журнал "Вітчизна" №11-12 2008 року

ВОЛОДИМИР ІВЧЕНКО

ДЕНЬ АНГЕЛА
Оповідання

– О! – сердито буркнула Мелашка. – Знову до тебе суне оця... Причинувата...
Отроп поклав на лаву своє нехитре шитво: акурат хотів поставити на гуму стоптані капці. Зиркнув у причілкове вікно.
Так. Крізь хвірточку у воротях справді плуганилася, нехай би їй грець, Чорна Марія. Тобто, власне, Марія Ковшук. Чорною її називали позаочі. Через падучу хворобу, яка причепилася до неї ще змалечку.
Маріїна хата стояла через три обійстя від Отропової. І була єдиним на кутку житлом, що могло похвалитися стародавньою, солом’яною стріхою. Їде у Канів, до Тараса, закордонне панство – обов’язково пригальмує. Аби, значить, поклацати фотоапаратами, подирчати кінокамерами... Національний колорит! Реліквія!..
Через оту «реліквію» сільське начальство не раз розпікали у районі:
– Випишіть їй зрештою шиферу! Бо ця халабуда вже обійшла всю буржуазну пресу...
Начальство артачилося:
– У неї – жодного трудодня! Вона у нас той... Чорноболєзна. Так що основаній для помощі нема...
Перед ювілеєм Кобзаря пронісся над селом аврал. По підрихтовці придорожніх обійсть та шляху. Уродилася навіть приказка: «Спасибі Тарасу за шифер і за трасу». Та Маріїної хати він чомусь не зачепив.
А як звалилося на село хитромудре акціонування-паювання... Як переінакшили колгоспи на КСП, а далі розкасірували й їх... Як заходилося велике та маленьке начальство ділити сільські ставки, виганяти у затишних місцях білокам’яні палаци... То й той лад погаснув.
Маріїною хатою зацікавився якось лише один художник. Теж, видать, гнав своїм авто у Канів чи Моринці. Однак не обмежився фотографуванням. Попід призьбою, попід призьбою – та в сіни. Та за клямочку. Та у злиденну хатню пітьму. Та з хазяєчкою так культурно, по-городському:
– Як вас звати? З вашого дозволу, я накидаю парочку замальовочок... Це ве-е-льми, вельми цікаво... Їхатиму назад – дещо завезу... А поки що...
При сих словах дивак-бородань поклав на стіл суму, яка дорівнювала кільком Ма¬ріїним пенсіям.
– Ой Господи! – ледве спромоглася вона, поборовши у голосі дріж. – Та малюйте... Я й ослінчик вам надвір винесу.
Художникове обличчя роз’їхалося в усмішці:
– Дякую... Я вже й навстоячки.
А через день, їдучи чи не до Києва, зупинився. Хутенько заніс Марії розмальовану голими дівчатками пластикову торбочку. З продуктами. Попередив:
– До вас на тому тижні заїде кінооператор. З артистами... Нам треба зняти одну сценку... М-да... Саме на фоні вашого... дому. То ви вже не відмовте їм... Гаразд?
«Не відмовте»... Після таких дарів Марія пустила б до свого обійстя пів-Києва!
– Хай приїздять... А чого ж! Тільки я часом відлучаюся до лавки. За сірниками. То хай тут похрумкають грушками, зачекають...
– Ну, – запалив гість люльку, – то не біда... Вони вас знайдуть! Головне, аби все це (він обвів рукою солом’яну покрівлю – від злежалої стріхи, де вже й горобці не кублилися, до сірих, аж чорних, горішніх куликів) зосталося на місці...
Марія не зрозуміла:
– Куди ж воно дінеться? Хіба, не доведи Господи, провалиться... Але крокви ніби ще живі, тримають. Та й дощів цього літа небагато...
На тому й попрощалися.
Художник рвонув у бік столиці – Марія заходилася розбирати таки важкенький пакуночок. І лише тепер, викладаючи на стіл пачки з усілякими там вермішелями та маргаринами, схаменулася. От, дурна твоя голова! Говорила-балакала, а запросити дорогого гостя до господи, пригостити хоча б сливками – забула... Їх же цього року на гіллі – облито: суцільна, прибита сивиною туманцю, синява!
...Проте кіношники не приїхали. Ані того літа, ані наступного. Згинув десь і сам художник. Балачки ж про багатого гостя з Києва, який відпише сільській каліці половину свого добра, походили-походили кутком та й вщухли. Не вийшло, як ото в телевізорі. Заросся – не Америка. Збурене наїздом дивакуватого бороданя життя знову вляглося у свої споконвічні береги – город, кури, болячки. Хоч, правда, був у Марії на рік один день, коли вона вдягалася, мов до церкви. Відтак, наточивши з сулії пляшку густої, як кров, наливки, рушала через три хати. До міцної, обнесеної свіжим штахетником господи діда Отропа. Привітати того з днем ангела.
Власне кажучи, сусіда тільки за віком був дід. А так у селі його звали просто – Отропом. Бо слово «дід» аж ніяк не клеїлося до міцного, окоренкуватого чоловіка, який встиг проходити у колгоспному начальстві, вважай, од самої війни і тепер мав, звичайно, дещо значно більше, ніж шістдесят присадибних соток. Цегляна, крита німецькою черепицею Отропова хата, мабуть, і в райцентрі не псувала б пейзажу. А за Глибоким яром, де воронився під сонцем наймасніший чорнозем і ставили колись свої рекорди п’ятисотенниці, були припайовані Отропові вісім га. І на тих га вже крутився новенький тракторець, пригнаний його синком-бізнесменом аж із Голландії. Тими гектарами і тим тракторцем заправляв, правда, Отропів зять. Та старий так викроковував по земельці, так розминав литі пшеничні колоски, так міряв очима лан, що було видно – він тут хазяїн, він тут головний сіяч та жнець.

* * *

Марія протупцяла у сіни. Не без зусиль штовхнула тяжкі, дубові двері.
– Доброго здоров’ячка вам, дядьку, у день ангела!..
Варка на дух не переносила Марію. То сердито вовтузилася собі у кухоньці. Отроп, звичайно, також мав алергію на ці сусідчині гостини. Але справа була така, що мусів вислуховувати, мусів терпіти.
– Хай і тобі Бог помагає, – підвівся він з лави. – Та проходь, проходь... Сідай. У ногах, як той каже, правди немає...
Марія зупинилася. Поправила хустину. Перш ніж сісти на стілець з рипучою лозовою спинкою, видобула з торбинки пляшечку чогось густовишневого.
– Слив’янка. З отих ото венгерок, що у берегах... Від твоєї, гм (Марія глянула на нього так само темними, як слив’янка, болісними очима), спасенної...
– От видумала! – покрутив головою Отроп. – Навіщо?
Напівжартівливе «спасенної» його не те, щоб дратувало – лякало. Позаяк кидало промінчик у день, який він з радістю викреслив би зі своєї біографії.
– Бери, бери, – приказувала Марія. – Ти мій спаситель. Аякже! Не підібрав би мене тоді безтаркою... Ой! Що там казати? Давно б на цвинтарі поросла чепчиком... Глузуєш з мене в умі! Ге ж? А я, Отропе, дякуватиму тобі довіку... Без смішок.
Промовивши це, Марія з натугою переступила високий поріг. Пошаруділа в сінешньому мороку. Знайшла свою палицю. Та й подибала – чорна, всохла, горбата...
Варка зачинила за сусідкою двері:
– Мар-р-ра... І коли вона забуде сюди дорогу? Вилий ту слив’янку в помиї! Щоб вона нею захлинулася!..
Отроп помовчав. Простежив, як гостя зникла за хвірткою. Поставив пляшку у мисник. З тривогою відчув: той день із його життя нікуди не подівся. Більше того – наблизився, увиразнився, постав перед ним з усіма своїми незвичайними прикметами.

* * *

З підтряхлих після снігу полів на село йшла рання весна. Бобриком придорожнього моріжка. Ніжним, жовтим листячком лободи. Чупринками кіпчаку, що зелено заґрунтовував схили ярів і відторгав сінце минулорічних трав... Весна польова хотіла побачити весну сільську. Розтектися веселими барвами по садах, городах. Запалити бурштиновим полум’ям примерзлі озимі. Вдарити на втіху всьому сущому щебетанням птаства. Лизнути обличчя людей теплими відблисками, зрефлектованими брудними калюжами... Та вона раптом натрапила на всюдисущу знерухомленість і відчай. Дим з виводів не пахнув ні звареним з тієї ж таки жовтої берегової лободи борщем, ні свіжим печеним хлібом... Одні люди ходили по дворах. Простромлювали землю залізними прутами: чи не наткнуться ті прути на закопане у городах збіжжя? Інші – розпухлі, страшні – лежали у порожніх, покинутих навіть собаками та котами хатах. Пекли, якщо вдавалося доповзти до печі, з м’якини та мерзлої торішньої картоплі бульбаники. Ловили за цариною ховрахів. Для їжі. Вмирали.
...Хата Ковшуків була від цвинтаря першою. Церква, у якій саме комнезам розгорнув клуб. Кладовище. Наїжачений сухим лісдеревом рів... А тоді й вона. Отож безтарка, наповнена небіжчиками, під’їхала до неї найпізніше. Навіщо петляти від обійстя до обійстя та морити мохнатих, худих коників?
– Агов! – затарабанив у двері Отроп, бригадир сільської похоронної команди. – Хто живий – відчиняй!
Тиша. Моторошна тиша. Аж чути, як від ударів крапель зі стріхи (щойно пролопотів дощ) дзенькає іржаве відро.
– Наляж-но на двері, – лінькувато порадив йому Панько. Він сидів на безтарці, упритул з вантажем мерців і ссав самокрутку: крім сякого-такого пайку, могильщикам видавали кварту тютюну і шматок газетки.
Отроп напружив плече. Двері трохи подалися. Схоже було на те, що їх підпирає з протилежного боку щось тяжке і м’яке. Неначе лантух пашні. Хоч звідки йому було взятися у цій хаті та при цьому безхліб’ї?
Взялися разом – Отроп і Панько. Вибілене дощами полотно дверей неохоче за¬шкребло по глиняній долівці. Утворилася щілина. У неї й протиснулися.
Сінешні двері підпирала... Устина. Її роздуте мертве тіло встигло й закоцюбнути. Господарка обійстя дивилася скляними очима туди, де в кутку на кілочку висів ціп, а далі, під сволоком, чорніло ластівчине гніздо... Двері в хату були навстіж. У пітьмі, яку ледве поборювало проціджене заплаканими вікнами світло, висів солодкуватий сморід тліну. А на полу лежав Устинин Трохим. З-під брудного, рваного рядна біло стирчала заклякла рука.
Отроп поштурхав Трохима пужалном.
– Нема Ковшуків. Вимерли...
Доки вовтузилися з Трохимом та Устиною (ой, тяжке без душі грішне тіло!), на печі щось схлипнуло...
Отроп похолов:
– Що це?
– Питай мене! – пихнув цигаркою Панько. Та раптом в нього у голові щось зав’язалося. – Стривай, стривай... У них же ще була дівчина... Здається, Марійка...
Кинулися на піч. Намацали у ганчір’ї скелетик. Скелетик плямкав і ледь стогнав.
– А це куди? – взяв разом з ганчір’ям той скелетик Панько.
– А куди?! – гримнув на нього Отроп. – У безтарку. До купи...
– Воно ж іще той... Не відійшло... Окончательно...
– Що ти, як дурень з писаною торбою! – розсердився Отроп. – Кидай у безтарку... Не відійшло, то відійде!
... Довгу та широку, мов буряковий кагат, яму вони наповнили. А от засипати – не засипали: забули вдома одну лопату.
– Раз таке діло, – порішив Отроп, – то заодно й підобідаємо...
– Действительно, – піддакнув Панько і кивнув у бік небіжчиків. – Нікуди вони не дінуться...
Порожня безтарка весело заторохкотіла в село.

* * *

Марійка розплющила очі й... побачила хмари. Кольнуло: де це я? »Що ти як дурень з писаною торбою...» Ці слова дядька Отропа у неї в голові ще стриміли. Та раптом і вони почали танути, розмиватися. Марійка знову летіла у провалля. Падала, падала, падала... А навколо було тихо-тихо. І нараз знову – оці роз¬повстрані, майже осінні хмари. Навіщо? Чому?
Вона знову отямилася. Ковтнула різкого, свіжого повітря. »Господи! – сплив на поверхню свідомості подив. – Чого то мені так мулько? Не піч, а якась рілля...» Раптом – неначе бренькнула порвана струна: »Яма! Це вона на... Звичайно! А під нею... І довкола неї... Холодні, мулькі люди...»
Відкриття витіснило з неї страх. Геть яму! Геть провалля! Вона живе, дихає! Бачить хмари. Крайні від села тополі і – свою хату... Вона не може тут залишатися! Могутня, таємнича сила звела Марійку на ноги. Наказала: »Пожуй оцю билинку – подужчаєш». Марійка послухалася. Та... й побігла по ще холодній землі. Босоніж. Додому. І разом з нею побігли хмари, кущі сухого чорнобилю, дерев’яні хрести...
Так ввижалося. Насправді ж, потрапивши зі смертельної хатньої задухи на свіже повітря, підвівшися й пожувавши травички, вона просто повзла. Рачкувала. З могили – додому... Ось уже позаду – крикливе цвинтарне гайвороння, рів, у якому влітку синіли кетяги оповитої павутинням, дорідної ожини. Ось уже в неї під ногами торішня рілля. Рілля?! Ні, знову – якесь провалля. Провалля, що... перетворюється на величезну трубу. Марійка летить у тій трубі. І поруч, аршинів за три, бачить точнісінько таку, як сама, худеньку дівчинку. Та, друга, Марійка також пластається у спокійному радісному леті. Вони обидві неначе летять на якесь велике престольне свято – чи то Різдво, чи то Великдень.
Труба ширшає, більшає і вже прибирає подобу тунелю. А в кінці того тунелю щось сяє. Як ото хрест на сільській церкві, яку комнезам перетворив на клуб, де, щоправда, нині лежить витрушене у людей збіжжя.
Хороше Марійці! Безболісне невагоме тільце слухається кожного поруху ручок-крилець. До тремтливого сяйва попереду долучається урочиста музика. І хтось голосно промовляє: »Браму відчинено... Браму відчинено...». Марійчине серце – ледь що не вирветься од радості та благодаті.
Під звуки неземної музики та в ескорті блискітливих зірочок чудесний політ триває доти, доки звідкілясь згори а чи збоку не падає:
– Занесемо її до Серпаків. Сюди – найближче...
Тунель розтає. Музика вщухає. Стає, як і раніш, – холодно, мулько. Перед нею постають дядько Яким з дядиною Мотрею, а також весь інший твердий і знайомий світ. З пожмаканими, мов рядно з-під прача, хмарами, чорними городами, гострими незворушними тополями... Страшенно болить голова і хочеться їсти.

* * *

Чоловіки пообідали. Причастилися по сто. Зробилося якось тепліше, затишніше, надійніше. Відлетіли на край світу брудні цвинтарні клопоти. Гм... Ох і солодкий же цей пайковий бессарабський тютюн! Отроп і Панько закадили. Та так жадібно, так люто й затято, що попіл від цигарок засіявся скрізь – у сивий, тривкий холодець, золотисту квашену капусту... Нападав навіть у чарки. І вже було незрозуміло, чого на поверхні горілки більше – тютюнової золи чи сивушної осуги.
– Кажуть, – попихкував самокруткою Панько, встигаючи у паузах між затяжками відправляти у провалля щербатого рота жмутки смачної капусти, – для активістів поступила рознарядка...
Отроп теж налягав на чудову Одарчину (Панькова половина) капусточку. То лише знехотя буркнув:
– Яка?
– Ну, борошенце там, сіль, крупа...
– Не знаю! – запихався капустою Отроп. – У райкомі сказали так: спочатку ви¬трусіть у куркульні хоч пудів сто пшенички, а тоді посмотрим... Понімаєш? Воно не од нас зависить... Ми імеєм дєло з чим? З мертвяками! А ось бригада по розвйорстці... Та – з живими! А в общім... В общім мені ізвєсно – двадцять пудов уже в клубі лежить. Люди работають! Так що, можеть, вона й буде, рознарядочка... Ну, наливай ішшо! По послєдні... Бо діло не стоїть. Гм... Ох і капусточка у твоєї Одарки! І що вона в неї кладе?
– А горілка?
– Первий сорт! Лучча од казьонки...
– То за рознарядочку!
– За неї! Впрочім, крупи ми заробили сьодня й без рознарядки...
– Конєшно! – незграбно цокнувся своєю чаркою з Отропом Панько. – Хунт – за душу. А ми їх одтеленькали на могилки скільки?
Отроп наколов на виделку кроляче стегенце.
– Щитай – сорок штук...
– Ого! – невпопад возрадувався Панько.
На що Отроп лише нейтрально промовив:
– Мрьоть, понімаєш, народ, як мухи... Так, чого доброго, і нас скоро повезуть...
– Ну да! – засумнівався Панько, оглядаючи стіл з рідкісними, як на цю нужденну пору, наїдками.
Отроп крутнув головою. Посміхнувся:
– От чудак! Ти мене не так пойняв! З голоду нам, конєшно, смерть не показана... А підхватить од мертвого заразу – як пить дать...
...На цвинтар вони прителіжилися аж тоді, як сонечко завершувало свій ясний шлях. Холодні сині тіні від кущів вереску сягали хатів. Нагле воріння – й те порозліталося до своїх гнізд. У ровах та видолинках стояв надвечірній морок.
Поплювавши в долоні, чоловіки взялися за лопати.
– Бистрєй, бистрєй! – підганяв Отроп свого єдиного підлеглого. – Бо воно вже й так получається якось не по-християнськи...
Та Панькові ніби щось замуляло. Він (п’яний-п’яний, а око не дрімає!) спантеличено почухав худу, мохнату потилицю:
– А Марійка де?!
– Яка? – розсердився Отроп, позаяк знав – після чарки Панька тягне на розглагольствування.
Панько закліпав короткими рудими віями:
– Ковшукова... Ми ж її той... Удень сюди кидали...
– Действительно! – Отроп перестав вергати глинозем і також сперся на держак лопати. – Невже чкурнула?
Він промовив це жартома. Бо де ж то видано, щоб мерці розбігалися з цвинтаря по домівках? Та Панько своїми котячими й тут дещо вистежив.
– Диви! – показав пальцем на краєчок ями. – Сліди... Вроді од босих ніг... Значця, воно очуняло та й... поблешняло. До села ж – ломакою кинути...
Після Панькового відкриття Отроп миттю протверезів. Скандал! А як узнають у сільраді, в районі!..
– Можеть, воно недалечко й забрело, – маракував Панько. – Босе ж, без сили... Давай пошукаємо!
Отроп виматюкався. Зиркнув на Панька так, що у того затремтіло під жижками.
– «Пошукаємо...» Ти пред-ста-вляєш?! З нас глузуватимуть до третього коліна! Раз оклигало – хай живе. Така воля Божа... А хунтом перловки не розбагатієш.

* * *

Багато з тих пір води спливло у звивистій Росавці. Та й сама вона заросла гостролис¬тим очеретом та м’ясистою рогозою. Помілкішала. Замулилася. Голубуваті буйні капусти, які спускалися колись до чисто обкошених берегів, тепер видніли на тлі непролазних вільхових джунглів...
А Марійка, Чорна Марія – живе. Топче земельку на білому світі. Жоною чи матір’ю їй стати не судилося. Проводжати чи стрічати когось – теж. Єдине, що нажила вона у старій батьківській хаті, – хвороба. Починаючи від весни, коли вона врятувалася з могили, із нею щось поробилося. Час від часу її трясе. І тоді сусіди обминають хатину, в якій, крім кількох горщиків, віника та купленої за подаровані художником гроші червоної ковдри, немає нічого. Але яке сьогодні число та як справно проходить приватизація, вона знає: зі стовпа навпроти обійстя звисає алюмінієвий дзвін гучномовця.
Ось він зашипів, прорізався бадьорим, оксамитовим баритоном: «Як повідомляють з Кабінету Міністрів, борги по пенсіях селу буде погашено вже до жовтня...» Марія прикинула: кінець серпня – отже, чекати недовго... Десяти гривень, відкладених у ворочку, мусить вистачити... Якщо, звичайно, жуки не з’їдять картопельку... Що робить далі уряд на благо народу, взнати не вдалося: радіо мов хтось заткнув. Заблимала й погасла у хаті лампочка. «Вечєрніє одключенія! – здогадалася Марія. – Добре, що вспіла завидна сходити до Отропа... Та купити у лавці свічку. Бо стелитися при чомусь треба...»
Без базікання радіо на кутку залягла тиша. Її порушувало тільки завивання вітру у гіллі придорожніх кленів... Вітру різкого, прохолодного, який нагадував: скоро осінь. А ще по тракту проносилися авто. Їхнє світло кидало на стіну косі квадрати вікон. Ті квадрати пролітали від комина до покуття і блискавично зникали.

Ірпінь, липень 2000 року.

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2008 р.