журнал "Вітчизна" №11-12 2008 року

ЮРІЙ КРАСНОЩОК

РОЗШУКУЮТЬСЯ ДЕРЖАВНІ ЗЛОЧИНЦІ
ДОКУМЕНТАЛЬНИЙ ДЕТЕКТИВ

Закінчення. Поч. див. «Вітчизна» №№ 9-10, 11-12 за 2007, 1-2 – 9-10 за 2008 рр.

Розділ шістнадцятий

КРАДЕНА КАРТИНА З БРЕМЕНСЬКОГО МУЗЕЮ

Одного літнього дня 1948 року мене викликав до себе замполіт 20-го ордена Червоної Зірки Кишинівського полку зв’язку, що входив до складу 17-ї повітряної армії, підполковник Красиков і наказав мені:
– Сьогодні о десятій вечора ти маєш бути за такою-то адресою...
Я був комсоргом цього полку – сержант на офіцерській посаді; замполіт підполковник Красиков до мене непогано ставився і завжди був зі мною відвертим, а тут я відчув, що він чогось не договорює.
– Слухаюсь, – відповів я. –Може, будуть якісь інструкції?
– Там вони тобі все розкажуть, – буркнув він і опустив повіки.
Я не став більше допитуватися, бо за тривалу службу в армії засвоїв: чим менше знаєш, тим для тебе краще. Інколи доводилося виконувати досить делікатні завдання командування, і воно не любило, коли ти занадто цікавий.
У призначений час я прийшов за вказаною адресою. Це був непримітний двоповерховий будинок на одній з київських вулиць. У парадному мене зустріли вартовий і черговий. Кажу: «Мене тут викликали у вісімнадцяту кімнату», – і представився. Черговий подзвонив, потім забрав у мене червоноармійську книжку і направив на другий поверх. Підійшовши до дверей кімнати з номером вісімнадцять, я нарешті зрозумів, куди втрапив. Це був СМЕРШ повітряної армії, до складу якої входив наш полк. Я тут ніколи не бував, але про цю організацію чув. Одразу ж у голові замиготіли думки: «Що я скоїв?», «Де і що не так сказав?» Бо добре знав – чай пити в цю організацію не викликають. Не знайшовши за собою ніякої вини, зайшов до кімнати. Там я побачив старшого лейтенанта Іваненка, якого я трохи знав. Ми з ним інколи зустрічалися в штабі повітряної армії, куди я частенько приходив до політвідділу. Як я тепер зрозумів, він працював в армійському СМЕРШі. Але цього разу Іваненко зробив вигляд, ніби мене не впізнав.
Не встиг я сісти за стілець, як він спрямував мені в обличчя яскраву настільну лампу. Я одразу осліп від того світла і ніби з темряви підвалу почув його голос, який видався мені голосом єзуїта з середньовічної інквізиції:
– Ви знаєте солдата Павленка?
Мружачись від яскравого світла, я відповів:
– Солдат Павленко був комсомольцем у полку, де мене обрали комсоргом…
– Ви вели з ним розмови про ворога народу, колишнього маршала Тухачевського?
У мене в голові зароїлися думки. Одного разу я бачив у Києві цього маршала. Потім цей легендарний полководець був оголошений ворогом народу, і його роз¬стріляли. Слава Тухачевського до війни була дуже великою, і старі командири, які пам’ятали маршала, цієї теми торкалися дуже обережно. Подумавши, я відповів:
– Говорив... була у нас із солдатом Павленком така розмова... Він у мене розпитував, чому розстріляли Тухачевського та інших командармів Червоної Армії... Чому під час війни без них ми терпіли поразки...
– А ви що відповіли? – втупив у мене погляд смершівець.
– Я йому сказав, – знизав я плечима, – що Тухачевський – ворог народу... продався німцям і троцькістам, а німець почав війну несподівано.
– А що солдат Павленко говорив солдатам про маршала Жукова? – вп’явся він у мене, як павук, не спускаючи з мене очей.
Хтось добре поінформував наших армійських чекістів. Я зрозумів, що треба вести розмову обачливо, щоб не вскочити в халепу.
– Так що говорив Павленко про маршала Жукова? – насів він на мене.
– Він казав, – відповів я, – що маршал Жуков зазнався і товариш Сталін відправив його на пенсію.
– Брешете, – гримнув він на мене, – він не так говорив! Він говорив, що товариш Сталін хоче кращого полководця розстріляти!
– Я такого не чув... – намагаючись бути спокійним, відповів я.
– А що він говорив про УПА, ОУН? – устромив смершівець в мене очі.
– На цю тему, – відповідаю, – ми з ним не розмовляли...
– Правда, не розмовляли? – криво посміхнувся він з недовірою.
– Ні, – з притиском відповів я, – не розмовляли.
Нарешті він підписав мені перепустку і відпустив.
Наступного вечора мені довелося витримати черговий допит.
– А ви знали солдата Моложана? – втупивши в мене очі, спитав смершівець.
– Бачив його, – відповідаю, – але він не був комсомольцем, тому я з ним як комсорг полку не спілкувався.
– А що ви про нього можете сказати у зв’язку з розмовами із Павленком? – знову втупив він у мене очі.
– Він, молодий солдат, прибув до нас з розформованого 5-го запасного полку зв’язку.
– А чи ви знаєте, що його заарештували, цього Моложана?
– Чув, – відповідаю, – але за що, не знаю.
– Ви знаєте, що його заарештували як бандерівця, ворога народу?
– Не знаю, – знизав я плечима.
– Він вів антирадянську націоналістичну пропаганду серед солдатів вашого полку.
– Мені це невідомо...
– Любий друже, – він іронічно посміхнувся до мене, – якщо ви щось іще знаєте і приховуєте, то пожалкуєте. – І підсунув мені протокол допиту. – Прочитайте і підпишіть кожну сторінку.
У кінці протоколу він написав: «Стверджую, що солдат Павленко вів антирадянську пропаганду серед солдатів і контактував з націоналістами-бандерівцями».
Мені в голову ніби встромили гостру шпильку. Це ж вирок Павленку! Це йому – табори! Я відсунув протокол:
– Такого я не говорив і такого висновку не робив. Справді, Павленко – ідейно незагартований комсомолець, не завжди розуміє політику нашої партії. Але він чесно відслужив на війні і не порушив присяги. Можливо, я як комсорг частини погано виховував цього комсомольця-солдата, але це більше моя вина як політпрацівника. Тому я не буду підписувати протоколу, якого ви склали...
Він почав на мене кричати і погрожувати, що я пошкодую за те, що не хочу допомогти органам розкрити ворога. Але я стояв на своєму. Нарешті він викреслив слова про антирадянську пропаганду Павленка, я підписав протокол, а він – мою перепустку і відпустив мене.
Але це мені так не минулося.
Невдовзі після описуваних подій мені присвоїли звання молодшого лейтенанта. Мабуть, у СМЕРШі не знали, що командування армії представило мої документи на присвоєння мені офіцерського звання на затвердження наркома оборони. І тому затримати цього присвоєння не могли. А відреагувати на це заднім числом – означало визнати, що то був їхній ляп. Як так – націоналісту присвоюють офіцерське звання? Але довга рука СМЕРШу таки дістала мене невдовзі.
Я одержав термінове призначення у Біломорський військовий округ, в місто Архангельськ. А звідти мене 1952 року, як офіцера-націоналіста, направили в новосформовану військову частину в селище Лешуконське на березі Баренцового моря, туди, де до революції відбував заслання Клим Ворошилов. Між цією частиною і Великою землею двічі на тиждень літав літак, і ніякого іншого зв’язку більше не було. Згодом я довідався, що у військових частинах на Україні відбулася пертурбація: багатьох українців-офіцерів попереводили на Північ, Далекий Схід і в Казахстан, а росіян – в Україну. Це було добре організоване витиснення українських офіцерів з України.
Минуло кілька років, і я, скориставшись скороченням Радянської Армії при Хрущові, пішов за особистим бажанням в запас і нарешті повернувся до Києва, де залишилася моя старенька мати. Двоє моїх братів загинули на війні, батько помер від контузії, яку одержав на фронті. І залишилася моя матуся самотня. Це була одна з головних причин, чому я рвався до Києва, до батьківської хати.
У Києві я довідався, що мій полк ще й досі базується тут. Якось – це було 1958 рку – відвідав рідну частину і одержав запрошення від її командира – мого доброго товариша полковника Яворського на 15-річний ювілей полку. Його було сформовано під Сталінградом 1943 року, і для всіх солдатів та офіцерів – тих, які служили в ньому, і тих, які вже звільнилися в запас, – це стало визначною подією. Однополчани зібралися з усіх куточків України. Забігаючи наперед, скажу, що наш полк у 1991 році один з перших підтримав проголошення незалежності України і служив їй до свого розформування 1996 року. А тоді, в 1958-му, ми – офіцери й солдати строкової служби і старі ветерани – під урочистий марш крокували Києвом, і над нами майорів бойовий червоний прапор з орденською стрічкою.
Я нічого не знав про те, куди подівся солдат Павленко після того, як мене запроторили на Північ, і, побачивши його в строю, зрадів. І в той час, коли звучали вітальні виступи та промови, я в думках повертався до подій 10-річної давності.
Після урочистого маршу, сівши за святковий стіл і прийнявши на душу 100 фронтових грамів горілки, я спитав Павленка про його долю. Мене цікавило, чи виручив я тоді свого фронтового товариша, чи не даремно постраждав сам.
– Тебе не заарештував СМЕРШ, як я поїхав? – спитав я його.
– Ні, – каже, – тільки кілька разів тягали на допити, але потім відпустили...
І тоді я розповів йому, як усе було. Він міцно потиснув мені руку на знак вдячності, і ми випили ще по чарці горілки за те, що тепер нас уже не будуть тягати до служби безпеки за те, що ми українці. І ми випили також за те, щоб, якщо Моложан залишився живий, то нехай йому гикнеться. А якщо помер – земля йому пухом...
І тепер, через 50 років після описуваних подій, я, пишучи цю книжку, мушу відпо¬вісти на питання, яке мене дуже турбувало: чи справді був той солдат Моложан банде¬рівцем, а за радянськими мірками – «ворогом України»?
І я знову залучив до свого розслідування праці військового історика Володимира Бешанова. Ось що він пише у вже згадуваній мною книжці «Десять сталинских ударов»:
«...Після закінчення Другої світової війни у Кремля з’явилися можливості наповнити непокірний західний край України регулярними військами та організувати широкі каральні операції. На території Західної України були розміщені Львівський і Прикарпатський військові округи. З колишніх фронтовиків, які осіли на помешкання там, формувалися спецгрупи – піші, кінні і механізовані. У всіх районних центрах розмістили військові частини. З внутрішніх військ було створено сильні гарнізони. З місцевого населення формувалися каральні батальйони («яструбки»), до складу яких входили колишні вояки УПА. Повсюдно було впроваджено комендантську годину, переписувалося населення.
Головним методом боротьби з УПА і підпіллям ОУН залишалися репресії, фізичне усунення керівників визвольного руху, створення загонів провокаторів, акції залякування...
Протягом 1945 року загони УПА втратили 9 тисяч вбитих вояків, 24 тисячі полонених. У «Великій блокаді» 1946 року для боротьби з «бандитами» радянська влада виставила 60-тисячну армію з танками та іншим важким озброєнням. Але ліквідувати національно-визвольний рух УПА–ОУН не вдалося.
Незважаючи на великі втрати вояків, вивезення членів сімей вояків до Си¬біру, рух національно-визвольної війни України не спадав.
Тільки в 1945 році було вбито 5000 співробітників НКВС, солдатів каральних загонів, партійних і радянських працівників».
І далі історик пише:
«...Виконуючи наказ Сталіна ліквідувати націоналістичний рух до кінця війни, уряд УРСР і Наркомат внутрішніх справ до кінця 1944 року задіяли на боротьбу з УПА близько 200 тисяч солдат внутрішніх військ, куди українців майже не брали. Були для цієї справи задіяні і каральні загони СМЕРШ, і партизанські загони НКВС (Ковпака, Федорова, Сабурова).
З грудня 1944 року по червень 1945 року було проведено три антиповстанські операції на Україні при підтримці артилерії, танків і авіації.
У січні 1945 року на Західній Україні побував секретар ЦК Компартії України М. С. Хрущов. Він провів у Львові кілька засідань з партійним і радянським активом (в більшості прибулих з Росії та Східної України. – Ю. К.), а також з представниками держбезпеки, від яких вимагав застосовування рішучих заходів: прилюдно вішати спійманих повстанців, брати заручників, репресувати сім’ї учасників «бандитських формувань».
«Органи внутрішніх справ і держбезпеки, – свідчить В. Бешанов, – розгорнули на західноукраїнських землях масовий терор. У донесені генерала Рясного (наркома НКВС України) повідомлялося, що протягом 1944–45 років було проведено 40 тисяч операцій, в ході яких було вбито 103 тисячі і затримано 125 тисяч повстанців. Виявлено 83 тисячі чоловік, які уникали призову до Червоної армії. Оскільки кількість вояків УПА не перевищувало 80 тисяч, то значну частину арештованих і вбитих становили мирні мешканці Західного краю, які, що¬правда, скуштувавши «рай соціалізму» в 1939–41 роках, масово підтримували ідеї повстанців...».
Автор книги твердить на підставі розтаємничених документів з Москви, Києва, Мінська:
«... Радянська влада («друзі»), що повернулася на Україну, вела себе не краще за німецьких окупантів і справдила найгірші сподівання населення...».
І тут я хочу зробити деяке уточнення.
Під час наступу по Західній Україні Червона Армія, її І Український фронт під командуванням «маршала Катафалка» зазнавала величезних втрат, тому при захопленні якогось міста чи села на Західній Україні спецзагони НКВС організовували облави на молодь, перевіряли у чоловіків документи і доправляли, в чому ті були одягнені (бушлати, пальта), до військових частин, а звідти – у запасні полки, де їх трохи навчали стріляти, а потім кидали в бій. Мабуть, так потрапив із Західної України до Червоної Армії й колишній вояк УПА Моложан.
На початку свого розслідування я виклав повністю наказ № 0078/42 про репресивні дії Червоної Армії, органів НКВС і СМЕРШу проти українців, що опинилися в німецькій окупації. Зміст цього наказу я вперше опублікував у газеті «Молодь України» ще десять років тому в своїй документальній детективній повісті «Операція «Вогняний смерч». Добре пам’ятаю, як на мене тоді ополчився орган комуністів України – газета «Комуніст», назвавши мене фальсифікатором. Розпинали мене і в газеті «Урядовий кур’єр»: мовляв, усе це вигадки націоналістів, – після чого зачинили переді мною двері редакції.
Радянські друковані органи взагалі піддали анафемі свідків, які знали про існування цього наказу. І ось у «Военно-исторической библиотеке», що виходить у видавництві АСТ в Москві, 2005 року з’являється вже згадувана мною книжка «Десять сталинских ударов» воєнного історика Володимира Бешанова, якого я тут неодноразово цитую.
Той, хто прочитає цю книжку в повному обсязі, відчує і зрозуміє, що зробили з України фашистська і більшовицька імперії під час Великої Вітчизняної війни. Україна стала полігоном боротьби двох гігантів-монстрів, яка була одночасно війною із цим народом на його ж землі. Ось що свідчить воєнний історик:
«...Активні антиповстанські дії на Україні (війна з УПА та повстанськими загонами борців за державну незалежність України... – Ю. К.) почалися невдовзі після того, як був смертельно поранений генерал Ватутін. У березні 1944 року І Український фронт виділив для цієї мети одну кавалерійську дивізію, посилену 20 бронеавтомобілями і 8 танками... З березня на західноукраїнських землях з’явилися спеціально навчені війська, що мали досвід каральних операцій...».
Тут я маю зробити невеликий коментар. Сталін і його оточення неодноразово відкидали пропозиції командування УПА про спільні дії з Червоною Армією проти німецьких окупантів, якщо Москва після закінчення війни погодиться розглядати питання державності України за умовами договору, підписаного Богданом Хмельницьким на Переяславській раді, без тих обмежень, які були одноосібно упроваджені російськими царями. На той час УПА могла виставити проти німців, з якими вона воювала й раніше, кількасот тисяч вояків.
Але сталінсько-більшовицька деспотія не хотіла й слухати ні про яку незалежність України, розглядаючи її лише як «всесоюзну житницю», постачальницю металу, вугілля та інших природних ресурсів, стартовий майданчик для підготовки своїх загарбницьких воєн, людський резерв для заселення Сибіру й Далекого Сходу. До того ж СРСР довелося б віддати Україні як новій державі третину Червоної Армії. І, окрім усього, приклад України міг би покласти початок руйнації деспотичної імперії Сталіна.
Отож замість того, щоб спільно почати бойові дії проти окупанта, Сталін розколов українців на два табори – інтернаціоналістів і націоналістів. І, ніж посилати війська проти німців, маршал Жуков посилав їх проти своїх земляків-українців.
«...З того часу, – пише В. Бешанов, – бере початок практика проведення чекістсько-армійських операцій, в яких разом з підрозділами НКВС брали активну участь бойові частини українських фронтів. Під час цих операцій були знищені загони «бандерівців» у північних районах Тернопільської області... Після стабілізації лінії фронту боротьба в заповненій радянськими військами зоні не мала перспективи. В цей період командування УПА віддало наказ не встрявати в бої, зберігати і накопичувати сили, активізувати роботу з українським контингентом Червоної Армії. Негативний вплив підпілля на морально-психоло¬гічний стан червоноармійців турбував радянське командування значно більше, ніж диверсійні акції. Натхнені вдалими операціями з депортації населення Кавказу і Кримського півострова, Сталін і його прибічники вирішили, що український народ теж заслуговує «покарання»... 7 січня 1944 року вийшла постанова Наркомату внутрішніх справ (НКВС), згідно з якою всіх прибічників УПА на території України треба було заарештувати з конфіскацією майна і направити в Чорногорський спецтабір (Красноярський край). У зв’язку з наступом Червоної Армії на західноукраїнські землі в надрах того ж відомства народився новий документ, в якому говорилося: «Сім’ї, в складі яких є ОУНівці, що перебувають на нелегальному становищі, а також сім’ї засуджених ОУНівців взяти на облік і виселити в тилові райони СРСР (Сибір і північ Росії)...».
Близько 90 відсотків керівних працівників були привезені до Західної України з Росії і східних областей України. Вони не знали місцевого населення, мови. Оскільки Львівщина ніколи не входила до складу Російської імперії, то російської мови більшість місцевого населення не знала. Тому частини НКВС і Червоної Армії були укомплектовані росіянами або солдатами і офіцерами інших національностей СРСР, українців у ці частини на Західній Україні майже не посилали. Їх використовували як гарматне м’ясо на фронті.
Масово заохочувалися шлюби солдатів і офіцерів цих частин з українками, щоб русифікувати їх; а після демобілізації ці солдати при матеріальній підтримці місцевої влади мали залишатися на західних землях, створюючи таким чином російські сім’ї, адже прізвища дружинам і національність дітям давали чоловіки.
Це була операція, спрямована на витиснення з України корінного населення.
Немалу роль в русифікації України відіграв В. Щербицький, який змінив Шелеста на посту першого секретаря ЦК КПУ після звинувачення його в націоналізмі. На пар¬тійних форумах Щербицький виступав тільки російською мовою, примусив перевести на російську всю партійну документацію. І після цього пішли писати губернія Україна російською мовою.
Проводячи своє розслідування щодо пошуків «державних злочинців» – українських колаборантів, зрадників полонених, яких радянська система нарекла дезертирами, я весь час переконувався, що вони в більшості своїй чесні й порядні люди, а часто патріоти України і ні в чому не завинили перед своїм народом. Дівчата, яких німці силоміць вивозили на роботу до Німеччини, не були ніякими повіями-колаборантками, що нібито обслуговували німецьку армію і працювали на ворога і руками, і тілом. Зате я скрізь натикався на справжніх державних злочинців, які розв’язали страшну війну, застосовували масові ре¬пресії і розстріли, а тепер ретельно ховали кінці своїх злочинів у воду.
У моєму житті все так тісно переплелося – смерть і арешти, руїни й горе. І я весь час намагався зрозуміти, чому і зараз тікають українці в усі кінці світу. Хто виштовхує їх з батьківщини в Сибір і Європу? Хто хоче, щоб таємниці страшної війни проти українського народу ніколи не розкрилися? І чим глибше я занурювався в своє розслідування, тим більше відчував, що хтось за мною стежить.
Особливо я відчув це, коли 1998 року опублікував на сторінках молодіжної україн¬ської газети свою документально-детективну повість «Терористична операція «Смерч», в якій підняв завісу над таємницею: хто палив і підривав радіомінами Хрещатик та його культурно-архітектурний центр, хто підірвав історично-релігійну реліквію українського народу – Успенський собор Києво-Печерської лаври.
Але відкрито ворожу реакцію на свої пошуки я відчув після публікації в газеті «Урядовий кур’єр» двох розділів зі своєї книги «Диявольська гра». Ці розділи передрукували кілька газет як у Києві, так і в інших містах України. І тоді якісь люди по телефону почали шантажувати редакції «Молоді України», «Урядового кур’єра», «Вечірнього Києва», вимагаючи припинити мої публікації в цих газетах.
У цей же час в Комісію у справах колишніх партизанів Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. при Верховній Раді України почали надходити заяви з вимогами, щоб мене як людину, яка паплюжить честь радянських партизанів, притягнули до відповідальності.
А газета «Комуніст» вибухнула брудним пасквілем на мене і на мого батька, який віддав на війну в Червону Армію трьох своїх синів. Пасквіль мав назву «Відсіч фальсифікаторам». І я подаю його на суд моїх читачів, щоб вони, прочитавши мої твори «Терористична акція «Смерч», «Диявольська гра» і цю книжку, зробили висновок, чи справді я фальсифікатор і брехун, чи це все, що я розкопав, є трагічною правдою киян і україн¬ського народу.
«У газеті «Урядовий кур’єр» за 15 серпня та 27 жовтня 1998 р. було надруковано під рубрикою «Версії» статті «Пекло Хрещатика» та «Ціна, яку сплачуємо...» Юрія Краснощока. За його версією, радянські люди – бійці Червоної Армії, військ НКВС, партизани-підпільники, окремі патріоти, які всіма засобами боролися з німецько-фашистськими загарбниками, вчиняли «...засекречені страшні злочини...», зокрема – «...знищення культурного центру Києва та Хрещатика...», застосовуючи «...таємничу зброю – радіоміни Ф-10».
Причиною масового розстрілу євреїв у Бабиному Яру, вважає Ю. Краснощок, було те, що у м. Києві 24–28 вересня 1941 р. агентами НКВС та підпільниками були підірвані склад з радіоприймачами, зібраними у населення, німецька військова комендатура, кінотеатр для німців та інші приміщення, в яких перебували німецькі вояки. Припинились вибухи, пише автор статей, припинились і акції у Бабиному Яру. Проте очевидці та в’язні, які чудом врятувались від розстрілу, підтверджують, що ще два роки не стихала стрілянина у Бабиному Яру. А кати говорили між собою українською мовою, есесівці, в основному, стояли в оточенні.
Автор, намагаючись обґрунтувати свою версію причин розстрілу євреїв, зібрав докупи все (навіть те, що не збігається в часі) – і присвоєння звання Героя Радянського Союзу видатному підпільнику І. Кудрі, і проведення зборів у м. Львові «по відновленню української держави», і обурення Гітлера «...вибухово-пожежним терором більшовиків у Києві», і секретність міни та мінування центру Києва... А мета очевидна – опорочити підпілля, Радянську владу і її керівництво.
«Не організуй Сталін, Берія та енкаведисти, – твердить Ю. Краснощок, – терористичні підриви і підпали в Києві, мабуть, не було б такого бузувірського знищення євреїв у Бабиному Яру». Але тут же сам визнає, що фашисти і гітлерівський геноцид однаково мав би місце – були б гетто, концтабори... Тільки, на жаль, автор не вказує, скільки євреїв і представників інших народів загинуло в нацистських концтаборах смерті...
Стосовно політики гітлерівців у м. Києві колишній начальник німецької поліції, генерал Шеер на судовому процесі в 1945 р. показав: «...перед всіма німецькими військами, а отже і перед нами, було поставлено завдання безпощадно знищувати українське населення з метою підготовки території для наступного переселення 25 мільйонів колоністів-німців». І далі: «...необхідно під виглядом боротьби з партизанами знищити більшу частину українського народу, а частину, яка залишиться, переселити на північ».
А щодо питання знищення культурного центру столиці України, то необхідно нагадати Ю. Краснощоку, що гітлерівці спалили і підірвали в Києві все, що мало яку-небудь цінність, те, що залишилось від пограбувань і розбоїв.
Комісія у справах колишніх партизанів, обговоривши надруковані в «Урядовому кур’єрі» статті Ю. Краснощока та вислухавши колишніх учасників підпілля в Києві, вважає за необхідне висловити категоричний протест проти фальсифікації історії підпільного та партизанського руху в період тимчасової окупації міста. Такі «дописувачі» та «знавці» історії кидають тінь на сотні тисяч загиблих і живих учасників підпільно-партизанської боротьби з німецько-фашистськими загарбниками, які добровільно стали на захист своєї Батьківщини і внесли значний вклад у розгром ворога – фашистської Німеччини…
Членам Комісії – колишнім організаторам і безпосереднім учасникам підпільно-партизанської боротьби проти фашистських загарбників в Україні у роки Великої Вітчизняної війни незрозуміло, як така солідна газета могла надати свої шпальти подібному авторові для опублікування вигаданого ним пасквіля на героїчну і трагічну історію боротьби Київського підпілля з німецькими загарбниками.
Друкування таких і подібних їм матеріалів у пресі викликає обурення і гнів у колишніх ветеранів підпільно-партизанського руху в Україні, всіх чесних людей.
Комісія у справах колишніх партизанів
Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. при Верховній Раді України».
Мої намагання розповісти про розслідування більшовицьких злочинів проти україн¬ського народу частенько натикалися на невидиму стіну. На нашому жебрацькому україн¬ському телебаченні то не було коштів, то не знаходили обладнання, а то звільняли якогось начальника, від якого залежала передача. Разом з тим знаходилися кошти на інші, дріб’язкові теми або такі, які могли б почекати.
Для того, щоб моє розслідування одержало широкий розголос, я на пропозицію журналістів київського відділення радіостанції «Свобода» зробив радіопередачу, де на підставі свідчень очевидців і документів, а також особистої причетності до цих подій виклав свою версію київської трагедії, коли центр україн¬ської столиці перетворився на купу руїн, а духовні та культурні святині стали попелом і камінням.
Мій матеріал для узгодження переслали керівництву радіостанції у Прагу. Там довго мовчали, а потім плівка взагалі десь зникла. І я зрозумів, що радіостанція «Свобо¬да» – це ще не наша свобода. На ній замовляють музику ті, хто платить. Чому «запорола» мене «Свобода», стане зрозуміло читачеві з подальшої розповіді.
Через своїх товаришів з редакції Німецького радіо я вийшов на кореспондента журналу «Шпігель» фрау Мартіну, з якою зустрівся в корпункті журналу в Києві. Я запропонував їй: оскільки Нюрнберзький трибунал не поклав вини на німців за руйнування культурного центру Києва, Хрещатика та Успенського собору, а прорадянські й прокомуністичні сили продовжують твердити, ніби Хрещатик і Успенський собор знищили німецькі окупанти, разом провести журналістське розслідування і встановити істину. Адже сьогодні певні політичні кола нагнітають антинімецькі настрої, щоб завадити по¬ліпшенню відносин України з Німеччиною і загальмувати інтеграцію України в НАТО і Європу. От ці політики й намагаються «повісити» на німців гріхи, яких вони не коїли. Я запропонував використати документи з архівів Німеччини, опитати свідків, а я зі свого боку це зроблю в Україні, і ми розкажемо правдиву історію про трагедію Києва.
Фрау Мартіна із зацікавленістю поставилася до моєї пропозиції. Вона зняла копії з тих документів, які я приніс, залишила собі ксерокопії, а потім сказала: «Я згодна провести спільне журналістське розслідування, але я маю порадитися зі своїм посольством у Києві». Після цього ми з нею знову зустрілися, вона пригостила мене кавою, пообіцяла зателефонувати, визначитися, коли ми розпочнемо роботу, але чомусь так і не передзвонила. Я спробував з нею зустрітися, але мені це не вдалося. Я тоді жив на дачі, у Києві з’являвся рідко, тому коли намагався її знайти, вона була або у від’їзді, або її телефон не відповідав. Згодом я довідався, що вона поміняла роботу, а потім виїхала з України.
Невдовзі після моєї зустрічі з пані Мартіною в російськомовній київській газеті «Киевские ведомости» несподівано з’явилася публікація невідомого мені автора – журналіста Ігоря Мельниченка, яка називалася «Як було знищено Успенський собор». У ній стверджувалося на підставі кількох документів, нібито знайдених в німецьких архівах, що, мовляв, енкаведисти до цього злочину відношення не мають, бо Успенський собор таки підірвали німецькі окупанти.
Мене здивувала така публікація. Я живий свідок тих подій в Києві, і в мене є всі підстави гадати, що цей злочин скоїли не окупанти. Такої думки дотримується й більшість киян, що були в окупації. Фашисти наробили багато лиха в Україні, і немає їм за це прощення. Розстріли, знущання, руйнування, пожежі, депортації, грабунки – усе це було, але навіщо вішати чужі гріхи на того, хто їх не коїв.
І я почав детально вивчати документи та аргументи автора публікації в «Киевских ведомостях» (потім її зі скороченнями повторили «Всеукраинские ведомости»). У своєму резюме ці газети розповідали читачеві і таку трохи детективну історію. Ось про що там повідомлялося: «Діло було у Бремені. На початку травня 1945 року солдат Іван (візьмемо умовно це найпоширеніше ім’я) виміняв за дві банки американської свинячої тушонки невеликий (42х35 см) мальований олійною фарбою портрет на дошці. Петро, інший учасник обміну, мав іще чотири картини в красивих позолочених рамах і пропонував на вибір будь-яку. Але Іван зупинився на картині, намальованій на дошці. Бо якщо поголити вуса і бороду на картині, то чоловік на портреті ставав дуже схожим на солдата Івана. Усі картини, як повідомив Петро, з Кюнстхалле, музей цей, мовляв, відкритий, нікого там немає, іди і знімай зі стін яку завгодно картину… Іван дошку зі «своїм зображенням» зберіг і привіз до Києва. Через п’ятдесят років його син написав у Бремен, що у них в сім’ї зберігається картина з Кюнстхалле, і надіслав туди фотографію. У ФРН, як повідомлялося в цих публікаціях, видано каталог кількасот робіт, які пропали з Бременського музею. Серед них був і «портрет Івана». Як з’ясувалося, картина мала свою назву: «Автопортрет німецького художника ХІХ століття Ганса Маре». Іван та його син згодні були безкоштовно повернути картину музею, але при одній умові: без офіційного згадування їхніх імен. До Києва з Бремена по картину Маре приїхав нібито професор Вольфганг Ейхведе. Вивезення картини з України за кордон було пов’язано з деякими складностями, але дозвіл все ж було одержано.
У публікаціях повідомлялося, що професор Ейхведе приїхав до Києва не з порож¬німи руками. Він привіз грамоту Петра І, викрадену під час війни в СРСР, а також кілька документів, пов’язаних з підривом Успенського собору Києво-Печерської лаври.
Ось таку детективну історію піднесли російськомовні газети в Україні своїм читачам. Але в цій історії було щось таке, що насторожувало своєю логікою добору матеріалів, щось воно не трималося купи. До того ж інтригувала історія таємничого вивезення картини художника Маре з Києва. Чому про це нічого не повідомлялося в офіційних мас-медіа? Чому не було урядового рішення про обмін художніми цінностями? І тому я більш детально почав вивчати документи, які привіз з Німеччини професор Ейхведе. Їх було три:
а) список об’єктів, що підлягали знищенню фашистами в Києві при відступі (серед них Києво-Печерська лавра);
б) пояснювальна записка якогось доктора Бр. про культурну цінність Києво-Печерської лаври;
в) дві фотографії, на яких зображено момент вибухів в Успенському соборі, зроблені, як твердять автори публікації, якимось есесівським офіцером.
Зупинюсь детально тільки на одному документі, що був надрукований у цих газетах і на який автор спирався як на головний сенсаційний аргумент на користь того, що Успенський собор підірвали німці. Цей документ, як я зрозумів, зберігався в архіві Служби безпеки колишньої НДР і завірений штампом (звертаю увагу – штампом) та підписом федерального повіреного Служби безпеки колишньої НДР. За формою це – пояснювальна записка, тобто копія її, складена і підписана якимось доктором Бр. (цими літерами починалося прізвище німецького вченого), датована 13 жовтня 1941 року. Тобто за двадцять днів до злочинного руйнування Успенського собору. Документ настільки важливий для розслідування, що я його наведу повністю:
«Під монастирем у Київській фортеці, який має бути зруйнований, слід, мабуть, вважати знамениту Лавру – давній монастир Росії і України. Лавра є одним з пам’яток України і для кожного українця має виняткове значення. Золоті куполи монастирських церков високо підносяться над землею і далеко сяють, надаючи неповторного вигляду місту Києву. З ним (очевидно, монастирем. – Ю. К.) щезла б найцінніша і найцікавіша архітектурна пам’ятка України. У Лаврі є знамениті печери, в нішах яких сотні років тому відкрито ховали монахів, бо там немає тління. Це явище пояснюється значним вмістом кислоти у ґрунті, що породило віру в чудо. Руйнування території монастиря надзвичайно зачепило б національні та релігійні почуття і тим самим завдало б дуже тяжкого удару по нашій політиці на Україні. У зв’язку з тим, що там поховано багато монахів, такі дії могли б розглядатися як блюзнірське осквернення кладовища. Комуністи не наважилися приторкнутися до Лаври і навіть до 1935 року пускали туди монахів. Світова громадськість, мабуть, дуже сильно відреагує на руйнування Лаври. Тому слід було подумати над тим, щоб зберегти Лавру, як пам’ятник архітектури великої культурної цінності, але не відроджувати його як монастир.
Берлін. 13.10.1941 року.
Підпис: професор Бр.».
Отже, прочитавши цей документ, можна зробити кілька висновків:
1. Чому автори публікації, подаючи текст пояснювальної записки професора Бр., не дають тексту запиту, на який професор написав свій науковий висновок? Можливо, тому, що в цьому запиті було щось таке, що радянські автори хотіли приховати?
2. Слід звернути увагу на перше речення документу: «Під монастирем у Київській фортеці, який має бути зруйнований…». Отже, мова в запиті не велася про знищення конкретно Успенського собору, а про відтворення Київської фортеці і закриття Києво-Печерської лаври. Для чого? Про це, мабуть, сказано в запиті, але автори (з КДБ) з публікації його чомусь вилучили.
3. Треба бути великимми дурнями, щоб знищити після такого наукового висновку німецького вченого Києво-Печерську лавру – така руйнація завдала б німцям дуже великих неприємностей.
Але, намагаючись переконати читача в правдивості своєї версії, автори використовують ще один документ – копію запиту гестапо до штабу 751-ї німецької дивізії, що займала місто Київ перед його визволенням. Запит датується 12 січня 1944 року (звертаю увагу на дату). У цьому запиті керівництво гестапо цікавиться, чи знищено німецькими військами при відступі з Києва кілька об’єктів військового значення: «Які об’єкти могли б використати з воєнною метою?». У списку під номером 6 стояла Lavra Kloster – монастир.
Виникає запитання: навіщо гестапо через два роки цікавиться – чи зруйнована Лавра, як воєнний об’єкт? Бо коли це так, то з цього документу виходило, що гестапо (ке¬рівництво в Берліні) не давало команди знищити Лавру в 1941 році. То що мало на увазі гестапо, надсилаючи цей документ? На ці запитання я мав відповісти щось конкретне, на підставі документів, бо хтось намагався за¬плутати сліди і дезінформувати киян та громадян України про трагедію знищення Успенського собору.
Викликали подив у мене і дві фотографії, які, як автори стверджують, їм передали діти якогось німецького офіцера-гестапівця, котрий сфотографував момент підриву Успенського собору. Фотографування здійснювалося з лівого берега Дніпра, і знімки зроблені в дивній експозиції, ніби цей німецький есесівець фотографував вибух потаємно з далекої відстані. Я був у окупації, працював на телефонній станції у німців і місце, з якого есесівець робив зйомки, добре знаю: там були зарості лози, на цій ділянці біля мосту Патона й тепер немає ніяких будівель, а тоді й близько нічого не було. У цих знімках теж було багато таємного. Та й взагалі при розгляді всіх документів людиною, яка добре обізнана з цією справою й була свідком подій, виникало багато запитань. Я не повірив правдивості цих тверджень – занадто вже вони були підтасовані.
Після завершення своєї документальної детективної повісті «Терористична акція «Смерч» та після публікації в газеті «Киевские ведомости» сенсаційного повідомлення журналіста Мірошниченка я домовився з Українською студією телевізійних фільмів зробити за моїм сценарієм документальну кінострічку «Розстріляна незалежність», в якій розповідалося б про те, як у 1941 році зруйновано Київ і Успенський собор Києво-Печерської лаври. Тоді ми з директором телестудії, який погодився стати моїм співавтором, написали листа до посольства Федеративної Республіки Німеччини з проханням надати студії телефільмів для створення цього фільму кінофотодокументи, які стосувалися руйнації Києва в 1941 році і особливо Києво-Печерської лаври, оскільки російські архіви нам у цьому відмовили. Ось що ми писали в цьому листі:
«Посольству Німецької Федеративної Республіки
Українська студія телевізійних фільмів починає знімати в цьому році телевізійний фільм «Розстріляна незалежність» за сценарієм Юрія Краснощока. Це розповідь про те, як спеціальні терористичні бригади НКВС підірвали в 1941 році культурний центр міста Києва, вулицю Хрещатик та Успенський собор Печерської лаври.
Усі ці роки після війни радянська пропаганда твердила громадянам України, що цей злочин заподіяли німецькі окупанти, хоча тисячі киян знали, що це неправда, але змушені були мовчати. Ці теракти більшовики здійснили у зв’язку з проголошенням 30 червня 1941 року у місті Львові «Акта про незалежність України».
Органами НКВС планувалося підірвати на Хрещатику та в Успенському соборі окупаційне командування і українську тимчасову адміністрацію, які мали розміститися в центрі міста, а також в Успенському соборі під час урочистого богослужіння з нагоди звільнення від більшовизму та проголошення незалежності України.
Деякі проросійські та прокомуністичні газети Києва намагаються ще й тепер дезінформувати населення України з приводу руйнування Києва у 1941 році. Причому спекулюють документами, які нібито знайдено в архівах Служби безпеки колишньої НДР.
Це копія наукового висновку про історичну цінність Печерської лаври, в якому говориться про те, що Печерську лавру руйнувати не слід і що її потрібно зберегти. Цей науковий висновок склав якийсь німецький професор. Прізвище не вказується, а тільки є дві початкові літери підпису «Вr…». Цей документ потрапив у Київ, на Україну, як ми гадаємо, внаслідок недавнього обміну професором Вольфгангом Ейхведе цього документу на картину «Автопортрет німецького художника ХІХ століття Ганса Маре», втрачену Бременським музеєм під час війни.
Тепер цей науковий висновок пресою використовується як доказ, що Успенський собор підірвано окупантами, причому факти підтасовуються і подаються такі документи, які можна тлумачити двозначно. Так само вчинено і з цим документом. У висновку німецького професора Бр… йдеться про всю Лавру. Проте автори дезінформації перекручують і стверджують, що професор пише про Успенський собор, хоча про собор у висновку нічого не вказується. Крім того, автори публікації навмисне подають тільки один висновок професора Бр…, але не публікують тексту запиту, з якою метою зроблено цей висновок німецьким професором. Автор сценарію Юрій Краснощок був свідком, як спецбригади НКВС заміновували Успенський собор, і з цього приводу провів велике дослідження. Він стверджує, що висновок професора Бр… зроблено не на предмет руйнування Успенського собору, а на предмет перетворення Печерської лаври у військову фортецю –німецьке містечко, оскільки Печерська лавра була частиною Київської фортеці, збудованої ще генералом Кутузовим, коли він був комендантом Києва у 19 столітті, а Лавра була часткою цієї фортеці. Отже, питання про руйнування Успенського собору перед німецькими військами не стояло.
У зв’язку з цим просимо допомогти авторові і студії висвітлити правду про цей злочин. Ми просимо послати запит в Берлінський архів, щоб розшукати серед документів служби безпеки НДР цей документ і, головне, щоб з’ясувати, на який предмет зроблено висновок німецького професора Бр…». Будемо вдячні за допомогу студії та автору в намаганні правдиво висвітлити цю історію.
Додаток: ксерокопія з текстом висновку професора Бр… з газети «Киевские новости» за 5 травня 1995 року.
Директор телестудії Бричак».

Мене дуже цікавило це таємниче прізвище німецького професора, якого московська служба безпеки підносила читачеві незалежної України під незрозу¬мілим шифром «Бр.». Та, як я зрозумів, якось частина цього листа була підступно прихована, аби вона переконливіше доводила, що Успенський собор Києво-Печерської лаври таки підірвали окупанти з українськими націоналістами. Тут щось було нечисто.
І якось мій син подарував мені двотомник американського журналіста і публіциста Вільяма Ширера «Злет і падіння Третього рейху».
Книжка стояла у мене на полиці, і я був з її змістом знайомий побіжно, та якось, щось шукаючи в ній, я почав її ретельно студіювати. Цей двотомник був виданий у Лондоні ще 1960 року. Видавництво Міністерства оборони Росії в російському перекладі видало її в 1991 році. Очевидно, за 30 років кадебісти не знайшли часу уважно прочитати цю книжку американського публіциста і вскочили, як горобець, у лайно.
Кілька слів про самого Вільяма Ширера. З 1926 року по 1941 рік він перебував у Німеччині як кореспондент газети «Чикаго трибюн», а потім – «Коламбіа бродкастінг сервіс». З 1945 року знову працював журналістом у Німеччині. Брав участь в Нюрнберзькому процесі над керівниками фашистського рейху.
Ось він і розкрив справжнє прізвище таємничого німецького професора «Бр…», з висновку якого український журналіст з КДБ підкинув громадянам України свою дезінформацію.
Бройтінгем, за свідченням Вільяма Ширера, – професійний німецький дипломат, професор, заступник начальника політичного департаменту, створеного Альбертом Розенбергом, міністром фашистського уряду, на окупованих східних територіях.
І головне, що мені вдалося встановити, – це те, чому КДБ використало тільки частину довідки Бройтінгема, бо в іншому разі все стало б з голови на ноги. А кадебістам було це непотрібно. Їм треба була підступна дезінформація, якою вони хотіли заплутати киян і громадян незалежної України.
Можливо, все це перекрутило ФСБ Росії і запустило таку перекручену дезінформацію через СБ України, де працювало тоді ще багато прихильників СРСР і «Великої Росії»?
Бо довідка професора «Бр...» була насправді уривком його великої доповідної записки керівникам рейху Гітлеру, Герінгу, Розенбергу, написаної в кінці 1941 року, про вади нової (націонал-соціалістичної) політики рейху на окупованих німецькими військами території Росії, України та Білорусії, а також на Кавказі.
Ось що пише у своїй доповідній записці цей доктор, про якого американський публіцист Вільям Ширер скаже: «...Ніхто не описав цю катастрофічну по¬літику і її наслідки, втрачені можливості так, як доктор Отто Бройтінгем, котрий наважився вказати на великі помилки нацистів у Росії...». Ось які рядки з цієї 13-сторінкової доповіді Брой¬тінгема впадають у вічі:
«...Вступивши на територію Радянського Союзу, ми зустріли населення, що втомилося від більшовизму і з надією чекало нових гасел, обіцянок на краще для нього. І обов’язком Німеччини було висунути ці гасла...».
І далі Бройтінгем пише:
«Ні для друзів, ні для ворогів не стало секретом, що сотні тисяч російських військовополонених вмерли від голоду і холоду в наших таборах... Наша політика вимусила як більшовиків, так і російських націоналістів виступити проти нас єдиним фронтом...».
І тут він пише про недоцільність в цій обстановці руйнувати Печерську лавру і Успенський собор в Києві і переробляти їх на фортецю німецької окупації, бо руйнування святині викличе ще більший народний спротив.
Ознайомившись зі скороченим викладом доповідної доктора Отто Бройтінгема Гітлеру та його поплічникам, я зрозумів, як наші кедебісти, підтасовуючи факти – картини і документи, фотографії і свідчення, намагалися обдурити, як горобців на полові, український народ і киян стосовно київської трагедії.
...Минуло небагато часу, і я несподівано довідався з невеличкої замітки в тій же газеті «Киевские ведомости», що уряд ФРН передав уряду України солідний архів кінофотодокументів, які стосувалися перебуванню німецьких окупантів у Києві, зо¬крема про те, як і хто руйнував у 1941 році столицю України і Успенський собор.
У пресі також було повідомлено, що в Музеї Києва влаштовується виставка цих фотодокументів. Проте коли я прийшов до музею, виставки вже не було. Вона миттєво як з’явилася, так і зникла. Негативи лежали в Архіві фотокінодокументів України. Проте один з керівників музею вирішив зажити собі слави і грошей і за рахунок Київської мерії видати альбом цих фотографій. Це вже його особиста справа, але зробив він це так хитромудро, що важко було зрозуміти: так хто ж підірвав Хрещатик, його культурний центр, а також Успенський собор? Бо напхав у альбом багато фотографій і малюнків, які дезорієнтували читача.
Потім, під час нашої зустрічі в музеї, він показав мені книжку голови Ки¬ївської управи в часи німецької окупації Леонтія Форостівського «Київ під двома окупаціями», про яку я раніше згадував. Я трохи здивувався – як ця книжка могла потрапити до Музею Києва? Мені вдалося з великими труднощами через Українське посольство одержати ксерокопію цієї книжки зі столиці Аргентини Буенос-Айреса, і то тільки після проголошення незалежності України. А звідкіля ж узялася ця книжка в Музеї Києва, що про існування її відвідувачі нічого не знали? І здогадався – з українського КДБ. Там збиралися досьє на активних політемігрантів з України, в яких було все, що вони друкували за кордоном про більшовицьку владу.
Я попросив його дати мені цю книжку для ознайомлення або зняти з неї ксерокопію за мій рахунок. Від такого прохання він навіть сахнувся. І я остаточно зрозумів, звідки у них ця книжка. Під час нашої розмови я спитав у кількох наукових співробітників:
– Так хто ж, на вашу думку, підірвав і спалив Хрещатик та Успенський собор?
Вони мені відповіли – дітися вже не було куди:
– Сапери Червоної Армії.
Тоді я поставив наступне запитання:
– А навіщо і з якою метою саперам Червоної Армії було підривати й палити місто?
– Щоб у окупантів і націоналістів-колаборантів земля горіла під ногами.
– А навіщо було палити разом з окупантами громадян СРСР, які опинилися в цих будинках і не могли вийти самостійно: хворих, калік та залишених удома дітей?
– Це треба було, – почув я у відповідь, – для перемоги над фашистами.
– Чому ж тоді, – запитав я їх знову, – французькі, грецькі, голландські військові сапери, коли їхні країни були окуповані фашистами, відступаючи, не підірвали в Парижі Лувру, в Греції – Колізею, в Голландії – Королівської бібліотеки в Амстердамі?..
Запитання, як правильно здогадався читач, повисло в повітрі…
Коли я вже збирався йти, працівники музею запропонували мені як фахівцеві цієї справи і свідку цих злочинів співпрацювати з музеєм. Але я відповів, що мені з ними не по дорозі.
Тому й не дивно, що біля Успен¬ського собору сьогодні на постаменті лежить кам’яна брила – залишок Успенського собору, а біля неї написано: «Цей собор знищили варвари». «Які варвари, – запитують відвідувачі Києво-Печерської лаври, – може, гуни чи гуманоїди? А Бог їх розбере… Мабуть, фашисти або націоналісти». І, не отримавши відпо¬віді, проходять ¬¬далі.
І це – уже в незалежній Україні через 17 років після проголошення державності… Сумно!

* * *

Проте час рано чи пізно все ставить на свої місця. Таємне стає явним, густі тумани брехні поволі відступають перед яскравим світлом правдивих фактів, і врешті-решт стає очевидно – хто були справжні державні злочинці, а хто – невинні жертви їхньої сваволі, а також полум’яні борці за честь, свободу і незалежність рідного краю, які своїм подвижницьким життям заслужили на вічну подяку й пошану в пам’яті поколінь.

Від редакції. Висловлюємо щиру подяку нашому по¬стійному авторові, учасникові бойових дій Великої Вітчизняної війни, стипендіатові Президента України в галузі журналістики, лауреатові премії Національної спілки журналістів «Золоте перо» та міжнародної літературної премії імені Івана Багряного Юрію Івановичу Краснощоку за безкорисливе надання своїх рукописів для публікації на сторінках «Вітчизни». Документальні детективи «Полювання на красунь, або Агент у комбінації», «Лідера знайти і знищити» та «Розшукуються державні злочинці», опубліковані впродовж останніх років, викликали численні схвальні відгуки читачів. Перше з вищеназваних авторських розслідувань вдалося видати окремою книгою у видавництві «Вітчизна» (Київ – 2007) за підтримки фундації ім. Івана Багряного, весь тираж її подаровано автором для бібліотек Міністерства оборони України. У новому році сподіваємося мати в редакційному портфелі розділи з нової книги Ю. Краснощока «Плаха для героїв». Стежте за журналом.

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2008 р.