|  | |||||||||||||||||||||||||
 |
||||||||
 |
|
 |
||||||
 |
 |
 |
||||||
 |
|
|
|
|
||||
журнал "Вітчизна" №11-12, 2007 р.
Ольга Слоньовська
Із збірки «Зимове яблуко»
=
Відійшло, від серця відпустило.
Випадкова зустріч не страшна.
Пагорба зелену капустину
Дощ січе за мокрим склом вікна.
Більш нічого. Весь пейзаж в квадраті –
Дощ і дощ на тьмянім тлі гори:
Сутінки погані й волохаті,
Істеричне схлипування ринв.
Відтерпаю. Завтра стане легше.
Післязавтра вперше посміхнусь.
Через тиждень осінь Тобі збреше,
Що мене зустріла не одну.
Хай собі! Я їй ще й підіграю,
Щось яскраве вдягну і нове.
В бутафорних межах псевдораю
Вітер шалик, граючись, зірве.
А тоді: «Пробачте, ля мементо», –
Світ крутне в калейдоскопній грі,
Й профілі, анфаси, силуети
Попливуть у світлі ліхтарів.
Всіх, котрі закохані й в розлуці,
Підштовхне в обійми карусель.
Наші тіні також… розминуться!
Ось і все.
=
«Hic sunt leones» – «там леви», туди не ходи.
Та територія – дика, зловісна, а не таємнича.
Жовтих очей жовті блискавки вразять в обличчя,
Спалах – і кола зникаючі в дюнах, немов на воді!
«Hic sunt leones» – як мітка, межа, а не міт.
Знехтував – нехтуй: шукаєш біди, безголов’я.
Ніч там пахтить чоловічою теплою кров’ю,
Жахом густим, що сочиться крізь пори, як піт.
«Hic sunt leones» – не треба! Твій ризик дурний.
Щo притягає, як прірва, щу пірить, жене Тебе в плечі?!!
Там – небезпека! Ти чуєш мене? – Небезпечно!
(Ще небезпечніше, ніж на сучасній війні!).
Дика пустеля. Піщаний скажений самум,
Здатний ковтнути, як в чорну діру, як в безмежжя,
Весь караван довжелезний, що необережно
Схибив з маршруту, ледь заздрівши жінку саму.
Я її знаю! Вона мене знає в лице!
Наче з сорочечки, вислизла з власного тіла,
Часу лінійного квантові петлі зчепила,
Простір прошила, як голки тонкої жальце!
«Hic sunt leones»! Вона майже поруч, впритул!
Сильна, зухвала, граційна, але недоторкна,
Рани зализує рвані й криваві (ще мокрі).
Ті, що від іклів? Від кігтів? – Від слів і від куль!
Маєш: збулося! Ввірвався терпенний терпець,
Наче канат страхівний, перетятий ножем альпініста.
Ти завинив, і тому заслуговуєш пімсти!..
Лиш замахнувся? (Тоді це вже справді кінець!).
«Hic sunt leones» – це там, де збігається світ,
Стрімко в спіралі згортається довге проміння.
…Я, що панічно боюся зробитися поглядом тіні,
Хижо дивлюся Тобі, травоїдному, вслід.
=
Шляхетне «Ви», як нота, як акорд.
«Ви» офіційне, як межа, як віха.
Звучить без зазіхання, гарно й тихо
З поваги «Ви», гірських чистіше вод.
Шалене «Ви» такого почуття,
Як водоспаду вивільнена радість,
Як – щонайменше – королівський статус
(Хай на одну-єдину мить життя!).
Граційне «Ви», як мантія з плечей
До ніг самих! Як вишукана фраза!
Але в один момент одного разу
Холодне «Ви» окропом обпече.
Як метеор тунгуський шарахне!
І – все: краї оплавлені провалля.
…Ви щось казали? Щось мені сказали?
Що вірші любите? (Чи любите мене?..).
Як влучно потаємне мітить в ціль!
(Ударить «Ви», неначе постріл в скроню:
Раптово навіть нігтики холонуть
І маска застигає на лиці!).
І – в друзки світ, і – димом почуття:
Тонкий бузковий попілець абсурду!
Я теж так вмію! (Але я не буду:
Такий розумний – а дитя дитям!).
=
Щось не домовите Ви. Щось я Вам не скажу.
Стиль етикетний. Умовності офіціозу.
Ні, не розряди – тріщать святвечірні морози.
Ні, не флюїди. То й майте мене за чужу!
Хто Ви такий, щоб мене розтривожити так?
Стріну – пройду. Озирнуся? Зухвало і строго.
Все! Якби не
ця усмішка античного бога,
Власне тоді, коли усміх лиш зріє у Вас на устах!
Я Вас не знаю! Я Вас не люблю. Ані-ні!
Може, лиш трішки сумбурно мені, ілюзорно.
Не поступлюсь – відступлю на півкроку – й огорне
Сяйво якесь неземне мою тінь на стіні.
Все це мине Вам, як легке сп’яніння, як страх
Стати смішним. Та залишиться світло, й навзаєм
Посмішка жінки, яка
про Вас все
Вами втаєне знає,
Усміх, що ледве окреслився лиш на устах.
=
Така сира зима! Ні віхол, ні морозу.
Така дурна душа: страждає без причин
В очікуваннях, що
вкладаються в «А може!».
А зміст який в «А може!», – вона про те мовчить.
Із новоріччя дощ йде день у день! Дотепно?
(Зате в вітринах скло в мальованім льоду).
Погляну у Ваш бік схвильовано і тепло,
Як в натовпі людськім впізнаю на ходу.
Не гнівайтеся, бо
на це нема причини:
Всього коротка мить, як блискавка, на двох.
Ну, наші ангели зустрілися очима.
Ну, сніг пішов. Зима ж таки, Різдво.
=
Я Вас любила. Майже навмання.
Чи з розпачу, чи із зневіри в людях.
Листопад спотикався і линяв.
Дощі в туман заходили по груди,
Як у ріку, як в озеро, як в жаль,
Що світ – міраж, в якім суєт тьма-тьмуща.
Я Вас любила, втомлена, чужа,
У панцирі чи тільки в шкаралущі
Зухвалого поводження (обман!),
Жіночих правил гри (чи провокацій?).
А осінь хмари крала крадькома,
І примерзало сонце до акацій.
На грані сліз, на перехресті бід,
Нашестям зла надламана, безсила,
Я Вас любила. І самій собі
Признатися, що Вас люблю, не сміла.
По швах тріщав похмурий світ, як міх,
Навідліг било, гупало і терло!
Але світліло в вікнах: перший сніг
Ішов босоніж пішки з-під Говерли.
Чому Ви запитали про любов,
Зітхнувши, що й вона також минає?
…Я Вас любила, бо любила, бо
Сьогодні це вже значення не має.
=
А ще всього лише передчуття!
Нічого наяву не відбулося.
Цвіркун в траві волає: «Осінь! Осінь!» –
І дні, мов навіжені, ще летять.
Кричи, дрібна комашко, – не кричи:
Ще серпень! Весь з якихсь дифузних згустків
Тонкого плаття і кінця відпустки,
І реготу. (І смутку без причин).
Високе сонце! Небо голубе!
Ще лірика! Які там мемуари?
Та погляд через скельця окулярів
Враз охопив, як полум’я, тебе.
І хоч всю волю зціпивши, мовчиш,
А ходиш по вогні, в огні, з вогнем же,
Й уже від тебе, жінко, не залежить,
Чи в нім згориш раніше, чи пізніш.
А тільки серпень! Й просто дні летять –
М’які на дотик, лагідні, шовкові!
Всього лише – передчуття любові…
Всього:
саме лише
передчуття…
=
Зробилися ранки туманні, холодні і непривітні.
(Вчора сказали по радіо, що почалася осінь).
Ще горобці купаються й цвірінькають, як уліті,
Та чується вже простудженість і в їхнім пташинім голосі.
Вкотре весь день до вечора супилося і хмарилось,
В зграї ворони збиралися. (Ця історична галич!).
Через любов нерозділену душа здитиніла і змалилась,
Доводиться заколисувати разів кільканадцять за ніч.
Аби вже хоч щось змінилося! Або щоб хоч відмінилося.
Наприклад, стабільна невизначеність, зависла, немов комп’ютер,
Чи вересень, що приїхав на антикварному «віллісі»,
Бо думав, що це шикарно і неймовірно круто.
Нащо мені низьке небо, понуре, похмуре, померкле,
Ще й цей авантюрний місяць з його хизуванням убогим?
Я вимила всі дзеркала! Я навіть ходила до церкви!
І більше не хочу любити. Ні-ко-ли! Ні-ко-го!
Отож усе перекреслила єдиним нервовим розчерком,
Аж палець собі поранила пером золотим і гострим.
Пошли мені, Боже, сонця! Немає сонця – то дощику!
Мене цей туман стирає, неначе цунамі острів.
Я з відчаю, Боже, гину. З безсоння загострились вилиці.
(Старалася ж бути покірною, як нитка шовкова в вишивці!)
Я більше не можу, Господи! Я дуже-дуже втомилася.
Душа, мов окраєць паски після Великодня, кришиться!
А тут ще й хронічна зашарпаність і доганяння часу,
Немов доганяння поїзда. І всіх невстигань сюрпризи –
Алергія на вічні обов’язки (на добровільні, власне).
Драма середнього віку. Криза!!!
Суттєве щось не відбудеться. Найкраще – вже не сотвориться.
Друзі старіють. Недруги –
від броні –
лише робляться важчими.
Щовечора на стометрівці поважно собі потворяться
Тучні такі бронтозаври, хижі такі людоящури.
І ту ж викликають огиду улесливі, що й обережні,
Бо їх амплітуди зради збігаються до мікрона.
(Це те, що свідомо сприймаєш і розумієш належно
Аж після сорока років – і до самого скону).
…Я так не жила ще стривожено і не переймалась чуло
Останніми в полі бузьками й щорічним природним циклом.
(Щось дуже важливе сталося чи ще важливіше – минуло
Зовсім недавно, тільки що. Тінь ще не зникла).
=
А світилася як! Мені навіть здалося: скляна!
І у фас, і у профіль те сяйво разило, аж пахло,
Наче біле токайське, розбризкане вереснем на
Ще зелені ліси і галявин смарагдові кахлі.
І якби хоч листок, хоч листочок один пожовтів!
Тільки вибух троянд величальних, бо чайних, лимонних!
Ще оскоминні клени й каштани ще не золоті,
І метелик – новісінький! – лиш народився сьогодні.
Ще дощів не було, ні туманних відлунь-відголось,
Ще ласкаве тепло огортало луги всі, поля всі,
А не склалося щось, не зійшлось, не зрослось, не збулось –
Захід сонця гарячим рум’янцем заллявся.
Ніч вітри і морози випускає на волю з вольєр,
Виганяє залежаних, сонних з-за ґрат у дрібоньку клітинку.
І тоді юна осінь повільно, але неухильно
світитися перестає,
Як згоряюча лампа неонова чи як нелюблена жінка.
=
Довгі пасма проміння надають інтер’єру античності,
Як і тіні від лип, на подвір’ї на себе самих полишені.
Ваш, мов різьблений, профіль набирає все більшої витонченості
І обличчя з роками лише красивішає.
Осінь ще вереснева, тому світла (до сьомої вечора).
Впале листя на сходах, як печатки, волого кріпиться.
Цьому тлу так пасують тихі кроки в лункій порожнечі
І цілком випадкова зустріч, і вітання-прощання прихапцем.
Книги пахнуть, як хліб. Особливо архівні, правічні,
Ті, яких не торкали руки роками. Пожовклі, пристиглі.
Я не знала, що Бог в літнім віці людині дає обличчя,
Яке вона в Нього собі заслужити встигла.
Але настрій – це впливи осені. Чи інверсії, чи депресії.
Й через це усі неприємності, як вовки,
в одну зграю ось-ось зберуться!
(Я ж, здається, останнім часом те й роблю,
що лиш день за днем перекреслюю).
Втома, як грим, розпливається на обличчях в маршрутці.
Вулиці переповнені, швидкість млява.
Вікна здалеку – нотні знаки на пюпітрах домів прямокутних.
…Я не знаю, чи є дома кава і чи я взагалі хочу кави,
Але навряд чи сьогодні мені вдасться заснути.
=
Заквапишся несподівано. Залишиш по собі квітку –
Цегляну голландську троянду з теплим від пальців стеблом.
На вулиці чорна осінь із вітром уже напідпитку.
А років між нами, а років, як листя з дерев, намело!
Боляче почуватися містом у місяці жовтні,
Прикро ставати протягом під свисти порожніх лун.
Для чого ми спрагло стараємось вернути безповоротне?
(І всаджуємо у серце, неначе в кита, гарпун).
Ні, зустрічі справжня радість і враження бездоганне –
Це ж треба: Ти одягнувся, як на президентський прийом!
(Втім, мною не буде оцінено ефектного балагану
На цілий – ні більше, ні менше, либонь, – бутафорний мільйон?).
Лавка в осіннім скверику – не театральна ложа.
Ледве підсвічує днину сонця латунний диск.
Нас обтікають, як хвилі, на одне лице перехожі –
Зліпки обличчя міста, його характерних рис.
Абстрактно усе, пересічно, ні іскорки особистого.
Запрудження, загромадження, затори години пік.
Ну й що, що Тобі вдалося здолати гординю й відстань,
Навчитись шукати погляду – й відводити очі вбік?
Уже мені давно байдуже, що істинно, що неістинно,
Чи буде погідно й сонячно, чи хоч уночі – зима,
А після всього, що сталося, Ти й досі сприймаєш за милостиню
І ті підтекстові натяки, яких не було й нема.
Про що ми вели розмову? І що височіло між нами,
Як в морі Саргасовім гостре громаддя побитих щогл?
…Єдине, що запам’яталося: у Тебе померла мама…
(Все інше – суцільний прочерк. Ннщо. Нічого. Ніщу.
Справжній провал у пам’яті: зсувається вал за валом
Речень і слів, і символів; крапок, двокрапок, ком).
…Не знаю, як їй це вдавалося, але вона відчувала,
Що ми із Тобою зв’язані не випадковим зв’язком…
Заквапишся несподівано. (Нарешті!). Пора – і досить.
(Ми навіть прощаємось дивно, як через матове скло).
Мене Тобі видасть погляд. Тебе мені – злам у голосі.
Невже щось було між нами? Невже взагалі було?
=
Парк. На доріжках калюжі і схвильовано дихають хмари,
Кожна краплина між листям блищить, як живий діамант.
Залицяється голуб до своєї нічим не примітної пари:
Довго й гарно розкланюється, наче справжній аристократ.
Залицяється голуб. Щось їй каже, хвилюється, хвалиться!
Від її неуваги ображається, але знову вертає, хоч майже злетів!
…Лиш не треба нервово стискати пальцями мої пальці.
Вчися, мій добрий лицарю, жити без почуттів…
Сонце промінням бризнуло. Знову залюднилась вулиця
(Але залюднилась все-таки з острахом, крадькома).
Ні, сизий закоханий голуб з Тобою не асоціюється,
Ні, прогулятися парком зовсім часу нема.
Поезії як поезії: світ привидів і утопії
(Питання ідентифікації тут зайве узагалі).
Тож замість Тебе у віршах хтось тільки подібний, копія
На тлі справді пережитого або на уявнім тлі.
Розмова, як операція невидимим променем лазерним:
Скімлить душа моя пошепки, мов наркоз не відходить ще.
Я маю право мовчати! І так уже більше сказано,
Аніж було дозволено літнім раптовим дощем.
Івано-Франківськ
 |
|
 |
 |
 |