Літературно-художній
та громадсько-політичний журнал письменників України
ВIТЧИЗНА
Головна сторінка
Редакція
Контакт
Гостьова книга
 
Стежки

Бібліотека сайту "Українське життя в Севастополі"

Бібліотека світової літератури - оригінали та переклади

"Поетика"

журнал "Вітчизна" №11-12 2008 року

РАЇСА ХАРИТОНОВА

ЗА КРОК ДО ПРОМИНАННЯ

ОДУЖАННЯ

Осінній ліс. Прощальний помах.
Дивлюсь, затамувавши подих,
як в річечці купаються качки.
І що їм осінь, що їм холод,
мисливці, лиси чи вовки…
Я усміхаюсь їм,
їх поглядом цілую
і заздрю їхній волі і красі.
Й на промах – промах! –
заклинаю кулю,
і на життя благословляю всіх.

ВСЬОГО ЗА КРОК ДО ПРОМИНАННЯ

Всього за крок до проминання
ти раптом усвідомлюєш себе
й нікчемність не життя, а існування
у метушні, в брехні, в принуках,
в невдячності дорослих вже дітей,
у меркантильності коханого й онуків...
Всього за крок до проминання
я встигла усвідомити себе,
свою поразку, хрест і злет,
і радість прущення, і біль прощання.
Дорогою камінною до плахи
я вгледіла у небі синю птаху
й почула той чарівний спів,
що без надриву і без слів
хвилює кожну душу.
Його я пригадати мушу
і відтворити, повторити,
й таки нарешті зрозуміти
(спасибі за цю іскру, Отче!)
найбільше щастя у житті
це – творчість.

ОБЕРЕЖНО – КАНІКУЛИ!

Батьки, будьте пильними:
доки ви заробляєте гроші,
ваші діти, слухняні й хороші, –
перед Пандориними телескринями!
Зроби перший крок, – спонукає реклама, –
візьми на пиво з кишені у мами.
Найкраща у світі – «Біленька»:
її споживають і тато, і ненька...
Тайфуни, цунамі, лавини... –
ще більше драйву! Ще більше адреналіну!
З дня у день, наче з фронту, новини:
Знищено... Викрадено... Розстріляно...
Загиджено... Спалено... Спиляно...
Зґвалтовано... Інфіковано... Закатовано...
Ошукано... Зраджено... Розчленовано...
Поранено... в боротьбі за сквери...
Збільшено лави бомжів... завдяки аферам...
Шкільний спортмайданчик продано...
За особливі злочини... нагороджено орденом...
І тільки коли-не-коли з екрана
волого і злякано гляне
покинуте матір’ю
то левеня,
то ведмежа,
то дитина.
І годі нам сподіватись на диво –
адольфи, нерони і чекатили
із восьмого «А» чи дев’ятого «Б»
вже допили розрекламоване пиво...

СУЧАСНИКАМ

За честь видаємо безчестя,
за дурість сприймаємо чесність –
c’est la vie, c’est la vie – сучасність.
З матюччя ладнаються тексти,
любов підміняється сексом –
задоволення й те без щастя!
Нерозважливі, бідні діти,
канатоходимо понад СНІДом,
бавимось чорними віршами
й навперебій
тичемо дулі Всевишньому.
Ми – наскрізь самотні і грішні.
Та ніхто нас,
крім Бога,
не втішить.
І програно буде, програно
нерозпочатий бій.

***

О нещасний щасливчику Гумберте,
твою душу, у пристрасті згублену,
розпинають, шматують, засуджують...
Ох, ці принципи, ох, ця заздрість:
ложку дьогтю – у кожну радість!
Та вона іще більше збуджує.
До півночі не сплять моралісти
і кентаври від критики:
одаліску
все цілують твоїми губами
і липкими старими руками
місять, мнуть молодесеньке тісто –
хоч шматок, та задарма з’їсти.
Не сховатись від цих старих,
півстоліття тому у копицях
обцілованих молодицями
аж до блиску бровастих лисин,
від гріхів вже склерозом очищених.
Хоч надламані радикулітом,
хоч прищемлені простатитом –
вони крадуть твою любаску
у свої нетривалі сни:
всі чорти до дівчаток ласі,
вони теж, як і ти, навісні.
Заглядають у душу, у вікна –
аж парує від сірки рот.
Ох, Лоліточко, бідна Лоліто,
це ж від кого була ти вагітна,
якщо знову ідеш на аборт?!

У ЧАС ІНВОЛЮЦІЇ ДУХУ

У час інволюції духу
п’яна Евтерпа* спить,
й не віриш ні брату, ні другу –
довіри обірвано нить.

Гармоніє, ти лише мрія!
Під дих – децибели попси.
З ікони – сльози Марії.
Графіті – на тілі краси.

Намарно кричали гуси:
духовна пустеля довкруж.
Скрадливий поступ спокуси –
ужинок дитячих душ.

І поле – на голод – не зоране,
і гори смерек – на зріз,
і слово брутальне й чорне,
як вірус, як порох, – скрізь.

ПАМ’ЯТІ І. Р.

– Випий, синку, за щастя, –
благословляла твої вісімнадцять мати.
– Гірко! Гірко! – ревло захмеліле весілля.
Наливай! – налягали дотепники-козоводи.
– А зі мною на брудершафт? – підбивала зрада.
– Істина у вині! – запевняли друзяки.
– Пий до дна! Пий! –
Вже й не кров, а брага.
– Пом’янемо душечку грішну... –

Від сорокаградусної анестезії
мутні сльози до серця не добігають.

– Ось тобі ще й на завтра. –
Не приймай! не приймай від данайців!
– Хочеш з кавою? –
Придивись, це ж один із Сальєрі!
– Випий! Випий, – наполягає реклама, –
аж по серце саме, ущерть!
– Похмелись! –
Ще ж не розвиднилось –
Похмелись! –
наливає
Смерть

БІЛЯ ПАМ’ЯТНИКА ОЛЕСЮ ГОНЧАРУ

Посивів, зістарився День Перемоги.
Каштан молодий засвітив свічу.
Сьогодні, Олесю Терентійовичу,
прапороносці в раю у Бога
провітрюють корогви
червоно-криваво-чорні,
і тільки один Ви
такий хоробрий:
жовто-блакитний собі вподобали.
Навколо нарциси, тюльпани, гвоздики
та делегацій веселий ґелґіт,
вночі ще для Вас – обіцяю – розквітнуть
букети гучних феєрверків.
Бомжі розлили на асфальт оковиту –
на їхню брутальну лайку
собаки сердито гарчать.
– Бабусю, а хто цей дядечко в квітах?
А ето, дєтка, пісатєль Гончар.

***

Небо задимлене і засмучене.
Втрачено світлий простір.
Пробиваємось крізь матюччя.
Плечі у хлопців урозкид,
у дівчат рожеві обличчя –
напризволяще – душі.
Сором їх не пече, не мучить.
Глевтяками сленгу давляться –
бавляться.
Обминаємо їх полохливо –
страшна молода і брутальна сила.
Сороконіжками оголошення:
«Здам…», «Віддамся…», «Продам…», –
чи то тікають від податківців,
чи то танцюють канкан.

Як вижити у твоєму світі,
зматючене тисячоліття,
де вбивають дітей, батьків,
де скасовано всі заборони,
де реклама – «скарби» Пандори!..
а вчорашні міста і села –
смітники і руїни;
де долар, мов турок, із України
жене до Мамони
молодих і старих матерів;
де лоліти, досвідчені й довгоногі,
не боячись ні чорта, ні Бога,
зваблюють сторічних багатіїв?..

Зневажено, Отче, Твої закони –
пробач нерозумним дітям.

Молюсь і збираю сміття,
бите скло, бляшанки, шприци,
щоб не поранився пролісок чи горицвіт,
бо вірю: розчулений квіткою,
Ти не знищиш цей світ,
зґвалтований нами.

***

Мовчи, мовчи, всезнаюча Сивіло!
Ця лінія життя – лише для тіла.
Вона недосконала, неглибока
і навіть Доля дивиться впівока
на неї, мов на шрам.
Але біжить, біжить дорога
повз ярмарки, майдани і тривоги
до Назарета й на Голгофу,
в надії доторкнутися до Бога
й позбутися невиліковних ран.

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2008 р.