журнал "Вітчизна" №11-12, 2009 р.

ІГОР АРТЕМЧУК

«ПИШУ І СПАЛЮЮ НАПИСАНЕ. І ЗНОВУ ПИШУ»
(Зі спогадів про М. В.  Гоголя)

Артист-юнак

Коли в Ніжинському ліцеї було створено драматичний гурток, Микола Гоголь став його першим учасником, розшукував п’єси для постановки, малював декорації, виготовляв костюми, навіть писав з товаришами п’єси. Розповідали, що він прекрасно виконував роль Простакової в комедії Фонвізіна «Недоросток». Жодній актрисі не вдавалося у той час зіграти цю роль так, як грав її шістнадцятирічний Гоголь.

Суперечка

Гімназист Гоголь разом з товаришем пішли на прогулянку до лісу. Щоб скоротити дорогу, вирішили пройти через чиюсь садибу. Перелізли через тин – і одразу собака заґвалтував, порозбігалися кури, а назустріч гімназистам вийшла висока дебела молодиця з малюком на руках. Дитя ласувало вареником з вишнями, замурзалося від рота аж до вух.
– Гей ви, школярі! – гукнула молодиця, – що тут забули? Геть звідси!
Гоголь простує далі, не звертаючи уваги. Товариш – за ним.
– Ви що, не чуєте? – продовжувала сердито молодиця. – Геть, кажу, курокради! 
«Стривай, – поміркував Гоголь, – ти у мене ще не так розпалишся».
– То чого ви прийшли? – не вгавала молода жінка.
– Нам сказали, –відповів Гоголь, – що тут живе молодиця, у якої дитя схоже на порося. 
– Що?! – вибухнула молода мати, дивлячись то на дитину, то на прибулих.
– Та ось, дитя ваше – достоту порося!
– Як?! Моя дитина??! – заверещала жінка... – Остапе! Остапе! гукнула вона до чоловіка, що підходив із заступом. – Бий їх заступом! – кричала молодиця. – Ці шибеники вигадали, що наша дитина схожа на порося!
– Що ж, може бути, й правда, – холоднокровно відповів чоловік. – Це тобі за те, що ти мене кабаном обзиваєш.

Це мій хліб

У роки навчання в Ніжинській гімназії 17-річний Гоголь завів собі  записні зшитки («Книга всякої всячини»). У 1830 році, в період роботи над повістями, що увійшли в книжку «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», Гоголь пише з Петербурга матері: «Не гнівайтесь, моя великодушна матінко, коли я часто турбую вас просьбою доставляти мені відомості про Малоросію або щось подібне. Це – мій хліб. І я тепер прошу зібрати кілька таких відомостей, коли десь почуєте який-небудь анекдот між селянами в нашому селі або в якомусь іншому...»
І ось зразок використання народного анекдоту в повісті «Тарас  Бульба». Запорожець у шаленому танці. «Чуприна маяла на повітрі, зовсім розхристані були дужі груди; теплий зимовий кожух був надітий у рукави, і піт градом лився з нього, як з відра. «Та скинь хоч кожуха!» –сказав нарешті Тарас. – Бачиш, як парить!». «Не можна! – гука запорожець». «А чого?»  «Не можна, в мене вже така натура: що скинув, те проп’ю».  

НИТОЧКА ДО «РЕВІЗОРА»

У компанії з друзями-ніжинцями Данилевським і Пащенком Гоголь їхав до Петербурга. Микола Васильович жартував, удавав ревізора, який їде інкогніто. Пащенка відрядили вперед, і той поширював чутки, що за ним їде таємничий ревізор, котрий приховує своє звання і мету поїздки. Тож, коли одразу за Пащенком приїздили Гоголь з Данилевським, то на станціях на них уже чекали.
Гоголь поводився стримано, з гідністю показував свою подорожну, де стояло незрозуміле для станційного наглядача звання «ад’юнкт-професор», і поблажливо розпитував про справи, ніби між іншим, цікавився: «Покажіть, будь ласка, які тут коні, хотів би подивитися на них». Наглядач кілька хвилин перетерпав, однак усе закінчувалося гаразд, бо він давав найкращих коней для новоприбулих, і ті їхали далі.

В ГОСТЯХ У ЩЕПКІНА

1832 року Гоголь уперше приїхав до Москви. Почув, що славетний артист Михайло Щепкін теж українець. Пішов до нього. У Щепкіна саме сиділи гості. Двері розчинили, щоб зручно було носити страви. Раптом усі побачили незнайомого. Той неквапливо роздягся, став на порозі, оглянув усіх і проказав:

– Ходить гарбуз по городу,
Питається свого роду:
Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі гарбузові?   

У МАЛЕНЬКОМУ ТРАКТИРІ

У липні 1838 року Гоголь по дорозі в Альбано зупинився в якомусь поганенькому трактирі, де відвідувачі грали на більярді. Потім розповідав: «У той час я писав перший том «Мертвих душ» і не розлучався із зошитом. Не знаю чому, саме в цю хвилину, коли я зайшов у трактир, мені захотілося писати. Я наказав дати стіл, присів у кутку, дістав портфель і під клацання куль, у неймовірному галасі, в диму, в задушливій атмосфері забувся у дивному сні й написав цілий розділ, не встаючи з місця. Вважаю ці рядки своїми одними з натхненніших. Я рідко писав з таким піднесенням».

БУЛО СМІШНО, СТАЛО СТРАШНО

Якось у присутності М. Гоголя розповіли канцелярський анекдот про бідного чиновника, затятого мисливця, котрий завдяки неабиякій економії і невтомній праці зумів зібрати суму, якої вистачило на придбання гарної мисливської рушниці карбованців на 200 асигнаціями. Поклавши рушницю на ніс човна, він поплив через Фінську затоку полювати на качок. Перші хвилини був наче уві сні і опам’ятався тільки тоді, коли, глянувши на ніс на човна, не побачив своєї обнови. Рушницю стягло густим очеретом, і знайти її було вже неможливо. Чиновник повернувся додому, ліг у постіль і вже не вставав: у нього була лихоманка.   
Усі присутні посміялися з невдахи-мисливця, окрім Гоголя, який усе це вислухав і замислився. Гоголь вирішив написати повість про бідного чиновника так, щоб усім, хто легковажно сміявся з цієї пригоди, стало страшно. А декому – страшно і совісно. Так народилася «Шинель». 

ГОГОЛЬ ЧИТАЄ «РЕВІЗОРА»

18 січня 1836 року М. Гоголь на черговій «суботі» у В. Жуковського читав свого «Ревізора». С.Т. Аксаков писав, що це було незрівнянно. Особливо гумор, характерний для малоросів. Ніяке акторське виконання не могло йти в порівняння з читанням автора. Фактично він не читав, а грав кожну роль – від Хлестакова до губернаторської дочки. Присутні з напруженою увагою спостерігали за розвитком дії. У кабінеті Жуковського стояла тиша, в цій тиші лунав голос Гоголя, час від часу його перебивали вибухи сміху. Усі розуміли, що були присутні при виконанні великого твору мистецтва.

НЕБАЙДУЖІ ЛЮДИ

Цінність своїх творів М. Гоголь інколи визначав по реакції тих людей, котрі не цікавились літературою. «Якщо вони сміються, –казав він, –то це справді смішно; якщо зворушені, то це справді зворушливо, бо вони для того й сіли слухати мене, щоб нізащо не сміятися, не реагувати, не захоплюватись».
Був у нього знайомий сановник, якийсь Іван Васильович, дуже далекий від літератури; він поважав Гоголя як людину, але був байдужий до його творів. Ось цьому сановникові Гоголь і прочитав  дев’ять розділів другого тому «Мертвих душ».
– Навіщо ви це робите? – дивувався знайомий письменник. – Адже він не розуміється на красному письменстві!
– Що мені з того, – відповів Гоголь, – читати вам чи кому іншому, хто захоплюється усім, що я написав?  А Іван Васильович, слухаючи моє читання, шукає тільки слабкі місця і критикує суворо і немилосердно, а інколи досить розумно. Часто він каже нісенітницю, та іноді зробить таке зауваження, яким я можу скористатися.

ВИЗНАННЯ

У Петербурзі М. Гоголь примушував себе багато читати, щоб почуватися своїм у колі знайомих літераторів. Знайомився навіть з тими підручниками, на які у Ніжині не звертав уваги.
З Пушкіним Микола Васильович познайомився 1831 року, і знайомство це не переривалося. «До Пушкіна, бувало, на тиждень разів три-чотири з запискою ходжу або листом», – розповідав на старості років слуга Гоголя Яким Німченко.
Пушкін все уважніше приглядався до Гоголя і писав про нього, що той «безперестанку розвивався і удосконалювався». У свої останні роки бачив у Гоголі «здатність угадувати людину» і «виставляти її раптом як живу». Отож бо й не дивно, що він підказав Гоголеві думку «Ревізора» і подарував сюжет «Мертвих душ», при цьому підкреслював, що нікому іншому нізащо б не віддав.
І ось Гоголь читає Пушкіну перші розділи «Мертвих душ». Поет, котрий завжди сміявся при читанні попередніх гоголівських творів, тут засумував. І коли Гоголь скінчив читати, Пушкін з великою гіркотою сказав:
– Боже, яка сумна наша Росія!
Це визнання свідчить, що Гоголь копав глибше.

НАСТАВНИК, АЛЕ НЕ З КАФЕДРИ

У 1834–1835 навчальному році у Петербурзькому університеті 
М. Гоголь викладав історію стародавнього світу і середніх віків. Він мав намір по-новому подати матеріал студентам, але, як сказали про нього друзі, був народжений для того, щоб стати наставником своїх сучасників, тільки не з кафедри. Того ж року Гоголь подав у відставку. З цього приводу він сказав:
– Невизнаний став я за кафедру – і невизнаний сходжу з неї!

ДРАМА

На початку серпня 1841 року М. Гоголь зустрівся з В. Жуковським. Той лагідно всадовив Гоголя навпроти себе. Гоголь розповів йому про свої плани, про нову драму, що ось-ось закінчує. Діставши зшиток, почав читати її поетові, але той зазвичай любив поспати після ситного обіду. Так сталося й цього разу. Гоголь облишив читати, і коли Василь Андрійович прокинувся, сказав:
– Ось бачите, я хотів знати вашу думку про новий твір. Ваш сон – найкраща на нього критика.
– Ну, брате Миколо Васильовичу, вибачай, зморило мене...
– А якщо спати захотілося, то можна й спалити її! – з гіркотою промовив Гоголь і кинув рукопис у камін.
А якби Гоголь прочитав драму Жуковському перед обідом, то, можливо, ми б мали ще один геніальний твір Миколи Васильовича.

СВИНЯЧЕ РИЛО

Будучи якось у Києві та прогулюючись містом, Гоголь раптом побачив опудало вепра, виставлене, хоч як це дивно, у вікні бібліотеки. Це привернуло його увагу. Аж тут линув дощ, і Гоголь вирішив зайти до приміщення.
Власник бібліотеки, угледівши непоказну постать незнайомця, грубо спитав: 
– Чого вам треба?
– Зайшов перечекати дощ, – сказав Гоголь.
– Перечекати дощ? – розсердився господар. – Ви, певно, думаєте, що тут шинок... Забирайтеся звідси!
Хоча Гоголь був і ошелешений такою зустріччю, але не розгубився.
– Тепер я розумію, – сказав, – чому у вашій вітрині виставлене опудало цієї тварюки, – і пішов геть...
А згодом «страшне свиняче рило», лізучи у вікно хати, уже лякало героїв «Сорочинського ярмарку» і веселило читачів цього твору М. Гоголя.

САМ БИ НЕ ПОВІРИВ

Якось М. Гоголя запитали:
– Миколо Васильовичу, а ви самі вірите в оцих чортів, відьом, в усякі оці небилиці?
– Нізащо не повірив би, якби не було ось цього, –і показав допитливому щойно видані книжечки «Вія» та «Вечорів на хуторі...»

ЯК СТАТИ ПИСЬМЕННИКОМ

Лікар Беркут у спогадах розповідав, як М. Гоголь радив знайомому спробувати свої сили в літературі.
– Потрібні вправи, звичка, треба набити руку. Візьми собі за правило писати щодня протягом двох-трьох годин.
– Та що писати, коли в голову нічого не лізе?
– Отак і пиши: «Нічого в голову не лізе». Завтра що-небудь додаси. І так далі. Наб’єш руку і будеш письменником. Так і я робив.

ПИСЬМЕННИКИ НА СЦЕНІ

14 квітня 1860 року у Петербурзі ставили «Ревізор» М. Гоголя. Про це не варто було б згадувати, якби усі ролі в комедії не виконували... письменники.
Провідні ролі в ній грали: Городничого – О. Писемський, поштмейстера – Ф. Достоєвський, купців – І. Тургенєв, А. Майков. Дуже кумедний вигляд мав І. Тургенєв у купецькому одязі і пенсне, з яким він ніколи не розлучався.   
Виручка йшла Літературному фонду для надання матеріальної допомоги письменникам і вченим.

ЗГОДИЛОСЯ ПРІЗВИЩЕ СЛУГИ

У відомого історика Погодіна був слуга на прізвище Тяпкін-Ляпкін. М. Гоголь дружив з Погодіним, часто бував у нього. Отож, цілком вірогідно, що до комедії «Ревізор» потрапило прізвище судді, щоправда, трішки змінене – Ляпкін-Тяпкін.

СПРАВА ХЛЕСТАКОВА

Відомо, що сюжет «Ревізора» підказав Гоголеві О. Пушкін, який розповів про випадок, що стався в місті Устюжна. Якийсь приїжджий чиновник видав себе за працівника міністерства й обібрав багатьох міських мешканців.
Хто ж то видав себе за ревізора?
Це був вологодський поміщик Платон Волков, який перебував під наглядом жандармів. Поліція знала його схильність до авантюризму, але він вважався політично благонадійним. Та після випадку в Устюжні Волкова арештували. Його справу вів генерал-майор Балабін. Гоголь був знайомий з Балабіним, отже, цілком імовірно, що генерал розповів письменникові устюженські деталі.
1857 року «Ревізор» йшов у Вологді. Це був скандальний спектакль, бо Волкова у Вологді знали всі. Цікаво, що рецензію на спектакль писав небіж «вологодського Хлестакова» журналіст Юрій Волков, котрий звинуватив Гоголя у «відсутності теплого почуття» до своїх героїв.

ЖИВИЙ ХЛЕСТАКОВ

Газета «Харьковские губернские ведомости» за 1895 рік повідомляла про такий випадок.
«Персонаж гоголівського «Ревізора» Хлестаков живий. Нещодавно він був у Дергачах під Харковом. Приїхав він сюди й назвався податковим інспектором поручиком Подольським. У волосному правлінні ревізував податкові книги і знайшов хиби. Складав акти, брав штрафи. У чайній Голенкова ревізор обідав і теж наклав штраф, але з сімнадцяти карбованців забрав лише три. Решту наказав привезти до Харкова разом з торговельними документами. Наступного дня Голенков приїхав у Харків, та ніякого поручика Подольського не знайшов. У Дергачах справді був сам Хлестаков».

УВІЧНЕНИЙ ПИЯК

У 1830-х роках у петербурзькому Александринському театрі грав малопомітний актор Прохоров. Виконував він другорядні ролі й відомий був як безпросипний п’яниця. Та все ж Прохоров увійшов в історію російського театру.
На репетиціях «Ревізора» в театрі завжди бував Гоголь. Прохоров мав грати маленьку роль помічника пристава в першій дії. Коли наближався його вихід, режисер запитував: «А де Прохоров?» І майже завжди чув відповідь: «Прохоров п’яний».
Гоголю так сподобався цей епізод, що він викреслив роль помічника  пристава і ввів до комедії слова, які й нині звучать зі сцени: «А Прохоров п’яний?» і відповідь городового: «П’яний».

ЦАР ЗНАЄ ЇХ

Якось у місті Чембар Микола І влаштував прийом для міського начальства. На прийомі були міський голова, суддя, справник та інші чиновники.
У залі цар привітав прибулих. Чиновники, низько вклонившись, хором відповіли на привітання, як навчив їх губернатор. Цар пильно оглянув їх і звернувся до губернського предводителя дворянства:
– Я їх знаю... – і додав по-французьки: – Я бачив їх усіх на сцені у п’єсі Гоголя «Ревізор».
Так навіть російський самодержець визнав убивчий реалізм гоголівської сатири.

ЯК У ПЕРСІЇ «АРЕШТУВАЛИ» ГОГОЛЯ

1910 року тегеранський театр вперше у Персії поставив «Ревізора» М.Гоголя. На прем’єрі були присутні перський шах і міністр двору. Після першої дії ображений шах утік, наказавши міністрові додивитися виставу і доповісти, що там далі буде.
Наступного дня міністр доповів шахові, що вороги його величності навмисне запросили з Росії письменника Гоголя, щоб той написав п’єсу ніби про Росію, а фактично про... Персію і порядки в країні найяснішого шаха. Шах розлютувався і наказав негайно заарештувати Гоголя.
Два дні тегеранська поліція розшукувала Миколу Васильовича. Нарешті звертається до російського посольства по допомогу. Звідти присоромленим шахові та його міністрові відповіли, що М.В. Гоголь помер ще 1852 року.

ГОГОЛЬ У ГЕЛЬСІНКІ

У Гельсінкі на сцені Національного театру йшов гоголівський «Ревізор». Фінни, яких уважають стриманими і повільними, жваво реагували на гру артистів. Склалося враження, наче Гоголь нещодавно побував у Суомі і це все описав у п’єсі.
Ще в першому акті городничий дає вказівки: розібрати підгнилу огорожу, що біля чоботаря, і поставити віху, щоб схоже було на розпланування. Та вмить градоправитель згадав, що біля тієї огорожі нагромаджено чималу купу сміття.
Що за місто! Публіка сміється: це ж про їхні Гельсінкі мова. На центральній вулиці огороджено місце для пам’ятника якомусь героєві, а туди вже навезли купу, та де купу – гору сміття!
Або поштмейстер – теж читає чужі листи.
Який же далекоглядний письменник цей Гоголь!

З ДИМУ...

У тексті «Вія» є такі рядки: «Он чувствовал, что душа его начинала как-то болезненно ныть, как будто бы среди вихря веселья и закружившейся толпы запел кто-нибудь песню похоронную». Тим часом у рукописі, що зберігається в Російській національній бібліотеці у Санкт-Петербурзі, зазначено: «ПЕСНЮ ОБ УГНЕТЕННОМ НАРОДЕ».
Отже, академічне видання творів Гоголя було не таке вже повне! Та ще ось. У цьому виданні большевики не надрукували  «Размышлений о божественной литургии». Це один із ревно  приховуваних доти уривків «Размышлений Мазепы». Хто зна, з якого це загиблого твору?
Приховуючи свої задуми, Гоголь не мав інколи іншого вибору, окрім як палити свої власні рукописи. Наприклад, С. Аксаков згадував, що Гоголь написав трагедію з історії Запорожжя, але мусив її кинути у вогонь. Недарма Гоголь на запитання, звідкіля у нього таке багатство мови і блискучий стиль, жартував:
–  З диму. Пишу і спалюю написане. І знову пишу.

СИДІТЬ ТИХО!

Стара театральна афіша 1889 року про майбутню інсценізацію за повістю М. Гоголя «Тарас Бульба» повідомляла так:
«Під час другої дії буде показано запорозький табір. Гулянка й танці вояків. На сцену виведуть більш як десять коней. Просимо публіку сидіти тихо, щоб не налякати коней».

ЩАСЛИВА РУКА

М. Гоголь не полюбляв ілюстрації у книжках. Але малюнки О.О. Агіна (1817 – 1875) до «Мертвих душ» письменникові   сподобались. І відтоді  багато поколінь читачів бачать Ноздрьова, Собакевича, Плюшкіна такими, як їх зобразив перший ілюстратор Гоголя.

КОЛИ ПУБЛІКА НЕ СМІЯЛАСЯ

Відомий провінційний актор-гастролер В.В. Чарський (1834 – 1910), виконавець ролей Хлестакова, а потім і городничого, у своїх мемуарах згадував про спектакль «Ревізора», під час якого публіка не сміялася. Це було на початку 1860-х років десь на Поволжі. У місті чекали на ревізора з Петербурга. Як же усі здивувалися, коли першим, кого ревізор запросив до себе, був антрепренер трупи. Ревізор, людина в літах, спитав антрепренера, чи може той поставити «Ревізора» Гоголя.
– Нема проблем.
–  Але я хочу, щоб усі квитки надійшли у моє розпорядження.
–  Ви зволите купити спектакль?
–  Так. І щоб жодної афіші.
Так і зробили. Антрепренер одержав чималу суму, і артисти гадали, для кого ж вони гратимуть. 
Увечері вони помітили, що поміж глядачами – жодної дами. Театр переповнений чиновниками різних рангів – від віце-губернатора до найдрібнішого писарчука з поліційного відділення. Зала сиділа і важко... мовчала. Ні вигуків, ні аплодисментів. Коли опустилася завіса, столичний чиновник з ложі вклонився публіці:
– Я запросив вас, панове, з тим, щоб разом з вами прослухати п’єсу великого письменника. Вона позбавляє мене необхідності виголошувати промову при нашій першій зустрічі. Гоголь це зробив краще мене. До побачення, панове...
По ревізії, яку провів вельможний петербуржець, було виведено «за штат» і притягнуто до суду кількох чиновників. Згодом стало відомо, що всюдисущі столичні Сквозник-Дмухановські зняли того ревізора, і той подався в адвокатуру.

БІДОЛАШНИЙ АНДРІЙ

Один аматорський драмгурток вирішив поставити п’єсу за твором М. Гоголя «Тарас Бульба». Настав день спектаклю. Людей у клубі зібралося повно.
І ось виходить Тарас Бульба на сцену і промовляє до сина Андрія:
–  Я тебе породив, я тебе і вб’ю!
Виймає пістоля і націлюється на Андрія. У цей час повинні були зробити холостий постріл з рушниці. Але чомусь забарились. Тарас не розгубився. Він засунув пістоля за пояс і сказав:
– Я в тебе, Андрію, стріляти не буду, я зарубаю тебе шаблею.
Тільки-но замірився він на Андрія шаблюкою, як за сценою почувся постріл. Андрій постояв трохи і впав. Тарас підійшов до нього і мовив:
– Бідолашний Андрій!.. З переляку вмер.

РОЗВ’ЯЗКА «РЕВІЗОРА»

У театрі-кабаре «Летучая мышь» вирішили показати невеличку сценку під назвою: «Що було наступного дня після від’їзду Хлестакова...»
Знову зібралися перелякані і розгублені чиновники у городничого. Приїхав справжній ревізор. Що робити? Як діяти?
Старий лис Земляніка пропонує перевірений засіб – дати хабара. Кожен вносить, скільки має, і пухкенький пакет готовий.
Ось на сцені грізний ревізор у зелено-жовтому мундирі. Він вовком дивиться на чиновників, цідить крізь зуби: «Під суд! Під суд! Усіх під суд!» Земляніка підбігає ззаду, підкидає конверт з грішми і сам же його піднімає з підлоги. 
– Прошу пробачення, ваше превосходительство, ви зволили загубити пакет-с!
Ревізор зупиняється, бере пакет і після короткої паузи голосно промовляє:
– Я загубив ДВА пакети!
У чиновників камінь з душі...

ВБИВЧИЙ ЗАГОЛОВОК

«Мертві душі» – назва одного з творів людського генія.    Професор М.П. Погодін доводив М. Гоголю: «...мертвих душ» в російській мові немає. Є душі ревізькі, приписані, вибулі, прибулі».
Справді. Вислів «мертві душі» ніколи не зустрічався у державних документах. До виходу в світ гоголівської книжки таких слів не було.
Московському цензурному комітету заголовок гоголівської поеми не сподобався, він викликав підозру. Гоголь так описував переполох чиновників:
«Як тільки президент Голохвостов почув назву «Мертві душі», закричав голосом стародавнього римлянина:
– Ні. Цього ніколи не дозволю: душа буває безсмертна; мертвої душі немає; автор озброюється проти безсмертя».
Коли ж до цензорів дійшло, що «мертві душі» – це ревізькі душі, зчинився ще більший шарварок. «Ні! – вигукнув голова і за ним половина цензорів, – а цього поготів не можна дозволити, навіть якби в рукописі нічого не було, а стояло тільки одне слово – ревізька душа – цього аж ніяк не можна дозволити, це означає проти кріпосного права».
Московський цензурний комітет заборонив публікувати поему. Дозволила петербурзька цензура, трохи змінивши заголовок: «Пригоди Чичикова, або Мертві душі».
«Мертві душі», – писав О. І. Герцен, – поема глибоко вистраждана. «Мертві душі», цей заголовок сам містить у собі щось таке, що наводить жах. А інакше він не міг назвати: не ревізькі – мертві душі, усі ці Ноздрьови, Манілови... ось мертві душі, і ми їх зустрічаємо на кожному кроці».

ЧИЧИКОВ – ТОРГОВЕЦЬ ЧАЄМ?

Французький письменник Проспер Меріме добре знав російську мову, перекладав твори М. Гоголя. Та, працюючи над «Мертвими душами», в одному з розділів потрапив у так звану «перекладацьку пастку». У тексті Коробочка каже Чичикову: «Хорош у тебя ящик, отец мой... чай, в Москве купил его?» Меріме зрозумів, що Чичиков не тільки мертві душі купує, а ще й чаєм торгує. Французькі читачі зробили висновок, що гоголівський герой не гребує навіть дрібницями, аби тільки заробити.

ХИТРІСТЬ ЮНОГО МИКОЛИ

До Ніжинської гімназії вищих наук князя Безбородька, котра була відкрита у 1820 році як елітарний навчальний заклад, що виховував в учнів ревність «к царю и отечеству», Гоголя спершу приймати не хотіли. Він потрапив туди, лише завдяки настирливому втручанню його родича й сусіда, колишнього царського міністра Дмитра Трощинського. Але сама атмосфера гімназії була нестерпною для Гоголя, це засвідчила й слідча справа професора Бєлоусова, звинуваченого у вільнодумстві, котрому гімназист Микола співчував. 
Тут, у гімназії, Гоголь розпочав свою літературну творчість, яка не сприймалася його друзями серйозно, вони навіть радили йому кинути писати прозою.
«Дуже вже по-дурному виходить у тебе, казав Миколі Гоголю однокашник по гімназії К. Базілі, і автор погодився та одразу спалив свій «невдалий твір». Після цього Гоголь все більше задумується над українськими темами, але потрібен був відкритий провал його відірваних від полтавського, українського ґрунту літературних спроб.
Отож одразу після приїзду до Петербурга він запропонував до  друку «Ганса Кюхельгартена». Хитрість Гоголя межує з надприродною. Він знав ще до приїзду в столицю, що не можна так просто відкривати свої творчі наміри. Він їх ніколи не відкривав. Про провал свого дебютного «Ганса» Гоголь знав наперед, знав також підозріливість російської цензури, а особливо столичної, до малоросійських авторів. А невдача якогось там В. Алова та ще й із ідилічними картинами з німецького життя і поголос про крах літературного дебюту малороса Миколи Гоголя – це було потрібно для справжнього дебюту.
він шукав чистих душ, споріднених з ним. Ось лист Миколи Гоголя рідною мовою до польського письменника-романтика, українофіла Богдана Залеського, написаний у лютому 1837 року в Парижі: «Дуже-дуже було жалко, що не застав пана-земляка дома. Чував, що на пана щось напало – не то сояшниця, не то завійниця (хай їй присниться лисий дідько), та тепер, спасібо Богові, кажуть, начейто пан зовсім здоров. Дай же, Боже, щоб надовго, на славу у козацькій землі давав би чернецького хліба усякій болизні і злидням... Та й нас би не забував, писульки би в Рим слав. Добре було б, коли б сам коли-небудь примандрував. Дуже, дуже близький земляк, а по серцю ще ближчий, чим по землі».
Такий лист, що зберігся у Кракові. Хвала Богові! Бо в імперських архівах навряд чи зберегли б такі речі, особливо після Емського указу...

«ЗАБОРОНИВ» ГОГОЛЯ

Твори М. Гоголя за життя письменника викликали лють реакціонерів. Про це свідчить такий випадок.
Одного разу в сільському клубі піп читав твір Гоголя «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем». Читання супроводжувалося показом малюнків на стіні. І ось, коли на екрані з’явилася свиня, що викрадає казенну бумагу з відомчої установи, пристав закричав:
– Збори закриваю! Не дозволю висміювати і ображати начальство!
Селяни розійшлися, а попа привели до волосного управління і склали протокол.
Громадськість запротестувала, і виникла справа на пристава, який заборонив публічне читання Гоголя. Розглядалася ця справа на засіданні Державної думи 17 травня 1914 року, але... все закінчилося порожньою балаканиною.

ЧОМУ ТАКІ ПОЧЕСТІ?

Драматург О. Островський любив розповідати про випадок, свідком якого був під час похорону М. Гоголя.
Церква була переповнена. Зненацька якийсь полковник, побачивши натовп, підбіг до дверей і запитав сторожа:
– Котрого з генералів ховають?
– Не можемо знати, кого ховають, але не єнерала.
– Що ж, мабуть, по статській якийсь генерал, – підвищив голос полковник.
– По статській – ні, здається, і не статський був, – флегматично відповів сторож.
– Тоді кого? Кого? – нетерпеливився воїн.
– Гоголя, – відповів Островський, котрий саме увіходив до церкви.
– Гоголя, – не зрозумів полковник. – Такого не знаю. Хто він?
– Титулярний радник, якщо не помиляюсь, – відповів сторож.
– Ти-ту-ля-рний? Тьху, хай тобі грець! – спересердя вилаявся полковник, не розуміючи, чому такі почесті влаштували титулярному раднику.

МИСТЕЦТВОЗНАВЦІ

За столом двоє – головний бухгалтер і завідувач бази.
Завбази:
– «Ревізор» – це комедія чи трагедія?
Головбух:
– Якщо ревізор наш, відомчий, – комедія. А якщо з фінвідділу – трагедія.

РОДЗИНКА ВІД ЛЕОНІДА ГОРЛАЧА

Десь наприкінці 1960-х років письменник Леонід Горлач з дружиною відпочивали у будинку творчості у Коктебелі. Волею долі вони сиділи за одним столиком з Василем Ажаєвим (автором лауреатського роману «Далеко від Москви») та його старенькою подругою.
Спілкувалися, зрозуміло, російською. Зате між собою Горлачі розмовляли рідною. А десь одного дня Горлачі раптом почули категоричну заяву, наче старосвітського купця, сусіди:
– Ви що, не можете говорити людською мовою?
– А чому це ми з дружиною не маємо права говорити рідною українською?
Тодішній класик соцреалізму побагровів ще дужче:
– Отакі ви всі. Таким і ваш Гоголь був.
– Дякую за щедрість, – не стримався Горлач. – Але звідки вона? Адже ви давно зарахували Гоголя до російських класиків.
– А ви візьміть і вчитайтеся у вашого Гоголя, –завівся старий співрозмовник. – От як пише він свої «Вечори на хуторі біля Диканьки» чи «Тараса Бульбу», стільки там замилування. А коли пише «Ревізора» про Росію – о, там кожне слово злістю наповнене. От і не питайте, чий він насправді.

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2009 р.