журнал "Вітчизна" №11-12 2008 року

ВОЛОДИМИР СКРИНЧЕНКО

ДУМА ПРО ГЕТЬМАНА ІВАНА
Сторінки української історії очима співвітчизників та зарубіжних дослідників

Ім’я його тривалий час вишкрябувалося із вітчизняної історії й стало символом політичного зрадництва – лише тому, що він наважився кинути виклик імперській машині російського самодержавства, самому цареві Петру. Найкращі десятиріччя своєї плідної праці гетьман Іван Мазепа присвятив розбудові своєї держави. Із Руїни підняв він Україну. Особистість неординарна й багатогранна, Іван Мазепа увійшов до історії як видатний політик і дипломат, творець доби українського духовного відродження. Києво-Могилянська академія та численні монастирі і церкви України, що лишив він нам у спадок, – усе це вивершує духовний портрет цієї неоднозначної політичної постаті. Йому присвятили свої твори Байрон і Пушкін, Чайковський і Ліст, Віктор Гюго і Ежен Делякруа. Минає час, і поволі відходять у минуле застарілі штампи імперського мислення. Одне зі свідчень того – сучасне дослідження російського історика Тетяни Яков¬левої «Мазепа» ( М.: Молодая гвардия, 2007. – Жизнь замечательных людей). Хіба могли ми ще зовсім недавно собі уявити, що у цій серії, започаткованій ще позаминулого сторіччя, знайде коли-небудь місце книга про українського гетьмана, ім’я якого в Російській імперії понад три сторіччя проклиналося, якому проголошувалася анафема в усіх її церквах? Це свідчить про те, що в передових колах російської інтелігенції здоровий глузд нарешті починає брати гору над великодержавним мисленням, бажання пізнати істину, не викривлену історичну правду виявляється сильнішим за вдовблювані в голови протягом віків імперські міфи.

28 жовтня 1708 року до шведського військового табору прибула надзвичайна процесія – українське козацьке військо на чолі з гетьманом Мазепою, довіреною особою самого царя Петра. Мазепу зустрічали урочисто, по-королевському – під звуки церемонійного маршу; за ним несли ознаки його влади – бунчук та булаву. Карл при появі гетьмана підвівся з трону, а його особиста варта віддала честь. Ця сцена чимало здивувала шведів, які перебували у стані війни з Петром І та його васалом, українським гетьманом. Мазепа виголосив промову латиною, яку знав досконало. Тією ж мовою відповів йому король.
Ніхто не знав, що коїлося тоді на душі у старого гетьмана. Мабуть, саме надзвичайні обставини спонукали піти на ризик людину вже літню й заможну, фантастично багату, із численними маєтками та навіть будинком у Москві.
...Йшла Північна війна, небувала для «Росії молодої», коли на заваді честолюбних задумів Петра І виникла грізна постать Карла ХІІ, геніального полководця-монарха Швеції з його наймогутнішою в Європі армією. Король шведський устиг завдати поразки московитам під Нарвою та поставити на коліна короля польського Августа, союзника Петра, змусивши його до сепаратної угоди в Альтранштедті. Відтепер цар Петро втратив останнього союзника та залишився наодинці з небезпечним суперником, при імені якого тремтіла вся Європа. Від успіхів у короля шведського запаморочилася голова. Карл мріяв про славу Олександра Македонського та мав намір диктувати мир царю у Москві, а державу Російську розтрощити на декілька князівств під власним протекторатом. Отже, над Росією нависла страшенна загроза, подібна до тієї, що пережила вона під час Смути 1612-го.

ЦАР І ГЕТЬМАН

Що найбільше вражало в Мазепі його сучасників? Мабуть, уміння розмовляти з кожним мовою свого співрозмовника.
Мазепа перш за все був політик. Політик з великої літери. Цей свій дар шліфував він, наче діамант, протягом усього життя. Учень Макіавеллі, він ретельно вивчав його головний твір «Князь».
Французькі дипломати одностайно відзначали в Мазепі його привабливість, перш за все для жінок (використовуючи слово «charme»). Так, Мазепа був надзвичайним чарівником. Серед тих, хто не встояв під його чарами, – гоноровитий польський король Ян-Казимир і суворий запорожець Сірко, яким європейці лякали своїх дітей, похмурий гетьман Дорошенко та брутальний цар Петро.
Недарма Мазепа мав необмежену довіру царя, який у листах до гетьмана звертався до нього вельми шанобливо: «…верный наш подданный и кавалер, Иван Степанович». Він став другим у державі Російській кавалером ордена святого Андрія Первозваного, за кілька років до самого царя (1700).
Навіть донос Кочубея на Мазепу не погіршив їхніх стосунків.
А розпочиналося все це буремного 1689-го, коли, прибувши до Москви, Мазепа застав там наришкінський заколот. Підтримка гетьмана суттєво допомогла Петрові перемогти царицю Софію та її оточення, серед якого був і князь Василь Голицин, якому Мазепа був зобов’язаний своєю булавою.
Цар і гетьман швидко порозумілися. Відтоді кар’єра гетьмана пішла вгору.
Цар мав потребу в сильному союзникові з диктаторськими повноваженнями. Гетьман безвідмовно підтримував Петра у його військових справах, а цар беззастережно нехтував звинуваченнями та доносами на адресу Мазепи. Цей принцип їхнього політичного компромісу дотримувався неухильно. Знадобилися царю й поради гетьмана щодо справ військових та дипломатичних, його агентурна мережа в Туреччині та Речі Посполитій. Гетьмана цар шанував і щедро винагороджував. Крім згаданого вище ордена, Мазепа був іще й кавалером ордена Білого Орла, найвищої нагороди Речі Посполитої, і князем Священної Римської Імперії.
Гетьман невтомно допомагає царю опановувати південні кордони, а Гетьманщина стає на¬дійним щитом Російської держави. У царських перемогах над турками – великий внесок гетьмана та його славетних лицарів степів. Азовські походи Петра, в яких активну участь брав гетьман, політика царя 90-х, спрямована на південь, збігалися з намірами Мазепи щодо зміцнення його Гетьманщини. За доби Мазепи Україна нарешті дістала змогу перепочити від хаосу Руїни. Він був останній гетьман, якому ще вдавалося зберігати автономію Гетьманщини. І заради цього він ішов на величезні жертви, вміло маневруючи на політичному полі Російської імперії. Та потім цар захопився ідеєю «прорубати вікно в Європу» (за виразом Пушкіна) – здобути вихід до Балтійського моря.
Бог війни Марс завдав царю численних клопотів, та нарвська поразка згадувалася йому впродовж усього життя. Відтоді, незважаючи на посміх усієї Європи, розпочав Петро розбудовувати державу і перш за все армію на європейський лад, спроможну змагатися зі шведською. «Марсові» турботи Петра мали під собою конкретний ґрунт геополітичних амбіцій царя з намаганням виходу Росії до Європи. Задля цього він рішуче взяв на себе весь неймовірний тягар державних, військових та дипломатичних справ. Він був головний командувач армії і флоту, керував фронтом, тилом і постачанням. Він став творцем нового життя і ро¬сійської історії. За надзвичайно короткий термін енергія Петра І та терпіння народу створили диво – одну з найсильніших армій Європи, яка за своїми військовими якостями не поступалася шведській та перевершувала інші європейські. Надзвичайну стійкість у бою, хоробрість та відвагу російських солдат відзначали іноземні спостерігачі того часу.
Але протиборство царя Петра з Карлом ХІІ негативно впливало й на Гетьманщину. До гетьмана весь час доходили чутки та скарги на звірства і розбої московських вояків, які наче завойовники поводили себе в Україні, на їхні знущання з селян та козаків. Україна дедалі більше ставала заручницею геополітичних планів Петра, які можна було здійснити лише за найжорстокішої централізації. І Мазепа дуже швидко зрозумів це. З того часу їхні шляхи – царя і гетьмана – почали поступово розходитися.
Отже, не дивно, що цар і гетьман так і не стали приятелями. Різні були вони люди – за поглядами, ментальністю та за віком. Різні інтереси були у «Росії молодої» та Гетьманщини.
Потайний за вдачею Іван Степанович не мав наміру приєднуватися до веселої молодої юрби, що гуртувалася навколо царя. У царському оточенні дедалі набирав сили Олександр Меншиков, який поступово відтісняв від Петра І Мазепу, його мудрого наставника і арбітра у справах політичних та військових.

МАЗЕПА ТА ЙОГО ДОБА

За своєю люб’язною усмішкою Іван Степанович приховував блискучий розум та почуття аристократичної зверхності, мудру розважливість та водночас палкий романтизм людини, яка свято вірить у свої ідеали.
По-європейськи освічений інтелектуал, Мазепа ще замолоду встиг повчитися у Києво-Могилянській колегії, Краківській академії, а також у Голландії, де опановував артилерійську справу. Побував у Франції та Італії, відвідував Лувр, вільно розмовляв німецькою та польською, італійською, французькою і татарською. Своєю витонченою латиною він вразив французького дипломата Жана Балюза, процитувавши йому рядки з Горація «Eheu, fugaces labuntur anni» («Швидкоплинні минають літа...») і згадавши при цьому батька Жана, якого зустрічав ще у Кракові. За думкою Балюза, Мазепа «більше любить мовчати та слухати інших» або «говорити і не сказати». Вже замолоду Мазепа спромігся викликати до себе довіру високих осіб – недарма йому доручають важливі дипломатичні місії. Ще юного Мазепу король Ян-Казимир використовує як посланця до гетьмана Івана Виговського та потім до Павла Тетері.
Кар’єра Мазепи в Україні розпочиналася за доби Руїни.
Руїна... Спустілі землі і заплакані очі жінок, сумні діди та згарища по всіх усюдах. Змови, зради, кров і сльози... Земля, роздерта хижаками-гетьманами у боротьбі за гетьманську булаву. Здавалося – ніщо не в змозі зупинити той ураган, що лютував над країною...
Відлуння драматичних подій Руїни звучить у рядках поезій Мазепи, останнього з гетьманів, хто добре володів пером: «Всі покою щиро прагнуть, / А не всі в один гуж тягнуть, / Той направо, той наліво, / А всі браття, тото диво! / Нема ж любові, нема ж згоди...»
Мабуть, тоді Мазепу осяяла мрія вирвати Україну з безодні Руїни, громадянської смути та анархії й відновити державу, що лишив її у спадок Богдан Хмельницький. На Мазепу вплинули думки гетьмана Петра Дорошенка, у якого він був генеральним писарем, а потім – Івана Самойловича, гетьмана Лівобережної України. Саме там він стає генеральним осавулом і здобуває трамплін до гетьманської булави. Та ви¬рішальну роль у стрімкому злеті майбутнього гетьмана відіграв князь Василь Голицин, фаворит цариці Софії, регентші при неповнолітніх царях Іванові та Петрові.
Історія з обранням Мазепи на гетьманство має чимало загадкового та варта особливої уваги істориків. Конфлікт гетьмана Самойловича з князем Василем Голициним, а також непопулярність його серед козаків стали основними чинниками усунення Самойловича від влади на Коломацькій раді 1687 року. Головну скрипку у змові проти Самойловича грав Василь Кочубей, головний претендент на гетьманство, який не пробачив потім Мазепі його гетьманської булави. Придивляючись до тих людей, він іноді замислювався: чи можна на них покластися у скрутну мить? Чи можуть вони повести за собою людей? Увесь час відчував Мазепа на собі неухильний контроль з боку козацької верхівки, яка невтомно турбувала Москву своїми численними доносами на нього. Та спроби наблизити її до себе, зокрема Кочубея, були марні. (Не поліпшилися їхні стосунки з Кочубеєм навіть після одруження небожа Мазепи Василя Обидовського з Ганною, старшою дочкою Кочубея).
Мабуть, це й спростовує міф про гетьмана-зрадника, який відразу ж розпочав готувати свою зраду вже на початку свого гетьманату.
Взагалі стосунки поміж представниками еліти Гетьманщини завжди були вкрай напружені. Навіть гнучкості Мазепи та його вміння маневрувати було замало для згладжування конфліктів у найближчому його оточенні.
Отже, лишалося формувати власну команду однодумців, до складу якої поступово ввійшли висуванці гетьмана, зокрема Яків та Юхим Лизогуби, Михайло Вуяхевич, Михайло Миклашевський, Дмитро Чечель та інші. Майже через 20 років вони опинилися в одній повстанській команді і вирушили супроти Петра І.
Гетьманом став він майже у 50-річному віці, коли хлопчик Карл, майбутній король Швеції, грався з іграшковими солдатиками в Карлберзькому палаці, а 15-річний цар Петро – з «потішними» у селі Преображенському. Вже літня людина, він устиг пройти тяжким життєвим шляхом: пізнати смак пороху й крові, полон татарський і запорозький, побачити королівські покої та кремлівські палати. Не раз розпочинав усе спочатку, мужньо тримав удари примхливої долі, обертаючи навіть безнадійні ситуації собі на користь. Дехто вважав його лицеміром. Але хто, крім нього, спроможний був тоді вирвати Україну з хаосу Руїни, знаходити компроміси та єднати між собою запеклих ворогів, творити мирне життя та будувати Гетьманщину? Жонглюючи над безоднею, перебуваючи під тиском ворожнечі, заздрощів, доносів та смути, протягом двох десятиріч він спромігся успішно керувати Гетьманщиною. Мабуть, саме тому він став загадковою постаттю для істориків та поетів...
Гетьман-меценат не шкодував коштів на відбудову культури та освіти Гетьманщини. Для високо¬освіченого очільника, який добре знав тогочасне європейське життя, це була природна внутрішня потреба. Він жив культурним життям України і сам творив його. Слушно казав про це Антоній Стаховський (майбутній митрополит Тобольський і Сибірський): «...подобного прежде не бывало и потом не будет». За доби Мазепи розпочався розквіт українського (тобто «мазепинського») бароко, яке чітко відбивало національне піднесення свідомості народу Гетьманщини на початку ХVІІІ століття.
Здавалося, що Мазепа майже одержимий будівництвом, бо на час його гетьманату припало більше видатних барочних споруд, аніж за всіх гетьманів, незважаючи на заборону царя зводити муровані споруди у зв’язку з будівництвом Санкт-Петербурга, майбутньої столиці імперії. Мабуть, спадав йому на думку постулат Леона Баттіста Альберті, видатного теоретика мистецтва за доби Кватроченто, про те, що саме архітекторові чимало завдячує держава своєю міцністю, гідністю та величчю. За доби Мазепи Софія Київська набула сучасного барочного вигляду, перебудовано чимало церков, монастирів та соборів Києва, а також України, Вільно та Палестини. Тільки на споруди у Києво-Печерській Лаврі було відшкодовано ним понад 1 мільйон золотих. Не забував він і улюбленого Батурина, своєї резиденції. На початку ХVІІІ століття Батурин за своїми архітектурними принадами не поступався іншим європейським столицям та затьмарював Санкт-Петербург.
Дбанням Мазепи Києво-Могилянський колегіум перетворився на академію, а навчалося там понад дві тисячі студентів з України, Польщі, Сербії, Туреччини та Московщини, з ycix прошарків – шляхти, козацької старшини, міщанства, духівництва, козацтва та селянства. Серед знаменитих випускників – Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович та інші видатні письменники й богослови.
У стінах академії влаштовувалися наукові диспути, читалися вipші, ставилися драми, співав найкращий у Києві академічний хор та грав оркестр. Любив відвідувати свою alma mater і пан гетьман: не раз промовляв він мовою Горація до викладачів і студентів. У такі дні дзвонили дзвони, на майдані поблизу академії юрмилися люди, грали вертепи та інтермедії. Це було справжнє свято – в Україні вирувало культурне життя. Чимало українських богословів та вчених, перебравшись до Росії, розпочали там нову добу в історії російської культури. Лише в Москві працювало понад 114 вихованців Києво-Могилянської академії.
За доби Мазепи Україна стає справжнім духовним донором Росії.
Особисте життя? Він не мав його. Як лицар та людина своєї доби, більшість часу Мазепа проводив у походах. Разом із Ганною Фрідрікевич прожив майже 35 років подружнього життя. Про неї згадував з теплом, але по-справжньому покохати довелося вже літньою людиною. Про роман його життя із Мотрею Кочубей писали чимало – навіть геній Пушкіна осяяв цей сюжет. Восени 1704-го закохався у неї до нестями – вже літній лицар із сивиною та господар малоросійського краю. Таки зчарував її цей вічний прихильник жіноцтва! У цій поемі були й ласкава українська ніч, і романтичні зустрічі та жорстокість матері, і врешті-решт втеча Мотрі до Мазепи. Майже шекспірівські пристрасті кипіли в Батурині у той час. Та фінал був іншим, ніж у Пушкіна. Повернулася вона додому та побралася з Василем Чуйкевичем, прихильником гетьмана. Збереглися й листи Мазепи до коханої. В них – усе тепло його кохання («серденько моє, квіте мій рожаний»).

ДО ІНШОГО БЕРЕГА

Тяжкий тягар Північної війни, незадоволення всіх прошарків суспільства Гетьманщини по¬літикою московського царя робили свою темну справу та завдавали чимало клопоту Мазепі. Останнім часом відчував він страшенну втому та неспокій.
Та найстрашніше чекало на гетьмана у Жовкві, куди викликав його цар на військову нараду навесні 1707 року. Там довідався він про план ліквідації Гетьманщини та включення її в загальну структуру майбутньої імперії. Далеко не байдужий Мазепі був цей план, і не тільки тому, що він не хотів міняти реальної влади гетьманської булави на порожній титул князя. На очах гетьмана гинуло найулюбленіше його дитя – Гетьманщина, те, що було часткою і його двадцятирічної праці.
Відмовився цар боронити Україну від шведів. Гетьман невипадково звертався до царя: більшість козацьких військ розкидано було по фронтах Північної війни. Натомість віддавався інший наказ: готуватися до «скіфської війни». Тобто за умови шведської навали перетворити Лівобережжя як імовірну арену військових дій на випалену землю, та навіть Києвом пожертвувати («оставить пуст») разом із Софією, Києво-Могилянською академією та іншими священними не тільки для Мазепи місцями. (Жах панував і в Москві, де поспіхом готували до бою московський Кремль та планували зруйнувати історичні будівлі, зокрема храм Василя Блаженного).
Отже, на вівтар своїх геополітичних амбіцій цар готовий був покласти й долю України. Один Бог відав, які бурі почуттів вирували у серці гетьмана!
Майже всі статті Коломацької ради, на які присягав Мазепа під час обрання на гетьманство, були вже зламані (зраджені!) на той час Петром І. Причому робилося це свідомо та цілеспрямовано. Незважаючи на деякі недоліки цих статей (порівняно з відповідними статтями Переяславської ради 1654 року), вони гарантували автономію Гетьманщини та козацькі вольності. Окремо зазначалося там і про обов’язок Московської держави захищати свого васала у разі воєнної загрози.
Саме ці фактори разом з особистими образами, на думку Тетяни Яковлевої, автора біографії Мазепи, спонукали українського гетьмана на спробу союзу з Карлом ХІІ. Не почуття зрадництва керувало ним, а радше логіка політика. Росіянка Тетяна Яковлева, історик із Санкт-Петербурга, без усіляких сантиментів намагалася із застосуванням наукової методології довести суть мотивацій вчинків Мазепи до пересічного росіянина, звернути увагу на факти, які тривалий час ігнорувала російська історіографія. Її висновки базувалися на ґрунті досліджень знаменитого батуринського архіву Мазепи (майже 1000 документів), вивезеного свого часу князем Меншиковим після сумно¬звісного погрому гетьманської резиденції. Вважалося, що він втрачений, але Яковлева розшукала його нещодавно у фондах Санкт-Петербурзького Інституту історії Російської Академії наук.
У той час з’являється на горизонті загадкова постать єзуїта Заленського з листом від княгині Дольської. Сумні новини привіз він зі Львова: князь Меншиков «риє яму» під старого гетьмана – має намір посісти його місце. Від тої бесіди розпочалися таємні зносини Мазепи з антиро¬сійською польською верхівкою в особі Станіслава Лещинського, короля Польщі та прибічника Карла ХІІ. Навіть Пилип Орлик, генеральний писар, тривалий час не відав про ці стосунки гетьмана зі шведською стороною. Майже півтора року Мазепа вагався, перш ніж зробити рішучий крок.
Гетьман дедалі більше придивлявся до молодого шведського короля Карла ХІІ. Досвід Руїни, його попередників із гетьманською булавою привів Мазепу до висновку, що марно шукати союзників у своєму регіоні. Московія і Польща, Туреччина та Кримське ханство, мов хижаки, намагалися поглинути Україну, розшматувати її між собою. Подумки він звертався до історичної традиції союзу України із Швецією, започаткованої ще за доби Богдана Хмельницького та Івана Виговського.
Перемоги давалися Карлу напрочуд легко і швидко. Швидкість – ось головне, що засвоїв він з механіки та завжди застосовував у військовій справі: сила армій визначається масою, помноженою на швидкість. Заради раптовості кидалося геть усе, навіть обоз та артилерія. Він шалено захоплювався боєм. Здавалося, невгамовна ментальність вирувала у ньому, запалюючи свічку його життя з обох боків. Останній з монархів, хто брав участь у рукопашних боях, останній з монархів – невтомний вершник, недарма прозвали його: «шведський Аттіла».
Цей дивак, король-вікінг навіть узимку ходив простоволосий, а подарунок Мазепи – капелюх на хутрі – надів лише зо два рази. Тоді, взимку 1709-го, коли не тільки Балтійске море, а й канали Венеції вкрилися кригою, мороз в Україні сягав тридцяти градусів.
Відчайдушною хоробрістю Карл XII захоплював своїх вояків, кидаючись у саме пекло бою. Не раз і вони рятували короля своєю стійкістю та мужністю, компенсуючи його тактичні хиби. З ними ділив він усі примхи бойової долі, ночівлі біля вогнища та убогі солдатські харчі. Був він щедрий по-королівськи: після кожного бою роздавав гроші своїм вірним каролінцям. Але й не жалів їх. Понад 3000 шведів загинуло від морозу тієї лютої зими 1709-го, бо король не подбав про зимовий одяг для своїх воїнів. Від батька свого успадкував Карл найсильнішу в Європі армію за останнє століття. Видатний тактик, Карл був нікчемним стратегом та політиком. Розпочавши похід на Москву, не врахував він ризику відриву від бази, не подбав про союз із Туреччиною.
Магія імені геніального шведа ще гіпнотично діяла на Європу, але останнім часом з’явилися деякі тривожні ознаки. Військова майстерність російської армії зростала від бою до бою. Позначилося це й на результатах. Біля містечка Доброго гвардійська бригада князя Голицина «накрила» шведське з’єднання генерала Рооса. А в сутичці біля Раївки встряв у халепу й сам непереможний шведський король – мало не потрапив у полон до росіян. Та найбільша неприємність чекала на шведів у вересні 1708-го, коли росіяни вщент розгромили корпус генерала Левенгаупта біля Лісної. Шведи втратили величезний обоз та боє¬припаси, яких забракло їм згодом на Полтавському полі.
Цей успіх росіян уже не могла ігнорувати Європа. Там зрозуміли, що фортуна відвертається від гонористого шведа...

ЗА ГЕТЬМАНА ІВАНА ЗАМОВТЕ СЛОВО...

Отже, до шведського табору разом із Мазепою прибуло лише кілька тисяч козаків. Політичний крок Мазепи приголомшив усіх. Надто раптово опинився він по той бік, не попередивши суспільство Гетьманщини – народ та навіть ко зацьку верхівку, яка по¬діляла політичні погляди гетьмана, та не встигла приєднатись до нього (Іван Скоропадський, Данило Апостол та інші). Тим-то широкий загал не підтримав Мазепу в такий скрутний час. Мабуть, традиційно східні слов’яни більше поважають кривавих диктаторів, аніж інтелігентних правителів. Не встиг Мазепа й з універсалом, щоб пояснити свої дії.
Цим відразу скористався цар Петро, який хутко повів пропагандистську атаку проти гетьмана та переграв його. В хід йшла відверта брехня, начебто Мазепа перейшов до шведів з метою «малороссийскую землю поработить… под владение Польское…». Потім цю брехню підхопили ідеологи імперії.
Подальший хід царя – зруйнування Батурина, столиці Гетьманщини, де містилися величезні запаси продовольства, фуражу і боєприпасів та 100 гармат. Цю каральну акцію доручили, звісно, Меншикову. Штурм міста спочатку не мав успіху – укріплення зводилися за голландським проектом. Та, як завжди, знайшовся зрадник; він вказав на підземний хід у фортецю. 2 листопада російські вояки вдерлися у місто. За лічені години славетний Батурин, квітучий, по-європейськи вишуканий, згідно з царським наказом перетворився на пустелю. Знищений був не тільки гарнізон міста, а й цивільне населення – 15 тисяч чоловік поспіль, разом з жінками та дітьми. У переліку пограбованого, крім коштовностей, гетьманського архіву та бібліотеки, навіть мощі святої Варвари, що їх подарував Мазепа батуринському монастирю на прохання Дмитра Туптала (Ростовського).
Незабаром і сам Мазепа на власні очі побачив рештки спалених будівель, трупи людей та кров. Ще два десятиліття Батурин лишався спустошений.
Батуринська різанина вкинула Україну в шоковий стан. Потім відбулася громадянська страта Мазепи та церковна анафема...
Не минула війна Україну: принижена та роздерта навпіл, стала вона ареною бойових дій. До Полтави шведи дійшли знесилені й деморалізовані, але Карл не звик програвати.
Невдача спіткала шведів ще напередодні генеральної битви. У сутичці біля села Нижні Млини Карл ХІІ отримав раптово подарунок до дня свого народження – кулю в ногу. Відтепер каролінців у бій мав повести фельдмаршал Реншельд, а фатальний вплив цієї кулі шведи відчули вже на полтавському полі.
Усе пішло шкереберть. Карл, сидячи в кріслі, з болем спостерігав, як шквальний вогонь ро¬сійської артилерії вщент громив шведські колони. Він ще мав надію на перемогу. Але його мужні вікінги цього разу не встояли – фортуна остаточно відвернулася від шведів. Мазепа відчував майбутню катастрофу, та готовий був битися як лицар. Але Карл зупинив його. Разом вони з рештками непереможної колись армії добиралися до турецького кордону. Там Секер-паша милостиво надав утікачам притулок у Бендерах.
...Земля здригалася від грому, дощ не вщухав протягом доби – в інший світ відходив Іван Степанович Мазепа. Полтавська катастрофа зробила свою справу. Після приїзду до Бендер він не приходив до тями. Біля гетьмана постійно перебували Пилип Орлик та Андрій Войнаровський, його небіж. Увечері 21 серпня 1709 року Мазепи не стало. В останню путь гетьмана проводили шведський король зі своїми генералами, іноземні дипломати й представники турецького султана, молдавського та волоського господарів. Мазепу опускали в труну, а цар іще пропонував туркам за його видачу сотні тисяч червінців.
Сумна була доля мазепинців та їхніх родин. Вони знемагали в Сибіру майже до смерті царя Петра. У Гамбурзі зловили Андрія Войнаровського, котрий жив там приватним життям, та відправили у Сибір, де він і помер. Ця акція обійшлася російській скарбниці в тисячу золотих червінців. У Сибіру померла й Мотря Кочубей, куди добровільно вирушила за чоловіком, мазепинцем Василем Чуйкевичем.
У Туреччині скінчив свій земний шлях Пилип Орлик, спадкоємець гетьмана Мазепи, палкий, свідомий патріот і борець за незалежну Україну.
За полтавським тріумфом сталася прутська катастрофа царя Петра, коли він зі своєю армією опинився в оточенні турецько-татарського війська та трохи не попав у полон. Мабуть, нищівна поразка Петра й стала посмертним реваншем українського гетьмана. Росія втратила тоді Азов, Таганрог, флот та інші здобутки боротьби гетьмана Мазепи на півдні.
Та на царя чекала ще й страшна сімейна трагедія – страта власного сина. Князь Меншиков, «полудержавный властелин» Росії, після смерті царя піднявся високо на Олімп влади та й потім ганебно гепнувся – втративши все, помер у Сибіру на засланні.
Шведський король поклав свою шалену голову в Норвегії, біля Фредрикстена в грудні 1718-го. За даними балістичної експертизи, проведеної минулого століття, його вбили свої, шведи, мабуть, щоб якось зупинити свого невгамовного короля.
Росії її прибалтійські придбання (разом із Санкт-Петербургом) коштували сотень тисяч загиблих, поранених та полонених, а також 2 мільйони риксдалерів, відшкодованих російською скарбницею Стокгольма.
...Час давно примирив колишніх ворогів-суперників. У центрі міста, заснованого Петром І «назло надменному соседу», здіймається громада Мідного вершника, оспіваного Пушкіним. На стокгольмській площі Кюнгстредсгорден бронзовий Карл XII вказує на схід, звідки було завдано нищівного удару по його величі.
Тільки Мазепа лишився без пам’ятника. Пішли в минуле застарілі штампи імперського мислення. Нащадки вшановують пам’ять гетьмана Івана, віддають належне його політичній мужності. Хай стануть йому пам’ятниками Києво-Могилянська академія, монастирі й церкви та всі здобутки українського духовного відродження, що залишив він у спадок нам, вдячним нащадкам, на славу України!

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2008 р.