|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №11-12 2008 року
ТЕОДОЗІЯ ЗАРІВНА
ДУША,
ЯК ПЛІВКА НЕЗАСВІЧЕНА
***
Не жди у плеєрі повтору:
ти випав трохи з цього хору.
А, дивно, й крапельки не жаль.
Гуде глухий вогонь у грубі,
жовтневий лист літати любить
під вікнами, де скло – межа,
екран у світ, у жовті плани
лісів і снів, у сміх захланний
екс-подруги, з додатком лжі,
що пахне ромом та іпритом,
неначе злочин нерозкритий
в слідах і потерті, й іржі.
Жовтневий лист летить шарами:
пиріг, начинений дарами
колишніх слів, колишніх драм...
Балює ніч. Тобі ж не спиться,
твоє безсоння, ніби криця,
і музика – то тут, то там.
І музика – то тут, то там.
***
Захід поезії сумний,
нагадує сни сердечника,
уривчасті і тривожні,
чи мексиканські серіали,
позбавлені міри і кінця.
Полегшені вірші,
що розгубили рими,
юрмляться біля смородини
у черзі до жовтого олівця
із гумкою на потилиці.
Гола думка без тропів
чомусь викликає незручність,
наче людина без одягу,
яка стоїть перед мерією
за права сірих між білими.
У чужому садку
чутно кульгаву англійську,
і звук ручної пили,
що легко входить у тіло
колишньої абрикоси,
розполохує прості речення,
котрі спурхують, мов зграйка
капустяних метеликів,
нечутні і невагомі,
як душі слів,
що колись прозвучали.
***
В пору відступництва і зневіри
падає дощ і фарбує в сіре
сосон сімейство, що вряд холоне,
голос людський, силует ворони,
Озера дальні цятки і смуги.
Слід йде у воду, вперше і вдруге.
Фрази обірвані ледь долинають,
все вони вимовлять, все вони знають.
Хмари обвислі. Постать знайома.
Високих смислів сіно-солома.
Вітання линва. Звучання грубе.
Фальшиве слово покаже зуби,
вискочить звіром, вислизне змієм.
Хочу докликатись – не розуміє.
І над пісками шерхоче мжичка –
зв’язку із небом порвана стрічка
***
Розтинаю вологе повітря
криголамом плаща на світанку.
Дочекаюсь примару автобуса,
що плететься обурливо ледве
на загублений острів вокзалу.
Продихаючи луночку в шибі
й зігріваючи мерзле сидіння,
обсервую знічев’я й спросоння
жменю сірих пожмаканих тіней.
Ось підстаркуватий зальотник
підсів і з розгону муркоче
слова перецвілі і давні
на вигляд зеленій дівиці
у рештках вчорашнього глянцю.
Сахається від однолітки,
що просить закомпостувати
чийсь справді злощасний талончик.
Зловивши впізнаваний вищир,
вона застигає на камінь,
уже ж Богу духа не винна
ні світу за склом, ані дітям,
не перше Різдво, як дорослим,
щоб гнати її із торбами
на всі рознещасні базари,
ні цьому біда-кавалеру
з пушком рудуватим на тім’ї
й турецьким шарфом синтетичним.
Пливе наш старенький автобус.
Незримі для господа сльози
течуть по невидимих руслах,
впадають у ріки небесні.
КАРНАВАЛ
Гарно звучать акорди, в яких немає зими.
Ніби в театрі тіней, ловимо такт тілами.
Тихо зникають у патоці венеційської тьми
ті, що крокують з нами, і ті, що за нами.
Бал чергового світу, парад нових поколінь,
літній смарагд намішано з осіннім злотом й болотом.
Запах «Шанелі» і плоті нагадує трохи тлін
понад берегом річки, твердинею і оплотом.
Всі одягнули маски, діставши якесь лице
на місце ями і пустки, явивши царя й героя.
І я несказанно тішуся, маючи хоч оце.
Між хитрунів і відступників ким перебуду? Хто я?
Входжу у повінь музики, шепотів і зітхань.
Бал, підігрітий осінню, щит між буттям й фіналом.
Два голоси зливаються, схожі на «інь» і «янь»,
Взявшись на ніч за руки, а думають, що на стало.
***
Це дуже поєднує –
виростання у спільнім пейзажі.
В гумових чоботях
біжиш восени до школи
рада-радесенька,
уроків однак не буде,
і так навіть цілий місяць:
колгоспний буряк найперший.
А потім одразу Різдво,
«Нова радість стала»,
мішки з картоплею в кухні,
повільний сніг у вікні
замість телевізора,
і мокрі носи валянків
визирають з-за печі.
Сусідка мовить: «Прожити –
немов перейти город», –
а слова чутно, як нині:
«Не чекай принца».
Е-гей, цьотко,
потроху доганяю вас роками.
Пейзаж наш дуже змінився,
і тільки зорі,
котрих ми завжди боялись,
і нині ті самі:
зверхні, холодні, колючі...
***
Чорна кішка
розбігалась через дорогу –
паралізує вуличний рух.
Зима жартує
з водіїв і мандрівниць:
плюс десять. Зелена кров
розминає м’язи дерев.
Повипурхували птиці,
зловлені на дріб’язок сонця.
Вибираю насіння на ринку:
петунія, крокус, гайлардія, –
назви кращі за вірші,
ніби музика невідома,
тонко і світло
видзвонюють поміж зерен.
То не весна, а її проекція,
колишня, тридцятилітня,
що спливла на мить, не знати і як,
у цей фальшивий світ
і тримає, наче гак Байду
на турецькім базарі
(купіть героя,
згодиться на щодень),
над спантеличеним лютим,
а також людом,
що, мов кішка з обтятими вусами,
втратив нюх і напрямок руху
на давній вулиці Брейгеля.
***
Після похорону
дуже близької людини
якась розгубленість
і пригніченість.
Артистка,
котра мене недолюблює,
читає непогані вірші.
Радіо хрипить і замасковує
прізвище авторки.
У засміченому ефірі
все таке чуже і далеке:
людський голос,
обірвані думки,
вручення премій,
нестача світла і газу...
Сніг лапатий над липою.
Сміються хлопці у коридорі –
інша планета,
куди тебе вислали
спокутувати невідомі гріхи.
Немов слова у молодості,
ніщо не залишає слідів
у засвіченій порожнечі
добре облаштованого життя.
***
Вмирають поети,
здебільшого всі геніальні,
у невеличких помешканнях,
вільних від накопичень.
І що залишиться потім?
Жменька книжок у приятелів,
головний біль у дружини –
як усе позостале видати?
У найближчій бібліотеці –
чистка (sic – термін) фондів:
жодного номера
на білому боці обкладинки –
запорука макулатури, –
і не було поетів.
Натомість існували
не завжди нагодовані діти,
втома і болячки,
і чиїсь презентації...
Хто врік чи навіть закляв
на таку безглузду роботу,
котра щезає раніше,
аніж збудується дім,
виростуть дерева
і постаріють нащадки.
Хоч дав би Бог мудрості
знайти середину,
не зачаруватися надмір
і не зневіритися дощенту,
спинившись на півкроку,
та й половина життя –
також не абищо,
не мусила би розчинитися
із пропащою справою
якогось пропащого вечора.
Бо коли слово убиває найдорожчих,
потроху, немов іржа чи корозія,
і не приносить нікому користі,
то нащо воно пишеться?
Хто скаже це їм, поетовим родичам,
так переконливо, аби вони повірили,
і я разом з ними?
***
Болить душа – дешева містика.
Пейзаж заповнено ущерть.
І осінь – вперта піаністка –
по склі цигикає дощем.
Веде нудну сувору музику,
котру заклинило на «сі».
Тренує металеві мускули
в потоці нікелю таксі.
Я в ньому схована від спалахів
столиці, повені, ріки.
Я повертаюсь дуже здалеку.
Я повертаюся таки
у дощ, що постає, як пелена,
у місто, що живе віки.
Повіривши в його запевнення,
немов дитина у казки,
неначе дівчина в освідчення,
неначе жінка у любов,
душа, як плівка незасвічена,
за мить відновлюється знов.
***
Пане Пушкін, де справді лежить ваше тіло,
поміж якими деревами і ярками?
Куди воно ділося, де воно, вкрадене, стліло?
Будете знати, що то – співати поміж вовками.
Птиця злякано стихне, вважай, завинила,
осиплеться тремоло, схоже, скляне конфетті.
Хворих на заздрість, як при колишнім житті,
повні пенати: замість крові у венах – чорнило.
Надто швидко по всьому: нема ні царства, ні дому,
обитель – на сувеніри, на терені Духа – голо.
Цигани рвуть сорочки, поети з легкої руки
тнуть сонети, нічтоже сумняшеся, на ваш голос.
***
Яка весна! Холодний подих щастя
і чобітки по вінця у воді.
Та світ шепнув: «Ударю, захищайся!
І він також». І це було тоді.
Супроти всіх я зважилась, супроти.
Текло життя, мов з полину вино.
Тепер у тому березні лиш протяг
гуде мені: «Щоб знала, як воно
ведеться здавна неслухняним павам,
котрим весна обманна до лиця».
Там, де тоді нога моя ступала,
росла трава, мов ізумрудний спалах,
бо я любила. З дозволу Творця.
***
Осягнувши методику
написання віршів у Бродського
і у решти не менш умілих,
та менш удатних поетів,
підлітаєш над їхніми текстами,
здолавши закон гравітації,
і бачиш,
які вони схожі усе-таки
на дощ надворі,
страх самоти,
сказ уїдливої любові,
сумнівну логіку вчинків,
вперте вростання в життя,
мов усі, цілковито забувши,
що не можна любити цей світ
надто сильно і надто тривало.
***
Легенькі хмари зашивають небо.
Трима нудьга на поводі короткім,
як вперше, розлітались ластівки.
Тінь Мілоша не дасть спокійно спати
поетам без вітчизни, есеїстам,
мандрівникам у масках пілігримів
з країн маленьких, заново відкритих.
Мені ж – в’язання на блискучих шпицях,
уп’яте у клубок, неначе яхта,
понад бездонням вірного стола.
Довкруг обступають лозунги:
«Мінятися, мінятися, мінятися, –
життя коротке, аби бути однаковим».
«Вчитися, вчитися, вчитися, –
боронь, Боже, померти дурнем».
«Писати, писати, писати, –
ні дня без лінії,
ні папірця без допінгу».
А я збираю петельки:
лицьова-виворітна,
лицьова-виворітна, –
крах поезії,
торжество червоного светра.
 |
|
 |
 |
 |