|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №11-12 2008 року
Рауль Чілачава
ВСЕСВІТ ВІДКРИВ МЕНІ ДВЕРІ ГОСТИННІ...
до 60-річчя письменника
Коротка молитва
Чистіший чистішого сніжного пуху,
Замучений в ім’я святішого духу,
Супутником будь – у шуканні розради,
Не жди, не чекай мого зречення правди.
Не кидай мене ні в роботі, ні в слові,
Я маю зізнатись тобі у любові.
Мені, хто твою не минає святую обитель,
Заступником будь у добрих ділах, покровитель.
До Господа
Якщо ти, Господе, явивсь мені
Й пообіцяв, що ми до волі йдем,
То чом на півдорозі в той Едем
Забув про мене в окаянні дні?
Як агнець Божий, я страждав
од ран,
В огні горів я і долав буран,
А ти мене й на йоту не жалів,
В страшній біді не чув я добрих слів,
Потрапивши у вир пекельних днів.
Якщо я витвір, Боже, твоїх рук,
То волі чом не дав,
а тільки туги й мук?
Ордалії *
Ордалії і я пройшов –
Пекельних днів гарячі ніші.
Мою катюга випив кров,
Бо я для нього був «та інші...»
Той кат не мав жалю ні крихти,
Тепло й утіха – що то є...
Земля яругами розрита –
Так бачу пройдене своє.
І все ж я відав, що чинив,
Із рук не випустивши долю,
Лиш кілька днів з невтішних жнив
Тепер згадать собі дозволю.
Спекоту... Град... Безжальні шквали...
Як той Сізіф... Не доведи...
Завжди «та інші» програвали,
У переможцях – «Я» завжди.
Полуднева тінь
Тінь полуднева! І в сонячну пору
Чом ти лишаєш мене в самотині?
Я без твоєї присутності нині
Шлях не знаходжу до рідного двору.
Все ж я скажу, не відчувши провини:
«Сам я кохав... І бував я коханим!»
Тільки ж минулося... Час невблаганний!..
Інші на мене звалились лавини.
Вийшов за коло я обітоване.
Трави шовкові шумлять, наче ріки.
Садом печалі ходжу, як Бесіки,*
Тільки ж троянда на мене й не гляне!
Тінь промайнула прозора, як мева,
Щоб не відчув я себе в самотині.
Ще до заходу при ясній годині
Стрінемось, тіне моя полуднева.
Тихому могильщику
Тобі, хто могилу копає мені
Й готовий мене одспівати,
Я віри не йму, хоч слова чарівні
Ти мовиш: «Батоно», «Мій брате».
Не вірю, бо знаю, що думка бридка
Вдяглася в улесливі шати.
За словом питання завжди виника,
А відповідь нікому дати.
Я знаю, де підступу й правди межа,
Де зрада принишкла-завмерла.
Я завжди напружений: байка чужа
Щоб притчу мою не затерла.
Де ждеш ти мене, обривається путь,
І поки доходимо краю,
Я все пам’ятаю, що маю забуть,
І що не забуть – пам’ятаю.
Рубікон
Прощаюсь не тільки з минулим –
Майбутнє вже сходить на кон...
Юначі жадання заснули,
Перейдено мій рубікон.
Лишилося щастя позаду
Таке осяйне, як Арлі.
Чи прийдуть комусь на розраду
Пісень моїх світлі жалі?
У далях вабливо-ошатних
Тепер сумовито бреду...
Я – Всесвіту злісний неплатник –
Щодня на відселення жду.
Прощаюсь не тільки з минулим –
Майбутнє вже сходить на кон...
Юначі жадання заснули,
Перейдено мій рубікон.
Обоз
Вже п’ятдесят проминуло...
Та й досі
Бачу картину... По темній дорозі
Тягнуться гарби. Їх п’ятдесят.
Світиться диво-свіча, як до свят.
Я ще малий, рахувати не в змозі.
Може, їх сто, ну, а може, й сто сорок...
Стежу, як гарби крізь простір і морок
Їдуть по довгій Мідійській дорозі.
Я ще маленький і сили не трачу,
Щоб зрозуміти «учора» і «нині».
Всесвіт відкрив мені двері гостинні,
Вірю всьому, що я чую, що бачу.
Стомлено їде обоз далиною,
Взявши дитинство моє із собою.
Наче навмисне – котрий уже раз! –
В пам’яті стиснено простір і час.
По кому б’ють дзвони?
По кому б’ють дзвони?
Е. Хемінгуей
Вбитий час не вернути нікому й ніяк,
Він з весняних алей перетік до зірок,
Але десь там іде кучерявий хлоп’як
І дзвінок наслухає, що зве на урок.
Чи я буду на тому уроці, чи ні,
На «відмінно» я знаю, де мій інтерес, –
Мої груди розтяті, здається мені,
І стук серця сягає високих небес.
О, як гірко мені, що ніхто поміж нас
І не чує, й не знає: настала пора
Не молитись на час, не підкорювать час,
А тужити з ним поряд, як брат і сестра.
Та тужба неспроможна вести навздогін
Тому сонцю, якому ми все віддали.
І по кому ж той подзвін? Звідкіля передзвін
На початку алеї, де ми відбули?
Тунель
Паща тунелю довга, підземна,
Днями й ночами чорна і темна
Вся задихалась в ядучім диму.
І пасажири чорні, як маври,
І паровози, як динозаври,
Путь пробивали собі крізь
пітьму.
Декотрі тупо в безвісті мчали.
Рештки надії вже утрачали –
Блисне промінчик живий
хоч комусь?
Раптом холодне зморене світло
Перед очима мляво розквітло,
Знищить якого не встигли чомусь.
Знявся гармидер поміж юрбою,
Голос озвався гучною трубою:
«Досі жилось нам не гірше богів!»
Раю чекали, а лиходії
Вимкнули раптом світло надії
Через несплату боргів!
Місце зустрічі
Мені здається, тобі здається,
Обом здається: «Нам повезло!»
Та це облуда...У цій облуді
Таїться в суті лукавство-зло.
Я йду від тебе, ти йдеш від мене,
Ми йдем обоє... Чия ж вина?..
Позаду – темінь, за крок – провалля,
Наш день напився трунку-вина.
Я вже в розлуці, ти вже в розлуці,
Ми вже в розлуці... Прощай, сім’я!...
Лиш не нагадуй про місце стрічі –
У того місця страшне ім’я!
Марина
Знаю, крім тебе, інших, Марино,
Хто добровільно накинув петлю,
Світ оцей тлінний зневажив, як тлю,
І божевільним гардемарином
Зник, загубившись в безвісті неба,
Вчинком своїм натякнувши й мені –
Вздріти Георгія на скакуні
Виникла в нього пристрасть-потреба.
Та чи побачив? В дикому шалі,
В срібному дзвоні чому він замовк?
Випад у прірву згаслих зірок –
Чи нагадав салют сатурналій?
Схожий чи був?.. Марино, не взнає
Про це ніколи небесна блакить...
Тут Єлабуга на сонці лежить,
Ріками віршів твоїх витікає.
Маестро
Поспішав, побивався,
шаленів у натхненнім
дерзанні,
Так, неначе хотів
обігнати себе і Творця...
Схожий став на свічу,
що загасла у пальцях
мерця,
На маестро, що грає
на власнім –
своїм похованні.
З грузинської переклав Петро Засенко
Я свідчу
Я жар під ногами не вперше зборов,
Ще скільки пектися – те знає лиш Бог.
Щоранку фіксую в нотатник тривог
І свідчу: що нині врятований знов.
Я свідчу: були мої п’яти в огні,
Та витерпів я цю досаду з досад.
Комусь іти в розкіш, комусь –
до посад,
Мені ж слово плекати в самотині.
Я всіх запевняю: останні рядки,
Написані кров’ю, читатиме Бог.
А ви пробивайтесь в небесний
чертог,
Поки наді мною пливтимуть віки.
Вічне гетто
Ніхто не знає, звідки і коли
Нещадний ворог увірветься в дім.
Когось вітри й хуртечі підвели,
А хтось почув, як засторогу, грім.
Примчить карета чорна уночі –
Здригнеться брама від прудких
коліс,
Що девів розтопчуть і силачів,
Аби тебе штовхнути під укіс.
Не можу знать твоїх останніх
слів,
Що причаїлися в душі на дні.
Ніхто ще розгадати не зумів
Того, що губи скажуть лиш мені.
(Звертаюся до себе): «Ти вві сні
Мені, живий, явився, як мертвяк».
Живу, як в гетто, я в самотині,
Без маски вже не виживу ніяк.
Того, що кажеш, я не зміг почуть
(Я, певно, нетямущий чоловік),
Та, звісно, вся тепер у тому суть,
Що тут не був я рік і цілий вік.
Лише тоді збагнеш
То не біда, що плачуть солов’ї,
Що дух ослаб в дорозі до мети,
Що ребра переламані твої
Гризуть ночами відчаю чорти.
Що на барліг перетворився дім,
Погас камін і спорожнів наш бар,
Що тьма панує, де іскрився грім
І грало сяйво від землі до хмар.
Що родичів не бачиш рік у рік,
Не бачиш матір сиву, як туман,
Що проти тебе ниций чоловік
Посіяв чварів злісний ураган.
Лише тоді збагнеш: «Я – сам-один,
Навік поблякло небо голубе»,
Коли із моргу тоскних холодин
Ніхто не прийде забирать тебе.
Холодне сонце
Ти вбік відступаєш і кажеш: «Ні!».
Відмова твоя – мов пересудам дань.
Сяйнув мені дивний букет вдалині –
Прикмета зустрічей чи розставань?
Наше минуле помстилось мені –
Кров вирувала, минаючи гріх.
Ти ж залишилась в гірській вишині,
Я у долину скотивсь, як на сміх.
Розв’язую літа задачку просту,
Цвіт азалій давно облетів.
А я опустився в таку пустоту,
Що й сам Торрічеллі створить
би не смів.
А поки з’ясую, як гірко воно є,
Чом тіло терзає печаль устремлінь,
Мигнуло у люстрі майбутнє моє –
Холодного сонця лукава тінь.
На зупинці
На зупинці я чергу свою займу,
Начепивши на джемпер стару медаль,
І, як рикша китайський, майне крізь пітьму
Колісниця життя у нову печаль.
Ген сонце сідає в полоні заграв –
Хто встиг подивитись, той виграв «зеро».
Я ж сумно поглянув, як той, що програв,
Пропустивши повз себе і зло, і добро.
Омину я, проскочу враз батьківський дім,
Наче й справді податись надумав пріч,
Наче пристрасті й справді у серці моїм
Ладна легко розбить скам’яніла ніч.
Долонь доторкнеться липка рідина,
Мов мед потече на долоні бліді.
Все тіло наповниться смутком до дна
Й потоне в якійсь задзеркальній біді.
Загавкає пес біля щільних воріт,
Гримне кучер на мене, спітнілий вщерть,
І завмре колісниця, похмура, як світ,
І така ж незбагненна, як присмерк і смерть.
Апелювання до Монтеня
Не вірите моїм словам,
То хай Монтень роз’яснить вам:
Не може бути у житті,
Аби вінчав усі путі
Погідний райський вітерець –
І був хорошим ваш кінець.
Нехай життя людське – вінець
Всього, що вивершив Творець,
Та до хорошого кінця
Веде не промисел Творця,
Коли від злетів та падінь
Не бачиш сенсу устремлінь.
До біса сум! Я знаю сам,
Як побороти плач і страм,
Як поєднать печаль сердець! –
Я світові усе віддам,
Щоб, як не нам, то ворогам
Настав омріяний кінець.
Вік
Моїм синам
Раулю і Темурі
Хто знає про вік до пуття?
Чом різні такі батько й син?
Батько вертається з верховин
Й добре вивчив зиґзаґи життя.
Ой, накрутить вервечка літ
Вельми схоже щось на петлю...
Не за смуток я старість люблю –
За віру в збережений рід.
Голос предка бринить з-під трави.
Всі книги в єдину злились:
«Ви такі, яким був я колись,
Ким я став, такі будете ви!»
Вороги
Цей був приятель гарний, той
майже брат,
Були в мене сильні товариші.
Та злоба і заздрість сильніші
в стократ –
Для них зачинив я ворота душі.
Скажу їм відверто про головне
І крапку поставлю після тривог:
Ворогів я не маю:
Вони мають мене,
Я житиму на зло їм.
Розсудить нас Бог!
Зимові саги
Димом каміна в небі я саги зимові писав,
Крапками були зорі, комою був молодик.
В дзеркалі з льоду світилася творів моїх краса,
Все виглядало так, до чого давно я звик.
Приходив щотижня молочник, клав свій товар на стіл.
– Банку, – його просив я, – залиште мені про запас. –
В трагедіях втаємничений, як мудрий Есхіл,
Я від ударів долі завчасу себе не спас.
Прожив я життя... Як кажуть, побачив і Рим, і Крим,
Та світла в душі не будить світло нового дня.
Дражнить мене з безодні відлуння негарних рим:
І знов поворот... банкрот. І знов маячня... фігня.
Солодка катастрофа
Завіса сповзає грайлива,
Як сорочка нічна жіноча.
Мить тоді настає щаслива,
Коли царствує темінь ночі.
Серед ночі палаючі очі
Віднаходять всі зваби тіла,
І кохання незмінно хоче,
Щоб ніжність вночі нахабніла.
Думать віршами не перестану,
Коли ніжність вливається в строфи,
І в коханні тону і тану
На грані солодкої катастрофи.
Станція кохання
Любов пролітає, немовби локомотив,
А ти, мов Кареніна, стоїш на пероні.
Ніби слуху торкнувся далекий мотив,
Від якого чманіють у ночі безсонні.
Певно, Всевишній кращі знайшов луги
І погнав за крайнебо отари хмар.
Поїзд відходить за далеких надій береги,
На станції вітер гойдає сумний ліхтар.
Пісня
Тобі накажу я забуть про чутки,
Я листя під ноги жбурну, як парчу,
Торкнусь, моя люба, вустами щоки
І тебе цілуватиму досхочу.
Нестримно спливає минуще життя,
Відхлине й мій спів до незнаних
планет,
А двір мій спіткає сумне забуття,
Ніхто й не згадає, що жив тут поет.
Запраглося взяти до рук чонгурі
І вдарить по струнах, як вмію я,
Хай в замках почують бійниці старі,
Як пісня лунає мегрельська моя:
«Троянд і фіалок я вам не несу,
Дешева спокуса хай вас обмине!
Хто любить мене не лише за красу,
Ніхто силоміць не полюбить мене».
Кермо
Водити машину тебе таки навчу,
Глянь: сиджу за кермом і немовби лечу.
Не помітить ніхто, як цигарка димить, –
Ти царицею траси станеш за мить,
Як у звуках сирен з переблисками фар
«Форд» пропустить тебе, вбік шугне «Ягуар».
Тільки газу піддай, натискай на педаль –
Слабаків обженеш і поринеш удаль.
А як фініш засяє, ну, хай йому грець!
Головне: гоноровий то буде кінець.
Колишня
День промине так само, сутінь пірне в чорноту,
Ти уже й не згадаєш, коли оминула грань,
За якою стихає море палких почувань
Й марно просить у моря рибку собі золоту.
Хвилюєшся, ніби грабіжник має прийти ось-ось
І скриню твою почистить від ефемерних скарбів...
Палички-виручалочки, певно, бракує тобі,
Аби зберегти на старість, що в юності не збулось.
Станеш до люстра знову – побачиш далеку весну:
Тіло струнке, як у німфи, очей чарівний обман.
Знову збентежить уяву різких парфумів дурман –
І впізнаєш колишню кохану і колишню жону.
Подумки із коханцями ти вознесешся до хмар,
Згадаєш той час, як амури твою обирали ціль,
І, наче халдейська лярва, обравши краще з дозвіль,
Ляжеш в покритий атласом розбещений будуар.
З грузинської переклав Петро Осадчук
З листів
до нинішнього посла України в Латвії
грузинського поета Рауля Чілачави
Коли засіб виправдовує мету
...Підбиваючи певні підсумки невтомної праці Рауля Чілачави, можу упевнено стверджувати: без його книг важко уявити сучасну грузинську літературу, яку він, без перебільшення, збагатив чудовими віршами, перекладами, глибокими науковими дослідженнями.
Інтелект та інтелігентність, щиросердна відкритість і філософська поглибленість, вишуканість форм і багатство лексики, тематична розмаїтість, а також образна насиченість надають віршам поета якогось особливого шарму, від них віє великодушністю й шляхетністю, властивими кращим представникам вітчизняної літератури. Простежуючи його творчий шлях, можна помітити нестримне прагнення до новизни, пошуку власного голосу, стилю, інтонацій.
Рауль Чілачава – підкреслено грузинський поет з дуже загостреним почуттям причетності до рідних джерел. Моральний і духовний стрижень його вірша – вірність національним традиціям та ідеалам, виробленим великими попередниками протягом багатьох століть. Разом з тим поезія Рауля Чілачави позбавлена будь-яких ознак зашореності й псевдопатріотизму.
Дивовижна працездатність, фантастична відданість рідному слову (в умовах, де практично його не чути), невичерпна спрага пізнання й, безумовно, великий творчий потенціал зробили Рауля Чілачаву видатним майстром художнього слова, якому до того ж удається з однаковим успіхом виступати на двох літературних «фронтах» – грузинському й українському.
Чесно кажучи, це досі нечуване словосполучення «грузинсько-український поет» не може не захоплювати тих, кому добре відомо, як неймовірно важко бути поетом навіть у стихії рідної мови. А тут зовсім інша мовна група, інші версифікаційні засоби, інша ментальність, зрештою.
Так, у нас були Шалва Нуцубідзе, Георгій Цагарелі, Венера Урушадзе, Сергі Цуладзе, які переклали «Витязя в тигровій шкурі» відповідно російською, англійською і французькою мовами, а також поети Паоло Яшвілі, Колау Надірадзе, Валеріан Гапріндашвілі, Маріджан, які блискуче володіли російською мовою й чимало зробили для популяризації нашої поезії в Росії, однак в українському контексті такий феномен зустрічається вперше.
Дивує ще й той факт, що за будь-яких обставин, навіть займаючи високі державні посади в українських державних структурах, грузинський поет демонструє постійну причетність до долі своєї етнічної батьківщини. Про його вірші ніяк не скажеш, що вони створені людиною, яка живе далеко від неї, настільки вони просякнуті реаліями сучасності, позначені тривогою про завтрашній день рідного краю.
Через незнання української мови я не маю змоги давати оцінку українській творчості Рауля Чілачави (тут я цілком довіряю українським колегам, які визнають його своїм поетом), але про те, що він зробив рідною мовою, не можу говорити без захвату.
Часом навіть здається: Рауль Чілачава своєю творчістю, всім своїм життям нібито змоделював образ творця майбутнього, що пробивається до сердець читачів через непрості нетрі глобалізації. Адже налаштовувати міжкультурний діалог, взаємопізнання й взаємопроникнення різномовних світів немислимо без високоосвічених, всебічно розвинених професіоналів, які власним чудодійством здатні розтопити льоди відчуження, зробити далеке близьким.
Завдяки Раулю Чілачаві береги Дніпра стали близькими для грузина, а береги Кури – для наших українських друзів. Але це ще не все. В останні роки наш друг, якого дотепер напівжартома називали послом Грузії в Україні, підніс усім нам черговий сюрприз, ставши справжнім, Надзвичайним і повноважним Послом України в Латвії.
І знову несподіване, але цього разу навіть зухваліше словосполучення: «грузинський поет – український посол!» Дивовижно, чи не так? Ось як далеко просунулися наші народи у взаємодовірі! До речі, не без участі знову ж таки Рауля Чілачави!
До Грузії вже дійшла звістка про те, що він устиг відзначитися й на берегах Даугави, видавши книги латиських класиків у власних перекладах (за ці заслуги він уже є почесним доктором АН Латвії, кавалером найвищої державної нагороди країни «Ордена трьох зірок» і міжнародної золотої медалі імені Франца Кафки, володарем престижного призу Цицерона).
Поет залишається вірний собі й продовжує прокладати мости дружби між народами (Приємно, що кількість цих народів зростає і в їхнє коло входить і Латвія – далека балтійська країна, що на міжнародному рівні постійно підтримує європейські й євроатлантичні прагнення Грузії й України).
Я не запитую: коли він усе це встигає? Тому що знаю: справа не в часі, а в бажанні й обдаруванні. Рауля Чілачаву Бог щедро обдарував тим та іншим.
«Живу, як відлюдник...», – написав він в одному зі своїх віршів. Це, напевно, про відрив від батьківської землі, від рідних і близьких. Ціна висока, але результат – чудовий. Це саме той випадок, коли засіб виправдовує мету!
Зоя Цхадая,
поет,
науковий співробітник Інституту грузинської літератури імені Шота Руставелі
15 квітня 2008 року,
Тбілісі
Лист у Київ – моєму другові поету Раулю Чілачаві
...Можливо, мене ніхто й не питає, але, з іншого боку, чому б і ні? Хоча багато хто вперто мовчить у Грузії, але давно настав час гучно мовити: Рауль Чілачава привніс неповторний голос у велику грузинську поезію, бо рядки його віршів карбовані рукою Майстра. Глибока освіченість і професіоналізм очевидні в його доробках. Справді незрівнянні його переклади віршів Тараса Шевченка грузинською і віршів Галактіона Табідзе – українською мовами.
Хто бажає й здатний побачити, давно помітив усе це. Не випадково понад двадцять років тому племінник великого Галактіона, чудовий дослідник його творчості професор Нодар Табідзе заявив: Рауль уже звершив велику справу, його ім’я назавжди вписане в історію культур двох країн – Грузії й України!
Пізніше багато хто повторював те ж саме.
Не будемо надто скромними: все це – факт, мій друже!
Я розумію твій біль, коли пишеш: «Для грузинської критики я, як і раніше, залишаюся далеким родичем, бо вони віддають перевагу близькому сусіду».
Повинен тобі сказати, що грузинська критика пішла «далеко вперед» – за рідкісним винятком, її вузькою спеціальністю стало перетворення вати в брязкальце...
Чудова твоя доля, Раулю!
Навряд чи я зможу сказати більше, ніж ти відчуваєш, бачиш і змушуєш нас переживати: «...У небуття навіки йде мій час, не може більше зносити страждання. Він дав мені колись чудовий шанс, тепер надія згасла вже остання. Однак живе останнє із бажань, хоча довкруг думки горять пророчі. Воно вниз головою, мов кажан, висить спокійно під склепінням ночі. Вже чути дзвони каяття... Моря обернуться на твань, огонь – на тління. Вже скоро повість справдиться моя: на восьмий тижня день... після моління» (переклад С. Борщевського). Автор цього блискучого вірша знає те, що вимагається від співрозмовника з богами; він відає про недоступне багатьом: як можна бути щасливим тоді, коли мучить біль.
Згадав твої вірші – у мене на душі посвітлішало. Уяви собі, що я навіть сповнився надій. Якби зараз починав цей лист, зробив би зовсім інший вступ. Можливо, почав би із властивим тобі гумором, таким, як вичитав у твоїй прекрасній книзі: «Тим, хто вважає себе поетом завтрашнього дня, відповім словами Станіслава Єжі Леца: «Поговоримо про це післязавтра!»
Сподіваюсь, що ця повчальна репліка мене не стосується, адже я не назвав тебе поетом завтрашнього дня. Задовольняюся «малим» і кажу те, в чому глибоко переконаний: мій друг Рауль Чілачава, з яким рідко бачуся, але з яким ніколи не розлучався, справжній речник сьогоднішнього дня й справжній поет.
Про завтра нехай дбає завтрашній день.
Тобі нема чого лякатися і його!
Обіймаю. Поздоровляю зі святом, яке настає, – гряде Ведикдень!
Теймураз Метревелі,
головний редактор газети «Ахалі епоха»
Дорогий Раулю!
Ось уже два тижні я в полоні Вашої поезії. Здається, начебто навколо мене одночасно опинилися Акакій і Важа, Галактіон і Симон Чіковані, Паоло Яшвілі та Тиціан Табідзе, Ладо Асатіані й... Не знаю, кого ще назвати. У цьому букеті я вловлював аромат Вашої поезії.
Хочу принести вам вибачення, запізніле вибачення!
Ваші вірші зачаровували й раніше, але я пам’ятав вас як поета 70-80-х років. А насправді ж тільки зараз – без перепочинку прочитавши понад триста Ваших віршів – я зрозумів, якого рідкісного таланту поета і якого визначного сина має Грузія!
Зачарований щирістю й розмаїттям Вашої поезії.
Та цього замало.
Грузинській мові Ви надаєте нової довершеності, а в грузинському слові віднайшли досі невідому жилу. Саме завдяки цій довершеності й жилі створюєте рідкісні поетичні зразки, чимало з яких уважаю шедеврами грузинської поезії.
І цього теж мало.
Читаю Ваші вірші (всіх не перелічити!) то зі сльозами на очах, то із трепетом, то з гордістю, – часто й з переживаннями власного життя та думками про себе.
У нинішній Грузії я не знаю поета, який так ніжно оспівує батьківщину й так гостро вболіває за її долю. Принишкли, сховалися у закутках наші поети або ж змагаються в лихослів’ї та образах Руставелі. Після Акакія й Іллі не було поета, який так нещадно говорить грузинові неприємну правду і з ювелірною вправністю карбує кожне слово, що б’є у ціль, як гостра стріла. «Чортівня...», «Патріоти...», «Влада... наручники...», «Чому саме тоді...», «Інвестор Грузії...» Ридати хочеться, мій дорогий Раулю!
Зачаровує й Ваша життєва філософія, спрямована в майбутнє. У ній – любов, у ній – доброта. І хоча вона не без суму, та все-таки кличе вперед. Ваші вірші хочеться порівняти з вільними птахами, які щебечуть по-різному, перекликаються, страждають через людську дурість і кличуть нас до небесної блакиті.
Які прекрасні Ваші «Нотатки песиміста!» Ваша філософія й проблеми Грузії тут знаходять новий розвиток. Хочу запозичити Вашу мініатюру: «Поганих часів не буває. Бувають погані люди, які створюють ці часи й змушують нас у них жити».
Спасибі за те, що до своєї розкішної книги «Піщаний годинник» дали світлини власного життя. У них ховаються ключі від Вашої поезії – бадьорої й сумної, правдивої й цілеспрямованої.
Ви сміливо можете сказати кожному, «чийого ви племені».
Із глибокою повагою й щирою любов’ю до Вас –
Шалва Амонашвілі,
доктор психологічних наук, професор, почесний академік Російської академії освіти
* Спосіб з’ясування провини особи шляхом так званого «Божого суду» (випробування вогнем, струменем води тощо). Підозрюваний, який витримував таке катування, оголошувався невинним.
** Бесікі – Віссаріон Габашвілі, видатний грузинський поет XVIII століття, автор вірша «Сад печалі».
 |
|
 |
 |
 |