журнал "Вітчизна" №11-12 2008 року

У чарівному cвіті гобеленів Людмили Жоголь

Мистецтво гобелена у ХХ столітті переживає своє друге народження, набуває нового забарвлення й розквіту, хоча залишається наймолодшим видом сучасного декоративного мистецтва. Сучасний гобелен зберіг за собою лише традиційне ім’я його перших творців – братів Гобелен, які іще у XVII сторіччі заснували свою першу майстерню ткацтва унікальних шпалер.
Нині докорінним чином змінилися образне трактування і техніка гобеленового ткання, і в тому, що зображують інші митці, і в тому, яким арсеналом засобів вони користуються, ми пізнаємо нашого сучасника, його бачення світу, мову сучасного мистецтва.
Нині змінилося саме розуміння матеріалу гобелена. Важливу роль у становленні жанру відіграє новаторство художніх прийомів і технічних засобів виконання, що призвело до нової декоративної форми творів. Образна змістовність стала головною відмінністю українського гобелена, що вирізняється, зокрема, красою декоративної форми, наче вплавленою в цю образну суттєвість.
Сьогодні найбільш поширеними є два способи побудови образної структури творів. У розкритті задуму одні митці звертаються до конкретно-зображувальної форми, надаючи перевагу розгорнутому сюжету, інші йдуть шляхом ускладнення художньої форми, й глядач розкриває думку і сутність твору лише в процесі уважного «прочитання» його художнього тексту.
Одним із сучасних напрямів у гобелені є пластичний живопис, який розкриває квіткову тему (тисячі квітів) і називається «monflor». Це типово для французької школи гобеленаа.
Представником саме цього напряму в сучасному українському гобелені є відома майстриня художнього ткацтва Людмила Євгенівна Жоголь.
Національна школа українського гобелена є яскравим прикладом діалектичної взаємодії, з одного боку, колективного досвіду художньої традиції, а з іншого – новаторського експерименту творчої індивідуальності, про що свідчать твори Людмили Жоголь.
Її гобелени – це казковий, чарівний світ уяви, дивовижні «живописні» та «музичні» поєднання, це фольклорнні мотиви, що надають неповторного забарвлення її композиціям. Твори Л. Жоголь свідчать про обдарованість, інтелект, ерудицію та інтуїцію, вирізняються вдало знайденою мірою співвідношення національного та інтернаціонального у сюжетних та квіткових гобеленах. Сучасні за своєю специфікою, вони зберігають свою належність як до декоративного, так і до монументального мистецтва. У більшості своїй вони стають окрасою громадських інтер’єрів, в чому й полягає їх естетична і виховна функція.

Людмила Жоголь належить до тих митців, які не задовольняються однією вузькою галуззю творчості. До її улюблених спрямувань слід віднести і гобелен, і розпис по тканині, і мистецтвознавство. Захоплюється вона й віршуванням. Уже чимало років йде по рідній землі власною дорогою, крізь життя несе чистий промінь любові до прекрасного.
Людмила Жоголь – наша сучасниця і водночас живий класик мистецтва гобелена ХХ століття. Народний художник України, кандидат мистецтвознавства, академік Академії архітектури України, член Спілки художників з 1960 р. Її творчий доробок – це 35 персональних виставок в Україні та поза її межами, понад 500 робіт, виконаних у різних техніках ткацтва, розпису по тканині, автор 12 друкованих праць з питань декоративного мистецтва та понад 180 публікацій в журналах. Має дипломи, грамоти, державні нагороди. Недарма Амон Берзель – в минулому директор музею сучасного мистецтва у Прадо, говорив: «Соцреалізм, як і всі інші художні течії ХХ століття, створив разом із безліччю абияких художників, цілком унікальних, талановитих і неповторних майстрів своєї епохи», до яких, безперечно, належить Л. Є. Жоголь». Вихованка Львівського інституту декоративного мистецтва (з 1954 р.), вона вчилася у провідних фахівців разом з І. та М. Литовченками, лауреатами Державної премії ім. Т. Г. Шевченка. До кола її друзів і шанувальників її таланту належить народна художниця України, академік Академії мистецтв СРСР Т. Н. Яблонська, вона товаришувала з провідними художниками В. Бородаєм, О. Скобликовим, П. Говдею, народними майстрами Н. Бабенко, Л. Товстухою та багатьма іншими «шістдесятниками», творчість яких стала яскравим явищем в історії мистецтва України.
Колись висока, струнка, чарівної слов’янської вроди, надзвичайно енергійна, рухлива і в той же час зібрана, впевнена, вона завжди вражала всіх своєю внутрішньою силою і великими творчими можливостями.
По закінченні аспірантури в Академії архітектури України захистила дисертацію і отримала ступінь кандидата мистецтвознавства (1965 р.). Почала працювати в науково-дослідному інституті архітектурних споруд Академії будівництва і архітектури у секторі інтер’єру під керівництвом Н. Д. Манучарової.
З 1970 р. Л. Є. Жоголь очолює відділ Київського зонального науково-дослідного інституту експериментального проектування. Свої творчі зусилля вона спрямовує на те, щоб інтер’єри громадських будівель столиці та інших міст відрізнялися національним колоритом. Вирішуючи завдання організації інтер’єрів комплексно, вона прагне досягти гармонії і краси на засадах синтезу мистецтв. У відділі, який вона очолювала, працювали разом талановиті архітектори П. П. Безродний (нині професор КНУБА), І. Й. Лошаков (професор КНУБА, нині покійний), художники О. Вишневська, Г. Медяник, А. Яценюк, О. Мороз... Випало щастя працювати на той час там і мені, тодішній аспірантці.
Згадую осінній вечір 1971 року. Я в гостях у родини Жоголів. Трикімнатна квартира по вулиці Ентузіастів у Києві, затишна і гарна, зі смаком вбрана. Стіни оселі прикрашені творчими роботами Людмили Євгенівни. Це справжня територія митців, де збиралися художники, архітектори, мистецтвознавці, родичі. Це чиста, заповідна зона творчості, пошуків та роздумів. Наш званий вечір добігає кінця. Леонід Якович Жоголь проголосив останній тост за безсмертне мистецтво. Піднято за художників, за радість спілкування, любов до прекрасного.
Кажуть, їй у житті пощастило. Вона була кохана дружина, ніжна мати й бабуся. Хоча її творчий шлях не завжди був засипаний трояндами. Були й терни, і будяки. Недарма один зі своїх гобеленів вона назвала «Будяк – моя квіточка» (1993). Проте ніколи не жалілася на долю: завжди бадьора, усміхнена, навіть у дні недуги. Згадуючи минуле, вона говорить про нього без болю й жалю. Навпаки, вся світиться, як іскристе вино під сонцем. Я завжди дивувалася її наполегливості, самодисципліні, вимогливості до себе і вірності своїм ідеалам. Цілком ймовірно, що саме в цьому й полягає секрет її життєвих успіхів і фантастичних творчих надбань.
Кожний, хто знає Людмилу Євгенівну, відзначає її бурхливу енергію. Вона як вулкан, що ні вдень, ні вночі не припиняє свого кипіння. Як уже мовлено, на початку 80-х я була її аспіранткою, і вона часто мені говорила: «Нелю, не чекайте натхнення. Сідайте і пишіть дисертацію. Працюйте, бо тільки праця дає результат. А натхнення народжується з праці і тільки під час праці»...
Скільки її пам’ятаю – весь час у роботі. Вона ніколи не була байдужою до успіхів своїх колег і ніколи не приховувала радощів за успіхи молодих талантів. З нею було завжди цікаво працювати, хоча й дуже складно. Через багато років я зрозуміла, що її доба була стиснута до крайньої межі. Її творча обдарованість, глибокі знання поєднувалися із глибоким захопленням українським народним образотворчим мистецтвом, пропагандистом якого вона є все життя. Своє ім’я вона створила сама і вписала його в історію сучасного світового мистецтва.
Від батьків запозичила дар бачення краси навколишнього світу. Згадаймо її ранні твори кінця 60-х – початку 70-х років. Передусім це пошук вирішення колористичних завдань у гобеленах «Полтавський вінок», «Червона гвоздика», «Кульбаба», «Блакитна квітка». Певно, ми б ніколи не пізнали справжню Жоголь, що оспівала духмяність улюблених квітучих трав, гаїв, красу загадкових озер, нев’янучу красу польових квітів, краєвиди рідного Києва, якби не побачили її тих поетичних килимів, назви яких уже самі по собі розкривають зміст і образне рішення: «Лугові трави», «Стельмахові роси», «Земле моя, всеплодющая мати», «Осіння пора», «Болдинська осінь»... Ці ранні твори були наповнені трепетним світлом.
Київська сюїта в її гобеленах починається з великого, майже історичного полотна «Русь» (1979), а далі «Київ молодий» (1982) продовжується і переходить у «Київ зимовий», «Київ святковий» (1984) і на високій ноті завершується яскравим монументальним гобеленом «Українська осінь», що свого часу прикрашав банкетний зал у Києві й був своєрідною візитною карткою, за яку Л. Жоголь 1976 р. було присуджено диплом Академії мистецтв СРСР, Спілки архітекторів СРСР і Cпілки художників СССР. Ця велика творча вдача була невипадковою, бо вона народилася у місті, якому мисткиня присвятила чимало своїх натхнень.
Згадую її яскравий виступ на VII з’їзді Спілки художників України у 1982 році, де її було обрано секретарем Спілки і де вона вперше з високої трибуни сміливо і вчасно заявила про необхідність співдружності творчих спілок в напрямку пошуків нових сучасних форм синтезу мистецтв. Наполягала на відродженні народних промислів і створенні національних килимарських осередків.
Невдовзі одна із перших разом з І. С. Литовченко вводить монументальний гобелен в інтер’єр громадських споруд. Її ініціатива швидко переросла у естетично стійку тенденцію, що втрималася і дотепер. Створені у 80-ті – 90-ті роки гобелени прикрашають понад 20 споруд м. Києва: Секретаріат Президента, конференц-зал НАН України, центр слаломного спорту в м. Ворохті (Карпати), готелях «Русь», «Київ», «Національний», резиденцію Нацбанку, Рахункову палату, бібліотеки ім. Вернадського, ім. Молодої гвардії, клуб Ради Міністрів, амбасади Австрії, Греції, Бразилії, Франції, Росії та багато інших приміщень.
Творче життя майстрині можна умовно поділити на два періоди: до і після здобуття державної незалежності. Соціальний вибух в Україні, зміна державної влади і форми існування країни, хвиля національного духовного відродження позитивно вплинули на творчу наснагу Л.Є. Жоголь.
1989-1999 рр. – період, коли в Україні кипить напружене творче життя, з’являються нові течії і напрями в образотворчому мистецтві, архітектурі. Поступово знаходять свої нові шляхи художники-монументалісти. Формується сучасний арт-бізнес вже на нових економічних засадах. На перший план виходить створення приватних художніх галерей, які надають пріоритети нефігуративному живопису, «новий авангард» у мистецтві притискає до бар’єра іще живий соцреалізм, і в цьому вирі пошуків і втрат багато художників старшого покоління почували себе не дуже затишно… Та це не про Людмилу Жоголь.
Лишаючись вірною собі, своєму напрямові в мистецтві текстильної пластики, Л. Є. Жоголь не змінює коней на перегонах, а продовжує творити сучасний гобелен та художні тканини у стилі «монфлор».
Усе тече, все змінюється, а її нев’янучі квіти стають провідною темою творчості 1990-х – 2000-х років. Її не зупиняли заздрощі, відверта брехня або солодкі лестощі: вона натхненно працювала, багато мандрувала різними країнами, збирала враження, удосконалювала техніку ткацтва гобелена, демонструвала
свої твори у Швеції, ОАР, Болгарії, Марокко, Кубі, Швейцарії, Італії, Греції, США, Франції, Росії – державах, де ці твори були «дипкур’єрами» нашої країни – такої малої у всесвіті і такої великої у народному мистецтві. І нині вона звітує Батьківщині своїм доробком, який вже увійшов до скарбниці історії сучасного українського і всесвітнього мистецтва, про що свідчать міжнародні виставки в Парижі (2007 р.) та Москві (2006 р.)
У новому, зміненому світі дуже болісно вирішуються питання виживання нації за новими канонами, а світ фактично вперше відкриває для себе Україну з «чистого аркуша». Час вимагає нового слова в мистецтві, бо саме з мистецтва починається етнонародження нації. Тому зовсім не дивно, що Л. Є. Жоголь по-новому змінює світ і характер свої творів, відходить від геополітики та ідеології і надає суто ліричного забарвлення фауні і флорі в образах своїх гобеленів.
Головним стрижнем її творчості стає романтико-оптимістична закоханість у чарівний світ природи, його вічні цінності і красу. Тисячі квітів стають лейтмотивом її гобеленів 1990 – 2008 років.
Закликаючи нас жити у своєму часі, вона не озирається на Захід і на Схід, а спирається на традиції народного мистецтва, рідної і зрозумілої культури, продовжує творити мистецтво нації своєї країни.
За своє творче довголіття Людмила Євгенівна не раз була «бита» компартійцями за недостатню, як на їхній погляд, ідейність своїх творів, проте чесно йшла своєю дорогою, на відміну від кон’юктурних митців, що працювали «в ногу з часом» на державне замовлення. Її також не можна звинуватити у прихильності до модернізму чи авангардних течій, бо створювала свою правду краси. Минув час, минула мода на ідеологічний сюжетний гобелен. Багато тих сюжетно-тематичних гобеленів на ленінську та партійну тематику передчасно «загинули» і вже наприкінці 90-х зійшли зі стін «у вічність». Гобелен як провідний вид монументально-декоративного мистецтва вимагав нових пластично-художніх засобів вислову, нової мови і абсолютно нового змісту.
Таким чином, гобелени Л. Є. Жоголь у стилі «монфлор» стали на часі, за своїм характером вони мали більш моральну свободу, бо природно єдналися з нормами нової сучасної естетики і не мали натяків на соціалістичний зміст. Тож не дивно, що саме її твори опинилися над часом та історичними подіями останніх років. Чарівний квітковий світ гобелена ліричного характеру переміг. Квіти Жоголь будували свою образну мову, а разом з тим нове розуміння смаків часу.
Ювілейна виставка гобелена та художньої тканини Жоголь неспростовно засвідчили це. У залах Будинку Національної спілки художників було представлено понад 200 гобеленів, велику кількість верет, ліжників, художніх розписів по тканині, що свого часу демонструвалися на виставках українського мистецтва у Франції, Іспанії, Бельгії, Швеції, Фінляндії, Югославії, Канаді, США, Китаї, Туреччині та інших країнах.
Серед її гобеленів – рослинно-орнаментальні композиції, сюжетно-тематичні з присвятою Києву, а також суто святкові – такі, як «День Перемоги», «Пам’ять», «Вічний вогонь». Художниця неодноразово звертається до теми миру, цвітіння планети Земля. Вражають своїм художнім вирішенням і пластикою кольору гобелени «Мир всесвіту», «Квіти з космосу», «Іриси», «Яблуня в квіту…».
Мисткиня – блискучий колорист. За допомогою кольорових ниток живописно відтворює будь-які найтонші відтінки різнобарвних квітів, отож створюється ілюзія відчуття їх подиху і аромату.
Не дивуватися життєвій мужності і подвигу творця. Створена нею краса наче вступає у боротьбу з її фізичним станом. Неможливо повірити в те, що серйозно хвора мисткиня багато років творить радісне і привітне мистецтво. Коли після важких сеансів промінювання знесилена приїздить у майстерню, єдиним спасінням від реальності стає світ квітів…
В її віршах є такі слова: «Останній раз злітаю у вир, мої крила обпік Чорнобиль!»
Так, саме Чорнобиль став не тільки трагедією людства, а й зойком її пораненої душі, про що вона талановито розповідає в триптиху «І знов буде життя» (1987 р.). Головна ідея моногобелена – атомна трагедія землі. Композиція твору будується на горизонтальних ритмах трьох кольорів: червоного, чорного, білого. Вони навпіл розтинають полотна і зливаються разом, ніби три вогні, обпікаючи перші весняні квіти. Майстерно, лаконічно, використовуючи метафору, вона вирішує глобальну трагічну тему в умовній, суто декоративній манері.
Можна іще багато говорити про обдарованість митця, та головне у її мистецтві – реальність самого життя. Вона ласкава і добра до людей. Треба її тільки розуміти серцем, як розуміють маестро текстильного живопису її вдячні учні.
І останнє: Л. Є. Жоголь – митець, цікавий нам не лише своєю винахідливістю, а й мудрістю. Саме це й робить її видатним українським художником ХХ і першої чверті ХХІ століття. Побажаємо їй наснаги і ще довгих років мирного творчого життя.

Нінель ТАРКОВСЬКА-ГАССАНОВА

До змісту журналу "Вітчизна" №11-12, 2008 р.