — не сумуй
І приїжджай па свято».
Вона не знає ще, чому
Так рідко бачить тата.
***
Покинуті діти - як зірвані квіти.
У їхніх очах
Нетутешня печаль.
Покинутим дітям
На душах прибита
Самотності й туги печать.
Покинутим дітям
Несолодко жити.
Батьківська війна -
Зависока ціна.
Та мусять платити
Залишені діти,
Хоч в тому й не їхня вина.
Покинуті діти,
Можливо, і ситі,
Та холодно їм
Між сімейних руїн.
Знедолені діти
Не вміють радіти,
Як діти щасливих родин.
***
Ми живемо на білому світі,
Пізнаємо життя без прикрас...
Поряд з нами живуть наші діти,
В чомусь дуже не схожі на нас.
Ми багато вже дечого знаєм,
Бо в житті обпікались не раз.
Ми виховуєм їх... Та буває –
Наші діти виховують нас.
Ми – розумні, досвідчені, дужі...
Пустоцвітом надуманих фраз
Прикриваєм забруднені душі.
Наші діти – чистіші від нас.
За дрібниці ми їх ображаєм...
Та, ковтаючи сльози образ,
Наші діти гріхи нам прощають.
Наші діти – мудріші від нас.
«Неслухняних не будем любити!» –
Ми повторюєм їм повсякчас.
Та такими, як є, наші діти
Люблять щиро і віддано нас!
ВЕСЕЛИК
Коли він був маленьким зовсім хлопчиком,
Який ходити тільки-но почав,
Татусь ласкаво звав його горобчиком
За чубчик, що на маківці стирчав.
Життя безхмарним небом уявлялося,
В якому він горобчиком літа...
Увесь він світ любив... Але так сталося,
Що і його торкнулася біда.
З бідою в серці він тепер зростатиме...
Зазнав і зовні він великих змін,
Бо ніжками тонкими і цибатими
Журавликом тепер здається він.
Щоб так його не називали родичі,
Ведеться ним уперта боротьба.
Бо в слові тім, у всій його мелодиці
Так ясно відчувається журба.
Він з назвою не згодний журавлиною.
Усі його запитують: чому?
Не хоче, щоби піснею журливою
Нав’язувалась доля ця йому.
Весь вік не перепурхаєш метеликом,
Але й не проживеш в огні злоби.
В ін просить називать його веселиком,
Щоб утекти від суму і журби.
ПОВЕРНЕННЯ
Зігравши в святість, переживши гріх,
Пройшовши розпач, перемітиш втому
І, обтрусивши пил чужих доріг,
Як добре повернутися додому.
Забувши ті краї, де мандрував,
Наситившись журбою й боротьбою
І не згадавши, що й кого вдавав,
Як добре стати знов самим собою.
Пізнавши, що то значить чужина,
Як добре раптом істину відкрити,
Що місця в світі кращого нема
Від дому, де тебе чекають діти.
Це не обставин випадковий збіг.
Закономірність полягає в тому,
Що тільки-но ступивши на поріг,
Ти вже почав повернення додому
***
Продавала дівчинка гілочки верби.
А в очах у дівчинки потічки журби.
Два пучечки котиків у її руках.
Два печальних вогники у її очах.
Гілочки короткі – вигляду нема.
Та зате їх дівчинка різала сама.
Десь сама над річкою ті кущі знайшла,
З сумкою потертою на базар прийшла.
Поряд гарні котики, цим куди до тих.
Продають їх тітоньки в куртках шкіряних.
Жваво йде торгівля, гроші шелестять.
Тітоньки аж репають, шкірами риплять.
Кутається дівчинка у старе пальто.
Не купує в дівчинки котиків ніхто.
Простягає рученьки: котиків купіть!
Спалахне надією і погасне вмить.
Я візьму тих котиків в неї на почин.
Не з жалю чи щедрості, просто, без причин.
Подарую котики тим, кого люблю.
З котиками дівчинки радість пригублю.
 |
|
 |
 |
 |